ПОПЕЛИЩЕ 3 страница

– … і одне самогубство. Стріляла та дівчина, що була розкричалася, нібито її зґвалтували. Жертви наші, шефе. Руа й Делессепс.

– Що… ти мені… за ЛАЙНО ВЕРЗЕШ!

– Я послав туди Рупа з Мелом Ширлзом, – не переставав Фредді. – З іншого боку, добре, що все так кінчилося, і тепер нам не треба її пакувати в буцегарню до Барб…

– Тобі слід було поїхати самому, Фреде. Ти старший офіцер.

– А хто б сидів на пульті?

На це Рендолф не мав відповіді – так міг сказати або мудрець, або недоумок. Він вирішив, що тепер доведеться йому піднімати власну сраку і вирушати до «Кеті Рассел».

«Не хочу я більше цієї посади. Ні. Анітрішечки».

Але тепер уже було пізно. Якось, за допомогою Великого Джима, він упорається. От на цьому і треба зосередитися, покластися на Великого Джима, той його проведе до кінця.

По плечу його поплескав Марті Арсенолт. Рендолф сахнувся, мало не зацідивши йому з розвороту. Арсенолт цього не помітив; він дивився на інший бік вулиці, де Джулія Шамвей вигулювала свого собаку. Вигулювала собаку і… що?

Розвішувала газети, ось що. Пришпилювала їх до отих богами проклятих телефонних стовпів.

– Ця курва ніяк не заспокоїться, – видихнув він.

– Хочете, щоб я пішов і заспокоїв її? – спитав Арсенолт.

Марті жах як хотілося отримати такий наказ, і Рендолф його йому ледь не дав. Але натомість похитав головою.

– Вона просто почне тобі зудіти у вуха про ті кляті громадянські права. Наче не розуміє, що лякати громаду аж ніяк не в інтересах міста. – Він помотав головою. – Мабуть, таки не розуміє. Вона така, неймовірно… – Було одне слівце для означення того, що з нею не так, французьке слівце, він його був колись знав, ще в школі. І вже не чекав, що воно йому навернеться, але слово раптом вискочило. – Вона така неймовірно наївна.

– Я зупиню її, шефе, я зможу. Що вона зробить, зателефонує своєму адвокату?

– Та хай собі бавиться. Таким чином вона хоча б не морочить нам яйця. Я, мабуть, з'їжджу до шпиталю. Дентон каже, що та дівчина, Буші, вбила там Френка Делессепса і Джорджію Руа. А потім і себе.

– Господи Ісусе, – прошепотів Марті з посірілим обличчям. – Це теж на рахунку Барбари, як ви гадаєте?

Рендолф уже почав було заперечувати, але завагався. Згадав про заяву тієї дівчини про її зґвалтування. Її самогубство додавало правдивості її звинуваченням, і плітки про те, що офіцери поліції Мілла могли утворити таке неподобство, можуть погано вплинути на морально‑бойовий дух усього відділку, а відтак – і на ціле місто. До цього він здатен був додуматися й без Джима Ренні.

– Не знаю, – промовив він. – Але цілком можливо.

Очі в Марті сльозилися, чи то від жалю, чи то від диму. Либонь, від того та іншого разом.

– Варто було б, щоб цим зайнявся особисто Великий Джим.

– Я займуся. Поки що. – Рендолф кивнув у бік Джулії. – Тримай її на оці, а коли вона врешті втомиться і піде геть, обірви усе те лайно і викинь куди треба. – Він показав на вогнище, на місці якого ще вдень стояла редакція газети. – Поклади сміття в належне йому місце.

Марті стиха заіржав.

– Слухаюсь, бос.

Саме це офіцер Арсенолт пізніше й зробив. Але вже після того, як інші люди зірвали кілька газет, щоби потім вчитатися в них при яскравішому освітленні – було їх, може, півдюжини, а може, і десяток. У наступні два‑три дні ті газети передавали з рук в руки і так зачитали, що вони в буквальному сенсі розсипалися на порох.

