Більшовикам протистояли представники білого (білогвардійського) руху.

Білий рух (білі, білогвардійці) – військово-політичний рух, сформований у ході громадянської війни в Росії 1917 – 1923 рр. з метою повалення радянської влади і поновлення єдиної неподільної Росії на основі принципів монархізму (або на основі республіканської ідеї). Єдності між представниками білого руху не було.

Лідерами білогвардійського рух біли А.Денікін (керівник Добровольчої армії), адмірал А. Колчак, П. Врангель (керівник Добровольчої армії після А. Денікіна)

У 1918 р. розпочалася інтервенція на територію Росії військ Антанти, з метою повалити владу більшовиків і повернути борги царської Росії.

Громадянська війна закінчилася наприкінці 1920 р. перемогою більшовиків над залишками Добровольчою армією А. Денікіна під керівництвом П. Врангеля, які були розбиті в Криму

61. Паризька мирна конференція 1919-1920 рр. Версальська система мирних договорів.

Наміри головних держав-переможниць на конфе-ренції. Для підготовки мирних договорів з переможеними у Першій світовій війні країнами було прийнято рішення про скликання мирної конференції. Франція домоглась її проведення у своїй столиці. 18 січня 1919 р. роботу Паризької мирної конференції відкрив прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо. У ній брали участь представники 27 країн, але домінуючу роль віді-гравали Франція, Великобританія і США. На конферен-цію не було запрошено представників переможених країн і Росії, в якій тривала громадянська війна. Обговорення мирних угоду з переможеними країнами виявило значні протиріччя між основними учасниками пе-реговорів. Для США Перша світова війна означала кардинальну зміну їх становища у світі. Із боржника вона перетвори-лась у кредитора. Економічна могутність у роки війни зросла (національне багатство у 1914р. складало 192 млрд дол., а в 1920 р. —489 млрд дол.), країна створила могут-ню армію і флот. Але в середині держави точилась гостра дискусія щодо мети американської зовнішньої політики між прихильниками ізоляціонізму і прихильниками активної зовнішньої політики. Президент країни Вільсон вважав, що зміна ролі США у світі дає їм шанс стати рятівниками світу і привнести у міждержавні стосунки нові принципи. Своє бачення цих принципів він висловив у " 14 пунктах", які було оприлюд-нено 8 січня 1918 р. Ними передбачалися:

1) відкриті мирні договори;

2) свобода судноплавства;

3) усунення економічних бар'єрів у торгівлі;

4) встановлення гарантій, що могли б забезпечити ско-рочення озброєнь;

5) справедливе врегулювання колоніальних питань;

6) визволення від німецької окупації російських тери-торій, а також надання Росії безперешкодної можливості визначати свій політичний розвиток і національну політи-ку, вступ у "співтовариство вільних націй";

7) визволення і відбудова Бельгії;

8) повернення Франції Ельзасу та Лотарингії, відбудо-ва окупованих районів Франції;

9) уточнення кордонів Італії відповідно до національних ознак;

10) надання автономії народам Австро-Угорщини;

11) визволення від німецької окупації території Руму-нії, Сербії та Чорногорії, надання Сербії виходу до моря;

12) самостійне існування турецьких та автономія інона-ціональних частин Османської імперії;

13) створення Польської держави;

14) утворення Ліги націй.

Пропозиції Вільсона були близькими тим, хто прагнув створити більш справедливий і демократичний порядок, який би унеможливлював повторення світової війни. Але авторитет Вільсона всередині країни було сильно підірва-но, коли більшовики оприлюднили таємні угоди країн Антанти, про існування яких Вільсон нічого не знав. Це спричинило зміни в настроях американців, і на виборах до конгресу 1918р. республіканці, дотримуючись ізоляціо-ністського напряму у зовнішній політиці, здобули перемо-гу. Конгрес не ратифікував жодного з мирних договорів, укладених президентом. Великобританія ще до початку мирної конференції до-сягла своєї головної мети у війні. Німецький флот пере-став існувати. Англійські домініони встановили контроль над німецькими колоніями, а сама Англія — над частиною Османської імперії. Завданням англійської делегації на чолі з прем 'єр-міністром Д. Ллойд Джорджем було закріплен-ня вже досягнутого. Поряд із цим Англія виступила за повернення Франції Ельзасу і Лотарингії. При встановленні кордонів у післявоєнній Європі, на думку Ллойд Джор-джа, потрібно було виходити з принципу національного самовизначення. Головна умова післявоєнного устрою — забезпечення миру шляхом роззброєння і створення Ліги націй як інструменту миру. На відміну від Вільсона, Ллойд Джордж був досвідченим політиком і мав солідну опору в парламенті.

