Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Точка обману 4 страница. — Господи, Майкле, — вирвалося в Коркі

Точка обману 8 страница | Точка обману 9 страница | Точка обману 10 страница | Точка обману 11 страница | Точка обману 12 страница | Точка обману 13 страница | Точка обману 14 страница | Точка обману | Точка обману 1 страница | Точка обману 2 страница |


Читайте также:
  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

— Господи, Майкле, — вирвалося в Коркі. — Як все ж таки приємно, що ти нас сюди привіз.

Рейчел заклякла як укопана. їй захотілося відійти від поруччя, та вона не могла, заворожена моторошною картиною.

— Дивовижні створіння, еге ж? — спитав Толланд. І знову заспокійливо поклав руку на плече Рейчел. — Вони тижнями нишпорять у місцях з теплою водою. Ці хлопці мають найчут-ливіші носи у цих краях — бо у них збільшений розмір чуттєвої частки головного мозку.

Коркі скептично скривився.

— Збільшений розмір чуттєвої частки головного мозку?

— Ти мені не віриш? — спитав Толланд і почав нишпорити, в алюмінієвому ящику, що стояв поруч. За кілька секунд він видобув звідти маленьку мертву рибину. — Чудово. А тепер — дивіться. — Діставши з холодильника ніж, він надрізав рибину в кількох місцях. Із неї почала сочитися кров.

— Я тебе благаю, Майкле, — простогнав Коркі. — Це так огидно!

Толланд кинув скривавлену рибину за борт, і вона упала у воду з висоти тридцяти футів. Не встигла вона торкнутися поверхні, як до неї одразу ж кинулися кілька акул, гризучись між собою, немов собаки, і націляючись на рибину рядами гострих сріблястих зубів. Мить — і риба зникла, розідрана на шматки. ~

Рейчел ошелешено повернулася до Толланда, а той уже тримав у руці ще одну рибину. Такого ж виду. Такого ж розміру.

— Цього разу крові не буде, — заявив він.

І, не розрізаючи риби,, кинув її за борт. Вона з плюскотом упала у воду — але нічого не сталося. Здавалося, плавучі молотки її просто.не помітили.. І наживка попливла за течією, не привернувши до себе жодної уваги.

— Вони нападають тільки тоді, коли чують якийсь запах, — пояснив Толланд, уводячи друзів від поруччя. — Насправді тут можна плавати абсолютно спокійно і безпечно — якщо ви не маєте відкритих ран.

Коркі мовчки тицьнув пальцем, показуючи шви на щоці.

Толланд нахмурився.

— Так, плавання не для тебе.

\_

Таксі, у якому сиділа Габріель Еиі, і досі стояло, бо рух було перекрито..

Вона дивилася, як у район Меморіалу Рузвельта заїжджаються автомобілі «швидкої», і їй раптом здалося, що на місто опусти-

лася сюрреалістична завіса щільного туману. По радіо репортери наввипередки сповіщали про те, що у підірваному автомобілі міг перебувати урядовий чиновник високого рангу.

Витягнувши свій мобільний, Габріель набрала номер сенатора. Він, мабуть, уже почав турбуватися, чому її так довго немає.

Номер був зайнятий.

Габріель поглянула на клацаючий лічильник таксі і спохмурніла. Декотрі авта, що стояли поруч, почали виїжджати на бордюр, розвертатися і рушати геть у пошуках об’їзної дороги.

Водій знову глянув через плече.

— Хочете й далі чекати? Бо лічильник клацає»

Габріель побачила, що на місце пригоди під’їхало ще більше урядових автівок.

— Та ні. Поїхали в об’їзд.

Водій щось ствердно буркнув і почав незграбно розвертатися в кілька прийомів. Поки вони стрибали через бордюри, Габріель знову набрала сенатора.

І знову його номер був зайнятий.

За кілька хвилин, зробивши велике коло, авто виїхало на С-стрит. Габріель помітила, що попереду замаячив офісний комплекс імені Філіпа А. Гарта. Вонга мала намір поїхати просто в апартаменти сенатора, але зараз, коли її офіс був так близько...

— Зупиніться, — різко кинула вона водієві. — Так, просто тут. Дякую. — І вона показала, де треба зупинитися.