Коли Енді прибув до шпиталю, там уже була Пайпер Ліббі. Вона сиділа на лаві у вестибулі, балакала з двома дівчатками в білих нейлонових штанах і формених медсестринських блузах… хоча, на погляд Енді, вони здавалися занадто юними для справжніх медсестер. Обидві мали заплаканий вигляд, і здавалося, ось‑ось вони заплачуть знову, але Енді помітив, який заспокійливий вплив справляє на них Ліббі. З чим він не мав ніколи проблем, так це з правильними судженнями щодо людських емоцій. Подеколи жаліючи, що натомість не має подібної здатності до правильного мислення.

Неподалік стояла Джинні Томлінсон, вона тихо розмовляла з якимсь підстаркуватим парубком. Обидва мали пригнічений, збентежений вигляд. Побачивши Енді, Джинні рушила до нього. А слідом за нею і той підстаркуватий парубок. Вона відрекомендувала його як Терстона Маршалла, пояснивши, що він їм тут Допомагає.

Енді подарував йому широку усмішку і щире рукостискання.

– Приємно з вами познайомитися. Я Енді Сендерс. Перший виборний.

З лави поглянула Пайпер і зауважила:

– Якби ви були справжнім першим виборним, Енді, ви би приборкали другого виборного.

– Я розумію, пара останніх днів були важкими для вас, – відповів Енді, тримаючи усмішку. – Нам усім вони нелегко далися.

Пайпер подарувала йому надзвичайно холодний погляд, а тоді запитала дівчат, чи не підуть вони з нею до кафетерію випити чаю. – Я б залюбки підкріпилася чашечкою.

– Я їй зателефонувала після того, як подзвонила вам, – пояснила Джинні дещо вибачливо, після того як Пайпер з обома юними сестричками пішли. – Також я подзвонила до поліцейської дільниці. Там відповів Фред Дентон. – Вона наморщила носа, як це роблять люди, почувши якийсь гидкий запах.

– Bay, Фредді файний хлоп, – ревно промовив Енді. Душа його не брала в усьому цьому участі – душа його так і перебувала там, на ліжку в спальні Дейла Барбари, збираючись випити рожевої отрути, проте старі навички в нім працювали бездоганно. Спонука робити так, щоб усе йшло справно, стишати збурення, виявилася невмирущою, як вміння їздити на велосипеді. – Розкажи мені, що тут трапилося?

Вона розказала. Енді слухав вражаюче спокійно, думаючи про те, що все життя знає сім'ю Делессепсів, а коли сам був іще школярем, якось запросив на побачення матір Джорджії Руа (Гелен цілувалася відкритим ротом, що було приємно, але віддих мала сморідний, що приємним не було). Він думав, що його теперішня емоційна невразливість є наслідком розуміння того, що, якби його телефон не задзвонив, він зараз лежав би непритомним. Можливо, мертвим. Це знання робило все відчуженим.

– Двоє наших офіцерів, зовсім новачки, – промовив він. Самому йому власний голос здавався записом, на кшталт того, що чуєш, подзвонивши до кінотеатру, аби довідатися про сеанси. – І одна з них уже тяжко була постраждала, намагаючись запровадити порядок під час колотнечі в супермаркеті. О Боже, Боже.

– Можливо, зараз не на часі про це говорити, але я не в захваті від роботи вашого поліцейського департаменту, – промовив Терстон. – Хоча після того, як офіцер, котрий мене вдарив, помер, подавати скаргу було б неактуальним.

– Котрий офіцер, Френк чи дівчина Руа?

– Юнак. Я упізнав його, незважаючи на… на його смертельне знівечення.

– Вас ударив Френк Делессепс? – Енді просто не міг повірити в це. Френкі чотири роки регулярно приносив йому люїстонську газету «Сан» і жодного дня не прогуляв. Утім, було пару разів, пригадав він зараз, але це трапилося під час серйозних заметілей. І ще якось кір був у нього. Чи свинка?

– Якщо це його ім'я.

– Ну, я гадаю… це… «Це що? І чи це важить? Чи взагалі щось має значення?» Однак Енді хоробро кинувся вперед. – Це печально, сер. Ми в Честер Міллі вважаємо за правило жити з відповідальністю за свої вчинки. За нормального стану речей. От лишень зараз настали сутужні часи. Обставини вийшли з‑під нашого контролю, ви ж розумієте.