Проте не все в Англії складалося так оптимістично. Британська імперія втрачала колишню могутність: доміні-они домоглися більшої самостійності. Індії та Ірландії було обіцяно надати самоуправління; зі світового кредитора Англія перетворилась у боржника; економіка була ослаб-лена, фінанси і торгівля дезорганізовані. Ліквідувавши загрозу своїй військово-морській могутності з боку Німеч-чини, Англія із занепокоєнням спостерігала за швидким зро-станням американського флоту. Франція більше за інші великі держави постраждала у війні. На її території велися бойові дії. Із кредитора кра-їна перетворилась у боржника. У свою чергу головний боржник Франції — Росія — анулювала всі свої зобов'я-зання. Найпопулярнішим у країні стало гасло: "Німці за все заплатять!" Прем'єр-міністр Франції Жорж Клемансо був рішуче настроєний реалізувати це гасло і прагнув по-слабити Німеччину будь-якими засобами. Він говорив: "В Європі 20 мільйонів зайвих німців". Отже, їх повинно було стати менше, принаймні, на прилеглих до Франції те-риторіях. А відтак, вона сподівалася повернути собі Ель-зас та Лотарингію. Для здійснення інших намірів треба було перешкодити об'єднанню Австрії і Німеччини, ство-рити буферну німецьку державу на лівому березі річки Рейн і т. д.

Умови Версальського миру. У квітні було завершено розробку тексту договору з Німеччиною, її делегацію викликали в Париж для його вручення, і 28 червня у Версалі було підписано мир, який став основою післяво-єнного врегулювання. До тексту договору, за наполяган-ням Вільсона, було включено статут Ліги націй. За договором Франції поверталися її землі — Ельзас і Лотарингія, а також віддавалися вугільні шахти Саару. Німеччина передавала Польщі Познань, частину Верхньої Сілезії, райони Померанії та Східної Пруссії. Бельгія після плебісциту отримувала округи Ейпен, Мальмеді і Морене, Данія — північну частину Шлезвігу; Мемель (Клайпеда) переходив у відання держав-переможців (у 1923р. при-єднано до Литви), а Данціг (Ґданськ) оголошувався "вільним містом" під захистом Ліги націй. За Версальським договором Німеччина втратила сьому частину своєї території, на якій проживала одна дванадця-та її населення. Вона повністю позбулася своїх колоній — їх розділили між державами-переможнишши. Країні забо-ронялося мати армію чисельністю понад 100 тис. чоловік, військово-повітряні сили і підводний флот; ліквідовувався генеральний штаб, скасовувалася загальна військова повинність. Передбачалася 15-річна окупація військами Антанти лівого берегу Рейну і демілітаризація 50-кіло-метрової ділянки на його правому березі. За рішенням спеціальної комісії Німеччина мусила спла-чувати репарації. Загальний їх обсяг було визначено на спеціальній конференції у 1921 р. у розмірі 132 млрд зо-лотих марок, з яких 52% мала отримати Франція, 22 — Великобританія і 10 — Італія.

62. Польща в міжвоєнні роки: еволюція політичної системи.

11. 11.1918 у Варшаву прибув звільнений з німецької в'язниці Юзеф Пілсудський, який, спираючись на ПОВ і ліві партії, проголосив відновлення Польської держави. Незабаром він був призначений тимчасовим Керівником Держави. За його дорученням уряд сформував соціаліст Є. Морачевський.

