Я вiдвiдую дiда Салимона. Неймовiрнi дива 4 страница

— Хто сповiстив про повiнь?

— Хлопчик, товаришу полковник. На велосипедi примчав…

— Хай зайде.

З палатки вийшов високий капiтан:

— Зайди, з тобою полковник хоче поговорити.

Я зайшов у палатку. На вузькому залiзному лiжку сидiв, натягуючи чоботи, огрядний лисуватий чоловiк. Вiн був уже в галiфе, але ще в майцi. I менi зразу впала у вiчi якась дивна невiдповiднiсть обличчя в нього було немолоде, у глибоких зморшках, iз сивими скронями i засмагле, аж чорне, а тiло, навпаки, бiлiсiньке, чисте, молоде, з опуклими, як у борця, налитими силою м'язами, i шия теж, як у борця, товста i дужа. I таке було враження, що та голова не од того тiла.

— Драстуйте, — привiтавсь я.

— Здоров. Сiдай. Ну, розказуй, що там у вас.

Я сiв на лаву бiля столу i став розказувати.

Поки я говорив, вiн вдягнув кiтель, що висiв на стiльцi коло лiжка, — з полковницькими погонами i кiлькома рядами орденських колодок на грудях.

Ще я не закiнчив розказувати, як почали заходити офiцери. Тихо вiталися. Вiн, не перебиваючи мене, мовчки показував їм на довгi лави, що стояли круг столу. Вони сiдали.

Зайшов старший лейтенант Пайчадзе. Здивовано звiв на мене брови — пiзнав. Ледь усмiхнувся, але з слiв моїх усе зрозумiв — нахмурився.

Нарештi я замовк.

Полковник пiдвiв очi на офiцерiв, обвiв їх поглядом:

— Всi?

— Так, товаришу полковник, — вiдповiв високий капiтан. Полковник пiдiйшов до столу, витяг з планшета карту, розстелив:

— Товаришi офiцери! Хто ще не зрозумiв, пояснюю — в сусiдньому селi повiнь, рiчка вийшла з берегiв, прорвало греблю, затопило хати, гине худоба, майно. Треба евакуювати населення, худобу, майно. Ось уявний район дiї… Затопило, очевидно, цю частину села, в долинi, бiля рiчки… Цю вулицю, оцi хати… Пiдходи отут, тут i тут…

Полковник i офiцери схилилися над картою.

«Чого вони так зволiкають? — з досадою думав я. — Замiсть того щоб зразу пiдняти всiх по тривозi, кинутися по машинах i в село — наради якiсь проводять… А там люди вже, може, гинуть…»

Тiльки потiм я розшолопав, що на все це пiшли лiченi хвилини. Просто — то була дисциплiна, органiзованiсть, якi виключали безладдя i метушню. I я зрозумiв, що робити швидко — це не обов'язково хапатися i поспiшати. Але це я зрозумiв тiльки згодом, а тодi досадував, що вони, на мiй погляд, дуже повiльно повертаються.

— Значить, так, — казав полковник. — В операцiї братимуть участь бронетранспортери, два мотострiлецьких батальйони, перший i третiй, три малих арттягачi. Дiяти будемо за обстановкою. Тривогу по табору не оголошувати. Людей пiднiмати тихо, без галасу. Iнших не будити. Готовнiсть… — вiн глянув на годинника, i в цей час на стiльцi коло лiжка задзижчав телефон. Полковник пiдiйшов, зняв трубку.

— Полковник Соболь слухає А… так… драстуйте… Драстуйте, товаришу Шевченко… Так… Уже знаємо… Через п'ять хвилин виступаємо… Звiдки? Звiдки знаємо?.. Та тут нам сповiстили… — вiн глянув на мене, усмiхнувся, прикрив трубку рукою, спитав тихо. — Як тебе звати? Секретар райкому дзвонить.

— Ява — розгубився я i додав: — Рень.

— Один товариш. Ява Рень. Знаєте?.. Так… так… Добре, передам. Значить, через п'ять хвилин виступаємо, товаришу Шевченко. Не хвилюйтеся, все зробимо, що в наших силах. До побачення. — Полковник поклав трубку, знову глянув на годинника. — Готовнiсть… через… чотири хвилини! О другiй чотирнадцять Виконуйте!

Мить — i палатка вже була порожня.

— А тобi секретар райкому просив передати подяку. За iнiцiативу i оперативнiсть. Вiн, виявляється, знає тебе.

Я почервонiв i опустив очi:

— То вiн матiр мою знає, а не мене. Вона — депутат.

