Точка обману 9 страница. Поклавши аркуш назад на стіл, Марджорі Тенч кинула на персонал відділу задоволений

Поклавши аркуш назад на стіл, Марджорі Тенч кинула на персонал відділу задоволений погляд і схвально кивнула. Працівники були сповнені ентузіазму.

Запаливши цигарку, вона навмисне повільно випустила дим, посилюючи відчуття важливості моменту. Нарешті розпливла-ся посмішкою і сказала:

— Пані та панове, вмикайте свої пристрої!

Розум Рейчел Секстон повністю втратив здатність до логічного мислення. Не залишилося в її голові думок ані про метеорит, ані про загадкову роздруківку, що лежала в її кишені, ані про

Міна, ані про жахливий напад, вчинений на них на льодовику. Залишилася одна-єдина поточна справа;

Порятунок. _ч.

Унизу мелькала крига, схожа на нескінченне гладеньке шосе. Рейчел не розуміла, що відбувається з її тілом: чи то воно заніміло від страху, чи то його захищає щільний костюм. Болю вона не відчувала. Не відчувала нічого.

Одначе...

Пристебнута біля пояса до Толланда, Рейчел на мить опинилася з ним лицем до лиця, з’єднавшись у ніякових обіймах. Десь попереду, наповнений вітром, мчав балон кулі, більше нагадуючи гальмівний парашут перегонового автомобіля. Коркі летів услід, шалено обертаючись, немов валун, що котиться з гори. Слабке світло, що позначало те місце, де їм довелося пережити страшний напад, майже зникло з очей.

Вони мчали дедалі швидше, а тертя нейлонових костюмів об лід ставало дедалі сильнішим, видаючи сичання, що переходило у свист. Важкр було точно визначити, з якою швидкістю вони рухаються. Гладка поверхня під ними з кожною секундою проносилася все швидше і швидше. Незнищенна повітряна куля не збиралася ані рватися, ані уповільнювати політ, ані відпускати від себе «пасажирів».

«Треба відчіплятися», — подумала Рейчел. Адже вони мчали в напрямку від однієї смертельної небезпеки до іншої. Напевне, до океану вже миля — не більше! Сама лише думка про крижану воду сколихнула страшні спогади.

Пориви вітру ставали дедалі різкішими, а з ними збільшувалася і швидкість. Десь позаду верещав од страху Коркі. Рейчел розуміла, що вже за декілька хвилин усі троє стрімко перелетять через крижане урвище й опиняться у владі вбивчої океанської стихії.

Толланд, очевидно, думав про те саме — він намагався відстебнути кріплення.

— Не можу розчепити!— прокричав він. — Натяг дуже великий!

Рейчел сподівалася, що хвилинне послаблення вітру допоможе Майклу, але безжальний вітер дув з неослабною завзятістю.

Намагаючись допомогти, вона зігнулася і з силою увіткнула в лід підошви зі шпичаками. Через це в повітря здійнявся цілий вихор крижаних та снігових бризок, дуже схожий на півнячий хвіст. Швидкість руху трохи ослабла.

— Давай! — прокричала Рейчел, трохи піднявши ногу.

В результаті канат метеозонда на мить ослабнув. Толланд потягнув кріплення, намагаючись відстебнутися. Нічого не вийшло — навіть близько.

— Ще раз! — прокричав він.

Цього разу обидва зігнулися одночасно й уперлися в лід шипами, здійнявши в повітря ще більший фонтан льоду і снігу. В результаті їх рух сповільнився вже помітніше.

— Ще раз!

І за командою Толланда обидва висмикнули шпичаки з льоду Куля рвонула вперед. Натяг ослаб, і Майкл засунув палець під карабін, смикаючи гачок і намагаючись розстебнути замок кріплення. Цього разу він виявився ближчим до мети, але натяг і досі залишався дуже сильним. Нора не випадково,хвалилася, що кріплення на її поясах найвищої якості — надміцні, зі спеціальним додатковим отвором у металі й особливими замками безпеки для того, щоб вони могли витримати будь-який натяг.

«Загинемо через супернадійність замків безпеки», — подумала Рейчел, і від цієї іронії їй було зовсім не смішно..

