Я вiдвiдую дiда Салимона. Неймовiрнi дива 3 страница

— Та ну! Як-небудь! Сокиру вiзьмемо, серпа. Стривай, я зараз, — вона заскочила в сiни i за мить винесла звiдти серп, сокиру i електричний лiхтарик.

— Якби я щоразу до сусiдiв зверталась, їм би спокою не було. Я сама себе звикла вiдстоювати. Ходiмо!

Вона дала менi серпа, сама взяла сокиру, засвiтила лiхтарика i смiливо рушила вперед. Вона була вiдчайдушна й рiшуча, наша Галина Сидорiвна. I я мимохiть замилувався нею.

— Ану, хто тут лазить по чужих садках?! — дзвiнко промовила вона, круглою плямкою свiтла обмацуючи дерева.

— Отам у кущах, — вiдказав я.

Промiнь висвiтлив кущi. Там не було нiкого.

Ми пройшли весь садок. Але нiчого не побачили. Видно, той чолов'яга, почувши моє «до вас дядько Петро i дядько Микола», одразу дременув.

— От бачиш — нема, — весело сказала Галина Сидорiв на. — Це тобi здалося. Менi в темрявi завжди здається, що у саду хтось стоїть за деревом.

— Та бачив, ну, слово честi, бачив! — Менi було досадно, що вчителька не вiрить.

— Ну, може, може, — заспокоїла вона мене. — Виходить, утiк. Мабуть, хтось проходив та яблучка захотiлося… Добре, що матерi нема, пiшла до тiтки. Перелякалася б до смертi. Ну, спасибi тобi, захиснику мiй.

Вона скуйовдила менi волосся i нiжно провела рукою по щоцi. Вiд її руки вiйнуло звабливими тонкими пахощами якихось парфумiв. I було приємно вiдчувати дотик її руки i чогось соромно вiд цiєї приємностi.

— Слухай, а як там Павлуша? Ви вже помирилися? Вся приємнiсть одразу зникла.

— Не знаю, — буркнув я. — Ну, я пiду. До побачення.

— До побачення. Шкода. Так добре ви дружили… Я нiчого не вiдказав. Мовчки вийшов з двору, сiв на велосипед i поїхав.

I так менi було темно на душi, темнiше за глупу нiч. Павлуша, може, в цей час уже виконав важливе секретне завдання, i генерал або полковник потискує йому руку, виносячи подяку вiд командування. А я… Навiть Галина Сидорiвна не повiрила менi, що я бачив того чолов'ягу в її саду, вирiшила, що менi привидiлося, i дякувала просто так, для годиться, iз ввiчливостi. Я ж бачив. I по голосу чув. Голос у неї був якиись не такий, якийсь роблений, наче вона жартувала з мене… Ну i хай! Хай її обкрадають, раз так.

I така мене байдужiсть охопила до всього па свiтi, що репни зараз земля, як стиглий кавун, i розлетися на шмаття — я б i оком не моргнув.

Роздiл XVII

Мене викликають до телефону. «Розслiдування футбольної баталiї».Нове Гребенюччине плаття. Зiпсований настрiй

На другий день ранком я заспав, бо звечора дуже довго крутився, не мiг заснути-скiльки ж переживань на мене навалилося.

Прокинувсь я вiд того, що мене торсав за плече дiд:

— Вставай, дiячу! Царство боже проспиш. Через тебе Радянська влада керувати не може.

Коли тебе будять, то завжди саме в цю мить страшенно хочеться спати. Я дригнув ногою, накинув ковдру на голову i пробубонiв сонно:

— Не займайте, дiду! Я сплю… Я спати хочу…

Але дiдова рука безжально стягла з мене ковдру:

— Вставай! Ну! Кажу ж, до телефону тебе у сiльраду кличуть. Швиденько, ну!

Я вмить пiдхопився й сiв на лiжку, клiпаючи очима:

— Га? Що? Хто?

— Та хто ж його зна! Чоловiк якийсь. Iз Дiдiвщини дзвонить. Бач, знадобився ти йому з самого ранку. Може, вже щось накоїв, га? Бiжи мерщiй, бо сiльрадiвський телефон займаєш.

Я вскочив у штани й вилетiв на вулицю.

Щодуху, наче за мною гнався скажений собака, за лiченi секунди пролопотiв вулицею вiд нашої хати до сiльради.

Влетiв у сiльраду i зопалу пробiг повз телефон аж у другу кiмнату.

— Стiй! Куди ти? — весело загукав до мене секретар сiльради Спиридон Халабуда. — Поганяй назад! Отут-о!