Полковник накинув на плечi довгий, майже до п'ят зелений плащ з каптуром, без рукавiв, i ми вийшли.

З палаток вискакували, на ходу поправляючи гiмнастерки, солдати i бiгли до артилерiйського парку. I не чути було нi крикiв, нi вигукiв — нiякого галасу. Тiльки тупотiли i гупали по дорiжках чоботи.

У парку заводили машини. Поки ми пiдiйшли, вони вже одна по однiй вивертали на дорогу. Обганяючи бронетранспортери i тягачi, вперед вирвався газик з брезентовим верхом, схожий на наш колгоспiвський, на якому їздив голова i який усi звали «бобик.» Але цей «бобик» був зовсiм новенький, не забрьоханий грязюкою, з бiлими кружалами на скатах. «Бобик» пiдскочив до нас i рiзко загальмував. На задньому сидiннi сидiло троє офiцерiв. Вiльне було тiльки мiсце попереду, поряд з шофером.

Полковник на якусь мить задумався…

— Мда, з велосипедом ми сюди не влiземо…

— Товаришу полковник, я його вiзьму в свою машину, да, ми з ним стариь друз'я, — почувся позаду голос старшого лейтенанта Пайчадзе.

— А, добре! Добре.

I я не встиг отямитись, як Пайчадзе схопив мiй велосипед i побiг з ним уперед, гукнувши менi на ходу.

— Давай за мною!

Я кинувся за ним.

Пайчадзе пiдбiг до бронетранспортера-амфiбiї, передав комусь наюру велосипед i вже сам 3'лечiв угору i зник за бортом. А я тiльки пiдбiг i безпорадно заметушився, не знаючи, як видряпатись. Всюди я натикався на мокру слизьку броню Мене охопив розпач — мотор гуркотiв, машина здригалася — от-от рушить А я все дряпався i сповзав, як жаба у склянiй банцi. У вiдчаї я вже хотiв крикнути, як почув згори:

— Давай руку, да! — голос старшого лейтенанта Пайчадзе.

Мене, як пушинку, одiрвало вiд землi. I втягло в машину. Зразу ж машина рушила. I настрiй мiй з розпачливо-безнадiйного вмить пiдскочив до радiсно-збудженого. Вперше у життi я їхав на такiй машинi! На вiйськовому бронетранспортерi-амфiбiї, що призначений для висадки десантiв i долання водних рубежiв! Чи їздив хто-небудь iз хлопцiв на такiй машинi? Та нiколи в свiтi! Та вони луснуть од заздрощiв, як узнають! Ех, машинка! Оце машинка! Може ж, вона ще й секретна… Напевне секретна! Аякже! Хiба є ще де-небудь у свiтi такi машини!

Мене розпирало од гордостi i радiсно лоскотало у грудях. Тiльки б побачив хтось iз хлопцiв! Тiльки б побачив! А то ж не повiрять…

I раптом я згадав, куди i чого я їду… «Ех ти! — з презирством сказав я собi. — Там таке робиться! Таке нещастя! Людей заливає, а ти. „Тiльки б хтось побачив!..“»

Але радiсний лоскiт у грудях не минав. Я стояв бiля самiсiнького водiя, дивився на освiтленi перед ним прилади, на рiзнi циферблати i тремтливi стрiлочки, дивився крiзь скло вперед на дорогу, яку освiтлювали потужнi фари, на «бобик», що, легко пiдстрибуючи на вибоях, бiг перед нами, i здавалося менi, нiби я iду в справжнiй бiй з ворогом, i серце моє солодко завмирало.

«Ех ти! — знову з презирством сказав я собi. — Там таке… таке… а ти… Егоїст!»

Ми вже проминули дот i виїхали на «глекапку». Машини йшли швидко, повним ходом. Я навiть не встиг долаяти себе як слiд — уже позаду й «глеканка», уже польова дорога i ген уже й село… I знову менi здалося, наче я iду в справжнiй бiй, вриваюсь у захоплене ворогом рiдне село. I таке мене охопило бойове завзяття, що вiд нетерплячки я аж пiдстрибувати почав. Машини з ходу влетiли в село i, не зупиняючись, повернули просто на вулицю Гагарiна.

У свiтлi фар я ще здаля побачив людей, якi поралися бiля плоту, i трактор, що буксував у провулку, i вози, на котрi потерпiлi вантажили своє мокре майно. I все було так, як я його залишив. Я мимохiть здивувався — невже так мало часу минуло. А менi здалося — цiла вiчнiсть.