— Спробуймо ще раз! — скрикнув Толланд.

. Зібравши всю свою енергію і силу, Рейчел відчайдушно зігнулася і встромила в лід обидва шиповані черевики. Вигнувши спину, вона спробувала натиснути на шипи всією своєю вагою* Толланд зробив те саме. Тепер вони попливли на животах, утворюючи тілами гострий кут. При цьому кріплення на їхніх поясах, іще сильніше натягнуло сполучну линву. Толланд сильніше уперся ногами в лід, а Рейчел вигнулася дугою. Тертя об лід ледь не ламало їй ноги. їй здалося, що щиколотки не витримають.

— Нумо... нумо... — Толланд напружився щосили, намагаючись звільнити замок, поки їхня швидкість уповільнювалася. — Вже майже...

Раптово на черевиках Рейчел клацнули шипи. Металеві кле-ми відірвалися, і шиповані підошви полетіли назад, у ніч, проскочивши просто над Марлінсоном. Повітряна куля одразу ж рвонула вперед, а Рейчел і Толланда занесло вбік — і Майкл випустив із рук замок..

— Чорт!

Метеозонд, немов розсердившись, що на якийсь час його уповільнили, знову помчав уперед під могутніми поривами вітру.

’ Гелер він нісся льодовиком ще швидше, ніби відчувши близькість океану. Рейчел розуміла, що вони стрімко наближаються до обриву і до падіння у Північний Льодовитий океан з висоти ста футів. Проте їх чекала ще одна страшна небезпека: дорогу перегороджували три величезні снігові «дамби». Навіть маючи захист у вигляді м’яких термокомбінезонів, Рейчел вжахнулася від перспективи перельоту через ці снігові пагорби.

Відчайдушно намагаючись упоратися зі сполучною линвою, Рейчел намагалася знайти спосіб відстебнути повітряну кулю. Раптово вона почула ритмічне постукування по льоду — швидке стакато, звук зіткнення металу з голим льодом.

Льодоруб!

Від страху вона зовсім забула, що до її пояса міцно прикріплений льодоруб. Легкий алюмінієвий інструмент підстрибував на ремені. Рейчел поглинула на мотузку, що тягнулася від повітряної кулі. Товстий плетений нейлоновий шнур. Простягнувши руку, вона намацала льодоруб. Ухопивши за руків’я, сильно смикнула його до себе, натягуючи еластичний шнур. Лежачи на боці, Рейчел підняла руки вгору, за голову, приставивши зазублене лезо сокирки до товстого, туго натягнутого шнура. І почала незграбно його пиляти.

-г- Так! — зрадів Толланд, намацуючи рукою свій льодоруб.

Ковзаючи вниз льодовиком, витягнувшись із піднятими над головою руками, Рейчел щосили пиляла туго натягнутий шнур. Синтетичний, дуже міцний, він усе-таки поволі піддавався її зусиллям. Толланд теж зігнувся, наскільки було можливо, підняв рукил почав пиляти в тій же точці, але знизу. Немов дроворуби, вони синхронно запрацювали двома сокирками. Іноді леза стикалися, і тоді лунав пронизливий металевий звук.

Поволі шнур почав тоншати.

«У нас усе вийде! — подумала Рейчел.—Зараз ця штука трісне!»

Несподівано срібляста поліетиленова куля стрімко рвонула догори, немов потрапивши у вертикальний повітряний потік. Вжахнувшись, Рейчел зрозуміла, що метеозонд просто відтворює контур земної поверхні.

Приїхали.

Зараз почнуться пагорби.

Біла снігова стіна перегородила шлях лише на мить, а наступної миті вони вже опинилися на ній. Від удару, який відчула Рейчел, гепнувшись об крутий схил, аж подих забило. Льодоруб вибило з рук. Як той водний лижник, що безладно перекотився через трамплін, бо заплутався у «віжках», Рейчел відчула, як їх з Толланд ом потягло угору і'швиргонуло вперед, наче з катапульти. Низина між пагорбами пролягла далеко під ними. Наполовину перерізаний канат тримав їх міцно, тягнучи догори і несучи до наступного пагорба. На мить перед очима Рейчел виник пейзаж, що простягався попереду. Ще дві «дамби», за ними невелике плато, а там — обрив до океану.