Таксі загальмувало і зупинилося.

Заплативши водієві за лічильником, Габріель додала десять доларів.

— Зможете почекати десять хвилин?

Водій поглянув на гроші, а потім на годинник.

— Так, але ні хвилини довше.

Габріель квапливо вибралася з'машини. Я й за гіять встигну.

О такій пізній годині в мармурових коридорах офісної будівлі Габріель почувалася як у гробниці. Коли вона проходила крізь шеренгу суворих статуй біля входу на третій поверх, її м’язи інстинктивно напружилися. їй здалося, що кам’яні очі фігур невідступно за нею стежать. Як мовчазні вартові.

Зупинившись перед входом до п’ятикімнатного офісу сенатора Секстона, Габріель, скористалася своєю карткою-ключем і увійшла всередину. Вестибюль секретарки був тьмяно освітлений. Перетнувши його, вона пішла коридором до свого офісу. Увійшовши всередину, увімкнула флуоресцентні світильники і рушила просто до шаф з теками.

Там вона мала цілу теку матеріалів про бюджетне фінансування насівської ССЗ, а також багато інформації про супутник-сканер. Секстон, безперечно, захоче мати напохваті вичерпні відомості, коли вона розповість йому про Гарпера.

НАСА збрехала про супутник. - '.

Коли Габріель нишпорила у своїх теках, задзвонив телефон.

— Сенаторе, ви? — озвалася вона.

— Ні, Габі, це я, Йоланда. — У голосі подруги відчувалася якась дивна інтонація. — Ти й досі в НАСА?

— Ні, я у себе в офісі.

— Ти навіть гадки не маєш, про що я дізналася.

Габріель розуміла, що не можна нічого розповідати Йоланді, поки вона не поговорить з сенатором. А потім він уже сам придумає, як розпорядитися отриманими відомостями.

— Я все розповім тоді, коли поговорю з сенатором. Зараз їду до нього.

Йоланда помовчала.

— Габі, пам’ятаєш,* ти казала мені про те, що Секстон бере гроші на свою кампанію у фонду «Космічний кордон»?

. — Я сказала тобі, що помилилася і...

— Я щойно дізналася, що двоє наших репортерів, котрі висвітлюють тему приватних космічних компаній, якраз займалися цим питанням.

— Що ти хочеш сказати? — здивовано спитала Габріель.

— Поки що нічого. Але цим хлопцям можна довіряти, і, схоже, вони ні на частку секунди не сумніваються, що Секстон приймає майбутні «відкати» від фонду «Космічний кордон». Тому я й зателефонувала тобі. Знаю, я сама казала, що ця ідея абсурдна. Марджорі Тенч як джерело інформації має вигляд украй сумнівний, але наші хлопці... Не знаю, але, можливо, ти

захочеш поговорити з ними перед тим, як зустрінешся з сенатором?

— Якщо вони такі переконані, то чому не оприлюднили цю інформацію? — спитала Габріель навіть агресивніше, аніж збиралася.

— Вони не мають стовідсоткових доказів. Вочевидь, сенатор добре вміє замітати сліди.

«І не лише він, а й багато інших політиків», — подумки додала Габріель..

— Нічого конкретного там немає, Йоландо. Я ж казала тобі: сенатор зізнався, що брав гроші, але ці суми в межах дозволеного.

— Я знаю, що він сказав це тобі, і я не збираюся стверджувати, що розрізняю, де тут правда, а де — брехня. Я просто визнала за обов’язок зателефонувати тобі, бо раніше сказала, що Тенч не можна довіряти. Але тепер виявилося, що не одна Тенч вважає, ніби сенатор незаконно бере гроші. Оце й усе.

— А хто ці репортери? — спитала Габріель ї відчула, як у ній несподівано закипає гнів.

— Не можу назвати їхні імена по телефону. Але можу організувати зустріч. Це кмітливі хлопці. Добре знаються на законодавстві, в частині, що регулює фінансування виборчих кампаній. — Йоланда на мить завагалася, а потім продовжила: — Знаєш, вони навіть вважають, що сенаторові конче потрібна готівка, бо він... він фактично банкрут.

