ПОПЕЛИЩЕ 1 страница

Расті стояв на розворотному майданчику перед шпиталем і дивився на пломені, що здіймалися десь на Мейн‑стрит, аж раптом у нього на поясі озвався телефон. Поряд стояли Твіч із Джиною, дівчина тримала Твіча за руку, немов шукаючи захисту. Джинні Томлінсон і Герріет Біґелоу спали у шпитальній відпочивальні. Обхід робив той літній чоловік, що зголосився у волонтери, Терстон Маршалл. Він виявився на диво досвідченим. Світло є, апаратура знову працює, на якийсь час палива вистачить, справи покращали, і все йде нічогенько. Поки не заверещала сирена, Расті навіть не насмілювався радіти за себе.

Він побачив на екрані телефону «ЛІНДА» і промовив:

– Любонько, усе гаразд?

– У нас – так. Діти сплять.

– Ти не знаєш, що там го…

– Редакція газети. Помовч і слухай, бо за півтори хвилини я вимкну телефон, щоби ніхто мені не міг подзвонити, не покликав на гасіння пожежі. Тут Джекі. Вона побуде з дітьми. Ти мусиш зустрітися зі мною у похоронному салоні. Там також буде Стейсі Моґґін. Вона вже до нас забігала. Вона з нами.

Почувши це ім'я, хоча воно й було йому знайоме, Расті не зразу пригадав, кому воно належить. А оце – вона з нами. Отже, дійсно почалося розбирання на сторони, хтось стає з нами, а хтось із ними.

– Лін…

– Побачимося там. Десять хвилин. Це безпечно, поки вони займатимуться пожежею, бо обоє братів Бові в пожежній бригаді. Так сказала Стейсі.

– Як це вони могли так швидко зібрати брига…

– Не знаю і знати не хочу. Ти зможеш приїхати?

– Так.

– Добре. Не залишай машину на бічній стоянці. Об'їдь будинок і постав її на меншому майданчику. – По цьому її голос пропав.

– Що там горить? – спитала Джина. – Ви знаєте?

– Ні. Бо мені ніякого дзвінка не було, – відповів Расті й подивився на них важким поглядом.

Джина не второпала, зате Твіч одразу.

– Ніхто нікому не дзвонив.

– Я просто кудись відлучився, можливо, поїхав на виклик, але ви не знаєте, де саме. Я не казав. Правильно?

Аніскільки не втративши свого спантеличеного вигляду, Джина все ж таки кивнула. Бо ці люди тепер її люди; цей факт не викликає в неї сумнівів. Та й з якого б дива? Їй лише сімнадцять. «Наші й ненаші, – подумалось Расті. – Негарна терапія, звичайно. Особливо для сімнадцятирічної дівчини».

– Можливо, на виклику, – промовила вона. – Де саме, ми не знаємо.

– Авжеж, – погодився Твіч. – Ти коник‑стрибунець, а ми лише мурашки.

– Не робіть із цього аж такої великої справи, – сказав Расті. Хоча справа була таки великою, йому це вже було ясно. Загрожувала неприємностями. І Джина не одна дитина в цій картинці; є їхні з Ліндою донечки, котрі зараз міцно сплять, не знаючи того, що тато з мамою напнули вітрило і відпливають у бурю, що може виявитися занадто небезпечною для їхнього човника.

Але все ж таки…

– Я повернуся, – промовив Расті, сподіваючись, що це не порожня фраза.

Саммі Буші завернула «Малібу» Евансів на алею, що вела до лікарні імені Кетрін Рассел невдовзі по тому, як звідси, вирушаючи до похоронного салону Бові, від'їхав Расті; вони розминулися по протилежних смугах біля майдану на міському пагорбі.

Джина з Твічем уже зайшли всередину, і розворотний майданчик перед центральним входом лежав порожній, але вона не зупинилася тут; заряджена‑бо зброя, що лежить поряд на сидінні, робить тебе обережним (Філ сказав би «стаєш параноїком»). Натомість вона поїхала навкруг будівлі й поставила машину на службовій стоянці. Вхопила пістолет і засунула собі за пояс джинсів, прикривши його зверху низом майки. Перетнувши стоянку, вона зупинилася перед дверима пральні й прочитала напис: ПАЛИТИ ТУТ БУДЕ ЗАБОРОНЕНО З 1‑го СІЧНЯ. Подивилася на клямку, розуміючи, що, якщо та не піддасться, вона відступиться від свого наміру. Це буде Божий знак. З іншого боку, якщо двері незамкнені…

Двері були незамкнені. Блідим, кульгавим привидом вона прослизнула досередини.