Раптом до німого жаху, що охопив Рейчел, додався високий відчайдушний крик Коркі Марлінсона. Десь ззаду він щойно перелетів через перший пагорб. Усі троє злетіли у повітря, а куля тягнула їх уперед, видряпуючись угору, немов дика тварина, що намагалася порвати ланцюг, на якому її тримав поневолювач.

Несподівано над головою пролунав гучний, схожий на постріл, звук. Зіпсований канат усе ж таки не витримав. Його кінець влучив Рейчел просто в обличчя. Раптом вона збагнула, що стрімко падає. А десь угорі куля, нарешті опинившись на волі, хутко понеслася до океану

Заплутавшись у мотузках та кріцленнях, Рейчел з Толландом полетіли вниз. Коли під ними враз виросла вершина другого пагорба, Рейчел зіщулилася, очікуючи удару. Ледве проминувши вершину другого пагорба, вони приземлилися на його протилежному боці, причому комбінезони значно пом’якшили удар.

()віт перетворився на плутанину рук, ніг та льоду. Рейчел відчула, іцо її стрімко винесло вниз схилом на центральну низину. Інстинктивно вона розкинула руки і ноги, намагаючись відтермі-и у вати зустріч з наступною горою. Рух уповільнився* але не сильно, і вже за декілька секунд вони з Толландом злетіли угору схилом. На самісінькій вершині вони знову пережили момент невагомості — і перескочили найвищу точку. А тоді Рейчел з жахом збагнула, що вони обидва почали завершальний смертельний і нуск схилом пагорба на плато, що межує з океаном... останні вісімдесят футів льодовика Мілна.

Вони мчали до урвища, і цієї миті Рейчел згадала, що їх трохи гальмує Коркі, сполучений з ними страхувальною линвою, їх рух уповільнився. На жаль, це сталося надто пізно. Обрив льодовика стрімко наближався. Рейчел безпорадно закричала.

І сталося найжахливіше.

Край поверхні льодовика легко вислизнув з-під їхніх тіл. ()станнє, що запам’ятала Рейчел, було падіння. > -

Житловий комплекс Вестбрук розташований за адресою М-стрит, Північний Захід, 2201, і, як зазначено в рекламних проспектах, ця адреса є однією з небагатьох у Вашингтоні, яку можна безпомилково знайти. Габріель похапцем проскочила крізь розкішні обертальні двері й опинилася в оздобленому мармуром фойє, де оглушливо гуркотів штучний водоспад.

Службовець за столиком реєстрації здивовано підвів на неї погляд.

— Міс Еш? Я не знав, що ви до нас сьогодні завітаєте.

— Вибачте, я поспішаю, — мовила Габріель і швидко розписалася в журналі. ^

Годинник угорі показував двадцять дві хвилини по шостій.

Швейцар почухав потилицю.

— Сенатор дав мені список запрошених, але вас там немає...

— Люди часто забувають про тих, хто їм потрібен найбільше. — Вона удавано посміхнулася і пройшла повз нього до.ліфта.

Швейцар занепокоєно завовтузився.

— Краще я йому зателефоную.

— Як знаєте, — відповіла Габріель, заходячи до кабіни і натискаючи на кнопку. Все одно телефон сенатора не працює.

Піднявшись на дев’ятий поверх, Габріель вийшла і рушила елегантним затишним коридором. У кінці вона помітила кремезну фігуру особистого охоронця сенатора, що сидів біля дверей. Останнім часом люди цієї професії часто виставлялися у голівудських фільмах такими собі героями. Він мав знуджений вигляд. Габріель здивувалася, побачивши охоронця в начебто неналежний час та у неналежному місці, але він, завваживши її, здивувався ще більше. І аж підскочив від несподіванки, коли вона підійшла.

— Знаю, знаю, — мовила Габріель іще на підхрді. — Сьогодні у сенатора вільний вечір. І він не хоче, щоб його непокоїли.

Охоронець ствердно закивав.

— Він суворо наказав мені нікого не пускати, бо...