І в тиші офісу Габріель почулося відлуння хрипкого голосу Тенч. Після смерті Кетрін він розтринькав велику частину її спадку на невдалі інвестиції, предмети розкоші та на забезпечення своєї перемоги на попередніх партійних виборах. Півроку тому ваш кандидат був банкрутом.

— Наші хлопці хотіли б з тобою поговорити, — сказала Йоланда.

«Ще б пак», —-подумала помічниця сенатора.

— Я зателефоную тобі пізніше.

— У тебе такий голос, наче ти на когось зла.

— На тебе ніколи, Йоландо. Ніколи.

І Габріель натиснула на кнопку.

Охоронець, який дрімав у кріслі біля входу до апартаментів сенатора в житловому комплексі Вестбрук, аж підскочив, розбуджений дзвінком свого мобільного, телефону. Протерши очі, він видобув телефон із куртки.

— Слухаю?

— Оуене, ти? Це Габріель.

— А, привіт, — сказав він, упізнавши її голос.

— Мені треба негайно поговорити з сенатором. Ти не міг би постукати йому у двері? Бо його номер і досі зайнятий.

— Та вже ж начебто й пізно......

— Він не спить. Я це точно знаю, — мовила Габріель занепокоєно. — Справа надзвичайно термінова.

— Як? Іще одна?

— Та ні. Та сама. Просто скажи, хай відповість на мій дзвінок, Оуене. Є дещо, про що мені терміново потрібно у нього спитати.

Охоронець зітхнув і підвівся.

— Ну гаразд, гаразд. Я постукаю в двері. — Він потягнувся і рушив до дверей апартаментів сенатора. — Але я роблю це лише тому, що він похвалив мене за те, що я тебе впустив до нього минулого разу. — І охоронець підняв стиснутий кулак, щоб гепнути в двері.

— Що ти сказав? — ошелешено спитала Габріель.

Кулак охоронця зупинився на півдорозі.

—...сенатор похвалив мене за те, що я впустив тебе до нього минулого разу. Ти мала рацію. З цим не виникло проблем.

— Ви з сенатором про це говорили? — здивовано спитала Габріель.

— Так! А що тут такого?

— Та нічого, просто я подумала...

— Утім, це мало якийсь дивний вигляд. Сенатор не одразу пригадав, що ти заходила. Напевне, хильнув трохи зайвого з хлопцями.

— А коли ви розмовляли, Оуене?

— Одразу, як ти пішла. Щось не так?

Габріель на мить замовкла.

— Та ні... ні, все нормально. Знаєш, я подумала, може, і справді не треба турбувати зараз сенатора. Я спробую додзвонитися до нього по стаціонарному телефону, а якщо не вийде, то я знову тобі зателефоную і ти постукаєш у двері.

Охоронець закотив очі.

— Як скажете, міс Еш.

— Дякую, Оуене. Вибач, що потурбувала.

— Та які проблеми. — Охоронець вимкнув телефоні і, плюхнувшись у крісло, знову захропів.'

А Габріель стояла мовчки у своєму офісі, не вимикаючи телефону. Секстон знає, що я заходила, але нічого мені не каже.

Сюрреалістична загадковість сьогоднішньої ночі дедалі згущувалася. Габріель умить пригадала дзвінок сенатора, коли вона була у студії Ей-бі-сі. Сенатор ошелешив її несподіваним зізнанням у тому, що зустрічався з представниками космічних компаній і брав у них гроші. Його чесність повернула її до нього. їй навіть стало трохи соромно. Але тепер виявилося, що то була зовсім не шляхетність з боку сенатора.

«Чисті гроші, — сказав Секстон. — Абсолютно легальні».

Раптом усі підозри і лиховісні передчуття стосовно сенатора сколихнулися і знову піднялися на поверхню.

А біля будинку несамовито сигналило таксі.

З капітанського містка «Гої» — плексигласового куба, розташованого на висоті двох рівнів над основною палубою, — Рейчел мала 360-градусну панораму-прилеглої океанської поверхні. То була бентежна картина. Вона зиркнула на неї лише один раз, а потім постаралася заблокувати її у своїй свідомості і зосередити увагу на поточній справі.