– Я‑то розумію, – сказав Терстон. – Наскільки мені зрозуміло, все тепер у минулому. Але, сер… ці офіцери неприпустимо юні. І вельми недисципліновані. – І через паузу. – Леді, котра приїхала зі мною, теж було піддано фізичному тиску.

Енді просто не міг повірити, що цей чоловік каже правду, копи в Честер Міллі не зачіпали людей, якщо ті їх до цього не змушували (нахабно провокували); це звичайна справа для великих міст, де люди не вміють ладити між собою. Звісно, про дівчину, котра позбавила життя двох людей, а потім і себе застрелила, він теж сказав би, що таке не могло трапитись в Міллі.

«Не переймайся, – нагадав собі Енді. – Він не просто не з нашого міста, він з іншого штату. Спишемо на це».

Подала голос Джинні:

– Тепер, коли ви тут, Енді, я навіть не знаю, чим ви можете допомогти. Тілами займається Твіч, тож…

Не встигла Джинні договорити, як відчинилися двері. Увійшла молода жінка, ведучи за руки двійко сонних на вигляд дітей. Її тут же обняв літній парубок, Терстон, а діти, хлопчик і дівчинка, задерши голови, дивилися на них. Обоє малих були босоніж, але одягнуті у футболки, немов у нічні сорочки. На майці, котра сягала хлопчику мало не до п'ят, були написи: В'ЯЗЕНЬ 9091 та ВЛАСНІСТЬ ШТАТНОЇ ТЮРМИ ШОШЕНК. Дочка й онуки Терстона, подумав Енді й тут же знову відчув тугу за Клодетт і Доді. Він прогнав геть думки про них. Джинні дзвонила йому по допомогу, і він ясно розумів, що його допомоги потребує саме вона. Що, поза всякими сумнівами, означає нове вислуховування її детальної розповіді – не на його користь, а на її власну. Таким чином вона зможе краще зрозуміти, що ж саме трапилося, і почати з цим миритися. Для Енді це легко. Слухати він завжди був майстер, та й вже ж краще, ніж дивитися на три трупи, один з них – покинута оболонка того, хто колись, хлопчиком, був носив йому газети. Слухання – така проста справа, якщо розібратися, навіть ідіот на це здатний, хоча Великий Джим так і не зумів її опанувати. Великий Джим краще говорить. І краще планує, це точно. Наше щастя, що ми його маємо в такий час, як тепер.

У той час, як Джинні розгортала по другому колу свою оповідку, у Енді майнула думка: «А чи хтось…»

Повернувся Терстон із вервечкою своїх.

– Виборний Сендерсе, Енді, це моя партнерка Каролін Стерджес. А це діти, котрими ми опікуємося. Аліса і Ейден.

– Я хочу соску, – похнюплено мовив Ейден.

– Ти вже старий для соски, – штовхнула його ліктем Аліса.

Обличчя в малого скривилося, проте він не заплакав.

– Алісо, – закинула дівчинці Каролін Стерджес. – Це негідно. А що ми кажемо про негідних людей?

Аліса прояснішала.

– Негідникам смоктати! – вигукнула вона і зареготала. Якусь мить, повагавшись, до неї приєднався і Ейден.

– Пробачте, – звернулася Каролін до Енді. – Мені нема на кого їх залишити, а в Терсі був такий прибитий голос, коли він зателефонував…

Як не важко було в таке повірити, але скидалося на те, що цей стариган на всі заставки топче цю молоду леді. Здогадка промайнула в голові Енді, не викликавши особливого інтересу, хоч за інших обставин він міг би глибше на цю тему поміркувати, помисливши собі різні позиції, уявляючи, як вона обсмоктує його своїм росяним ротом і таке інше, і тому подібне. Зараз же зовсім інше крутилося йому на думці.

– А хтось повідомив чоловікові Саммі про її смерть? – спитав він.

– Філу Буші? – це перепитав Твіч, він якраз вийшов до вестибюля з коридору. Плечі мав пониклі, лице посіріле. – Цей курвий син її кинув і втік з міста. Хтозна‑коли. – Він помітив Алісу і Ейдена Епплтонів. – Вибачте, дітки.

– Та все гаразд, – заспокоїла його Каро. – У нас у хаті повна свобода слова. Так набагато чесніше.