— Я у невідкладній терміновій справі.

Охоронець закрив одвірок своїм тілом.

— Зараз у сенатора приватна зустріч.

— Та невже? — мовила Габріель, витягнувши червоний конверт і змахнувши ним перед носом чоловіка. — Я щойно з Овального кабінету. Мені конче потрібно передати сенаторові цю інформацію. З ким би він там не злягався, цим людям доведеться кілька хвилин обійтися без нього. А тепер — дайте мені пройти.

Охоронець трохи завагався, побачивши на конверті печатку Білого дому.

«Не змушуй мене розкривати його», — подумала Габріель.

— Залиште мені цей конверт, — сказав охоронець. — Я передам його сенаторові.

— Уже віддала, аякже! Я маю прямий наказ від Білого дому передати цей конверт особисто в руки панові Секстону. І якщо я з ним негайно не поговорю, то завтра нам усім доведеться шукати роботу. Вам ясно?

Охоронця явно розривали суперечливі почуття, і Габріель відчула, що сенатор і справді дуже наполягав на тому, щоб до нього сьогодні нікого не пускали. Тому вирішила діяти рішуче. Тицьнувши конверт мало не в обличчя охоронцю, Габріель сти-

111 ила голос до шепоту і мовила ті шість слів, яких вашингтонські охоронці бояться як вогню.

— Ви просто не розумієте серйозності ситуації.

Річ у тім, що співробітники безпеки, що працювали з політиками, ніколи не розуміли всієї серйозності ситуації. Вона були просто найманцями, їх завжди тримали в невіданні, і тому вони ніколи не знали — чи твердо впиратися і стояти на своєму, виконуючи наказ, чи наражатися на ризик втратити роботу через власну ослячу впертість, ігноруючи якусь несподівано виниклу кризу.

Охоронець інстинктивно ковтнув слину, витріщившись на пакет з Білого дому.

— Гаразд, але я скажу сенаторові, що ви дуже наполягали, аби вас впустили.

Він відімкнув двері, і Габріель швидко проскочила повз нього, перш ніж він встиг передумати. Увійшовши до приміщення, вона тихо зачинила двері і знову замкнула їх.

Опинившись у фойє, вона почула приглушені голоси з «лігва» Секстона в кінці коридору — чоловічі голоси. Сьогоднішній вільний вечір явно не був призначений для «сердечної» зустрічі, як спочатку здалося Габріель.

Підходячи ближче до лігва, вона проминула відкриту комірчину, де висіли півдюжини дорогих чоловічих пальт — явно з шерсті та твіду. На підлозі стояло кілька валізок-дипломатів. Безперечно, сьогоднішня зустріч була діловою. Габріель уже майже проминула комірчину, як одна з валізок впала їй в око. На іменній табличці виднівся чіткий логотип компанії — яскрава червона ракета.

Дівчина зупинилася і, нахилившись, прочитала:

СПЕЙС АМЕРИКА, ІНКОРП.

Габріель ошелешено перевела погляд на інші валізи.

БІЛ АЕРОСПЕЙС. МАЙКРОКОСМ, ІНКОРП. РОТАРІ РОКЕТ КОМПАНІ. КІСТЛЕР АЕРОСПЕЙС

У голові помічниці сенатора прозвучало відлуння хрипкого голосу Марджорі Тенч. А чи знаєте ви, що пан Секстон бере хабарі від приватних космічних компаній?

Габріель поглянула в затемнений коридор на склепінчастий вхід до кімнати сенатора — і її пульс пришвидшився. Вона знала, що може озватися, дати знати про свою присутність, однак з подивом для самої себе відчула, що мовчки Ґ мало-помалу йде далі коридором. Підійшовши на відстань кількох футів до входу, вона безшумно стала в затінку і почала прислухатися до розмови.

Дельта-Три залишився, щоб забрати тіло Нори Менгор, а двоє інших військовиків ринулися льодовиком за своєю здобиччю.