Пославши Коркі й Толланда на пошуки Ксавії, Рейчел приготувалася вийти на контакт з Пікерінгом. Вона обіцяла директорові подзвонити одразу ж після прибуття і дуже хотіла почути, про що ж Пікерінг дізнався під ча<с своєї зустрічі з Марджорі Тенч.

Встановлена на «Гої» цифрова система зв’язку «Шинком-2100» була приладом, у якому Рейчел розбиралася.непогано. Вона знала, що коли її дзвінок буде коротким, то його ніхто не перехопить.

Набравши номер приватного телефону Пікерінга, вона притиснула слухавку до вухад стала чекати. Рейчел сподівалася, що директор відповість після першого ж гудка. Та гудок ішов за гудком, але ніхто не відповідав.

Шість гудків. Сім. Вісім... '

Рейчел поглянула крізь скло на темний океан, і ці тривожні гудки тільки додали страху перед водними глибинами.

Дев’ять гудків. Десять! Відповідай, нумо!

Вона стала походжати туди-сюди. Що трапилося? Пікерінг завжди носив цей телефон з собою і недвозначно попросив Рейчел передзвонити йому.

Через п’ятнадцять гудків Рейчел поклала слухавку.

Зі зростаючим почуттям тривоги вона знову підняла її і знову набрала номер.

Чотири гудки. П’ять гудків.

Де ж він є?

Нарешті на лінії клацнуло. Рейчел відчула приплив полегшення, але радість її була нетривалою. На лінії нікого не було. Тільки тиша.

— Алло? — гукнула вона. — Директоре, ви мене чуєте?

Почулося три швидкі клацання.

— Алло? — знову гукнула Рейчел.

Раптом їй у вухо вдарив заряд електричної статики, заглушивши лінію. В голові заболіло, і вона різко відірвала слухавку від вуха. Статичний заряд зник так само несподівано, як і виник. А потім почулася серія пульсуючих сигналів, що повторювалися з півсекундним інтервалом^ Розгубленість Рейчел змінилася на чітке розуміння. А розуміння одразу ж змінилося на страх.

Чорт!

Різко повернувшись до приладів керування на капітанському містку, вона гепнула слухавкою, почепивши її на місце і таким чином перервавши зв’язок. Налякана, Рейчел кілька секунд стояла непорушно, гадаючи, чи встигла вона вчасно від’єднатися.

Гідролабораторія «Гої» розташовувалася двома палубами нижче; це було просторе приміщення, розділене довгими столами та стелажами, набитими вщерть електронною апаратурою — профілемірами дна, аналізаторами течій і комп’ютерами. Там були й додаткові комплекти приладів, щоб апаратура працювала безперебійно. Виднілися також шафа, великий холодильник та коробки для зберігання дослідних даних.

Коли до лабораторії увійшли Коркі й Толланд, штатний геолог «Гої», Ксавія, якраз сиділа в розслабленій позі, втупившись у телевізор з гучно увімкненим звуком. Вона навіть не озирнулася.

— Що, хлопці, гроші на пиво скінчилися? — кинула вона, навіть не повертаючи голови.

— Привіт, Ксавіє, — мовив Толланд. — Це я, Майкл.

Жінка аж підскочила, крутнувшись у кріслі і з переляку проковтнувши шматок сендвіча.,

— Майку, ти? — пробелькотіла вона, бо вочевидь не чекала його появи. Вона підвелася, прикрутила звук і, не перестаючи жувати, підійшла до них. — Мені здалося, що хлопці з гульок повернулися. А ви що тут робите? — Ксавія була кремезною темношкірою жінкою з різким голосом та похмурим виразом обличчя. Вона кивнула на телевізор, де якраз по Інтернету крутили повтор документального фільму Толланда про метеорит. — Не дуже хотів залишатися надовго на льодовиковому шельфі, еге ж?

«Бо дещо сталося», — подумки відповів Толланд.

— Ксавіє, я не сумніваюся, що ти впізнаєш Коркі Марлінсона.

Ксавія кивнула.

— Рада вас бачити, сер.

Коркі тоскно поглянув на сендвіч у її руці.

— Ця штука мені дуже подобається.