Терстон Маршалл почувався втомленим – ба навіть виснаженим, – але щасливішим, ніж зараз, він не почувався вже багато років. Без усякого сумніву, це патологія; він же професор на довічному контракті, друкований поет, редактор престижного літературного альманаху. З ним ділить ліжко розкішна молода жінка, сама розумна і його вважає видатною, прекрасною особистістю. Те, що роздача пігулок, ліплення мазевих пов'язок, випорожнення підкладних суден (не кажучи вже про витирання обісраної дупки хлопчика Буші годину тому) дарувало йому відчуття щастя, більшого за всі означені вище досягнення, просто мусило бути патологією, але ніде правди діти. Шпитальні коридори з їхніми запахами дезінфектанту й мастики для підлоги відносили його в юність. Цього вечора його спогади були дуже яскравими, від всюдисущого аромату масла пачулів у квартирі Девіда Перна[327]до бандани з «огірковим» узором, що була в Терсі на голові, коли він ходив на поминальну службу по Боббі Кеннеді[328]. Обходи він робив, мугикаючи собі ніжно, стиха під ніс «Ногату жінку»[329].

Він зазирнув до відпочивальні й побачив, що на притягнутих туди тапчанах сплять медсестра зі звернутим носом і гарненька санітарочка, та, котру звуть Герріет. Диван залишався вільним, і скоро він і сам або завалиться на нього, щоби проспати кілька тут годин, або повернеться на Хайленд‑авеню, де тепер його дім. Мабуть, таки туди. Дивні переміни. Дивний світ.

Утім, спершу треба ще раз поглянути на тих, кого він уже став уважати своїми пацієнтами. Це не забере багато часу в цьому, розміром як поштова марка, шпиталі. Тим паче, що більша частина палат стоять порожні. Білл Оллнат, котрому через отримане ним поранення у битві при «Фуд‑Сіті» не дозволяли засинати до дев'ятої, тепер, покладений на бік, щоб уберегти від тиску довгу рвану рану в нього на потилиці, вже міцно спав, похропуючи.

Через дві палати від нього лежала Ванда Крамлі. Серцевий монітор пікав, тиск в неї трохи покращав, але вона перебувала на п'яти літрах кисню, і Терсі боявся, що вони її втратять. Завелика вага, забагато сигарет. Поряд з нею сиділи її чоловік і наймолодша дочка. Терсі показав Венделу Крамлі пальцями V (знак, що в його зелені роки означав мир), і Вендел, усміхнений, відповів йому тим же.

Тенсі Фрімен, з видаленим апендиксом, читала журнал.

– Чому реве пожежна сирена? – спитала вона в нього.

– Не знаю, милочко. Як там наш біль?

– На трієчку, – відповіла вона байдуже. – Може, й на двійку. То я вже зможу завтра піти додому?

– Залежить від доктора Расті, хоча мій магічний кристал підказує мені, що так. – І від того, як на ці його слова освітилося її обличчя, він, аж ніяк сам не розуміючи причин цього, відчув, що ось‑ось заплаче.

– Повернулася мама того малюка, – сказала Тенсі. – Я бачила, як вона проходила коридором.

– Добре, – промовив Терсі.

Хоча з цим хлопчиком якихось особливих проблем не було. Він трохи поплакав кілька разів, але здебільшого спав, їв або просто лежав у колисці, апатично вдивляючись у стелю. Його звали Волтер (Терсі не мав поняття, що слово Малюк, зазначене на картці на дверях палати, це його перше ім'я), але Терстон Маршалл подумки називав його Торазиновим[330]Хлопчиком.