«Бобик» полковника пiд'їхав до людей i спинився. Спинилися й ми за ним.

Полковник i офiцери вилiзли з машини. Наш старший лейтенант Пайчадзе теж скочив на землю i пiдбiг до них. I враз де й узялися бiля них i голова Iван Iванович Шапка, i секретар сiльради Халабуда, i директор школи Микола Павлович, i зооiехнiк Iван Свиридович — коротше, все наше сiльське начальство. Вони оточили офiцерiв i всi разом збуджено заговорили, розмахуючи руками. Слiв не було чути, бо в машинах гуркотiли невимкненi мотори.

А я весь напружився, зiщуливсь i завмер. Я думав про одне — аби тiльки мене не висадили зараз з машини, тiльки б дозволили залишитися. «Ну, будь ласка, ну, що вам — шкода, ну, забудьте про мене, ну, не чiпайте, будь ласка, ну…» — причитував я сам собi. I боявся пiдвести очi, щоб не зустрiтися поглядом iз старшим лейтенантом, чи з водiєм, чи з солдатами (їх було всього п'ятеро на машинi). Вчепившись у мокрий холодний поручень, я напружено дивився вперед, на полковника, оточеного людьми. I чекав, вiдчуваючи чомусь, що головне залежить вiд нього. Вiн уже щось упевнено говорив офiцерам, показуючи рукою то в один, то в другий бiк, — очевидно, ставив завдання.

I от люди розступилися — офiцери кинулись до машин.

Пайчадзе скочив на бронетранспортер i наказав водiєвi.

— В кiнець вулицi, да, до крайньої хати!

Я зиркнув на Пайчадзе i похолов — зустрiвся з ним поглядом. Вiн дивився прямо на мене. Я опустив очi. Зараз вiн скаже: «Злiзай» — i все. Просити, вмовляти, переконувати в такий момент просто неможливо. Не до того.

Але замiсть «Злiзай!» Пайчадзе сказав: «Давай!» — i не менi, а водiєвi. I водiй крутонув кермо, i, обминаючи «бобик», машина рушила прямо до води.

— Тiльки сиди й не рипайся! — почув я над собою голос Пайчадзе.

Я зiтхнув i з вдячнiстю звiв очi на нього. Але вiн на мене вже не дивився. Вiн дивився вперед. Шофер ввiмкнув верхню фару-прожектор, i вона прорiзала темряву далеко вперед. I куди тiльки сягало око — всюди була вода, хвиляста, буруниста, темна. Хвилi вже з хлюпотом билися об борти машин. Вона все глибше занурювалась у воду.

Водiй перевiв якийсь важiль, позад машини закипiла, зануртувала вода, i враз я вiдчув, що ми вже не iдемо, а пливемо: нас хитало й погойдувало, не було пiд ногами грунту.

Паркани й тини обабiч уже сховалися пiд водою, i вжа важко було повiрити, що ми пливемо вулицею.

Роздiл XX

Подвиг старшого лейтенанта Пайчадзе. Несподiвана поява Павлушi

Дивно було бачити хати, по вiкна зануренi у хвилi, вони скидалися на незвичайну флотилiю бiлих кораблiв,що пливла не серед очерету чи комишiв, а серед якихось дивовижних кущiв, рясно всiяних жовтими, бiлими, червоними плодами (так незвично виглядали крони дерев напiвзатоплених садкiв). Врожай на фрукти цього року видався добрий, i в садках зараз був справжнiсiнький компот, вода важко гойдалася, перемiшуючи збитi плоди.

Всюди на хатах, на повiтках, на хлiвах, на клунях купчилися люди. Стрiхи, покрiвлi i дахи заставленi були рiзним хатнiм скарбом. I по-чудернацькому виглядали на покрiвлi швейна машина, велосипед або люстро. А вода несла якiсь уламки, дошки, рiзний мотлох — ганчiр'я, кошики, вiдра…

Побачивши нас, люди почали махати з дахiв руками, пiдкликаючи до себе.

Але старший лейтенант Пайчадзе загукав:

— Не хвилюйтеся, зараз вас знiмуть! Зараз вас знiмуть, да! Не хвилюйтеся!

Авжеж, ми не могли зупинятися тут. Ми прямували до крайньої хати, туди, де найбiльша вода, де найскрутнiше.

Аж раптом, не доїжджаючи двох хат до крайньої, ми почули вiдчайдушне жiноче:

— Ой, рятуйте! Ой, швидше! Дитина в хатi на печi. Ой, потоне! Рятуйте!