Ксавія здивовано поглянула на нього.

— Я отримав твоє повідомлення, сказав Толланд, звертаючись до Ксавії. — Кажеш, я зробив помилку в презентації? Мені хотілося б знати, яку саме.

Геолог витріщилася на нього, а потім верескливо розсміялася.

— То через це ти й повернувся? О Майку, та я ж казала тобі, що це дрібниця. Просто трохи тебе подратувала. Напевне, НАСА дала тобі дещо застарілі дані. І несуттєві. Кажу тобі: лише три морські геологи у світі могли помітити недоречність, яку ти допустив!

Толланд затамував подих.

— А ця недоречність має щось спільне з хондрами?

Ксавія аж закам’яніла від несподіванки.

— Господи! Невже хтось із тих геологів уже встиг тобі зателефонувати?

Толланд похнюпився. Хондри. Отже, все збігається. Він зиркнув на Коркі, а потім перевів погляд на геолога.

— Ксавіє, я хочу знати все, що ти можеш розповісти мені про ці хондри. Яку саме помилку я зробив?

Ксавія отетеріло дивилася на нього, певно, відчувши, що він не жартує. * *

— Майкле, то сущий дріб’язок. Нещодавно я прочитала одну статтю в фаховому геологічному журналі. Але я не розумію, чому ти так переймаєшся цим.

Толланд зітхнув.

— Ксавіє, хоч би як дивно це не звучало, що менше сьогодні вночі ти дізнаєшся, то краще. Усе, що ми хочемо від тебе, — це узнати про хондри і дослідити зразок кам’яної породи, який ми з собою привезли.

На обличчі Ксавії з’явився заінтригований вираз навпіл із легкою образою через те, що її тримають у невіданні.

— Гаразд, зараз я покажу тобі ту статтю. Вона в моєму кабінеті. — І, поклавши сендвіч на стіл, Ксавія рушила до виходу.

— А можна мені доїсти оту штуку? — гукнув навздогін Коркі.

Ксавія ошелешено зупинилася.

— Ви хочете доїсти мій сендвіч?

— Ну, я просто подумав, що, -може, ви не...

— Треба свої сендвічі при собі мати, — відрізала вона і вийшла геть.

Толланд хихикнув, кивнувши через лабораторію на холодильник для зразків.

— Пригощайся, Коркі. На нижній полиці, між лікером та кальмарами.

А тим часом на палубі Рейчел зійшла з містка крутими східцями і рушила до вертолітного майданчика. Пілот берегової охорони дрімав, але відразу ж прокинувся, коли Рейчел постукала в кабіну.

— Уже закінчили? — поцікавився він. — Так швидко.

Рейчел похитала головою, ледь стримуючи страх і.тривогу.

— Ви можете увімкнути як наземний, так і повітряний радар?

— Звісно. Радіус дії — десять миль.

— Увімкніть, будь ласка.

Не приховуючи здивування, пілот клацнув кількома тумблерами, і екран радара засвітився. Промінь почав ліниво робити оберти.

— Щось видно? — спитала Рейчел.

Пілот почекав, поки промінь зробить кілька повних обертів. Покрутивши якісь регулятори, він придивився до екрана. Там усе було чисто.

— Далеко на периферії — кілька невеличких суден, але вони прямують у протилежний від нас бік. Поблизу немає нікого. Відкрите й порожнє море на багато миль у всіх напрямах.

Рейчел зітхнула, хоча не відчула сподіваного полегшення.

— Зробіть мені послугу, коли побачите, як щось наближається — корабель, літак чи щось інше, — дайте мені знати негайно, добре?

— Нема питань. У вас усе гаразд?

— Так. Просто цікаво, чи не хоче хтось скласти нам компанію.

Пілот знизав плечима.

— Я стежитиму за радаром, пані. Коли щось зблисне, ви будете першою, хто про це дізнається.

З напруженими до краю нервами Рейчел рушила до гідро-лабораторії. Увійшовши, вона побачила там Коркі й Толланда. Вони стояли перед монітором комп’ютера і жували сендвічі.

Коркі гукнув їй, не встигнувши прожувати: '

— Чим тебе почастувати? Рибною куркою, рибною ковбасою чи рибним салатом з яєць?