Нарешті він прочинив двері палати № 23 (з приліпленою до них на пластиковому присоску жовтою табличкою НАЯВНЕ НЕМОВЛЯ) і побачив молоду жінку – жертву зґвалтування, як про це йому була шепнула Джина, – котра сиділа на стільці біля ліжка. Дитину вона тримала в себе на колінах і годувала з пляшечки.

– Як ви почуваєтеся… – Терстон поглянув на інше ім'я на дверях, – міс Буші?

Промовив він її прізвище як Бушез, але Саммі не переймалася тим, щоб виправляти його помилку чи повідомити йому, що приятелі звуть її Буші‑Дупа‑Туші.

– Добре, пане лікарю, – відповіла вона.

І Терстон не переймався тим, щоб виправити її помилку в його статусі. Його непідвладна визначенню радість – та, що завжди має під собою приховану готовність до сліз – розбухла ще більше. Він згадав, як близько перебував від того, щоб передумати йти у волонтери – це Каро його підштовхнула, – а тоді ж він нічогісінько такого б не мав.

– Доктор Расті зрадіє вашому поверненню. І Волтер радий. Вам потрібне щось знеболювальне?

– Ні. – Це було правдою. У її статевих нутрощах усе ще боліло й посмикувало, але відчувалося це ніби десь віддалік. Вона немов пливла десь угорі понад собою, пов'язана з землею найтоншими з ниточок.

– Добре. Це означає, що ви йдете на поправку.

– Так, – погодилась Саммі. – Скоро я зовсім одужаю.

– Коли закінчите його годувати, чому б вам не лягти в ліжко? Доктор Расті огляне вас завтра вранці.

– Добре.

– На добраніч, міс Бушез.

– На добраніч, пане лікарю.

Терсі делікатно причинив двері й вирушив коридором. Наприкінці була палата дівчини Руа. Залишилося зазирнути до неї, і тоді він уже, можна сказати, пошабашив.

Погляд у неї був мутний, але вона не спала. Натомість юнак, що прийшов її відвідати, сидів у кутку на стільці й куняв, витягши перед собою довгі ноги.

Джорджія поманила Терсі, а коли він до неї нахилився, щось йому прошепотіла. Через її тихий голос і розбитий, майже беззубий рот він дочув лише кілька слів. Тож нахилився ще ближче.

– Не буіть йохо. – Для Терсі це звучало так, немов говорив Гомер Сімпсон[331]. – Він є'ини, хто пвийшоф мене п'оофітати.

Терсі кивнув. Звісно, час для відвідин давно минув і, судячи з його голубої сорочки і пістолета, цього юнака, либонь, буде покарано за те, Що не відгукнувся на пожежну сирену, та все ж таки – що за біда?

Одним пожежником більше, одним менше, різниці великої нема, а якщо хлопець так глибоко заснув, що його навіть ревун не збудив, то тим паче ніякої користі з нього там не було б. Терсі приклав палець собі до губ, видавши тихеньке шшш, показуючи дівчині, що вони змовники. Вона намагалася посміхнутися, але тільки скривилася.

Попри це, Терстон не запропонував їй нічого болетамівного, бо, судячи з запису в картці на бильці її ліжка, максимально припустима доза в її організмі й так зберігатиметься до другої ранку. Натомість він вийшов, м'яко причинив за собою двері й пішов назад по сонному коридору. Не помітивши, що двері з табличкою «НАЯВНЕ НЕМОВЛЯ» знову стоять навстіж.

Коли він повз них проходив, його думки линули до звабливого дивана у відпочивальні, але Терстон усе ж таки вирішив піти на Хайленд‑авеню.

І перевірити, як там його діти.

Саммі сиділа на ліжку з Малюком Волтером на колінах, допоки повз неї не пройшов новий лікар. Тоді поцілувала синочка в обидві щічки й ротик.

– Ти будеш гарним хлопчиком, – сказала вона йому. – Мама побачиться з тобою на небі, якщо її туди пустять. А я гадаю, що так. У пеклі свій строк вона вже відбула.

Вона поклала його в колиску, а потім відсунула шухляду столу, що стояв біля її ліжка. Перед тим як востаннє погодувати, потримати на руках Малюка Волтера, вона сховала туди пістолет, щоби хлопчик не відчував його твердості. І тепер вона його витягла.