То була хата Пашкiв, де жив отой самий гугнявий третьокласник Петя Пашко (Бетя Башко), що вiдкривав завiсу пiд час «Ревiзора», на якому так здорово провалилися я — Бобчинський i Павлуша — Добчинський.

Мати Бетi Башка була не звичайна мати. Вона була мати-героiня. В неї було одинадцятеро дiтей. Четверо вже дорослих, а решта — дрiбнота. I ота дрiбнота сидiла зараз на даху круг матерi, як пташенята в гнiздi.

Потiм уже Пащиха розказувала, що чоловiка її та старших дiтей в ту нiч саме не було дома — поїхали до Києва влаштовувати у технiкум середульшого сина. I бiднiй матерi довелося самiй рятувати дiтей вiд повенi. I, закрутившися, не встигла вона винести п'ятирiчного Альошку, що з переляку забився на пiч. I вода вже вiкна залила.

— Ой, рятуйте! Ой, гине дитина! Ой, люди добрi!

Старший лейтенант Пайчадзе не вагався жодної митi.

— Повертай тачку до тiєї хати, да! — наказав вiн водiєвi. I за якихось кiлька секунд ми були вже бiля хати Пашкiв.

— Ой, валяйте хату! Ой, що хочете робiть, врятуйте менi тiльки сина! Ой, люди добрi! — голосила надриваючись Пащиха.

Пайчадзе роззув чоботи i одним рухом вискочив на борт машини.

— Прожектор на вiкно! — скомандував вiн i шубовснув у воду.

За мить яскраве свiтло прожектора було спрямоване вниз, на стiну хати, де ледь визирала над водою верхня шибка вiкна. Бiля шибки з'явилася голова Пайчадзе. Пiрнула у воду, тодi знову з'явилася. Видно було, що вiн висаджує ногами вiкно. Та ось над водою на мить мелькнули босi ноги — лейтенант знову пiрнув.

Є такий вираз «час зупинився». Я ранiше не розумiв. цього. Але справдi бувають хвилини, коли час нiби зупиняється, коли перестаєш дихати, i серце не б'ється, i не вiдчуваєш, скiльки минуло — секунда чи година. Нiби виключився десь у тебе всерединi годинник, перестав цокати.

I так страшно. I порожньо. I нiчого в тобi нема, окрiм моторошного чекання.

I враз зацокало!.. З води бiля вiкна вигулькнули двi голови — Пайчадзе i Альощина, жива, пирхаюча. Це було так радiснб, що я аж закричав. I мати закричала, i вся її дiтлашня, i солдати на «тачцi». I руки солдатськi вмить пiдхопили Альошку з води i передали на дах — матерi. I Пайчадзе пiдхопили i втягли в машину. Все це сталося так швидко i так нiби просто, що нема про що й розказувати.

Обхопивши мокрого Альошку, пригортаючи й цiлуючи його, мати не встигла навiть подякувати старшому лейтенантовi. Ми вже вiдпливали. Пайчадзе тiльки гукнув:

— Вас зараз знiмуть! I справдi — вже пiдпливала iнша машина. До мене враз дiйшов залiзний закон армiї: наказ є наказ. Найперший обов'язок солдата — виконання наказу. От Пайчадзе зробив щойно подвиг — врятував дитину, ризикуючи своїм життям (оно в нього навiть кров на руках i на обличчi — порiзався, мабуть, об шибку у вiкнi), але вiн не думав зараз про це — вiн поспiшав виконати наказ, поспiшав до крайньої хати. I вiн нiби вiдчував себе винним, що через обставини змушений був затриматися для подвигу, i намагався надолужити згаяний час.

Я з захопленням, дивився на Пайчадзе, який по-хлоп'ячому стрибав на однiй нозi, витрушуючи з вуха воду, i тiльки тепер роздивився його як слiд. Вiн був зовсiм молодий, хоч i з вусиками. I вуха в нього вiдстовбурченi, як у Павлушi. I взагалi, як не дивно, вiн чимось нагадував менi Павлушу. I я подумав: «А де зараз Павлуша? Що вiн робить?» I раптом здригнувся, — я побачив його. Слухайте, це було просто неймовiрно! Але я вже давно помiтив: варто, на приклад, зустрiти на вулицi когось схожого на твого друга чи знайомого i подумати про нього, як обов'язково незабаром зустрiнеш його самого. Зi мною багато разiв уже було таке… I я не знаю, чому це так, але це закон.

I коли я побачив Павлушу, я здригнувся вiд несподiванки, але майже не здивувався. Бо десь у глибинi душi вже передчував, що побачу його.