Я обома руками схопив трубку, притиснув до вуха i гукнув щосили:

— Алло!

— Драстуй! — почув я у трубцi басовитий чоловiчий голос. — Слухай уважно! Якщо питатимуть, хто дзвонив, скажеш — iнспектор райвно Федорищенко. Просив пiд'їхати у Дiдiвщину. Вiн розслiдує справу про бiйку на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти Чому ч тобою? Бо знає i поважає твою маму-депутата i вважає, що син такої матерi скаже все чесно i об'єктивно. Зрозумiв? Запам'ятав? Федорищенко.Iнспектор райвно.

— Ага Ясно Ясно, товаришу Федорищенко, — сказав я, зиркнувши на Халабуду, який аж рота вiд цiкавостi роззявив, дивлячись на мене. Такого й справдi не бувало, щоб у сiльраду до телефону викликали учня, пацана.

— Тепер слухай, — вiв далi басовитий голос (вiн говорив повiльно, чiтко вимовляючи кожне слово). — Вчора ти не змiг дiстати iнструкцiю. Ми це знаємо. Але не переживай. У цьому не твоя вина, а наша. У зв'язку з обставинами операцiя на один-два днi вiдкладається. Слiдкуй за щоглою бiля школи. Коли на щоглi з'явиться бiлий прапорець, у той день о дев'ятнадцятiй нуль-нуль пiдеш до амбразури за iнструкцiєю. Ясно?

— Ясно! Ясно! — тепла хвиля радостi прокотилася по всьому моєму тiлу i хлюпнула-залоскотала пiд горлом. Значить, не вiдхилили, не забракували мене, а просто щось перешкодило! I так менi не хотiлось вiшати зараз трубку, так хотiлося ще поговорити, спитати щось.

— Слухайте! — I голос у мене зiрвався. — Слухайте, а… а… — я не знав, що сказати, — а… а… а як вас по батьковi?

— Тю! — вiн затнувся i раптом розсмiявсь. — От! Я й сам це знаю, як iм'я та по батьковi того Федорищенка, да. А нащо тобi? Обiйдеться й так.

Я розгубився. Халабуда не спускав з мене очей i прислухався до кожного слова. Я зрозумiв, що впоров дурницю. Треба було виплутуватися.

— Ага, спасибi, тепер знатиму — сказав я, удаючи перед Халабудою, нiби дiстав вiдповiдь на своє запитання. Той, на тому кiнцi дроту, все зрозумiв.

— Молодець, — сказав вiн. — Ну, добре. Тодi все. А у Дiдiвщину таки з'їздь на пiвгодинки, щоб не викликати пiдозри. Ну, бувай здоров!

— Ага, зараз поїду. До побачення, — я поклав трубку. В головi у мене якось дивно гуло й дзвенiло.

— Що за Федорищенко? — одразу спитав Халабуда.

— Iнспектор райвно. Просив приїхати у Дiдiвщину. Вiн розслiдує справу про бiйку на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти.

— А-а… я його, здається, знаю, — поважно прогугнявив Халабуда. — Точно. Знаю. Федорищепко. Знаю…

Спиридон Халабуда любив похизуватися своїм особистим знайомством з керiвними працiвниками району. I хоч з виразу Халабудиного обличчя було видно, що Федорищенка вiн таки не знає, я стривожився — а що, як вiн десь чув його iм'я та по батьковi i зараз мене спитає. I я, удавши, нiби менi треба поспiшати, швиденько попрощавсь i побiг.

Дiдовi я сказав слово в слово те, що й Халабудi, i, не поснiдавши навiть, а випивши тiльки склянку молока, сiв па велосипед i поїхав.

Виїжджаючи, я скоса зазирнув через тин до Павлушi. Вiн сидiв на землi серед двору, похмурий i злий, перед велосипедом, що стояв догори колесами, i крутив рукою педаль. Заднє колесо раз у раз чиркало об раму. «Восьмьорка!»

«Мабуть, вони перевiрили його вчора i переконалися, що вiн не кращий за мене, — подумав я. — I вирiшили повернутися до моєї кандидатури».

Менi стало жаль Павлушу. Але що ж я мiг зробити? А може, вiн взагалi не туди їхав… А куди? Хто його зна. Може, просто катався…

Коли я не можу знайти вiдповiдь на якесь запитання, просто вiдкидаю його i починаю думати про щось iнше. Такий уже в мене характер.

