Завідувач кафедри____. План лекції:

(підпис, П.І.Б.)

План лекції:

1. Вступ – 5 хв

2. Основна частина:

2.1. розгляд структурно-функціональної характристики системи дихання, етапів дихання – 15 хв

2.2. характеристика зовнішнього дихання та його показників - 15 хв.

2.3. характеристика процесів дифузії газів з альвеол до крові – 15 хв

2.4. характеристика транспорту газів кров’ю – 15 хв

2.5. розгляд механізмів регуляції дихання – 15 хв

3. підсумок, відповіді на запитання – 5 хв

Короткий зміст лекції:

(не менш 5 сторінок – для плану-проспекту лекції)

(не менш 20-24 сторінок – для повного тексту лекції)

Біологічні процеси в кожній живій клітині здійснюються з використанням енергії АТФ. Утворення АТФ може відбуватись анаеробним щляхом (еритроцити, клітини водіїв ритму серця), але більшість клітин нашого організму утворює АТФ в ході аеробного окисного фосфорилювання (кисень виконує роль кінцевого акцептора електронів у дихальному ланцюгу). Для здійснення цього процесу необхідно забезпечити постійне надходження до мітохондрій кисню, це є одним з основних завдань системи дихання.

Дихання є комплексом фізіологічних процесів, які постійно відбуваються в організмі і забезпечують процеси газообміну - споживання кисню та видалення вуглекислого газу. Таким чином, внаслідок процесу дихання підтримується такий рівень показників організму (РО₂, РСО₂, рН), який забезпечує належний перебіг метаболічних процесів у клітинах..

До системи дихання належать:

1. виконавчі органи (повітроносні шляхи, грудна клітка, легені, дихальні м’язи, система кровообігу, система еритрону).

2. механізми регуляції (нервові, гуморальна)

Кінцевий пристосувальний результат системи дихання - забезпечення газового гомеостазу плазми артеріальної крові (РО₂ = 100 мм рт ст, РСО₂ = 40 мм рт. ст.)

Основні єтапи дихання:

1. зовнішнє дихання

2. дифузія газів через альвеоло-капилярну мембрану

3. транспорт газів кров’ю

4. дифузія газів через клітинну мембрану

5. внутришньоклітинне дихання

Зовнішнє дихання – це процес обміну газів між альвеолярним та атмосферним повітрям. Кінцевим пристосувальним результатом системи зовнішнього дихання є забезпечення сталості парціального тиску газів в альвеолах та постійного газообміну між альвеолами та кровью. Унаслідок цього відбувається артеріалізація (оксигенація) крові в легеневих капілярах, одночасно з цим підтримується належний рН крові за рахунок віддачі СО₂.

В альвеоли повітря надходить через повітроносні шляхи – носові ходи, ротову порожнину, гортань, трахею, бронхи та бронхіоли. Повітроносні шляхи не беруть участі у газообміні, хоча и містять в собі певний обїем повітря (приблизно 150 мл), який називають анатомічним мертвим простором. Розрізняють також фізіологічний мертвий простір – обїем повітря в альвеолах, що не вентилюються и не перфузуються кровью.

Не дивлячись на те, що поітроносні шляхи не беруть участі у газообміні, вони виконуюють цілий ряд допоміжних функцій, що спрямовані на кондиціюванння повітря, а саме зігрівають його, зволожують, очищюють. Вздовж дихальних шляхів в стінці слизової оболонки розташовані іритантні рецептори, подразнення яких призводить до здійснення захисних рефлексів чхання та кашлю, що призначені для захисту дихальних шляхів від засмічення.

По більшості дихальних шляхів повітря рухається ламінарно. Однак у місцях розгалуження можуть виникати завіхрення, течія повітря стає турбулентною. При цьому завдяки тертю шарів повітря між собою та об стінки дихальних шляхів виникає аеродинамічний опір, на подолання якого направлено скорочення дихальних мязів.