У першу мить я побачив лише човен, що плив до хати назустрiч нам вiд густих прибережних верб. I тiльки потiм роздивився постать, що навстоячки гребла на човнi. I одразу впiзнав Павлушу. Я впiзнав би його навiть без прожектора, у темрявi… На днi човна лежав добре вiдомий менi червоний надувний гумовий човник, якого подарував Павлушi торiк його київський дядько. Цей ловкенький одномiсний човник, що не тонув, хоч як перекидався, викликав заздрiсть у всiх наших хлопцiв. Ясно — Павлуша дiстався на своєму надувному до верб, де в'язалися човни всього села, знайшов там човна, якого чудом не знесло i не потопило (бо, мабуть, довгий i мiцний був ланцюг), i тепер пливе рятувати людей. От молодець! Ну молодець! Хвацький усе-таки хлопець! Що б вiн про мене там не думав, що б не балакав, як би не ставився до мене, а я об'єктивно…

Люблю правду! Молодець! Молодчинка! Справжнiй, геройський кадр!

А я?.. Ех!.. Катаюся собi на амфiбiї розчудеснiй, яку й атомна бомба не потопить. Теж менi геройство!..

Ми саме пiдпливали до крайньої хати. Власне, до двох крайнiх хат, що стояли поряд, в одному дворi. Це було обiйстя баби Мокрини. Одна хата була стара, похила, пiд стрiхою. Друга — то був новий, недобудований цегляний будинок, на якому не було ще й даху, тiльки бiлiли голi свiжотесанi крокви.

На старiй хатi верхи на стрiсi, обхопивши руками димар, сидiла баба Мокрина. А двi її здоровеннецькi, немолодi вже, але незамiжнi дочки, з якими вона жила, були на горищi недобудованої кам'яницi — стояли там, тримаючись за крокви, обабiч плямистої рудої корови.

Розсовуючи крони славнозвiсних яблунь баби Мокрини (здоровi, як кавуни, денешти, падаючи просто в машину, загупали об дно), ми запливли у двiр i, розвернувшись, стали так, що носом уперлися в стiну хати, а задком пришвартувалися до кам'яницi.

— Корiвоньку, корiвоньку спершу! Корiвоньку, люди добрi! — загукала баба Мокрина.

Водiй скерував прожектора на кам'яницю. I всi ми посунули туди — i Пайчадзе, i солдати, i я з ними. Вiд горища до машини було метрiв пiвтора, не бiльше, та корова — не кицька, стрибати не вмiє, i за карк її не вiзьмеш, щоб зсадити вниз.

— А як ви її туди випхали? — спитав Пайчадзе бабиних дочок.

— Та по сходнi ж, по сходнi, — пробасила одна.

— Десь її змило, — пробасила друга.

Сходня — то такi дошки з прибитими до них поперечними планками, по яких, як по сходах, пiднiмаються на будiвництвах робiтники, коли ще сходiв нема.

— Доведеться на вiрьовках, товаришу старший лейтенант, — промовив один iз солдатiв, i тiльки тепер я з подивом пiзнав знайомого менi Митю Iванова. Тю! От же ж! Скiльки їхав разом i не помiтив, що то вiн. Темно, та й мовчали вони всю дорогу, не до балачок було. А онде ж i друг його, здоровань Пiдгайко. От же ж! Наче навмисне!

— Да, доведеться на вiрьовках, да, — погодився Пайчадзе — Айда!

Один по одному солдати почали видряпуватися на горище Я сунувся був i собi, та Пайчадзе раптом узяв мене за руку.

— Сиди, сиди! Ми вже якось самi, да! Заважатимеш тiльки…

Кров кинулася менi в обличчя. Хлопчаком мене вважає, оберiгає, щоб чого, бува, не трапилось. I Павлуша ж, мабуть, чув. Оно темнiє човен його попiд стiною хати — пiдплив, дивиться: нiколи ж не бачив амфiбiї отак близько i в дiї.

Замукала стривожено корова — солдати вже обв'язували її вiрьовками.

— Обережненько! Обережненько! — зойкнула на стрiсi баба Мокрина.

— Та не гавкайте, мамо! — роздратовано гукнула котрась iз дочок.

— Без вас зробиться! Сидiть собi нищечком! — пiдкинула друга. — Спокою од вас нема!

— От бачите, люди добрi, якi в мене дiти! — забiдкалась баба Мокрина. — Рiдну матiр за боже пошиття не мають!