Нижню частину Мейн‑стрит було заблоковано поставленими ніс до носа поліцейськими машинами з працюючими мигалками. Натовп – мовчазно, без ажіотажу, майже похмуро – стояв поза машинами й дивився.

Горес зазвичай був, як і личить коргі, спокійним псом, чий вокальний репертуар обмежувався залповим дзявканням, коли він вітав Джулію з поверненням додому, та коротким скигленням, коли намагався нагадати їй про свою присутність і потреби. Але, коли вона причалила машину до бордюру напроти «Maison des Fleurs», Горес на задньому сидінні зайшовся низьким виттям. Джулія простягнула руку назад і наосліп його погладила по голові. Заспокоюючи одночасно його і себе.

– Боже мій, Джуліє! – скрикнула Розі.

Вони вийшли. Першим наміром Джулії було залишити Гореса в машині, але, коли він знову видав серію тих коротких розгублених зойків – так, ніби розумів, ніби він геть‑чисто все розумів, – вона намацала під пасажирським сидінням його поводок, відкрила йому задні двері й заклацнула на нашийнику карабін. А перш ніж закрити дверцята, вона вихопила з кишені на спинці сидіння свій персональний фотоапарат, маленький «Casio». Вони пропихалися крізь натовп роззяв на тротуарі, і Горес, натягуючи шворку, вів перед.

Їх намагався зупинити Руп, поліцейський на півставки і кузен Пайпер Ліббі, котрий переїхав до Мілла п'ять років тому.

– Далі нікому не можна, леді.

– Це моя власність, – сказала Джулія. – Тут усе, чим я володію в цьому світі: одяг, книжки, інші речі, все‑все. Внизу редакція газети, заснованої моїм прадідом. За сто двадцять років ця газета лише чотири рази була не вийшла вчасно. Тепер вона розвіюється з димом. Якщо ви волієте завадити мені подивитися зблизька, як це відбувається, краще застрельте мене.

Руп виглядав непевним, проте щойно вона зробила крок уперед (Горес тепер тримався біля її ноги, підозріливо дивлячись угору на лисіючого чоловіка), Руп відступив убік. Але лиш на мить.

– А вам туди не можна, – наказав він Розі.

– А я таки туди пройду, – гримнула вона. – Якщо ти не бажаєш отримати проносного собі в чашку, коли наступного разу замовиш у мене шоколадного фрапе.

– Мем… Розі… Я маю наказ.

– До чортової матінки ваші накази, – промовила Джулія радше втомлено, ніж виклично. Вона взяла Розі під руку й повела тротуаром, зупинившись лише тоді, коли відчула на обличчі палахкотіння, мов із розжареної печі.

«Демократ» перетворився на пекло. Дюжина чи близько того копів навіть не намагалися приборкати вогонь, але, маючи на собі заплічні помпи (на декотрих так і залишились наліпки, написи на яких вона легко змогла прочитати у світлі пожежі: ЧЕРГОВИЙ СПЕЦІАЛЬНИЙ РОЗПРОДАЖ У БЕРПІ), вони щедро зволожували аптеку і книгарню. Завдяки відсутності вітру, гадала Джулія, їм удасться врятувати обидва ці заклади… а таким чином також і решту будівель уздовж східного боку Мейн‑стрит.

– Дивовижно швидко вони спорядилися, – промовила Розі.

Джулія не сказала на це нічого, лише дивилася на язики полум'я, що лизали темряву, розсипаючи навкруги снопи іскор. Вона була занадто шокована, щоби плакати.

«Все, – думала вона. – Геть усе».

Крізь коло поліцейських, котрі тепер поливали фасад і північний бік Сімейної аптеки Сендерса, проштовхався Піт Фрімен. Єдино чистими на його обличчі були ті доріжки, де сльози змили кіптяву.

– Джуліє, мені так жаль! – він ледь не голосив. – Ми його майже зупинили… ми вже були погасили вогонь… аби не остання… остання пляшка, що ті курвалі кинули, вона впала просто на газети складені біля дверей і… – Він витер собі обличчя вцілілим рукавом, розмазавши кіптяву. – Мені так збіса жаль!