Та Рейчел ледь розчула його.

— Майку, як швидко ми зможемо отримати потрібну інформацію і вшитися з цього судна?

Толланд походжав лабораторією, чекаючи разом із Рейчел та Коркі на повернення Ксавії. Новини про хондри були так само невтішними, як і розповідь Рейчел про її невдалу спробу зв’язатися з Пікерінгом.'

Директор не відповів.

І хтось намагався рознюхати місцезнаходження «Гої» за допомогою імпульсного сигналу.

— Заспокойтеся, — сказав Толланд, звертаючись до всіх присутніх. — Тут ми в безпеці. Пілот вертольота стежить за радаром. Якщо він попередить нас про те, що сюди хтось прямує, ми матимемо достатньо часу, аби відреагувати.

Рейчел кивнула на знак згоди, хоча й досі мала знервований вигляд..

— Майкле, а що це, в біса, таке? — спитав Коркі, показавши на комп’ютерний монітор, де виднілося якесь лиховісне сюрреалістичне зображення, яке пульсувало і оберталося, немов живе.

— То акустичний допплерівський вимірювач течій, — пояснив Толланд. — Показує поперечні перетини течій та перепад температур в океані під нашим кораблем.

— Так от поверх чого ми стоїмо на якорі! — здивовано мовила Рейчел.

Толланд мусив погодитися, що зображення і справді було моторошним. На поверхні вируюча вода мала блакитнуватий відтінок, але що далі-вниз, то більш загрозливого червоного кольору вона набувала у міру підвищення температури води. А біля самого дна, на глибині приблизно однієї милі, вирував розпечено-червоний коловорот.

— Оце і є мегаплюм, — пояснив Толланд.

— Схоже на підводний смерч, — похмуро зазначив Коркі.

— Так, бо принцип той самий. Океани зазвичай холодніші та щільніші поблизу дна, але тут динаміка цілком зворотна. Глибока вода нагріта й легша, тому вона і піднімається на поверхню. А поверхнева вода важча, і тому вона гігантською спіраллю опускається вниз, заповнюючи порожнечу. Тому і виникають такі обертальні течії в океані. Велетенські вири.

— А що то за велетенська гуля на дні? — поцікавився Коркі, показуючи на пласку ділянку дна, де, наче бульбашка, вивищувався великий куполоподібний курган. Вир гарячої води крутився просто над ним.

— Це купол магми, — пояснив Толланд. — Крізь нього лава витискується на океанське дно.

— Як велетенський прищ, — кивнув Коркі.

— Образно кажучи, так.

— А якщо він лусне?

Толланд насупився, пригадавши відоме виверження мега-плюму 1986 року, яке сталося поблизу підводного хребта Хуан-де-Фука. Тоді тисячі тонн магми, розпеченої до температури тисяча двісті градусів за Цельсієм, водномить вихлюпнулися в океан, миттєво збільшивши інтенсивність мегаплюму. Коли вир швидко рушив угору, поверхневі течії різко пришвидшилися. Про те, що трапилося потім, Толландові того вечора не хотілося розповідати товаришам.

— Атлантичні куполи магми не лускаються, — пояснив Толланд. — Холодна вода, що циркулює поблизу такого кургану, безперервно охолоджує земну кору, і змушує її затвердівати; таким чином, магма надійно утримується під товстою кіркою скелястої породи. Урешті-решт лава внизу холоне і спіралі

зникають. Загалом, мегаплюми не становлять значної небезпеки.

Коркі сказав, тицьнувши пальцем у пошарпаний журнал, що лежав біля комп’ютера:

— Отже, по-твоєму, «Саєнтіфік Амерікен» друкує наукову фантастику?

Толланд побачив обкладинку і невдоволено поморщився. Мабуть, його хтось недавно витяг з архіву старих журналів, що зберігався на борту «Гої». То був примірник за лютий 1999 року. На обкладинці якийсь художник зобразив супертанкер, що безпорадно і безладно обертався, потрапивши у величезний океанський вир. Під малюнком виднівся заголовок: Мегаплюмигігантські вбивці, що з'являються з глибин?