I раптом голос її набрав сили й металу:

— Ото ж господь бог наслав кару на землю за те, що до мене дiти погано ставляться!.. Потоп! Потоп! Розверзли-ся хлябi небеснi. Потоп! Ото маєте, маєте!

«Щось баба явно передала кутi меду, — подумав я. — Якби бог навiть i iснував на свiтi, не став би вiн заради однiєї баби та її сiмейних стосункiв витрачати стiльки пороху i енергiї. Дуже вже неекономно. Обiйшовся б чимось скромнiшим. А то чого це стiльки людей має страждати через одну бабу».

— Та цитьте, мамо!

— Без вас весело, а тут ще ви дзявкаєте! — знову закричали дочки.

Баба Мокрина замовкла, хлипаючи i постогнуючи.

I менi стало жаль її. Свинуватi-таки в неї дiти. Щоб отак розмовляти з мамою, яка вона там не є! Хiба так можна? Якби я своїй матерi таке сказав, я б собi язика вiдрiзав!

Може, та баба Мокрина тому i в бога вiрить, що в неї такi дiти…

— I пожалiти, i захистити нiкому — простогнала баба Мокрина i раптом зойкнула: —Ой, лишенько! Ой, забула! Забула! За iконою… О господи!

I вона тихенько заскиглила, пiдшморгуючи носом, як мала дитина.

Нiхто на її зойк не звернув уваги.

На кам'яницi було гамiрно — кректання, тупiт, шамотня. Раз у раз чулися вигуки: «Сюди!», «Давай!», «Тягни!», «Держи!», «Пускай!» Обв'язану вiрьовками корову нiяк не могли виштовхнути з горища…

— Пропало!.. Пропало!.. О господи! — розпачливо повторила баба Мокрина.

Роздiл XXI

Я пiрнаю в затоплену хату. Пастка. Вiч-на-вiч з богом. Безвихiдь

Рiшучiсть охопила мене зненацька. Я вагався всього на одну якусь мить. Тодi рвучко скинув ватника, чоботи. Одним рухом, як старший лейтенант Пайчадзе, вискочити на борт машини не змiг — для мене було зависоко. Пiдскочивши, я повиснув перехильки, животом спираючись на борт, потiм перекинув ногу, на мить завис на руках уже по той бiк i нечутно спорснув у воду. Кiлька рухiв — i вже бiля вiкна. Iкона має бути отут-о у кутку, зразу за вiкном праворуч. Намацую. Аби тiльки шибку висадити так, щоб не порiзатися.

Хата була затоплена майже по самiсiньку стрiху, i вiкна, власне, я не бачив, лише край вiзерунчастої рiзьбленої лутки виднiвся над водою. Пiдпливши, схопився за ту лутку i сунув руку у воду, мацаючи. Рука вiльно пройшла у вiкно: шибки вже були повибиванi. Все гаразд. Я крутнув головою в бiк човна. Ех, жаль, що Павлуша, здається, не бачить. Ну нiчого, вiн побачить, коли я вирину i передаватиму бабi Мокринi те, за чим вона плаче. Побачить!

Я трохи сiпнувся вгору, хапнув повнi груди повiтря i пiрнув.

Пропливаючи крiзь вiкно, я зачепився за щось ногою i вже думав, що застряв. Щосили шарпонув ногу — вiдпустило. Гребнув руками i виринув уже в хатi. Розплющив очi i враз побачив у кутку iкону. Так, так — побачив! Бо перед нею горiла лампадка… Менi спершу навiть не здалося це дивним. Я зробив два-три рухи i опинився бiля iкони. Сунув за неї руку i намацав якийсь невеликий довгастий пакуночок. Вихопив i назад до вiкна. Пiрнув — i враз ударився об щось головою, руки наштовхнулися на якусь перепону. Я став похапливо руками намацувати прохiд. У вiкнi щось застряло. Менi забракло повiтря, i я виринув. Знову пiрнув i знову не мiг пробитися. Виринувши, спробував намацати i вiдштовхнути ногою те, що заважало. Я гатив ногою щосили, але марно. Вiкно завалило чимось великим i важезним Чи то я зрушив його ногою, коли зачепився, чи вода пiднесла — хтозна. Я сiртонувся крiзь прочиненi сiнешнi дверi до вихiдних — вони були замкненi. Мало того, я намацав, що вони були ще й пiдпертi зсередини якимись колодами — мабуть, баба Мокрина думала врятуватися так од води… Я поплив назад у хату. Друге вiкно було загороджено шафою, чи то вода її сюди посунула, чи знову ж таки сама баба — невiдомо. Бiльше вiкон не було. Хата в баби Мокрини стара, на два вiкна, тiсна й незручна. Тому-то дочки й будували кам'яницю — для себе.