На ногах у них були спеціальні лижі з' електричним приводом. Сконструйовані за зразком звичайних лиж, призначених для вільного продажу, ці лижі мали щось на кшталт прикріплених до них маленьких танкових гусениць. Це робило їх схожими на снігоходи з гусеницями позаду та лижами попереду, тільки ці снігоходи надягалися на ноги. Швидкість регулювалася притисканням вказівного та великого пальців у правій рукавичці, де під цими пальцями містилися спеціальні пластинки. Потужна гелієва батарея кріпилася до ноги як велика шкарпетка. Це дозволяло збільшити теплозахист і забезпечити безшумність пересування. Завдяки кмітливості винахідників кінетична енергія, що вироблялася під час спуску лижника схилом, використовувалася для заряджання батареї!

Дельта-Один мчав, низько нагнувшись, до океану й оглядав кригу. Вітер підганяв його в спину. Його прилад нічного бачен-

ия чимось нагадував модель «Патріот», якою користувалися морські піхотинці. Дельта-Один споглядав місцевість через шес-тикомпонентні лінзи 40x90 мм з подвоювачем збільшення та інфрачервоною системою, що покривала дуже велику відстань., Зовнішній світ у цих окулярах виглядав у світло-блакитних холодних тонах — таке забарвлення спеціально придумали для арктичної місцевості, з властивим їй високим рівнем відбиття світла від снігової та льодової поверхні.

Наблизившись до першого пагорба, Дельта-Один помітив крізь свої окуляри дві яскраво позначені смуги нещодавно проораного снігу, які піднімалися схилом, наче сяюча в ночі стріла. Вочевидь, троє втікачів або не здогадалися відстебнутися від свого імпровізованого вітрила, або не спромоглися цього зробити. Хоч так, хоч сяк, але якщо вони не встигли відстебнутися перед останнім пагорбом, то, напевне, вже бовталися десь у крижаних хвилях океану. Дельта-Один знав, що теплі комбінезони подовжать життя жертвам, але безжальні прибережні течії за- * тягнуть їх на глибину і смерть буде неминучою. х

Однак попри свою впевненість Дельта-Один був навчений, що треба не припускати, а знати напевне. Він мав побачити трупи. Низько пригнувшись, він стиснув вказівний та великий пальці і поїхав угору по схилу першого пагорба.

Майкл Толланд лежав, не ворушачись і оцінюючи — чи важко він забився під час падіння. Так, досить важко, але він відчував, що кістки цілі. Він анітрохи не сумнівався, що саме м який комбінезон урятував його від серйозних травм. Толланд розплющив очі, і думки його поволі й неохоче скбнцентрувалися. Там, де він опинився, усе здавалося м якшим... тихішим... вітер і досі завивав, але не з такою люттю.

Ми ж, здається, перелетіли через край?

Придивившись, Толланд помітив,, що лежить на льоду, накривши собою Рейчел Секстон майже під прямим кутом, хрест-навхрест. їхні зчеплені карабіни та мотузки переплуталися. Він

відчував під собою її подих, але не бачив обличчя. М язи майже не слухалися його, і Толланд насилу скотився з Рейчел.

— Рейчел? Рейчел! Ти як? — спитав Толланд, не впевнений, що його губи видають хоч якийсь звук.

Толландові пригадалися останні секунди їхнього відчайдушного польоту. Ме.теозонд рвонув угору, шнур лопнув, вони впали на дальній схил пагорба, скотилися, потім їх понесло кригою, яка швидко скінчилася. Толланд і Рейчел упали вниз, але падіння було навдивовижу нетривалим. Замість упасти в океан вони пролетіли якихось десять футів, ударилися об іще один масив льоду — і зупинилися, бо їх, наче якорем, втримало тіло Коркі, що тягнулося позаду.

Підвівши голову, Толланд поглянув у бік океану. Недалеко від них лід закінчувався стрімким урвищем, за яким чувся гуркіт океанських хвиль. Повернувши голову назад до льодовика, Толланд уважно вдивився в нічну темряву. На відстані двадцяти ярдів від того місця, де вони зараз лежали, його погляд уперся в круту крижану стіну, яка, здавалося, нависала над ними. І цієї миті він збагнув, що трапилося. Якимось чином їм вдалося не-ушкодженими зісковзнути з основного масиву льодовика на нижню льодову терасу. Ця ділянка була пласкою, завбільшки з хокейне поле і вже частково відкололася, приготувавшись будь-якої миті зсунутися в океан.