– Ага, так і є, – гугонула Аліса. – Ми скільки завгодно можемо казати лайно і сциклиння, у всякому разі, поки мама не повернеться.

– Але не курва, – наголосив Ейден. – Курва – це 'ексизм.

Каро не звертала уваги на цю інтерлюдію.

– Терсі, що тут трапилося?

– Не перед дітьми, – відповів той. – Ні, не зараз, хай там яка не є свобода слова.

– Батьків Френка нема в місті, – сказав Твіч. – Але я повідомив Гелен Руа. Вона сприйняла це доволі спокійно.

– П'яна? – спитав Енді.

– Як чіп.

Енді трохи пройшовся вглиб коридором. Там, спинами до нього, у шпитальних капцях і кальсонах стояло кілька пацієнтів. Дивляться на місце вбивства, вирішив він. Сам він не мав до цього охоти і був радий, що Дагі Твічел зробив те, що мусило бути зроблено. Він фармацевт і політик. Його робота допомагати живим, а не обробляти мертвих. А ще він знав дещо таке, чого не знали всі ці люди. Він не міг сказати їм, що Філ Буші так і живе в місті, відлюдником, на радіостанції, але міг розповісти Філу про смерть покинутої ним дружини. Звісно, неможливо вгадати, якою може бути реакція Філа; Філ став не схожим сам на себе тепер. Може зірватися з ланцюга. Навіть убити того, хто приніс погану звістку. Та чи так уже це було б жахливо? Самогубці валяться до пекла і довічно вечеряють розжареним приском, а от жертви вбивства, Енді був цього певен, потрапляють на небеса, де їдять ростбіф і персиковий пиріг у Господа за столом цілу вічність.

Разом зі своїми коханими.

Незважаючи на те, що вона трохи подрімала вдень, Джулія зараз була втомленою, як ніколи в житті, чи то їй так просто відчувалося. І, хоча вона відмовилася від пропозиції Розі, іти їй насправді не було куди. Хіба що до своєї машини.

До неї вона й прийшла, відчепила зі шворки Гореса, щоб той міг заплигнути на пасажирське сидіння, а сама сіла за кермо, задумалась. Їй безперечно подобалася Розі Твічел, але Розі захоче знову обсмоктати весь цей довгий, пекельний день. Захоче попитати, що можна було б, якщо взагалі хоч щось можна, зробити для Барбари. Очікуватиме від Джулії якихось ідей, коли у Джулії їх нема жодної.

Тим часом Горес не відривав від неї очей, питаючись нашорошеними вухами і яскравими очима, що далі. Він і підштовхнув її до думки про жінку, котра втратила свого собаку: Пайпер Ліббі. Пайпер могла б її прийняти і покласти спати, не лізучи їй у вуха з балачками. А переспавши ніч, Джулія знову поверне собі здатність мислити. Навіть щось потроху планувати.

Завівши «Пріус», вона поїхала до церкви Конго. Але пасторський будинок стояв темний, а до дверей було пришпилено записку. Джулія витягла кнопку, понесла папірець до машини і в кабіні, при тьмяному світлі, прочитала записку.

«Я пішла до шпиталю. Там була стрілянина».

Із Джулії знову полинуло голосіння, але щойно до неї приєднався Горес, намагаючись підспівувати, вона змусила себе припинити скімлити. Вона перевела важіль на задній хід, потім знову поставила в нейтральне положення, щоб повернути записку туди, де була її знайшла, на випадок, якщо хтось інший із парафіян, придавлений вагою цілого світу на його (або її) плечах, прийде шукати допомоги в останньої в Міллі духовної особи.

Отже, куди тепер? До Розі, кінець‑кінцем? Але Розі вже, либонь, спить. До шпиталю? Джулія б змусила себе піти туди, незважаючи на пережите потрясіння і змученість, якби це слугувало якійсь цілі, але тепер, коли нема газети, в якій вона могла б написати про те, що там трапилось, не було ніякого сенсу наражатися на якісь нові жахи.