Вона пригорнула його до себе, немов дитинча, хоча Піт був на шість дюймів вищим за неї і важив на сотню фунтів більше. Вона обняла його, намагаючись не торкатися його обпеченої руки, і спитала:

– Що саме трапилось?

– Запалювальні гранати, – промимрив він. – Цей курваль Барбара.

– Він у в'язниці, Піте.

– Його друзі! Його чортові друзі! Вони це зробили!

– Що? Ти їх бачив?

– Чув, – сказав він, відсторонюючись, щоб подивитися на неї. – Їх важко було не почути. У них був мегафон. Кричали, якщо Дейла Барбару не буде звільнено, вони спалять усе місто. – Він гірко усміхнувся. – Звільнити його? Ми мусимо його повісити! Дайте мені мотузку, і я власноруч це зроблю.

Великий Джим наблизився неспішною, легкою ходою. Пожежа забарвила йому щоки в помаранчевий колір. Усмішка на його обличчі була така широка, що розтягнулася ледь не до вух.

– Ну, і як вам тепер ваш приятель Барбі, Джуліє?

Джулія зробила до нього крок і, видно, щось було таке на її обличчі, бо Великий Джим на крок відступив, немов злякавшись, що вона зараз влупить йому навідліг.

– Це не має ніякого сенсу. Жодного. І ви це добре знаєте.

– О, я гадаю, що має. Якщо ви візьмете за основу ту ідею, що саме Дейл Барбара з його друзями спершу встановили Купол, ви побачите в цьому цілком ясний сенс. Це терористичний акт, простий і однозначний.

– Лайно. Я сама на його боці, що означає: моя газета на його боці. І він це чудово знає.

– Але вони кричали… – почав Піт.

– Так, – обірвала вона, не дивлячись на нього. Її очі не відривалися від освітленого пожежею обличчя Ренні. – Вони кричали, вони кричали, але хто такі збіса ці вони? Спитай у себе, Піте! Спитай у себе: якщо за цим не стоїть Барбі, у котрого нема ніяких мотивів – хто в такому разі має такі мотиви? Хто отримує вигоду, затикаючи в'їдливий рот Джулії Шамвей?

Великий Джим відвернувся й махнув двом офіцерам‑новобранцям, у котрих можна було впізнати копів тільки за голубими хустинками, пов'язаними в них на біцепсах. Один з них високий, неповороткий бичок, обличчя якого, незважаючи на його габарити, видавало в нім ще дитину. Другий не міг бути ніким іншим, окрім як Кіл'яном; ця загострена конусом голова промовляла про його походження краще за будь‑яку метрику.

– Мікі, Річі. Приберіть цих жінок з місця пригоди.

Горес натягнув поводок, загарчавши на Великого Джима. Великий Джим презентував невеличкому собаці зневажливий погляд.

– А якщо вони не підуть звідси добровільно, даю вам дозвіл вхопити їх і закинути за капот найближчого поліцейського автомобіля.

– Ми ще не закінчили, – промовила Джулія, наставивши на нього палець. Тепер уже й вона також почала плакати, але сльози в неї текли надто гарячі, надто болючі, щоби бути слізьми смутку. – Ми ще не закінчили, ти, сучий сину.

Усмішка Великого Джима відродилася знов. Блискуча, як лак його «Гаммера». І така ж чорна.

– Закінчили, – промовив він. – Питання вирішено.

Великий Джим вирушив назад, до пожежі – він хотів додивитися це видовище, поки геть нічого не залишиться від газети цієї пронози, окрім купки попелу – і ковтнув повне горло диму. Раптом серце зупинилося йому в грудях і світ поплив навкруг нього, немов увімкнувся якийсь спецефект. Потім його тикер знову завівся, але нерегулярними тривожними ривками, аж він задихнувся. Він ударив себе кулаком у лівий бік грудей і сильно кашлянув – швидкий принагідний засіб при аритмії, якому його колись навчив доктор Гаскелл.

Спершу серце продовжувало галопувати з перебоями (гуп… пауза… гуп‑гуп… пауза), але невдовзі воно повернулося до свого нормального ритму. Лише на мить він уявив його собі загрузлим у тугій кулі з жовтого жиру, немов упольована жива істота, що намагається вирватись на волю раніше, ніж задихнеться. Але швидко відштовхнув це видиво геть.