Найскладнішою проблемою відновленої держави була справа її кордонів. Розв'язання її залежало як від волі країн Антанти, так і від можливостей силою зброї поширити державну територію до освячених традицією великодержавності кордонів 1772. На сході Польщі у результаті війни з українцями захопила територію Західноукраїнської Народної Республіки і домоглася від Антанти визнання цього загарбання (1923). Після підписання Варшавського договору 1920 з Директорією УНР Юзеф Пілсудський розпочав війну з Радянською Росією (див. Польсько-радянська війна 1920), яка завершилась укладенням в березні 1921 Ризького мирного договору, що залишив західноукраїнські і західнобілоруські землі за П. За Версальським мирним договором 1919 до Польщі була приєднана Познанщина і частина Помор'я з вузьким виходом до Балтійського моря; порт Гданьск (Данциг) отримав статус вільного міста; у Верхній Сілезії, Вармії і Мазурах мав відбутися плебісцит. Проведений в складний час польсько-радянської війни, він віддав перевагу полякам лише на меншій частині цих земель. Лише внаслідок трьох сілезьких повстань (1919-1921) союзні держави погодились на передачу Польщі третини терену Верхньої Сілезії. У жовтні 1920 польські війська захопили у Литви Віленський край. Новостворена держава стала багатонаціональною: національні меншини складали в ній 31% всього населення. У січні 1919 відбулись перші вибори до Законодавчого сейму; вони принесли успіх правим і центриським партіям - ендекам, християнським демократам, людовцям. Уряд очолив Ігнаци Падеревський. У березні 1921 була схвалена Конституція Польської Республіки, яка встановлювала в країні парламентсько-демократичний устрій. Першим президентом був обраний професор Ґабрієль Нарутовіч, який через тиждень загинув від руки фанатика-ендека. Часто змінювані уряди змушені були шукати шляхів подолання післявоєнної економічної кризи, розв'язання соціальних і національних конфліктів. Уряду економіста Владіслава Грабського в 1923-1924 вдалось здійснити ряд фінансових і економічних реформ, які сприяли стабілізації і інтеграції економіки розрізнених земель. У країні розгорнулась боротьба за владу між угрупуванням ендеків і прихильниками Юзефа Пілсудського. У травні 1926 Пілсудський з допомогою армії й при підтримці лівих сил здійснив державний переворот, встановив авторитарний режим "санації" (оздоровлення). Санаційна диктатура прагнула централізувати управління країною, спираючись на військову силу. Діяльність опозиційних партій, які в 1929 утворили блок Централів, всіляко переслідувалась. Економічна криза 1929-1933 викликала численні соціальні конфлікти. Проти українського національного руху застосовувались "Пацифікації" (1930). У 1935 пілсудчики провели через сейм нову Конституцію, яка фактично скасовувала демократичний устрій і встановила диктаторський режим. Після смерті Юзефа Пілсудського у 1936-1937 країну охопила хвиля антисанаційних виступів. Однак група генералів на чолі з Едвард Ридз-Смігли зуміла утримати владу, спираючись на нову урядову партію-Табір Національного Єднання (Озон). У зовнішній політиці Польщі дотримувалась тактики "рівноваги сил", "балансування" між східним і західним сусідами. З приходом до влади в Німеччині Адольфа Гітлера (1933) виникла реальна зовнішня загроза для Польщі Однак міністр закордонних справ Юзеф Бек надалі проводив політику лавірування між Німеччиною і СРСР, унеможливлюючи створення системи колективної безпеки проти агресора, котру намагалась заснувати Франція. Недалекоглядну позицію зайняла Польща у 1938, коли Німеччина анексувала Австрію, а потім за Мюнхенською угодою розчленувала Чехо-Словаччину. Коли Німеччина в кін. 1938 поставила перед П. неприйнятні вимоги, керівники останньої категорично відмовились від будь-яких союзів з СРСР. Сталінське керівництво навесні і влітку 1939 здійснило різку зміну в зовнішній політиці, відмовившись від непевного союзу з Великобританією і Францією, заключило агресивний пакт про ненапад з Німеччиною (23.8.1939), який передбачав розподіл сфер впливу в Європі, ліквідацію Польської держави. Пакт відкрив шлях до Другої світової війни ("Пакт Молотова-Ріббентропа").

63. Суспільно-політичний розвиток Югославії в 1929-1941 рр.

Державні перевороти 1929 та 1941 pp. За умов носи лення внутрішніх негараздів (часті урядові кризи, активізація великосербських терористичних груп, антисербські виступи у Хорватії та Словенії, парламентська криза, що виявилася у ви-ході з Народної скупщини селянсько-демократичної коаліції) король Александр зважився на рішучі дії. 6 січня 1929 р. він розпустив Народну скупщину, скасував конституцію и оголосив про зосередження у своїх руках усієї повноти влади. Формуван-ня уряду Александр доручив популярному серед офіцерства керівнику організації «Біла рука» генералу Петару Живковичу. Із жовтня 1929 р. країна офіційно стала називатися Юго-славією, а етнічні назви областей було замінено новими, пов'язаними з назвами річок. Александр ще більше ускладнив національну напругу в королівстві, перекроївши у черговий раз кордони адміністративних одиниць, причому так, що відтепер у кожній з 9-ти провінцій більшість виборців становили серби. Для придушення опозиційних виступів було створено Держав-ний суд захисту держави.