Мокрий одяг тягнув донизу, важко було триматися на водi, давався взнаки i мiй марш-бросок на велосипедi до вiйськового табору. Я вхопився за електричнии дрiт з лампочкою, що звисав зi стелi посеред хати. Дихати було важко.

I раптом я зрозумiв увесь жах свого становища. Я висiв на електричнiй дротинi майже пiд самiсiнькою стелею у затопленiй хатi, а вода все прибувала. У тремтливому свiтлi лампадки я бачив, як хлюпоче вона попiд стiнами, здавалося, з кожною миттю все вище й вище Оно вже хвильки зачiпають, пiдгойдують лампадку. I тiльки тепер я розчовпав, як незбагненне дивно виглядає ця лампадка, що горить у кутку перед iконою. Як не згасла у тому шалi стихп ця маленька крапелька свiтла? То було якесь диво!.. А може… А може, це справдi диво? Може… Тут я вперше придивився до iкони i побачив… бога. Вiн зорив на мене з кутка великими круглими чорними очима — спокiйно i строго. Здавалося, вiн стоїть у водi по груди i вода ворушиться, хлюпоче бiля його грудей вiд того, що вiн дихає.

Це було так страшно, що я вiдчув, як у мене здiймається догори чуб.

Спав на думку пiп Гога, його таємничi слова: «Темна вода во облацех», якi я нiяк не мiг зрозумiти, хоч явно вiдчував у них осуд i докiр. Згадав i бабу Мокрину, i її прокльони на свою адресу. Темна вода… Вода… От вона — вода…

«Невже, виходить, є-таки в свiтi бог i це вiн карає мене, — з жахом подумав я. — I зараз менi буде кiнець. Бо нiхто ж не знає, що я пiрнув сюди. Вони возяться там з тою коровою, i нiхто не бачив. Зараз вода пiднiметься до стелi, заповнить усю хату, я булькну, захлинуся, i все…

Але я не хочу вмирати! Не хочу! Я хочу жити! Хочу кататися на велосипедi, грати в футбола, їсти морозиво «крем-брюле». Я рвонувся до вiкна i пiрнув. I несамовито, в усiєї сили запрацював руками, намагаючись пробитися крiзь вiкно. Я вовтузився пiд водою доти, поки не вiдчув, що одна тiльки ще мить — i я захлинусь. Тодi я виринув. Розплющивши очi, встиг iще побачити, як востаннє блим нув i згас вогник лампадки. Своїм пiрнанням я здiйняв хвильки, i вони перекинули лампадку. Суцiльна непроникна темрява огорнула мене. Я борсавсь у водi, як слiпе кошеня. Сил ставало дедалi менше. Я почав ковтати воду i захлинатися. Невимовний жах охопив мене. Невже це кiнець?! Не хочу! Не хочу! Не хо…о…о! Я закричав. I сам почув, яким здавленим i безсилим був той крик. Так кричать крiзь сон, коли душать кошмари. А може, це i справдi лише кошмар, може, це все менi сниться? I я зараз прокинусь, побачу сонце, що свiтить у вiкно, i почую…

Роздiл XXII

«Давай руку!» Я знову з ним. Що було за iконою

— Яво! Яво! Яво! Де ти? Яво!

То був голос… Павлушi.

Я не одразу збагнув, що це насправдi. Менi спершу здалося, що то менi мариться. Але враз я побачив тоненьку смужку свiтла. То свiтилася вузенька шпарина вiльного над водою повiтря у сiнешнiх дверях. Йой! Там же в сiнях у стелi хiд на горище! Як я ранiше не розшолопав! Iз останнiх сил, ковтаючи воду i захлинаючись, я сiртонувся туди.

Свiтло лiхтарика заслiпило мене, i я нiчого не бачив. Тiльки чув Павлушин голос:

— Давай руку! Давай руку!

Я важко звiв над водою руку i вiдчув, як її цупко схопила його рука. I лише тепер я змiг вiддихатися. Я дихав, як паровоз. Я дихав так, як може дихати тiльки людина, яку щойно витягли з води. Я ковтав повiтря одразу цiлими кубометрами, жадiбно, ненаситно, ковтав i не мiг наковтатись.

Павлуша мовчав. Вiн тiльки мiцно стискав мою руку. А я стискав його руку. I мiцнiшого, палкiшого рукостискання не було в моєму життi.