А густий голос у того дядька по телефону. По голосу не менше як полковник. А може, й генерал. I говорить так розважливо, солiдно. I поiнформованiсть цiлковита. Все продумано. Iнспектор райвно. Бiйка на стадiонi.

Я виїхав на околицю i саме проїздив стадiон То, власне кажучи, був не зовсiм стадiон, а просто шмат поля, ворота з двох бокiв (без сiтки, звичайно). I по боках в один ряд вкопанi кривi, кострубатi лавицi.

На всьому полi, а особливо бiля ворiт, трава була геть вибита, витолочена, i пiд час гри здiймалася iнодi така курява, що не було видно м'яча.

Тридцятого червня цього року тут вiдбулася товариська зустрiч з футболу мiж командами класу «Г» — васюкiвською «Ракетою» i дiдiвщинським «Космосом». Команди були шкiльнi, грали старшокласники. В нас на воротях стояв Бардадим, центром форвардом був Вовка Маруня, наш васюкiвський Бишовець, який, хоч учився тiльки у восьмому класi i тiлом був щуплявий, але обводив здорованiв десятикласникiв, «як мальчикiв» (за висловом дiда Салимона).

Матч проходив у запеклiй боротьбi. За п'ятнадцять хвилин до кiнця рахунок був двадцять три — вiсiмнадцять на користь дiдiвщиiiського «Космосу». Стадiон шаленiв. Болiльники галасували, як бики на ревищi. Серед наших особливо завзятущими були дiд Салимон i баба Маруся, наша шкiльна прибиральниця. Дiд Салимон не змовкав нi на хвилину, пiдбурюючи гравцiв на активнi дiї.

— Вовко, давай, давай, давай! Ванько, пасуй Грицьковi! Головою, головою! А, щоб ти луснув! Чого ж ти оддав м'яча, недотепо. Бий, Вовко, бий!..

А баба Маруся весь час стиха бубонiла:

— Господи милосердний! Боже праведний! Зроби так, щоб нашi забили гола! Господи милосердиийi Боже праведний! Зроби так, щоб нашi забили гола!

I коли нашi таки забивали гола, вона вигукувала тонким голосом:

— Штука!

I хрестилася.

За п'ятнадцять хвилин до кiнця Вовка Маруня прорвався з м'ячем до ворiт i вже був би вклеїв у дев'ятку, але захисник «Космосу», здоровий бугай Роман Гепа (двоюрiдний брат того Гепи, що пiшов учитися на попа), пiдчепив його погою, i Вовка заорав носом. I суддя, дiдiвщинський кiномеханiк Яшка Бриль, замiсть того, щоб призначити одинадцятиметровий, пенальтi, призначив кутовий. Мовляв, Гепа дiяв правильно, тiльки вибив на кутовий, а Маруня, мовляв,сам упав.

Що тут зчинилося! Нашi болiльники так несамовито загорлали, засвистiли, заверещали, наче прийшов кiнець свiту.

— Суддю на мило! Суддю на мило! — кричав, аж Лопався, дiд Салимон.

— Пенальтi! Пенальтi, побий тебе вража сила! — верещала баба Маруся.

Але суддя не звернув на той рейвах анiякiсiнької уваги, Такий уже футбольний закон — на полi суддя повновладний господар. Пiсля гри можете опротестовувати його дiї скiльки хочете, а пiд час гри його слово святе.

Зцiпивши зуби, Вовка Маруня подав кутовий i вiд знер-вувсiння невдало — м'яч полетiв в аут.

Проте за хвилину м'яч знову попав до Марунi, i вiн знову прорвався до ворiт. Але Гепа, бачачи, що суддя крiзь пальцi дивиться на його порушення, тепер уже навмисне перечепив Маруню, i той знову заорав носом. I тут Маруня не стерпiв (вiн був дуже гарячий), пiдхопився i, незважаючи на те, що ледь сягав Гепi до пiдборiддя, залiпив йому по пицi. Гепа хвицьнув ногою, i Маруня кубцем покотився по землi. Тодi до Гепи пiдскочив наш лiвий край Юрко Загубеньо i врiзав його пiд дихало. I почалося…

Поки глядачi опам'ятались i кинулися розбороняти, наша «Ракета» встигла збити дiдiвщинський «Космос», що називається, на кислицю. Один наш Бардадим мiг дуже просто вiдлупцювати принаймнi п'ятьох їхнiх форвардiв. А двадцять три пропущених голи ще подесятерили Бардадимовi сили.

Ледве розтягли.