Вона здала задом на вулицю, а там повернула вгору міським пагорбом, не задумуючись, куди прямує, поки не під'їхала до Престіл‑стрит. За три хвилини вона вже припаркувалася на під'їзній алеї садиби Ендрії Ґріннел. І в цьому будинку також було темно. Ніхто не відповів на її делікатний стук. Не маючи змоги знати, що Ендрія зараз лежить у своєму ліжку на верхньому поверсі, занурена у глибокий сон вперше з того моменту, як відмовилась від пігулок, Джулія вирішила, що вона або пішла додому до свого брата Дагі, або проводить ніч із кимсь іншим.

Тим часом Горес сидів на придверному маті й дивився вгору на неї, очікуючи від неї на якийсь керівний жест, як завжди. Але Джулія була занадто спустошена, щоб керувати, і надто втомлена, щоб рухатись ще деінде. Вона була майже впевнена, що злетить десь із дороги і вб'є їх обох, якщо наважиться знову кудись їхати.

І думала вона зараз не про згорілий будинок, у якому минуло все її життя, а про вираз обличчя полковника Кокса, кола вона запитала в нього, чи не покинули їх напризволяще.

«Аж ніяк, – відповів він. – Абсолютно ні». Але, промовляючи ці слова, в очі їй він намагався не дивитися.

На ґанку стояла дерев'яна садова козетка. Якщо треба, вона може й на ній подрімати. А може…

Вона штовхнула двері, вони виявилися незамкненими. Вона завагалася, а Горес ні. Беззастережно впевнений у тім, що його хазяйка всюди вільно вхожа, він моментально рушив у дім. А за ним і Джулія на іншому кінці повідка, з думкою: «Тепер рішення приймає мій пес. Ось як воно стало».

– Ендріє? – неголосно погукала вона. – Ендрі, ти вдома? Це я, Джулія.

Нагорі, лежачи на спині, хропучи, мов якийсь водій‑дальнобійник після чотириденного рейсу, Ендрія ворушила лиш одною частиною тіла: лівою ступнею, котра ще не втомилася від свого спровокованого очищенням організму, смикання і дриґання.

У вітальні було темно, але не так щоб абсолютно; Ендрія залишила в кухні ввімкнутою живлену від батарейок лампу. І запах тут стояв. Вікна були навстіж, але без протягів сморід блювотиння не вивітрився цілком. Хтось їй казав, що Ендрія захворіла? Щось ніби про грип?

«Може, це й грип, але з не меншим успіхом це може бути абстинентний синдром, якщо в неї закінчилися ті її пігулки».

У будь‑якому випадку, хвороба є хворобою, а хворі люди не люблять бути самотніми. Отже, в будинку порожньо. А вона така втомлена. У кінці кімнати стоїть гарний довгий диван, він її манить. Якщо Ендрія прийде додому завтра вранці й побачить тут Джулію, вона її зрозуміє.

– Можливо, навіть запропонує мені чашечку чаю, – промовила вона. – І ми разом посміємося з цієї пригоди. – Хоча можливість сміятися з будь‑якого приводу, в будь‑якому майбутньому, задавалася їй зараз нереальною. – Ходи сюди, Горесе.

Вона відчепила поводок і рушила через кімнату. Горес не відривав від неї очей, поки вона, підмостивши собі під голову подушку, не вляглася на дивані. А тоді пес і собі ліг, поклавши ніс на лапу.

– Гарний хлопчик, – промовила вона, заплющуючи очі. І відразу побачила перед собою Кокса, як той уникав її погляду. Бо Кокс уважав, що вони залишатимуться під Куполом дуже довго.

Але тіло має поняття про жалість, яка невідома мозку. Джулія заснула з головою менш як за чотири фути від того коричневого конверта, який того ранку намагалася передати їй Бренда. Десь пізніше на диван вистрибнув і Горес, скрутився у неї в ногах. Такими й побачила їх Ендрія, коли спустилася вниз уранці двадцять п'ятого жовтня, почуваючись певною себе більше, ніж упродовж багатьох останніх років.

Їх було четверо у вітальні Расті: Лінда, Джекі, Стейсі Моґґін і сам Расті. Він налив кожному по склянці холодного чаю, а потім виклав усе, що взнав у підвалі похоронного салону Бові. Перше питання прозвучало від Стейсі, суто практичне.

– Ти не забула там замкнути?