Толланд посміхнувся, мовляв — дурниці.

— Абсолютно недоречне і неадекватне уявлення. Та стаття стосується мегаплюмів у зонах землетрусів. Кілька років на них базувалася популярна теорія, що пояснювала феномен Бермуд-ського трикутника, де зникали кораблі. Суто теоретично, якщо на океанському дні трапляється якийсь геологічний катаклізм — який у наших краях є явищем нечуваним, — то дійсно: купол магми може тріснути і утвориться вир, достатньо великий

і сильний, щоб... ну... самі розумієте....

— Ні, не розуміємо, — сказав Коркі.

Толланд знизав плечима.

— Щоб піднятися на поверхню.

— Неймовірно. Я такий радий, що ти привіз нас сюди!

Увійшла Ксавія з якимись паперами в руках.

— Милуєтеся мегаплюмом?

— Аякже, — саркастично погодився Коркі. — Майк нам щойно пояснив, що коли той маленький пагорбок трісне, то всі ми понесемося по спіралі у велику стічну трубу.

— Стічну трубу? — холодно посміхнулася Ксавія. — Скоріше у гігантський океанський унітаз.

А на палубі «Гої» пілот гелікоптера не зводив очей з екрана радара. Як пілоту-рятувальнику, йому часто доводилося бачити людей, охоплених страхом; Рейчел Секстон явно чогось боялася, коли просила його пильнувати непрошених гостей на «Гою».

«А яких же непрошених гостей вона побоюється?» — здиво^ вано подумав він. - -

Наскільки пілот міг бачити, в радіусі десяти миль у всіх напрямках — ні на морі, ні в повітрі — не було нічого незвичного. Ось з’явився і зник риболовецький човен на відстані восьми миль. Ось якийсь випадковий літак черкнув крилом поле покриття радара, а потім зник у невідомому напрямі.

Пілот зітхнув і перевів погляд на поверхню океану, яка вирувала довкола судна. Створювалося досить химерне і лячне враження — немов летиш на всіх парах, але водночас стоїш на якорі.

І він знову почав пильно вдивлятися в екран.

А на борту «Гої» Толланд знайомив Ксавію з Рейчел. Морський геолог ніяк не могла вийти зі стану збентеження через присутність на борту корабля знаменитостей. Окрім того, поспіх, з яким Рейчел квапилася виконати тести і якомога скоріше вшитися геть, іще більше нервував Ксавію.

«Ну ж бо, Ксавіє, — подумки прохав її Толланд. — Нам потрібно знати все». 1

І ось Ксавія заговорила — голосом скутим та ніяковим.

— У своєму документальному фільмі ти, Майкле, заявив, що ці маленькі металеві вкраплення в камені можуть утворитися лише в космосі.

Толланд аж здригнувся від тривожного передчуття. Хондри утворюються лише у космосі. Саме це мені сказали представники НАСА.

— Але згідно з цими нотатками, — сказала Ксавія, піднявши догори сторінки зі статтею, — це не зовсім правильно.

— А я кажу, що правильно! — вибухнув Коркі Марлінсон.

Ксавія скептично скривилася і помахала аркушами.

— Минулого року один молодий геолог на ім я Лі Поллок використовував новий різновид морського робота для взяття проб донних порід у глибоководному районі Тихого океану, а саме в Ма-ріанській западині, і витяг один камінець. Цей камінь мав геологічну особливість, якої він досі не зустрічав серед земних порід. І ця особливість полягала в. наявності чогось на кшталт хондр. Він назвав їх «плагіоклазові стресові вкраплення» — малесенькі бульбашки металу, якої, вочевидь, утворилися під час різкого зростання тиску на океанських глибинах. Доктор Поллок був вражений знахідкою цих металевих вкраплень в океанській скельній породі і склав унікальну теорію для пояснення їх присутності.

Коркі невдоволено пробурчав:

— А що йому ще залишалося робити?!

Ксавія проігнорувала його.

— Доктор Поллок припустив, що цей камінь утворився в по-надглибокому океанічному середовищі, де екстремальний тиск спричинився до перетворення початкової породи шляхом сплавлення абсолютно різних несумірних металів.