— Оце так товариська зустрiч, — сказав дiд Салимон. — Другу таку товариську зустрiч доведеться, мабуть, проводити просто на кладовищi.

— Це ще, панiмаєте, нiчого, — сказав Павлушин тато. — Це ще, панiмаєте, дрiбницi. А от мiж Сальвадором i Гондурасом через футбольний матч справжня вiйна була виникла. Стотисячнi, панiмаєте, армiї мiж собою билися. Артилерiя, лiтаки, танки… Оце, панiмаєте, болiльники…

Особисто я був задоволений, що Бардадим устиг заодно надавати потиличникiв i суддi. Щоб знав, як пiдсуджувати своїм.

Отакий-то був матч тридцятого червня.

Чесно кажучи, було що розслiдувати.

Я заїхав у Дiдiвщину i звернув прямо до сiльмагу. Купив у сiльмазi льодяникiв фiгурних на паличках, покрутився трохи i рушив назад. Настрiй у мене був прекрасний. Незва жаючи навiть на те, що погода була погана, збиралося на дощ.

На вишцi над лiсом майорiв червоний прапор. Значить, навчання ще тривають.

Пiд'їхавши до села, я знов-таки, як i вчора, звернув на стежку, що вела поза городами, повз садок Галини Сидорiвни Менi кортiло глянуги, що воно там таке — чи нема якихось слiдiв учорашнього чолов'яги. А може, вiн ще потiм уночi приходив?

Коло вчительчиного садка я злiз з велосипеда, поклав його на землю i крадькома, як справжнiй детектив, пiшов, роздивляючись на всi боки. Стежку у двох мiсцях перетинали слiди здоровеннецьких, не менше як сорок п'ятий номер, чобiт. Вони чiтко вiдбилися на вогкiй землi. Однi слiди були повернутi носками до саду, другi — навпаки, до поля. Це вiн iшов, це вiн повертався.

Бiля кущiв малини, де вiн ховався, трава була прим'ята i лежав мокрий недокурок сигарети з фiльтром. Я пiдняв. Сигарету було дуже мало надкурено i загашено об землю. Марка — «Столичнi».

Шерлоковi Холмсу або майоровi Пронiну одного цього недокурка i цих слiдiв було б досить, щоб знати все. Але я не був нi Шерлоком Холмсом, нi майором Пронiним. Я мiг сказати лише те, що чолов'яга — курець (раз недокурок!) i що в нього великi ноги (бо це було видно з слiдiв). Бiльше я не мiг сказати нiчого. Хiба тiльки, що сигарети вiн купляв не в нашому сiльмазi, бо в нашому «Столичних» не було. Може, в дiдiвщинському, там є, я тiльки що бачив.

Але для з'ясування особи незнайомця цього було малувато.

Що ж вiн усе-таки тут робив? Чому ховався? Невже хотiв пограбувати вчительку, а я його сполошив? Не схожий вiн був нi на кого з наших, зовсiм не знайомий якийсь…

— Тiльки ж гляди все-таки. Ганю, обережнiше, — почув я бiля хати голос Галини Сидорiвни.

— Ой, що ви, Галино Сидорiвно, що ви!.. — пискляво засокорiло у вiдповiдь. То був голос Гребенючки.

А бодай би ти луснула! Ще треба, щоб ти мене тут побачила.

Пригнувшись, чкурнув я на стежку, до велосипеда. Загнуздав Вороного i — алюр три хрести!

От же ж тая Гребенючка! Не люблю я людей, котрi до вчителiв пiддобрюються, лiзуть iз своєю любов'ю «Галино Сидорiвно, я вам те! Галино Сидорiвно, я вам се! Галино Сидорiвно, дорогенька! Галино Сидорiвно, золотенька! Галино Сидорiвно, любесенька! Ах! Ох! Ах!» Противно!

Краще вже двiйки одержувати, нiж пiдлизуватись.

Я виїхав на вулицю i побачив у спину Гребенючку, що йшла од ворiт Галини Сидорiвни, у нарядному бiлому платтячку з синiми цяточками. Вона не йшла, а виступала навшпиньочках, як той дресирований собачка у цирку, дрiбненько перебираючи ногами. Мабуть, думала, що вона дуже гарна й тендiтна.

Раптом я згадав Павлушу, як вiн сидiв сьогоднi на землi коло велосипеда, похмурий, темний, як осiння нiч. I лють на Гребенючку охопила мене. Це вона винна в усьому! Вона, вона! Це через неї ми ворогами стали!