– Ні, – відповіла Лінда.

– Тоді дай мені ключа, треба покласти його назад.

«Наші й ненаші, – подумав Расті знову. – Ось про що топитиметься ця розмова. Вже про це йдеться. Наші таємниці. Їхня влада. Наші задуми. Їхні плани».

Лінда віддала ключ, потім спитала в Джекі, чи не мала вона якихось проблем із дівчатками.

– Ніяких судорог, якщо це тебе непокоїть. Спали, як ягнятка, весь час, поки тебе не було.

– Що нам тепер з усім цим робити? – спитала Стейсі. Маленька, але рішуча жіночка. – Якщо ви хочете заарештувати Ренні, ми мусимо вчотирьох переконати Рендолфа це зробити. Ми, троє жінок‑офіцерів, і Расті, як чинний патологоанатом.

– Ні! – вигукнули в один голос Джекі й Лінда. Джекі рішуче, Лінда злякано.

– Ми маємо самі лише припущення й ніяких доказів, – пояснила Джекі. – Я не певна, що Рендолф нам повірив би, навіть якби ми йому показали зроблені камерою стеження знімки, на яких Ренні ламає шию Бренді. Вони з Ренні зараз в одному човні, випливай або тони. І більшість копів стануть на бік Піта.

– Особливо нові, – докинула Стейсі, втопивши пальці у хмарі свого білявого волосся. – Більшість із них не надто тямущі, але доволі нарвані. І їм подобається носити зброю. До того ж, – вона нахилилася ближче, – сьогодні з'являться чи то шестеро, чи восьмеро нових. Усього лише старшокласники. Дурні, і дужі, і сповнені ентузіазму. Мене вони лякають не на жарт. Ба більше, Тібодо, Ширлз і Джуніор Ренні розпитують новачків, кого б вони могли порадити ще. Мине пару днів, і поліція вже перестане бути поліцією, вона перетвориться на армію підлітків.

– Виходить, що ніхто нас не захоче вислухати? – запитав Расті. Насправді без ілюзій запитав, просто бажаючи підвести риску. – Зовсім ніхто?

– Генрі Моррісон, можливо, – сказала Джекі. – Він розуміє, що відбувається, і йому це не подобається. А щодо інших? Вони робитимуть, як усі. Почасти тому, що налякані, а почасти тому, що їм подобається влада. Такі хлопці, як Тобі Велан чи Джордж Фредерік, ніколи раніше її не мали; а хлопці на кшталт Фредді Дентона просто падлюки.

– І що це мусить означати? – спитала Лінда.

– Це означає, що ми поки що мусимо тримати рота на замку. Якщо Ренні замордував чотирьох людей, він дуже‑дуже небезпечна особа.

– Вичікування зробить його не менш, а більш небезпечним, – зауважив Расті.

– Ми, Расті, мусимо непокоїтися про Джуді й Дженілл, – нагадала Лінда. Причім вона гризла собі нігті, чого Расті вже багато років за нею не помічав. – Ми аж ніяк не можемо ризикувати, бороньбо, щоб з ними щось трапилося. Я навіть думки такої не припускаю і тобі не дозволю.

– У мене теж є дитина, – промовила Стейсі. – Келвін. Йому лише п'ять рочків. Мені знадобилася вся моя хоробрість, тільки щоб вистояти сьогодні на варті біля похоронного салону. Сама думка про те, щоб піти з цим до цього ідіота Рендолфа… – Їй не було потреби продовжувати; все промовляла блідість її щік.

– Ніхто й не просить тебе це робити, – сказала Джекі.

– Наразі я лише можу довести, що проти Коґґінса було застосовано той бейсбольний м'яч, – нагадав Расті. – Будь‑хто міг ним скористатися. Чорт забирай, ним міг скористатися хоч би й його син.

– Така новина мене б не шокувала, – зауважила Стейсі. – Джуніор останнім часом став вельми дивним. Його витурили з Бодоіна за бійку. Не знаю, чи відомо про це його батькові, але до спортзалу, де це трапилося, викликали поліцію, я сама бачила телефонограму. А ці дві дівчини… якщо ці злочини пов'язані з сексом…

– Так і є, – кивнув Расті. – Дуже огидно. Не варто тобі знати деталі.