У 1931 р. Александр ініціював прийняття нової югославської конституції, яка практично залишала обабіч парламентського життя ті політичні партії, які заперечували унітарний велико-сербський характер держави, а самі вибори до двопалатного парламенту відтепер були відкритими.На міжнародній арені Александр орієнтувався на Францію, у планах якої щодо створення альянсу між СРСР, Польщею, Чехо-Словаччиною, Францією й Румунією Югославії відводило-ся важливе місце. 25 червня 1934 р. у Белграді Л. Варту під час зустрічі з королем порушив проблему врегулювання югослав-сько-італійських відносин, без чого не могло відбутися стабілі-зації у Середземному морі.Візит-відповідь Александра до Франції розпочався 9 жовтня 1934 р. Але того дня 37-річний македонський професійний терорист Величко Георгіев застрелив короля і поранив Л. Вар-ту й генерала Жоржа на марсельській набережній. Французь-кий міністр невдовзі помер у лікарні. Терориста ж було затопта-но натовпом, що зібрався привітати югославського короля. Новим королем Югославії було проголошено старшого з трьох малолітніх синів Александра - 11-річного Петра, а до до-сягнення ним повноліття його регентом було призначено дво-юрідного брата загиблого короля, принца Павла.

У період регентства уряду М. Стояновича вдалося суттєво поліпшити економічну і до певної міри стабілізувати політичну ситуацію в країні. У галузі зовнішньої політики спостерігалися кроки, спрямовані на зближення з Німеччиною та Італією. Така зовнішньополітична лінія багатьма політичними сила-ми Югославії розцінювалась як хибна, що призвело до відстав-ки у лютому 1939 р. прем'єра та його уряду й приведення до присяги уряду Д. Цветковича. 25 березня 1941 р. він підписав угоду про приєднання Югославії до Троїстого пакту, що стало поштовхом до державного перевороту. Його здійснили прихиль-ники зовнішньополітичної орієнтації країни на західні демо-кратії та СРСР на чолі з генералом Симовичем.У відповідь на підписання 5 квітня 1941 р. пакту про нена-пад з СРСР наступного дня Німеччина вчинила агресію проти Югославії. Молодий король Петр II Карагеоргієвич, який, не чекаючи настання повноліття, узяв на себе відповідальність за долю країни, змушений був 15 квітня емігрувати спочатку до Греції, а потім до Єгипту. Згодом він перебрався до Лондона. 17 квітня Югославію було окуповано нацистськими військами.

64. Громадянська війна в Іспанії 1936-1939 рр.

На виборах, що відбулися 16 лютого 1936 р.. Народний фронт переміг, здобувши 268 місць з 473. На зміну правоцентристському уряду прийшов уряд лівих і республіканців, який спирався на Народний фронт. Уряд очолив МануельАсанья, а після обрання його у травні президентом, прем'єр-міністром став інший лідер тієї ж партії — КасаресКірога.

М.Асанья 15 березня провів закон про делегалізацію Фаланги. Почалися численні арешти фалангістів (їх налічувалося близько 25 тис.), зокрема керівних діячів партії (Хосе Антоніо Прімо де Рівера був розстріляний у листопаді 1936 р. та ін.). 14 липня відбувся похорон депутата-монархіста КальвоСотело, який загинув напередодні від рук офіцерів республіканської міліції, що розглядалося як акт помсти. Під час похорону відбулися криваві сутички. Смерть Сотело фактично прискорила рішення правих про початок перевороту.

Вищі військові організували змову під гаслом захисту національних і католицьких цінностей. Керівником повстання мав стати генерал Хосе Санхурхо, але 20 липня 1936 р. він загинув в авіакатастрофі. Очолив заколотників генерал Франсіско Франко Баамонде (1892—1975).

17 липня 1936 р. в Іспанському Марокко війська під командуванням генерала Франко почали повстання проти республіки Народного фронту. За сигналом радіостанції м. Сеута "Над всіє Іспанією безхмарне небо", 18 липня заколот поширився на головні міста та гарнізони країни. Жорстока боротьба охопила всю Іспанію. В ніч на 19 липня від імені ЦК КШ по радіо Мадрида виступила член політбюро партії Долорес Ібарурізакликом стати на захист Республіки. Гасло "Не пройдуть!" стало гаслом всіх антифашистів. Спроби уряду піти на переговори із заколотниками закінчились невдачею.