«Ага, утворення айсбергів», — подумав Толланд, озираючи непевну крижану платформу, на якій він зараз лежав. Це був широкий квадратний брус льоду, що звисав з льодовика немов балкон, з трьох його боків виднілися уступи, що вели до океану Цей гігантський балкон тримався за льодовик тільки своєю тильною частиною, і Толланд не міг не бачити, що це з’єднання було аж ніяк не надійним. Межею, де нижня тераса примикала до льодовика, пройшла зяюча розщелина футів з чотири завширшки. Невдовзі сила тяжіння мала перемогти..

А ще більше за цю розщелину налякав Толланда вид непорушного тіла Коркі Марлінсона, що лежало, скоцюрбившись, на льоду. Астрофізик був за десять ярдів від них, наприкінці страхувальної мотузки.

Толланд спробував підвестися, але він і досі був прикріплений до Рейчел. Помінявши позицію, він почав розчіпляти мотузки та карабіни.

Рейчел кволо спробувала сісти.

— А ми що — не перелетіли через край? — спитала вона ошелешено.

— Ми впали на нижній блок льоду, — пояснив Толланд, нарешті відв’язавшись од неї. — Треба допомогти Коркі. -

Відчуваючи біль у всьому тілі, Майкл спробував підвестися, але ноги зрадницьки затремтіли і підігнулися. Ухопившись за страхувальну линву, він щосили смикнув її. І Коркі ковзнув до них по льоду. Толланд смикнув іще кілька разів — і Коркі опинився на кризі за кілька футів од них.

Коркі Марлінсону дісталося на горіхи. Він був увесь побитий. Його окуляри злетіли, щока була сильно порізана, а з носа текла кров. Побоювання Толланда, що Коркі загинув, швидко розвіялися, коли астрофізик перевернувся на спину і злобно витріщився на них.

— Господи! — вигукнув він, затинаючись. — Оце покаталися!

Толланд полегшено зітхнув.

Рейчел сіла, скорчившись од болю. Потім озирнулася.

— Треба... треба звідси вшиватися. Схоже, що ця брила льоду ось-ось впаде.

Толландові не треба було двічі пояснювати. Залишалося єдине питання — як звідси вшитися. ■ •

Але часу на прийняття рішення в них уже не було. Над їхніми головами на льодовику почулося знайоме тонке дзижчання. Толланд різко поглянув угору і побачив дві постаті в білому, що легко, мов привиди, підкотилися до краю і разом зупинилися. Двоє чоловіків якусь мить постояли, придивляючись до своєї скаліченої здобичі і смакуючи перемогу, як шахіст перед останнім ходом, збираючись оголосити мат і кінець гри.

Дельта-Один здивувався, побачивши трьох утікачів живими. Утім, вій знав, що це їхній тимчасовий стан. Вони впали на частину льодовика, що вже почала свій неминучий завершальний шлях до океану. Цю здобич можна було вбити в той самий спосіб, у який вони нейтралізували ту жінку, але на думку спецна-зівцю спало інше, значно краще і «чистіше» розв’язання проблеми. Яке гарантує, що тіл ніколи не знайдуть.

Дивлячись через край льодовика, Дельта-Один помітив роз-щелину, що вже вклинилася між льодовиком та цим хвостовим блоком льоду. І цей шматок криги вже небезпечно висів на волосинці, ось-ось маючи відокремитися... і впасти в океан.

А чому б йому не впасти туди просто зараз?

Льодовий шельф щоночі стрясали оглушливі вибухи — то від нього відколювалися шматки і падали у воду. І цього разу буде так само. І ніхто не помітить різниці.

Відчуваючи знайомий теплий приплив адреналіну, що супроводжував підготовку до вбивства, Дельта-Один заліз рукою до рюкзака з припасами і видобув звідти важкий, схожий на лимон предмет. То була стандартна наступальна граната, яка звалася шумовою. «Несмертельна» конструкція давала сліпучий спалах та оглушливу вибухову хвилю. Одначе керівник групи не сумнівався, що цього разу граната неодмінно стане «смертельною».