«Зі мною все гаразд, просто трохи перетрудився. Нема кращих ліків за семигодинний сон».

Підійшов шеф Рендолф із портативною помпою на своїй широкій спині. З обличчя йому скрапував піт.

– Джиме, з тобою все гаразд?

– Усе чудово, – відповів Великий Джим. Та так воно й було. Він почувався чудово. Перебував у кульмінаційному пункті свого життя, де втілювався шанс досягти тієї величі, на яку, як сам знав, він був здатен. Ніяка членососка, ніякий сраний тикер не позбавить його цього шансу. – Я просто втомився. Я просто працював майже зовсім безперервно.

– їдь додому, – порадив Рендолф. – Ніколи не думав, що дякуватиму Богові за Купол, і зараз не кажу цього, але він принаймні дає захист від вітру. Ми тут упораємося. Я послав людей на дахи аптеки й книгарні на випадок, якщо іскри й туди залетять, тож рушай і…

– Яких людей? – Його серцебиття вирівнювалося, вирівнювалося. Добре.

– Генрі Моррісона і Тобі Велана на книгарню. Джорджі Фредеріка і одного з цих нових хлопців на аптеку. Котрийсь із Кіл'янів, я гадаю. З ними зголосився піти й Роммі Берпі.

– Рація при тобі?

– Звичайно.

– І Фредерік у себе має?

– Усі штатні мають.

– Скажи Фредеріку, щоб тримав на оці Берпі.

– Роммі? Навіщо, заради Бога?

– Я йому не довіряю. Він може належати до друзів Барбари.

Щоправда, аж ніяк не Барбара занепокоїв Великого Джима, коли зайшлося про Берпі. Цей чоловік був другом Бренди. І був він метким чоловіком.

Спітніле обличчя Рендолфа перекосилося:

– Скільки їх усього, як ти гадаєш? Скільки їх на боці того сучого сина?

Великий Джим похитав головою:

– Важко сказати, Піте, але це грубезне діло. Планувалося, либонь, дуже серйозно. Тут не можна просто придивитися до новачків у місті, щоб показати: ось, це вони. Дехто з задіяних у цій справі могли жити тут роками. Навіть десятиліттями. Це в них називається глибоким зануренням.

– Господи Ісусе. Але навіщо, Джиме? Навіщо, заради Бога?

– Не знаю. Можливо, це таке тестування, а ми в ролі лабораторних пацюків. Можливо, це шлях до захоплення влади. Усього можна очікувати від того пустопляса, що сидить зараз у Білому Домі. Важливо, щоб ми посилювали наші сили безпеки і викривали брехунів, котрі підриватимуть наші зусилля з дотримування порядку.

– То ти гадаєш, ніби вона… – він хитнув головою в бік Джулії, котра стояла й дивилася, як відлітає з димом справа її життя, і її собака сидів поряд з нею і теж дивився, важко дихаючи, на вогонь.

– Я не знаю напевне, але як вона поводилася сьогодні вдень? Здіймала бучу в дільниці, хотіла побачитись з ним? Про що тобі це каже?

– Йо, – вигукнув Рендолф. Він скоса роздивлявся на Джулію. – І спалила власний дім, що іще краще може прислужитися за прикриття?

Великий Джим наставив на нього палець, немов говорячи: достеменно так.

– Я рву кігті. Дзвякни Джорджу Фредеріку. Нехай пильнує цього люїстонського канадійця.

– Зараз же, – кивнув Рендолф, відчіплюючи з пояса вокі‑токі.

Позаду них Ферналд Бові заволав:

– Дах валиться! Агов, хто на вулиці, відійдіть назад! Ви, хто на інших будівлях, приготуйтесь, приготуйтесь!

Поклавши одну долоню на двері свого «Гаммера», Великий Джим дивився, як просів дах «Демократа», пославши стовп іскор прямо в чорне небо. Люди на сусідніх будинках перевірили помпи один в одного на спинах, а тоді вишикувались, стоячи, немов по команді «вільно» на параді, з наконечниками шлангів у руках.