Коли я трохи вiдсапався i очi мої звикли до свiтла, я роздивився навколо. Драбини на горище не було — певно, знесла вода чи баба кудись затягла. Отже, сам би я тут не вилiз нiколи Павлуша почав потроху пiдтягати мене вгору. Але я так знесилiв, що не мiг видряпатись i весь час сповзав назад у воду.

— Нiчого, нiчого, зараз… Усе буде гаразд! Ще трошки! Отак! О! О! Ох! — заспокоював мене Павлуша, крекчучи вiд натуги. Та йому довелося добряче-таки помучитися, поки я одiрвався нарештi од води i перевалився, як лантух, на горище.

Якийсь час ми лежали поруч, вiдсапуючись. Тодi я поклав йому руку на плече i сказав, затинаючись:

— Спасибi, с-старик!.. Я вже думав, що капець… От вталапався…

— А я бачу, що ти пiрнув… Потiм бачу — тебе нема… Мало чого, думаю… i — на горище. — Павлуша на хвилину примовк. — Знаєш, я як побачив, що ти пiрнув, здивувався страх Я саме про тебе подумав — де ти є… А ти тут… Я тебе шукав, знаєш… Думав, щоб разом по човна… Але ти десь…

Я засмiявся. Мабуть, йому дивно стало, що я засмiявся. Бо нiчого смiшного вiн не сказав. Але я засмiявся. Од радостi. Вiн шукав мене! Вiн шукав мене! Чуєте! Друзяка мiй дорогий! Як я мiг думати, що ми назавжди посварилися? Як? Та хiба можу я посваритися з ним назавжди! Та вiн же Павлуша! Павлуша!

Нi, йому не стало дивно, що я засмiявся. Бо раптом вiн сам засмiявся Вiн усе зрозумiв. Ми лежали i смiялися.

I хоч мокрi штани i сорочка, противно облiпивши моє тiло, страшенно холодили, менi було так тепло, так хороше, як, здається, нiколи.

Як добре жити на свiтi, коли тебе врятував од смертi твiй друг!

Ех Павлушо, Павлушо! Який ти молодчина, що мене врятував! Прощаю тобi все: i твою зраду, i твоє малювання, i твої слова образливi для мене, i те, що Гребенючку захищав, як я її грудкою по спiдницi вцiлив, i те, що ти не дальтонiк… Прощаю! То все не твоя вина. То все тая… ну, не буду! Не буду! Навiть у думках не буду! Хоч цiлуйся з нею, я в той бiк навiть i не гляну. Одвернуся. Бо головне менi, що ти отакий-о хлопець! I немає для мене в цiлому свiтi кращого друга. Я б поцiлував тебе навiть зараз, та не вмiю. Не цiлуються хлопцi мiж собою, не заведено. То тiльки дорослi друзi-чоловiки цiлуються.

Чи розумiєш ти все, що я думаю? Та, мабуть, розумiєш. Я по смiху твоєму вiдчуваю, по тому, як ти дихаєш навiть. Я ж тебе так знаю, як нiхто в свiтi, як мати рiдна не знає.

Нарештi ми пересмiялися, i Павлуша сказав:

— А ти молодець усе-таки. Я не знаю, чи наважився б отак пiрнути у вiкно. Це ж загинути — дев'яносто шансiв iз ста. I чи варто було? Що вона там за iконою могла ховати? Ну, грошi… Ну, облiгацiї трипроцентнi… Та хай вони горять синiм полум'ям, щоб через них головою накладати. Правда? Дiдько з ними!

Ух ти! А я ж зовсiм забув про отой довгастий пакуночок. Я рвучко мацнув себе за кишеню. Є! Коли я ото держався за лампочку, я сунув отой пакуночок у задню кишеню штанiв, ще й на гудзика застебнув — щоб не вислизнуло. Не мiг же я його кинути, раз я по нього сюди полiз. А в руцi вiн менi заважав.

Ой-йой! Як там облiгацiї або грошi, то, може, з них уже каша у водi розкисла. Ану треба глянути! Розстебнувши гудзика i вiдстовбурчивши кишеню, я обережно витяг пакуночок.

— Та ти що — таки дiстав? — здивовано вигукнув Павлуша. То ж вiн був певен, що я не дiстав, i заспокоював мене: «Дiдько з ним! Хай горить синiм полум'ям!» А воно, бач… Менi було страшенно приємне його здивування. Навiть кров у голову вдарила. Вже тiльки заради цього варю було пiрнути й зазнати всiх отих прикрощiв. Кращої похвали, нiж це Павлушине здивування, для мене не було.

Дата добавления: 2015-10-28