– Але Бренду не було піддано сексуальному насильству, – нагадала Джекі. – Для мене це доказ того, що Бренду й Коґґінса варто розглядати окремо від дівчат.

– Можливо, Джуніор убив їх, а його старий убив Бренду й Коґґінса, – сказав Расті, очікуючи на те, що хтось засміється. Ніхто й звуком не прохопився. – Але, якщо це так, то навіщо?

Відповіддю йому стало загальне похитування головами.

– Мусив би існувати якийсь мотив, – продовжив Расті. – Проте я маю сумніви, щоб він був сексуальним.

– Ви вважаєте, таким чином він хотів щось приховати? – висловила здогад Джекі.

– Авжеж, саме так я й думаю. І мені здається, я знаю того, хто може знати, що саме. Але він замкнений зараз у підвалі поліцейської дільниці.

– Барбара? – перепитала Джекі. – Звідки Барбарі про це знати?

– Бо він мав розмову з Брендою. Вони щиро‑відверто балакали в неї в садочку наступного дня після того, як установився Купол.

– А ви яким таким незбагненним чином про це дізналися? – запитала Стейсі.

– Бо Буффаліно живуть по сусідству, а вікно спальні Джини Буффаліно дивиться просто на задній двір Перкінсів. Саме там вона їх і бачила і побіжно про це згадала. – Він помітив, яким поглядом на нього дивиться Лінда, і знизав плечима. – Що тут сказати? Це маленьке місто, мусиш розуміти…

– Сподіваюсь, ти сказав їй, щоб вона тримала рот на замку, – промовила Лінда.

– Ні, бо коли вона мені про це прохопилася, я не мав жодних причин підозрювати Великого Джима у вбивстві Бренди. Або що він потовк голову Лестеру Коґґінсу сувенірним бейсбольним м'ячиком. Тоді я навіть не знав, що вони мертві.

– Нам так і не відомо, чи знає хоч щось Барбі, – сказала Стейсі. – Тобто окрім того, як робити офігітельний омлет із грибами й сиром.

– Хтось мусить його спитати, – сказала Джекі. – Я висуваю свою кандидатуру.

– Навіть якщо він дійсно щось знає, яка з того користь? – спитала Лінда. – У нас тут уже встановився мало не диктаторський режим. Я оце лише зараз це починаю розуміти. Гадаю, від цього я тепер і гальмую.

– Від цього не тупішаєш, а стаєш довірливим, – заперечила Джекі. – І в нормальний час довірливість – добра річ. А щодо полковника Барбари, ми не дізнаємося, якого добра нам від нього можна чекати, поки самі не спитаємо. – Вона помовчала. – Та й не в тому річ, розумієте. Він не винний. Ось у чому річ.

– А якщо вони його вб'ють? – рубонув Расті. – Застрелять під час спроби втечі?

– Я майже цілком певна, що цього не станеться, – заперечила Джекі.

– Великий Джим бажає утнути показовий суд. Така балачка точиться в дільниці, – кивнула Стейсі. – Вони хочуть спершу переконати людей, нібито Барбара сплів, мов той павук, якусь широку мережу змови. А вже потім його стратити. Проте навіть при найбільшій швидкості їм на це потрібні дні й дні. Тижні, якщо нам пощастить.

– Нам не пощастить, – проказала Лінда. – Аж ніяк, якщо Ренні захоче діяти швидко.

– Може, ти й права, але Ренні спершу мусить пройти через призначені на четвер надзвичайні міські збори. А ще він забажає допитати Барбару. Якщо Расті знає, що Барбара був з Брендою, значить, і Ренні про це знає.

– Звісно, що знає, – зауважила дещо гарячково Стейсі. – Бренда й Барбара були разом, коли той показував Джимові лист Президента.

Майже на хвилину запанувала мовчанка, поки вони про це міркували.

– Якщо Ренні щось приховує, – ніби сама до себе проказала Лінда, – йому потрібен час, щоб цього позбавитися.

Джекі розсміялася. Посеред напруження, що було зависло у вітальні, цей її сміх прозвучав, як вибух.

– Щасти йому. Що б там не було, а йому не вдасться закинути Це до кузова вантажівки й вивезти кудись геть із міста.