Посеред вулицi розпросторилась здоровеннецька баюра. Гребенючка якраз минала її, тулячись до тину, обережненько, щоб не забруднити плаття, ступаючи по краю баюри.

Назад вона не оберталася, мене не бачила.

Ех, розiгнавсь я та прямiсiнько через ту баюру — ш-шуррр! Бри-иззь! Цiлi гейзери бруднючоi води й грязюки линули на Гребенючку, i бiле чепурненьке платтячко вмить перетворилося на брудну ганчiрку, та й уся вона стала схожа на опудало городнє.

— Ой! — тiльки встигла зойкнути вона, вiдсахнувшись.

А я пришпорив свого Вороного i, не озираючись, помчав далi. У душi моїй булькала й клекотiла радiсть помсти.

Ото щоб знала, щоб не розлучала друзiв, не робила з них ворогiв, кропива жалюча!

Я рiзко звернув праворуч, на нашу вулицю. Ще здалеку побачив, що Павлуша все ще сидить на землi коло свого велосипеда i крутить ключем якiсь гайки.

I раптом я подумав, що зараз же Гребенючка пройде нашою вулицею. Щоб потрапити до себе додому (а куди ж вона пiде в такому виглядi!), вона обов'язково повинна пройти нашою вулицею повз нашi з Павлушею хати. I Павлуша її зараз побачить i…

Я натиснув на педалi i проскочив до себе у двiр. Павлуша навiть голови не пiдняв.

Прихилив я Вороного до ворiт i причаївся за тином. Ану-ну! Зараз Павлуша побачить свою красуню. Хе-хе! Це навiть добре. Може, хоч тепер розчовпає нарештi, яка вона поганюча.

Секунди чекання тяглися так довго, що я вже подумав, чи не повернулася вона назад до Галини Сидорiвни скаржитися на мене i вимагати покарання. А дзуськи! Спробуй доведи! Хто бачив? Нiчого не знаю. Сама забрьохалась, як льоха, а потiм на когось звертає.

Я дивився крiзь тин на Павлушу. Вулицi я не бачив i тому не помiтив, як вона iшла. Та враз Павлуша так рвучко пiдхопився, що велосипед упав на землю.

— О Ганю, що таке? Де це ти? Хто це тебе так? — вигукнув вiн здивовано.

У мене серце забилося швидше.

Ну, зараз почнеться! Зараз вона понавiшує на мене чортiв, будь здоров. Тiльки держись! Ну i хай! Хай докаже! Хто бачив? Нiчого не знаю. Сама забрьохалась, а потiм…

— Та сама винна, — весело заджерготiла Гребенючка. — Грузовик їхав, а я просто пiд колеса пiдлiзла, розтелепа. От розмалював, правда? Хи-хи-хи!

— То бiжи додому швидше! От iще! — гукнув Павлуша з щирим спiвчуттям i досадою.

А я тiльки рота роззявив…

Тю! Чого це вона?.. Подумаєш, яка благородна!.. I стало менi якось кепсько, наче то не вона, а я весь у багнюцi з голови до п'ят.

Гребеїiючка давно побiгла додому, Павлуша повернувся до велосипеда, а я все ще стояв, скоцюрбившись бiля тину, i не мiг зрушити з мiсця.

Почав накрапати дощ.

Павлуша потяг велосипед в хату.

Пiшов у хату i я… Настрiй у мене був зiпсований вкрай.

…Дощ лив цiлiсiнький день. А надвечiр знявся вiтер. Вiн, як з вiдра, хлюпав у вiкна важкi пригорщi зливи — аж дзвенiли шибки. I шалено завивав у димарi. У таку погоду добре лежати десь у затишку й читати цiкаву пригодницьку книжку. Я потягнув у батька «Замах на бродягу» Жоржа Сiменона (вiн менi не давав, бо вважав, що не дитяча) i, вкрившися з головою, лишивши тiльки вузеньку щiлину, щоб падало свiтло, поринув у захоплюючий свiт комiсара Мегре, свiт загадкових убивств, страшних злочинiв i таємниць.

Роздiл XVIII

Стихiйне лихо. Я приймаю рiшення

Я прокинувся раптово вночi, хоч нiхто мене не будив, i одразу вiдчув тривогу. В хатi горiло свiтло i чулися приглушенi, стурбованi голоси. Хоч i не видно було, але вiдчувалась якась метушня, якийсь нервовий рух. Так було, коли в тата зненацька серед ночi стався приступ апендициту i його вiдправляли в лiкарню на операцiю. Тодi мене теж нiхто не будив, я прокинувся сам. От i зараз. Я миттю пiдхопивсь i стривожено спитав:

— Що? Що таке?