Зайнявши позицію біля краю льодовика, він придивився, на якій глибині закінчувався конус розщелини. Двадцять футів? Чи п’ятдесят? Та він знав, що це не має особливого значення. Глибина виявилася достатньою, щоб його план спрацював бездоганно.

Зі спокоєм, виробленим під час численних убивств, Дельта-Один завів годинниковий механізм гранати на десятисекундну затримку, витягнув чеку і кинув гранату в розщелину. Вибуховий пристрій пірнув у темряву і щез.

Лісля цього Дельта-Один та його напарник швидко здерлися на вершину снігового пагорба і почали чекати. Видовище мало бути вражаючим.

Навіть у своєму запамороченому стані Рейчел Секстон прекрасно зрозуміла, що нападники кинули до розщелини. Здогадувався про це Толланд чи просто прочитав страх у її очах — було неясно, але вона побачила, як він зблід і кинув нажаханий погляд на великий шмат льоду, на якому вони опинилися. Майкл прекрасно зрозумів, що на них чекає.

Лід під Рейчел засвітився спалахом, наче грозова хмара від блискавки. Химерне білувате світлобризнуло в усіх напрямках. На сотню ярдів довкола них льодовик освітив білий спалах. Вибухова хвиля не змусила себе довго чекати. Вона прийшла не глухим гуркотом землетрусу, а оглушливою ударною хвилею, від якої аж кишки в животі перекрутилися. Рейчел відчула, як руйнівний удар передався через кригу,в її тіло.

Й одразу ж увесь навислий над океаном льодовий масив почав відокремлюватися з іучним тріском, наче між ним і льодовиком хтось великий та страшний увігнав гігантський клин. Сповнені жаху очі Рейчел зустрілися з очима Толланда і застигли, як у стоп-кадрі в кіно. Поруч із ними несамовито верескнув Коркі.

Під ними наче розверзлася безодня.

На якусь мить Рейчел відчула невагомість, зависнувши у повітрі над брилою криги вагою багато мільйонів фунтів. Іще одна мить — і вони полетіли разом із айсбергом у крижаний океан.

Оглушливе скреготіння льоду об лід ударило по вухах Рейчел — то масивна брила ковзнула по торцю льодовикового шельфу Міл_: на, вибухнувши фонтанами води,^; що здійнялися високо угору. Толланд і Коркі сильно гепнулись об лід, упавши поруч із нею.

Направлена донизу інерція айсберга тягнула його в глиб океану, і Рейчел побачила, як піниста поверхня кинулася їм назустріч зі знущальним уповільненням, як земля під етрибуном-банджі, чия мотузка, на нещастя, виявилася на кілька футів довшою, аніж зазвичай. Ось вода піднімається, піднімається — і вона вже тут. Дитячий кошмар'знову повернувся до Рейчел. Крига... вода... темрява. Її охопив майже тваринний страх.

" Вершина айсберга пірнула під воду, і крижаний океан потоками хлинув через його краї. Потоки досягли Рейчел, і вона відчула, як її засмоктує донизу. Коли вона опинилася у воді, відкрита шкіра обличчя враз напружилася — її наче вогнем обпалило.

Поверхня криги під ногами зникла, і Рейчел стала відчайдушно борсатися, намагаючись виринути, у чому їй допомагав комбінезон, котрий діяв як поплавок. Вона набрала повен рот, солоної води і виплюнула її на поверхню океану. Рейчел побачила, що її товариші теж борсалися поруч, зв’язані один з одним страхувальною мотузкою. Не встигла вона як слід отямитися, як почула крик Толланда:

— Він повертається!

Ледь розчувши ці слова крізь гуркіт, що лунав довкола, Рейчел відчула химерний наплив води просто під нею. Наче велетенський локомотив, що увімкнув задній хід, гігантська крига застогнала і зупинилася під водою, а потім одразу ж почала підніматися на поверхню під ними. З глибини почувся низький гуркіт — то гігантський, занурений у воду шматок криги рушив угору, дряпаючи торець льодовика.