На кінець липня територія Іспанії виявилася розділеною. Промислові райони (Каталонія, Басконія, Астурія, Мадрид) контролювали республіканці — 350 тис. кв.км. Територія, підвладна франкістам, складала 175 тис. км; вони втрималися в Іспанському Марокко, трьох південних аграрних провінціях Західної Андалусії (Кадіс, Уельва, Севілья) та на півночі (Галісія, Наварра, райони Старої Кастилії).

25 липня у Бурґосі було сформовано уряд заколотників. В ситуації, що склалася, результат громадянської війни залежав від втручання зовнішніх сил, зокрема таких держав, як Італія, Німеччина та Португалія. Берлін та Рим розглядали Іспанію як вигідний стратегічний плацдарм для майбутньої війни, своєрідний полігон для випробування військової техніки. Цікавила їх також Іспанія як джерело сировини та сфера вкладення капіталів. До того ж, в італо-німецькі плани входило припинення демократичного розвитку Іспанії.

Отримавши від Франко прохання про допомогу, Гітлер та Муссоліні скерували транспортні літаки в Іспанське Марокко для організації повітряного мосту з перевезення іспанських військ та військових вантажів в Іспанію. До берегів Іспанії гітлерівське командування скерувало також дві військові ескадри. Італійські сили в Іспанії налічували 80 тис. осіб. Португалія підтримала заколотників, надіславши до Іспанії 15 тис. військовослужбовців, а її територія стала перевалочною базою для постачання Франко зброї з Німеччини та Італії. Втручання фашистських держав у громадянську війну в Іспанії дозволило повсталим уникнути швидкої та повної поразки. Вже в серпні 1936 р. південна та північна групи заколотників об'єдналися і розпочали наступ на Мадрид.

Велика Британія, Бельгія, Польща, СРСР, Німеччина, Італія, Португалія схвалили даний принцип. Документ під назвою "Угода про невтручання" підписали 27 європейських країн у серпні 1936 р. Про те, як Німеччина так і Італія не виконували цих домовленостей, а продовжували постачати зброю та людей франкістам. СРСР ж у даному випадку зайняло позицію підтримки республіки, посилаючи в Іспанію зброю, солдатів, але в загальному це не мало успіху.

У вересні 1936 р. він оприлюднив декрет, який забороняв усі політичні партії та організації, що входили до складу Народного фронту. 1 жовтня 1936 р. на території, яку захопили заколотники, Франко, згідно з декретом від 29 вересня 1936 р. "Про концентрацію влади в особі глави держави", був проголошений главою держави та генералісімусом, тобто командувачем всіма військами, він ж і був проголошений «каудильйо». Тимчасово столицею Франко стало місто Бурґос на півночі Іспанії.

Для зміцнення націоналістичного табору в квітні 1937 р. Франко видав декрет про злиття "Іспанської фаланги і ХОНС" з іншими правими угрупованнями в єдину партію під назвою "Іспанська традиціоналістська фаланга і Хунта націонал- синдикалістського наступу" (ІТХ—ХОНС, або Фаланга — скорочена назва, яка отримала поширення). Нову Фалангу стали називати франкістською, а її ідеологію — франкізмом. Замість розпущених професійних спілок з часом була утворена Національна конфедерація синдикатів, що підпорядковувалась Фаланзі та представляла єдину легальну форму діяльності профспілкового руху.

З весни 1937 р. наступом 60-тисячної армії заколотників та інтервентів на північ Іспанії почався другий етап, який тривав до кінця вересня 1938 р. 17 травня 1937 р. відбулася зміна прем'єра (після придушення повстання в Каталонії Ларґо Кабальєро змушений був піти у відставку): ним став також лідер соціалістичної партії — Хуан Неґрін. Його уряд, як і попередній, складався з соціалістів та комуністів і проіснував до завершення громадянської війни.

20 червня 1937 р. сили Франко зайняли столицю Країни Басків Більбао, а у вересні почали наступ на останній бастіон республіканців — Північну Астурію.

жовтня республіканці втратили індустріальну північ. Навесні 1938 р. заколотники прорвалися до Середземного моря та відрізали від республіки Каталонію. Розкол республіканської території погіршив військове становиш;е Народного фронту.