Серед хати стояли одягненi, в плащах, батько, мати i дiд. У дiда в руках було весло. Мати повернулася до мене.

— Спи, синку,спи!

— Що сталося? — знову спитав я.

— Рiчка вiд дощiв пiднялася, з берегiв вийшла. Греблю бiля млина прорвало. Село внизу заливає, — мовив дiд.

— А ти спи, спи, синку, — повторила мати. Я скочив з лiжка. Еге, спи! Там людей заливає, а я — спи!

— Я з вами! Я пiду!

— Та ти що?! Он Яришка прокинеться, боятиметься, як нiкого не буде. Лягай, спи зараз же! Це тобi не iграшки! — пiдвищила голос мати.

Але я вже одягався. Мене била нервова лихоманка, i я довго не мiг утрапити ногою в холошi. Зуби вибивали шалений рок-ен-рол. Спи! Може, я все життя цiєї ночi ждав, щоб щось геройське вчинити! А тут — спи! Нi! Пiду!

— Хай iде. Щось поможе. Здоровий уже хлопець, — сказав дiд.

— Справдi, хай! — пiдтримав його тато. Свiтло враз блимнуло i погасло.

— Зiрвало! А може, й стовпа звалило, — сказав у темрявi тато.

Дiд чиркнув сiрника, запалив гасову лампу, що стояла на припiчку.

— Вдягни оно татового ватника i чоботи взуй, — сказала менi мати.

— Лiхтарика свого вiзьми, — пiдказав тато.

— Лампу не будемо гасити Хай! Бо як Яришка прокинеться… От краще б ти не йшов усе-таки. У мене б душа спокiйнiша була, — мати зiтхнула.

— Та що ви, їй-богу, мамо, з тою Яришкою! Здоровуща вже дiвка, у школу пiшла, а ви…

— Пiшли, пiшли, годi вже вам, — втрутився дiд. Ми вийшли з хати у мокру, негожу, вiтряну темряву. Гнаний вiтром дощ перiщив просто в обличчя.

— Головне, що човни, мабуть, позносило, потопило, — ледве почув я голос дiда, який iшов поруч. Я хотiв сказати, шо плоскодонку нашу, може, й не знесло, бо вона на горбку лежить догори дном, але вiтер затулив менi рота, i я тiльки хавкнув.

То тут, то там, наче свiтлячки, блимали вогники, звiдусiль з лiхтарями поспiшали люди.

Ще здалеку крiзь шум зливи було чути тривожний гомiн, зойки та крики. Чим ближче ми пiдходили до вулицi Гагарiна, що вела в берег, тим виразнiший i гучнiший ставав отой гомiн. Уже можна було вчути хурчання мотора, цюкiт сокир i розпачливi вiдчайдушнi жiночi крики. «Ои лишенько! Ой пробi! Ой рятуйте!» Тужно ревла худоба, верещали свинi, вили собаки.

Все це було чути вже зовсiм близько, поряд, але як я не напружував зiр, крiзь дощ i темряву нiчого не мiг розгледiти.

Аж ось попереду спалахнули два свiтлих ока — фари.

I перше, що я побачив у свiтлi фар, — це тин i воду. Вода хвилею накочувалась i розбивалася об тин, а вiн хитавсь i хилився. Потiм бiля тину з'явилася постать по пояс у водi, з телевiзором на головi. У свiтлi фар мокрий од дощу екран виблискував величезним страшним оком — лупатим i бiльмуватим.

Фари були тракторнi — у провулку натужно хурчав колiсний трактор «Беларусь». Здоровеннецькi заднi колеса буксували, розбризкуючи багнюку.

— Давай, давай, ну! — кричав хтось позад трактора: там свiтилися ще фари машин.

Кiлька дядькiв посеред вулицi цюкали сокирами — нашвидку збивали з колод плота.

Дiд, батько i мати одразу кинулися до дiла, дiд помагати робить плота, батько до трактора, а мати просто у воду, до найближчої хати — виносити добро.

— Побудь поки що тут! — гукнула вона менi на ходу. I я не встиг опам'ятатись, як лишився сам.

З темряви раз у раз, наче водяники, вигулькували з води люди, тягнучи на собi рiзний домашнiй скарб Он провели корову, що вже не ревла, тiльки стогнала. Он бабуся, спотикаючись, тягне по водi за собою, наче човна, цинковi ночви з вузлами й подушками. I, плачучи, весь час примовляє:

— Ой що ж це робиться! Ой господи! Ой за що ж це така кара! Ой пропало все, пропало! Ой боже ж мiй, боже!