Айсберг піднявся швидко, прискорюючись на своєму шляху, і невдовзі в темряві з’явилися його обриси. Рейчел відчула, як піднімається. Океан навколо неї завирував — то лід торкнувся її тіла. Вона відчайдушно і марно замахала руками та ногами, намагаючись втримати рівновагу, коли айсберг попхав її угору разом з мільйонами літрів води.

Вискочивши догори, гігант затанцював на поверхні океану, шукаючи свій центр тяжіння. Рейчел опинилася по пояс у воді посеред широкої пласкої поверхні. Коли вода почала зливатися з айсберга, її потоки підхопили Рейчел і потягнули до краю. Ковзаючи на животі, вона побачила, що цей край швидко наближається.

Тримайся! — долинув з глибин пам’яті голос матері. Це був той самий голос, що й багато років тому, коли Рейчел маленькою дівчинкою впала в замерзлий ставок і відчайдушно борсалася, намагаючись вибратися з нього. Тримайся на поверхні!

Страхувальна «збруя» смикнулася зі страшенною силою і вичавила з легенів Рейчел мізерні залишки повітря. Вона сіпнулася, крутнулася на сто вісімдесят градусів і непорушно завмерла за якихось кілька ярдів від краю айсберга. За десять ярдів від неї Рейчел побачила обм’якле тіло Коркі, і досі прив’язане до неї. Він, вочевидь, теж різко зупинився. Напевне, потоком води їх несдо з айсберга у протилежних напрямках, і інерція його тіла зупинила її. Вода поволі стікала — і ось на поверхні, біля Коркі, з явилося ще одне тіло. Стоячи навколішках, чоловік тримався за страхувальну линву і вибльовував із себе солону воду.

То був Майкл Толланд.

, Нарешті виснажився останній потік води. Рейчел лежала в лячній тиші і прислухалася до звуків океану. Через якусь мить, відчувши напад смертельного холоду, вона поволі підведася і стала рачки. Айсберг і досі погойдувався туди-сюди, немов гігантський кубик льоду у вируючому коктейлі океану. Запаморочена і зболена, Рейчел поповзла до Коркі й Толланда.

А Дельта-Один, стоячи високо на льодовику, вдивлявся крізь інфрачервоні окуляри у воду, що вирувала біля столового айсберга, щойно утвореного у Північному Льодовитому океані. Не побачивши у воді тіл, він, утім, не здивувався. Поверхня океану була темною, а комбінезони його жертв і каптури на їхніх головах — чорними.

Ковзаючи поглядом по поверхні величезної плавучої криги, він ніяк не міг зосередитися. Айсберг швидко розчинявся у нічній темряві, бо його несли, у відкрите море сильні прибережні течії. Військовик уже хотів відвернутися, як раптом побачив дещо зовсім неочікуване: три чорні цятки на крижині. «То люди чи щось інше?» — подумав Дельта-Один, намагаючись зосередити на них погляд. -

— Щось видно? — спитав Дельта-Два.

Дельта-Один не сказав нічого, фокусуючи збільшувач. І на блідо-білій поверхні айсберга, на превеликий подив, побачив три людські фігурки, що збилися докупи. Живі вони чи мертві — він не мав ані найменшої гадки. Утім,_це вже не мало значення. Якщо вони й досі живі, то будуть мертві впродовж години, незважаючи на свої утеплені комбінезони: вони намокли, насувається шторм і їх несе на широченний простір одного з найнебезпечніших океанів на планеті. їхніх тіл ніхто й ніколи не знайде.

— Тільки привиди, — відповів Дельта-Один, одвертаючись від урвища. — Повертаймося на базу.

Сенатор Седжвік Секстон поставив келих з коньяком «Курвуа-зьє» на камінну полицю своєї квартири у комплексі Вестбрук і кілька секунд ворушив кочергою дрова, збираючись із думками. Шість чоловіків, що зібралися у його апартаментах, очікувально замовкли. Попередню розмову про те і се було закінчено. Настав час сенаторові Секстону рекламувати себе і набивати собі ціну. Вони це знали. І він це знав.

Політика — це продаж.

Добийся їхньої довіри. Дай їм відчути, що розумієш їхні проблеми.

Дата добавления: 2015-09-05