Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Людина та історія. Роль мас та особи в історії.

Поняття закону. Всезагальні, загальні і специфічні закони. | Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін. | Сутність закону єдності та боротьби протилежностей. | Основні категорії діалектики. Їх світоглядне і методологічне значення. | Співвідношення діалектики із метафізикою, релятивізмом, софістикою, догматизмом та еклектикою | Буття людини як співбуття. Суспільний характер людського буття | Індивідуальне та соціальне в людському бутті | Суспільство як система. Структура суспільства. | Протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами як джерело рушійна сила суспільного розвитку. | Духовне життя як складова суспільства. |


Читайте также:
  1. V. Способи подолання конфліктів і вихід з них.
  2. Адміністративно-правові способи захисту прав інтелектуальної власності
  3. Анализ использования наглядного материала и пособий.
  4. Бог і людина 1-14; милостиня, подавана з любов'ю 15-18; обачність 19-29; потреба зважати на власні вчинки 30-33
  5. Військове завзаття Йонатана 1-15; поразка філістимлян 16-30; народ хибить перед Богом 31-35; Йонатан визнає свою провину 36-48; особисті взаємини Саула 43-52
  6. Громадянськість як особистісна якість школяра. Складові громадянськості.
  7. ДИНАМІКА ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ МІЖОСОБИСТІСНОГО КОНФЛІКТУ У ВНЗ

У XX ст. сформулювалося стійке розуміння того образу людини, що склався в античності. У філософії Стародавн ього Китаю, Стародавньої Індії, Стародавньої Греції людина вважається часткою Космосу. Стародавньогрецький філософ Демокріт вважав: якою мірою Всесвіт є макрокосм, у такій же мірі і людина — мікрокосм. Філософи Мілетської школи стверджували: людина має всі основні елементи стихії Космосу. У стародавньокитайській філософії підкреслюється включеність людини у певні соціальні спільності. Розуміння людини як самостійного активного індивіда досягнуто значно пізніше. Розвинуте вчення про людину коріннями сягає в античну філософію, де виявляються початки практично всіх напрямків філолофсько-антропологічної думки. Відбувається антропологічний поворот, поєднаний з творчістю софістів. Успадкувавши від ранньої філософії цілісний погляд на людину і бачення її часткою природи, софісти першими розглянули людину в умовах культурно-соціального буття. У софістів людина — розумна, що пізнає, і творчо діюча істота, що діє і в культурній діяльності, і в пізнанні.

Сучасні істини — продукт людської творчості. Акцентуючи увагу на внутрішньому світі, моральних якостях і можливостях, на душі людини Сократ бачив деяку третю величину між світом ідей і світом речей. Сократ звертається не до людини взагалі, а до конкретного індивіда. Зводячи філософію людини до вчення про душу, втрачає цілісний погляд на людину і закладає визначену традицію у філософській антропології.

У людині, на думку Платона, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею і тілом, внутрішнім і зовнішнім, але й у самій душі, що складається з пристрасті, мужності і духу. Платон вважав, що покликання людини — пізнавати, наслідувати, дотримуватись абсолютних і незмінних зразків, що є у світі ідей. Там, де людина відхиляється від покликання і виявляє творчу самостійність, породжу» щось негативне, недобре.

Людина Аристотеля — вершина світової ієрархії: з одного боку, внутрішньо поєднана із природою, а з іншого — протистоїть їй, оскільки має душу, що хоча і є форма тіла, але визначається вищою формою. Людина — соціальна тварина і виявляє свою якість лише в державі в суспільному житті.

Подвійність середньовічної антропології проявилася у тому, що, з одного боку, людина проголошувалася складовою частиною світопорядку, що йде від Бога, а з іншого боку, підкреслювалася самоцінність людської особи, обґрунтовувалася її індивідуальність. Ренесансне, цілісне розуміння людини поступається місцем ідеї дуалізму душі і тіла, послідовно розвинутій у філософії Рене Декарта. Рене Декарт закликає піддавати все сумніву, не викликають сумніву лише очевидні факти, насамперед, акт мислення: «Я мислю — отже, я існую». Суть людини у мисленні, у розумності. Розум, використовуючи власні засоби, може досягти повної вірогідності у всіх сферах знання. Воля людини здійснюється в діях, що погодяться з раціональним пізнанням.

Поширення ідей натуралізму у філософії кінця XVIII — початку XIX ст. відбувається в процесі подолання раціоналізму і сенсуалістичного емпіризму. Знову, як і в епоху Відродження, виникає розуміння людини як живої цілісності (Йоганн Гердер, Йоганн Гете, натурфілософія романтизму). Дальший розвиток антропології відбувається в німецькій класичній філософії. Тут початок діяльності людини розуміється найважливішим. Іммануїл Кант вводить уявлення про людину як самооцінку, автономну, активну істоту. У філософа Георга Гегеля принцип підпорядкування різного роду об'єктивним структурам приймає крайню форму і, власне кажучи, нівелює активність і волю людини. Історія є процес сходження абсолютного духу до рівня самопізнання. Людина ж тільки здійснює в процесі сходження певну роль, наділену їй світовим духом.


Дата добавления: 2015-10-24; просмотров: 138 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Людина і суспільство: основні аспекти співвідношення.| Проблема сенсу історії. Прогрес і регрес. Теорія ненасильства.

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.005 сек.)