— Найгiрше внизу, в березi, — сказав хтось у темрявi. — Гребенюкiв, Мазниченкiв, Пашкiв затопило зовсiм. А стару Деркачку — так по самiсiньку стрiху. I дiстатися нiяк. Човни потопило. Ще й трактор, бач, застряв — колоди для плотiв пiдвезти не можна.

— Це щось у природi таке, їй-богу, коїться. Самi стихiйнi лиха в усьому свiтi: урагани, землетруси, повенi, смерчi. То в Америцi, то в Японiї, то в Голландiї… Та й у нас… То у Закарпаттi, а то на Кубанi… Тепер оце в нас…

Заскрипiли колеса, захропли конi — люди пiд'їздили возами.

— Кладiть осюди! Давайте! Телевiзора отут поставте, на сiно!

Я кинувся помагати вантажити на вози речi потерпiлих. З темряви почувся голос Iвана Iвановича Шапки, голови колгоспу:

— Везiть до школи! Займайте школу, i клуб, i правлiння! Там усе одчинено!

А трактор усе хурчав i хурчав, аж звискував, та не мiг зрушити з мiсця.

Мiй тато командував там, вигукуючи:

— Переключай на першу! Лiворуч верни, лiворуч! Давай задню! Тепер вперед!

То було кляте мiсце. Там завжди калюжа i болото навiть у найсухiшу погоду. I завжди застрявали машини. А тепер вiд дощу воно зовсiм розкисло i просто засмоктувало, як драговина.

Зненацька здалеку, з берега, долинув вiдчайдушний пронизливий жiночий крик:

— Рятуйте! Рятуйте! Ой!

Люди безпорадно заметушилися. Хтось iз дядькiв кинувся просто в воду. Йому загукали:

— Куди ти? Що ти там поможеш? Зараз плота кiнчимо.

Але вiн уже зник у темрявi.

Тодi сердито закричали до тракториста:

— Що ти засiв, панiмаєш! Там люди гинуть, а ти!.. Трактором не можеш проїхати, герой!

Кричали, щоб зiгнати своє безсилля. Тракторист хрипло вiдлайнувся:

— Що — трактором! Що — трактором! Тут танком не проїдеш, не те що трактором! Розумники!

«Танком…» I раптом в уявi моїй виник вiйськовий табiр, артилерiйський двiр, дивовижнi незграбнi машини iз скошеними, як у човнiв, носами… Бронетранспортери-амфiбiї, да… Для подолання водних рубежiв… для десантiв, да. «

Я вмить згадав, що читав десь, як воїни допомагали людям пiд час стихiйних лих…

I раптова думка пронизала мене.

— Iване Iвановичу! Iване Iвановичу! — загукав я в темряву. Але голова не вiдгукувався. Тодi я кинувся до тата:

— Тату! Тату!

Вiн, забрьоханий з нiг до голови, пхав трактора. З пiд колеса, що буксувало, просто на нього летiла грязюка.

— Одiйди! Одiйди, ну! — крекчучи вiд натуги, роздратовано прохрипiв вiн.

Ех! Та що там питати, казати! Не можна гаяти нi хвилини. Самому треба рвонути туди.

I, не роздумуючи бiльше, я кинувся додому. Захекавшись, вбiг у сiни, схопив велосипед, прихилив динамку до шини, щоб свiтила фара, i скочив у сiдло.

Їхати було ой як важко! Колеса в'язли у грязюцi, буксували на глинi. Доводилося раз у раз злазити i пхати велосипеда поруч себе. Добре, що то не трактор. Коли вибрався з села на биту польову дорогу, колесам стало трохи легше. Колесам, та не менi. Бо тут шугав дужий вiтер, який збивав, просто клав на землю. Двiчi я не мiг втриматись i валився набiк, на ногу, i якийсь час стрибав на нiй, не можучи вирiвнятись. А раз просто впав у болото. Але поспiшав iз останнiх сил. I з тривогою вглядався уперед, у темне громаддя лiсу, що наближалося. Шукав очима вишку, де прапор, i не мiг знайти. I думав з острахом: «А що, як навчання ще не закiнчилися i в таборi нема людей? Що робити? А навiть як є, чи послухають, чи повiрять вони менi, пацану?»

Було б, мабуть, розшукати голову або хоч когось з дорослих намовити. Так нi ж! Вилетiв кулею i помчав. Не подумавши навiть. Як скаженин!