Восени 1938 р. відбувся перелом на користь франкістів. Почався третій етап війни (вересень 1938 р. — березень 1939 р.). ЗО жовтня 1938 р. розпочався новий контрнаступ військових сил Франко у Валенсії, на р. Ебро. Тут відбулася одна з найбільших битв громадянської війни. Республіканська армія не змогла втримати свої позиції і, зазнавши великих втрат, змушена була відступити. Вирішальний вплив на подальший перебіг воєнних дій мала допомога франкістам з боку Німеччини та Італії. Після тривалих боїв при нерівних силах (350-тисячна армія Франко проти 140-тисяч республіканців) вся Каталонія на початку 1939 р. опинилася під владою франкістів. 26 січня впала Барселона. Уряд Неґріна та президент М. Асанья були змушені переїхати до Франції.

27 лютого 1939 р, уряди Великої Британії та Франції заявили про розрив дипломатичних відносин з республіканською Іспанією і офіційно визнали уряд Франко. Наступного дня Асанья подав у відставку з посади президента республіки. В березні 1939 р. уряд Франко підписав договори про дружбу та ненапад з Португалією та Німеччиною, а також про приєднання Іспанії до "Антикомінтернівського пакту".

Після падіння Каталонії серед учасників Народного фронту виникли суперечності, появилися капітулянтські настрої. На початку березня почався заколот на республіканському флоті в Картахені та у Мадриді. Група захисників столиці на чолі з командувачем гарнізону Касадо, скориставшись пасивністю уряду Неґріна(уряд повернувся у Мадрид 11 лютого 1939 р.), почала переговори про капітуляцію. Було створено так звану Національну хунту оборони, яка віддала наказ про арепгг уряду Х.Неґріна та ЦК КПІ. Народний фронт розпався, республіканська армія була деморалізована. 28 березня 1939 р. Національна хунта оборони відкрила фронт та здала Мадрид. Франкісти увійпіли в столицю. До кінця березня Іспанія повністю опинилася під їхньою владою. Громадянська війна в Іспанії заверпшлася поразкою демократичної революції та Республіки Народного фронту. Кількість жертв, за різними оцінками, сягнула від 400 тис. до 1 млн.

З 1 квітня 1939 р. на всій території Іспанії набрав чинності декрет від 29 вересня 1936 р., основні положення якого були підтверджені указом від 8 серпня 1939 р. У країні було встановлено режим авторитарної влади. Вся повнота виконавчої, законодавчої та судової влади була зосереджена в руках Франко. Він призначав членів кабінету міністрів, який сам очолював, видавав декрети та закони. Новий уряд було сформовано 10 серпня. До його складу увійпіли представники військових і цивільних кіл, фалангістів та нефалангістів, осіб пронімецької та пробританської орієнтації, прихильники монархії, які мали значний вплив у армії.

65. “Велика депресія” 1929-1933 рр. у США. “Новий курс” Ф. Рузвельта.

Гувер прийняв презид повноваження в березні 1929р. Мав намір продовжувати попередній курс. Однак проспериті тривало ше півроку, а восени вибухнула катастрофа→ падіння акцій на нью-йоркській біржі24 вересня 1929. Т ривало майже протягом 3-ох з половиною років. За х-ром це типова циклічна кризанадвиробництва, причинами якої стала: -зростаюча диспропорція між великими виробничими можливостями економіки США і вузкістювнутріш і зовнішн ринку; -високі митні барєри на імпорт, запроваджені у США на поч 20-х, спричинили закриття натомість зовнішнього ринку для переважної б-стіамерик товарів.

Кризав відкинула економіку країни США на рівень поч ХХ ст: хвиля банкрутств, важке становище с/г, фермери обтяжені боргами розорювались.

Поч масове безробіття. Навесні 1933р к-чть безробітних налічувала від 13-до 17 млн осіб, тобто третину працездатного нас. Середня зарплата робітників зменшилася приблизно на третину. Крім, матеріальних втрат, криза справила психологічний вплив на нас, на масову свідомість.

В листопаді-грудні 1929р Гувер провів низку нарад з представниками бізнесу, закликаючи їх не згорати виробництво, не звільняти робітників, не скорочувати заробітню платню. Він запропонував програму вкладання 8 млрд доларів у капітальне будівництво. Промислові та залізничні корпорації погодились вкласти в р-к 3 млрд. Однак цього виявилось недостатньо.

Дата добавления: 2015-08-17