Розділ XXXIII

Весна. Протягом тижня чи двох Міставіс був чорним і похмурим, а потім спалахнув сапфіром і бірюзою, рожевим та ліловим, сміючись за кольоровим вікном, пестячи свої аметистові острови, брижачись під лагідними вітрами, наче шовк. Жаби, маленькі зелені чарівниці з боліт і калюж, наповнювали своїми співами сутінки та ночі; казкові острови у зеленій імлі; скороминуща краса диких молодих дерев у юному листі; свіжі паростки ялівцю, схожі на морозяні узори на склі; ліси вирядилися у весняні квіти, витончено-безтілесні, як духи пущі; червоний туман на кленах; верби прикрасилися срібно-сірими котиками; всі забуті фіалки Міставіс розквітли знову; квітнева спокуса і зваба.

— Як подумати, скільки тисяч весен прокотилося над Міставіс — і всі вони прекрасні, — сказала Валансі. — О Барні, глянь на цю дику сливу. Я мушу процитувати Джона Фостера. Є такий фрагмент у одній з його книг, — я його зі сто раз перечитувала. Він мусив писати його, дивлячись саме на таке дерево.

«От юна дика слива, що, згідно із споконвічною модою, як наречена, прикрасила себе мереживним серпанком. Його могли виткати лише пальчики дріади, бо на земних кроснах таке створити неможливо. Клянуся, що дерево розуміє свою принадність. Воно гордо зводить голову, коли ми на нього дивимося, так, наче його краса не є найефемернішою річчю у лісі, найбільш рідкісною і надзвичайною, — сьогодні є, а завтра ні. Перший же полуденний вітер, муркочучи серед гілля, здмухне зливу тендітних пелюстків. Та й що з того? Сьогодні вона королева пущі і це «сьогодні» є лісовим «завжди».

— Я певен, що ти почуєшся значно ліпше, коли перестанеш триматися своєї системи, — безсердечно прокоментував Барні.

— А от латка кульбаб, — вперто продовжувала Валансі. — Хоча кульбаби не повинні рости в лісі. Вони не мають жодного відчуття належного, надто вже веселі та самовпевнені. Немає у них ні таємниці, ні стриманості справжніх лісових квітів.

— Коротше кажучи, надто відверті, — сказав Барні. — Але трішки почекай, ліси мають свій спосіб упоратися навіть з цими нахабними кульбабами. Невдовзі вся їхня криклива хвалькувата жовтизна щезне, і ми знайдемо туманні примарні кульки, що здіймаються над високими травами у повній гармонії з лісовими звичаями.

— Звучить як у Джона Фостера, — піддражнила його Валансі.

— Чим я заслужив на такий ляпас? — скаржився Барні.

Одним із найранніших ознак весни було відродження Леді Джейн. Барні вів її такими дорогами, на які жодна інша автівка навіть не глянула б, тож вони проїжджали через Дірвуд заболочені по осі коліс. Проїхали повз кількох Стірлінгів, які гірко подумали, що тепер, коли настала весна, скрізь можна наткнутися на цю безсоромну пару.

Якось, блукаючи по дірвудських магазинах, Валансі на вулиці зустріла дядька Бенджаміна, але він лише пройшовши два квартали зрозумів, що дівчина у шерстяному пальто з червоним коміром, зі щоками, почервонілими від різкого квітневого повітря і гривкою чорного волосся над розсміяними скісними очима, — це Валансі. Зрозумівши це, він обурився. З якої речі Валансі виглядає як — як молода дівчина?

Шлях грішників має бути тернистим. Так написано, так годиться. Але Валансі щось не виглядала на особу з тернистим шляхом. Зовсім навпаки. Вже цього достатньо, щоб чоловік зробився модерністом!

Барні з Валансі прогуркотіли до Порту, а до Дірвуда повернулися вже як стемніло. Біля її старого дому Валансі, захоплена раптовим поривом, вийшла, відкрила хвіртку і, ставши навшпиньки, заглянула у вікно вітальні. Там похмуро сиділи її мати і кузина Стіклс, зайняті монотонним плетінням на спицях. Незрозумілі і нелюдські, як звичайно. Якби вони виглядали хоч трішки самотніми, Валансі зайшла б. Але так не було. Тож Валансі нізащо не стала б їх непокоїти.

Дата добавления: 2015-08-20