I вже каявсь я, i картав себе. Та вертатися в село було б безглуздям. Люди гинуть. Кожна хвилина дорога.

Аж ось i посадка. Я в'їхав на «глеканку». Вiтер одразу вiдпустив мене. Вiн пiшов верхом, з шаленим свистом чешучи настовбурченi чуби струнких сосонок. Але тепер увесь час менi доводилося пильнувати, щоб не наскочити на пеньки Бо як наскочиш та зробиш «восьмьорку» — тодi все. I, вшнипившись у «глеканку», так я и не вгледiв, чи є прапор на вишцi, чи нема.

Десь тут уже дот на узвишшi, за дубами, невидимий у темрявi: я виїхав на «генеральську» дорогу. I як про щось далеке i примарне, подумав про тi iнструкцiї, що лежать там у розколинi над амбразурою. Та цю думку враз витiснив спогад про вiдчайдушний пронизливий крик: «Рятуйте!», що й зараз дзвенiв у мене в ушах. I я ще дужче натиснув на педалi.

Хто був у лiсi вночi у негоду, коли гуде, завиває скаженим вовком у кронах вiтер, коли стогнуть людським голосом дерева, коли десь щось гухкає, свистить, трiщить, ламається, падає, перекидається, реве, лютує i шаленiє — той знає, що то таке. То страшне.

Але, присягаюсь вам, я не вiдчував того страху. Десь iз глибини спливла навiть думка: «Чому менi не страшно?» Та я одразу забув про це думати. Я був весь якось нацiлений уперед i тiльки вперед. Я думав тiльки про те, щоб їхати швидше, швидше, швидше… Я думав тiльки про свої ноги, що крутили педалi i вже страшенно болiли вiд напруження, i про дорогу, про отi нескiнченнi корчi, ямки, горбочки — щоб не наскочити, не натрапити, обминути.

Роздiл XIX

Полковник Соболь. Знову старший лейтенант Пайчадзе

Коли я раптом вискочив нарештi на галявину до тої арки i шлагбаума, освiтленого лiхтарем, то якось не одразу втямив, що вже приїхав.

Вартовий помiтив мене I гукнув:

— Стiй! Хто такий?!

Я пiд'їхав упритул до шлагбаума.

— Менi начальника… Головного… Будь ласка… Дуже треба. Негайно… — я вагався, говорити вартовому чи нi: однак же вiн не вирiшує, а що, як не захоче покликати офiцера.

— Що сталося? Тiльки повернулися з навчань. Троє дiб… Може, вранцi?

— У нас село заливає, — видихнув я.

— Стривай. Зараз. — Вартовий кинувся до будки, схопив телефонну трубку. — Товаришу капiтан! Доповiдає вартовий на прохiднiй єфрейтор Єфимов. Тут хлопець приїхав. Каже, у них село заливає… Єсть! — Вiн обернувся до мене. — Давай он до тiєї палатки!

Я пiрнув пiд шлагбаумом i поїхав до палатки. Назустрiч менi вже виходив високий офiцер з червоною пов'язкою на рукавi.

— Що таке?

Хекаючи i затинаючись, я розказав йому про наше нещастя — i про хати, що по самiсiньку стрiху затопленi, i про те, що човни позносило i дроти електричнi позривало, стовпи повалило, i про те навiть, як трактори буксують, не можуть пiдтягти колоди для плотiв…

— Ясно, — сказав капiтан. — Ходiмо. Доведеться будити полковника. Хоч i жаль — годину всього, як лiг, тiльки оце з походу повернулися. Та нiчого не вдiєш — тут така справа, що…

Ми пройшли кiлька палаток i бiля однiєї зупинились. Капiтан пригнувся i пiрнув у неї. За мить палатка освiтилася зсередини жовтим свiтлом, i на брезентi заколивалась довга химерна тiнь.

— Товаришу полковник, — почувся голос капiтана. — Вибачте, що турбую, але справа серйозна. У сусiдньому селi повiнь. Затопило хати, потрiбна допомога.

Хтось (очевидно, полковник) прокашлявся i мовив густим, неквапливим басом:

— Значить, так… Пiднiмiть поки що офiцерiв — начштабу, начартилерiї, транспортникiв, командирiв мотострiлецьких батальйонiв. Iнших не треба. Хай вiдпочивають.

Менi враз перейняло подих. Вчулося, що нiби це той самий голос, що говорив зi мною по телефону.

Дата добавления: 2015-10-28