Колагенові та еластичні волокна стінок альвеол здійснюють еластичний опір, що спрямований на зменшення об’єму альвеол. Крім того, на ділянці розділу повітря з рідиною, що вкриває альвеоли, виникає сила поверхневого натягу, що також спрямована на зменшення поверхні альвеол. Якби обидві ці сили діяли без перешкод, альвеоли б спадалися. Однак цього не відбувається за рахунок поверхнево-активних речовин, що протидіють цим силам. Ці речовини – сурфактанти (похідні фосфоліпідів), що постійно синтезуються пневмоцитами ІІ типу. Крім того, що вони не дають стінкам альвеол спадатися, вони ще зберігають форму та розмір альвеоли, сприяють їх очищенню, приблизно на 50% знижують випаровування води через легені та інше.

Респіраторний дистрес-синдром новонароджених - характеризується дефіцитом продукції сурфактантів у немовлят, завдяки чому легені стають ригідними, неподатливими до розтягнення.

Зовнішнє дихання відбувається за рахунок чергування вдихів (інспірацій) та видохів (експірацій), які в свою чергу забезпечуються функціонуванням дихального апарату та рефлекторними механізмами регуляції дихання. Нервовий центр, що забезпечує регуляцію дихання, умовно називають дихальним, разташований він у довгастому мозку.

Дихальний центр за рахунок збудження так званих інспираторних нейронів надсилає нервові импульси на α-мотонейрони дихальних м’язів (діафрагми та міжреберних м’язів). Наслідком цього є ритмичне їх скорочення, що забезпечує екскурсії грудної клітини та збільшення її обїему. Внаслідок різниці між тиском повітря у зовнішньому середовищі та альвеолах атмосферне повітря надходить трахеобронхіальними шляхами в альвеоли (акт вдиху).

Слід зазначити, що у створенні градієнту тиску між атмосферним та альвеолярним повітрям бере участь тиск у плевральній порожнині (внутрішньоплевральний тиск), який під час видиху є від’ємним та ще збільшується під час вдоху. При збільшенні об’єму грудної порожнини листки плеври тягнуть за собою легені, тому при порушенні цілісності (герметичності) плевральної порожнини розвивається пневмоторакс – стан, коли тиск у плевральній порожнині стає рівним атмосферному, що призводить до спадіння відповідної легені та до виключення її з процесу дихання.

Розслаблення інспіраторних м’язів призводить до зменьшення обьєму грудної клітки, до зменьшення розміру кожної окремої альвеоли та до витискання з них повітря. Крім того, у механізмі видоху відіграє роль еластична тяга легень - це сила, з якою легені прагнуть займати найменший об’єм. Вона обумовлена такими чинниками:

1) поверхневим натягом молекул рідини, що вкриває внутрішню поверхню альвеол (2/3 усієї сили);

2) пружністю тканини стінок альвеол завдяки наявності в них еластичних волокон;

3) тонусом бронхіальних м’язів.

Оцінка стану зовнішнього дихання здійснюється шляхом вимірювання показників зовнішнього дихання.

Спірометрія – це метод вимірювання легеневих об’ємів і ємностей.

Дихальний об’єм (ДО) – кількість повітря, що надходить у легені за 1 спокійний вдих (500 мл).

Резервний об’єм вдиху – максимальна кількість повітря, яку людина може вдихнути після спокійного вдиху.

Резервний об’єм видиху – максимальна кількість повітря, яку людина можє видихнути після спокійного видиху.

Життєва ємність легень (ЖЄЛ) – найбільша кількість повітря, яку можна максимально видихнути після максимального вдиху (чисельно ЖЄЛ дорівнює сумі об’ємів повітря, а саме – це сума ДО, РО вдиху, РО видиху).

Після максимально глибокого видоху у легенях залишається повітря, яке називається залишковий об’єм.

Функціональна залишкова ємність – РО_видиху+ЗО

Спірографія – це метод графічної реєстрації легеневих об’ємів і ємностей (малюнок)

Дата добавления: 2015-10-28