Вираз обличчя Шамвей у момент завалення даху її «Демократа» подіяв на серце Великого Джима краще за всякі нікчемашні ліки і ритмоводії в цілому світі. Роками він був змушений миритися з її щотижневими тирадами і, хоча він ніколи не визнав би, що боїться її, вона його вельми дратувала.

«Але лишень подивитися на неї тепер, – думав він. – Виглядає так, ніби повернулась додому, а її мати лежить мертва серед хати».

– Ти на обличчі покращав, – сказав Рендолф. – Рум'янець повернувся.

– Я почуваюся краще, – відповів Великий Джим. – Але все одно поїду додому. Завалюся виспатись.

– Гарна ідея, – сказав Рендолф. – Ти нам потрібен, друже. Зараз більше, ніж завжди. А якщо цей клятий Купол не пощезне… – Він помотав головою, не відриваючи своїх собачих очей басет‑гаунда від лиця Великого Джима. – Я навіть не уявляю, як би ми змогли без тебе в такому разі. Я люблю Енді Сендерса, як брата, але він дещо вбогий, коли говорити про мозок. І Ендрія Ґріннел гівна варта відтоді, як упала й ушкодила собі спину. Ти – той клей, на якому тримається купи весь Честер Мілл.

Великий Джим був зворушений. Він ухопив руку Рендолфа й стиснув:

– Я життя готовий покласти за наше місто. Ось як сильно я його люблю.

– Я знаю. Я теж. І ніхто його в нас не забере.

– Саме так, – кивнув Великий Джим.

Він від'їхав, обминувши по тротуару поліцейські машини, що блокували дорогу з північного боку ділового кварталу. Серце у грудях знову билося рівно (ну, майже), але попри це тривожність його не покинула. Він мусить побачитися з Еверетом. Сама ця думка йому не подобалася, Еверет теж доскіпливий проноза, спроможний накликати неприємності в той час, коли місто потребує єднання. А також він ніякий не лікар. Великий Джим схилявся до думки, що зі своїми медичними проблемами він радше довірився б якомусь ветеринарові, але в місті не було жодного. Лишається лише сподіватись на те, що в разі виникнення у нього потреби в якихось медикаментах для врегулювання серцебиття, Еверет знає правильні.

«Авжеж, – подумав він, – хоч би там що він мені не дав, я завжди можу перепитати про це в Енді».

Так, але не це тривожило його найбільше. Було дещо інше – слова, промовлені Пітом: «Якщо цей Купол не пощезне…»

Великий Джим не журився Куполом. Якраз навпаки. Якщо Купол дійсно пощезне – тобто занадто рано, – от тоді він може опинитися в насправді неприємній ситуації, якщо навіть не зрине нічого про їхню метову лабораторію. Звісно, оприявняться усілякі нікчемахи, почнуть розбирати прийняті ним рішення. Одне з правил політичного життя, за яке він ухопився ще на самому початку кар'єри, наголошує: «Хто може, робить; хто не може, критикує того, хто може». Вони неспроможні зрозуміти, що все, що він робить або комусь наказує зробити, навіть оте кидання каміння сьогодні вранці в маркеті, має в своїй основі піклування. Приятелі Барбари в зовнішньому світі будуть особливо схильні до нерозуміння, бо вони не захочуть його зрозуміти. У тому, що Барбара має у зовнішньому світі друзів, і то впливових, Великий Джим не мав жодних сумнівів з того моменту, як побачив лист від Президента. Але наразі вони нічого не могли вдіяти. І Великому Джиму хотілося, щоб такий стан зберігався ще принаймні тижнів зо два. Ще краще, аби пару місяців.

По правді, йому подобається Купол.

Не назавжди, звісно, але допоки той пропан, що біля радіостанції, не буде розвезено, куди треба? Поки не буде демонтовано лабораторію, а сарай, в якому вона містилася, спалено до ноги (черговий злочин покладений на рахунок співучасників змови, сплетеної Дейлом Барбарою)? Поки не буде завершено слідство у справі Дейла Барбари і його самого страчено поліцейською розстрільною командою? Допоки вину за все зле, що робилося тут під час кризи, не вдасться поширити на якомога більшу кількість людей, а все добре поставити в заслугу одному, тобто йому?