Толланд замислився над почутим. Маріанська западина, завглибшки сім миль, була одним з останніх'малодосліджених регіонів планети. На таку глибину намагалися опуститися лише кілька апаратів-роботів, та й ті зламалися задовго до того, як досягли дна. Тиск води в цій западині був страшним — неймовірні вісімнадцять тисяч фунтів на квадратний дюйм, у порівнянні з всього-на-всього чотирнадцятьма фунтами на океанській поверхні. Океанографи й досі мали нечітке уявлення про геологічні процеси, що відбуваються на такій глибині.

>— Тож Поллок вважає, ніби Маріанська западина здатна виробляти камені з хондроподібними вкрапленнями? — спитав Толланд.

— Ця теорія досить непевна і нечітка, — відповіла Ксавія. — Вона навіть опублікована ніколи не була. Я випадково наштовхнулася в Інтернеті на особисті нотатки Поллока, коли досліджувала взаємодію рідин та кам’яних порід для нашої майбутньої програми, присвяченої мегаплюмам. Інакше я про неї так нічого б і не дізналася.

— Ця теорія ніколи не була опублікована, — втрутився в розмову Коркі, — тому що вона просто сміховинна. Для утворення хондр потрібна висока температура. Тиск води ніяк не може переінакшити кристалічну структуру каменю.

— Тиск, між іншим, є найбільшим чинником, що спричиняє геологічні зміни на нашій планеті, — огризнулася Ксавія. — А як щодо такої «дрібнички», як метаморфічна порода? Це ж геологія для початківців.

Коркі невдоволено скривився.

Толланд зрозумів, що Ксавія має рацію. Хоча висока температура і відігравала роль у декотрих аспектах метаморфічної геології землі, більшість метаморфічної породи утворилася через екстремальний тиск. Хоч би яким неймовірним це не здавалося, камені глибоко в земній корі зазнавали такого тиску, що більше скидалися на желеподібну масу, а не на тверду породу. Вони ставали еластичними і при цьому зазнавали хімічних змін. Але все одно теорія доктора Поллока здавалася притягнутою за вуха.

— Ксавіє, — озвався Толланд. — Я ще ніколи не чув, щоб лише тиск води міг змінити хімічний склад скельної породи. Ти геолог. Що ти на це скажеш?

— Так, — відповіла Ксавія, гортаючи свої нотатки. — Схоже, що вода і справді не є єдиним чинником. — Вона знайшла цитату з Поллока. — «Океанічна кора в Маріанській западині, яка й так перебуває під величезним гідростатичним тиском, може зазнати подальшого стиснення в результаті впливу тектонічних сил у зонах розломів».

«Аякже», — подумав Толланд. Маріанська западина, окрім того що на неї тисне стовп води сім миль заввишки, є ще й зоною розлому, тобто лінією стиснення, де зіштовхнулися одна з одною Тихоокеанська та Індійська геологічні плити. Сукупний тиск міг сягати екстремальних величин, тому навіть якщо там і були хондри, то шанси на їх знаходження майже дорівнювали нулю через те, що цей регіон був віддаленим та небезпечним для дослідників.

А Ксавія продовжувала читати:

— «Сукупний гідростатичний та тектонічний тиск потенційно міг перевести кору в еластичний або навіть напіврідкий стан, таким чином дозволивши легшим елементам сплавитися в хон-дроподібні утворення, існування яких вважалося можливим лише в космосі.

Коркі закотив очі.

— Це неможливо.

Толланд поглянув на нього і спитав:

— Чи є якісь альтернативні пояснення наявності хондр у.ка-мені, який знайшов доктор Поллок?

— Певна річ! — вигукнув Коркі. — Поллок знайшов справжній метеорит. Метеорити постійно падають в океан. Поллок не запідозрив у цьому камені метеорита, бо за роки, проведені на морському дні, вода вимила кору плавлення і він став схожим на звичайнісінький камінь. — Коркі обернувся до Ксавії. — Цікаво, а чи вистачило у Поллока клепки заміряти вміст нікелю в цьому камінці?


Дата добавления: 2015-09-05; просмотров: 48 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Точка обману 3 страница| Точка обману 5 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.037 сек.)