– Щось пов'язане з пропаном? – запитала Лінда.

– Можливо, – кивнув Расті. – Джекі, ви, здається, служили в збройних силах?

– В армії. Два строки. Військова поліція. У жодних бойових операціях участі не брала, хоча поранених бачила доста, особливо під час другого строку. Вюрцбург, Німеччина, Перша піхотна дивізія. Знаєте, Велика червона одиниця[339]? Здебільшого я придушувала бійки в барах або відбувала варту при шпиталі. Я знаю хлопців цього типу і багато віддала б за те, щоб витягти Барбару з камери та перетягти на наш бік. Президент не дарма наділив його повноваженнями. Чи то намагався. – Вона якусь хвильку помовчала. – Мусять бути способи силою визволити його звідти. Це варто обміркувати.

Дві інших жінки – офіцери поліції, але одночасно й матері – нічого на це не сказали, але Лінда знову гризла нігті, а Стейсі смикала себе за волосся.

– Я розумію, – промовила Джекі.

Лінда мотнула головою.

– Поки в тебе не буде власних дітей, котрі вранці сплять нагорі, поки ти готуєш їм сніданок, котрі цілком залежать від тебе, нічого ти не зрозумієш.

– Можливо, й так, – погодилась Джекі. – Але запитай сама себе: якщо ми відрізані від зовнішнього світу, що так і є, якщо нами керує шизонутий убивця, метальник м'ячів, а схоже на те, що він ним і є, чи можемо ми очікувати на якесь покращення, якщо просто сидітимемо склавши руки?

– Якщо ви його звідти визволите, – встряв Расті, – що ви з ним робитимете? Ви ж не можете застосувати до нього Програму захисту свідків.

– Не знаю, – зітхнула Джекі. – Знаю лише, що Президент наказав йому перебрати владу, а Великий Мудак Джим Ренні повісив на нього вбивства і він таким чином не зміг виконати наказ.

– Не треба нічого робити прямо зараз, – сказав Расті. – Навіть намагатися з ним побалакати. Тут, у цій грі, на кону стоїть дещо інше і воно може змінити геть усе.

Він розповів їм про лічильник Ґайґера – як той потрапив до нього, кому він його передав і що, за словами Джо Макклечі, той з його допомогою знайшов.

– Ну, не знаю, – з сумнівом промовила Стейсі. – Занадто гарно це виглядає, щоби бути правдою. Хлопцю Макклечі… скільки? Чотирнадцять?

– Гадаю, тринадцять. Але він кебетливий хлопець, і якщо каже, що вони зафіксували різке підвищення радіації на дорозі Чорна Гряда, я йому вірю. Якщо вони дійсно знайшли ту штуку, котра генерує Купол і ми зможемо її заглушити…

– Тоді все скінчиться! – вигукнула Лінда, просяявши. – І Джим Ренні завалиться, як… як продірявлена повітряна куля «Мейсі»[340]на День подяки.

– Миленько, – зауважила Джекі Веттінгтон. – Аби таке показували по телевізору, я, можливо, у це навіть повірила б.

– Філе? – погукав Енді. – Філе!

Йому довелося підвищити голос, щоби бути почутим. Бонні Нанделла зі «Спокутою» на максимальній гучності якраз співали «Моя душа – свідок». Від усіх отих їхніх схлипів «ву‑ву» та «вуа‑є» в нього трохи паморочилось в голові. Збивало з пантелику навіть яскраве освітлення всередині радіостанції РНГХ; аж поки він не опинився під тутешніми люмінесцентними світильниками, Енді не уявляв собі, в якому присмерку перебуває тепер весь Мілл. І як сильно він устиг до нього звикнути.

– Майстре?

Нуль відповіді. Він поглянув на телеекран (канал Сі‑Ен‑Ен із вимкнутим звуком), потім крізь довге вікно подивився у приміщення студії. Там теж горіли лампи і працювало все обладнання (від цього йому стало трохи моторошно, хоча Лестер Коґґінс був якось пояснював йому з превеликою гордістю, як усім тут керує комп'ютер), але не видно було ніяких ознак Філа.

Дата добавления: 2015-09-02