До того часу Купол хай би стояв на своєму місці.

Великий Джим вирішив, що навколішках помолиться про це перед тим, як лягти спочивати.

Саммі шкутильгала по шпитальному коридору, придивляючись до табличок на дверях і прочиняючи ті, на яких не було ніяких імен, просто, щоби впевнитися. Вона вже почала була непокоїтись, що тієї сучки нема тут, аж врешті підійшла до останніх дверей, на яких побачила пришпилену листівку з побажанням скорого одужання. На ній був намальований собака з якогось мультика й напис: «Я чув, ти зараз не вельми гарно почуваєшся».

Саммі витягла з‑за пояса джинсів пістолет Джека Еванса (пояс у неї тепер дещо ослаб, їй нарешті вдалося трохи скинути вагу – краще пізно, ніж ніколи) і його дулом відтулила першу сторінку листівки. Усередині мальований пес лизав собі яйця, проказуючи: «Чи не на часі підлизатися?» Саме такого смаку у виборі вітальної картки й могла очікувати Саммі від тих, чиї підписи йшли нижче: Мел, Джим Дж., Картер, Френк.

Дулом пістолета вона штовхнула двері, і вони прочинилися. Джорджія була не сама. Це не порушило того глибокого спокою, який відчувала Саммі, того майже досягнутого нею почуття умиротворіння. Навпаки могло статися, якби чоловік, що спав у кутку, був кимсь невинним – скажімо, батьком чи дядьком цієї сучки, – але то був Френкі‑Цицькохват. Той, котрий ґвалтував її першим, котрий сказав їй, щоб тримала рота на замку, поки не накажуть смоктати. Те, що він зараз спав, нічого не міняло. Бо такі, як він, прокидаються для того, щоби знову взятися за ту саму херню.

Джорджія не спала, її мучив сильний біль, а той довговолосий, що був зайшов її оглянути, не запропонував їй ніякого нового наркозу. Вона побачила Саммі, й очі в неї вибалушилися.

– Ти сьо? – прокректала вона. – Сапирайся сфісси.

Саммі усміхнулась:

– Ти балакаєш, як Гомер Сімпсон.

Джорджія уздріла пістолет і ще більше вирячилась. Вона розкрила свого тепер майже геть беззубого рота й заверещала.

Саммі продовжувала усміхатись. Фактично, її усмішка поширшала. Цей виск був музикою для її вух і бальзамом на її рани.

– Трахайте цю курву, – нагадала вона. – Правильно, Джорджіє? Хіба не так ти тоді проказувала, ти, безсердечна піхво?

Прокинувся і очманіло лупав очима Френк. Його зад вже був досунувся до краєчку стільця, тож, коли Джорджія видала нове верещання, він зісковзнув і гепнувся на підлогу. Він мав при собі пістолет – всі вони тепер ходили озброєні – і потягнувся по нього зі словами: «Опусти цю штуку, Саммі, опусти її, ми тут друзі, давай станемо друзями тут».

Саммі процідила:

– Тримай краще рота на замку, відкриєш його, стоячи на колінах перед своїм дружком Джуніором, коли заковтуватимеш його хуя. – І натиснула гачок «Спрінгфілда».

У маленькій палаті постріл прозвучав оглушливо. Перша куля пролетіла у Френкі над головою, розтрощивши вікно. Знову заверещала Джорджія. Вона тепер намагалася вилізти з постелі. Повисли, обірвавшись, рурка крапельниці й дроти монітора. Саммі стусонула її, і Джорджія повалилася на спину поперек ліжка.

Френкі все ніяк не міг видобути власну зброю. У переляку й замішанні він, замість рукояті пістолета, хапався за кобуру, домігшись цим лише того, що підсмикав у себе на правому боці ремінь угору. Саммі зробила два кроки до нього, стиснула пістолет обома руками, як, вона бачила, це роблять люди в телевізорі, і пальнула знову. У Френкі щез лівий бік голови. Шматок скальпу вліпився в стіну і пристав. Він лапнув себе рукою за рану. Кров бризнула йому крізь пальці. Але тут же його пальці зникли, провалившись у глейку губку на тому місці, де в нього ще мить тому був череп.

Дата добавления: 2015-09-02