Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Розділ XXVIII

РОЗДІЛ XVII | РОЗДІЛ XVIII | РОЗДІЛ XIX | РОЗДІЛ XX | РОЗДІЛ XXI | РОЗДІЛ XXII | РОЗДІЛ XXIII | РОЗДІЛ XXIV | РОЗДІЛ XXV | РОЗДІЛ XXVI |


Читайте также:
  1. XXVIII Язык победителя
  2. XXVIII. Пузырь существования
  3. XXVIII. Фальшивая монета
  4. XXXVIII 1 страница
  5. XXXVIII 2 страница
  6. XXXVIII 3 страница
  7. XXXVIII 4 страница

Літо проминало. Родина Стірлінгів — за незначним винятком тітоньки Джорджіани, — мовчки згодилася наслідувати приклад дядька Джеймса і вважати Валансі мертвою. Та що ж — Валансі мала дратуючу вампірську звичку вставати з гробу і час від часу вони з Барні гуркотали через Дірвуд до Порту на тому їхньому – брак слів! — автомобілі. Валансі була без капелюшка, зате з сяючими очима. Барні, теж без капелюха, смоктав свою люльку. Але поголився. Ніхто б тепер не побачив його непоголеним, якщо тільки зволив його помічати. Валансі з Барні навіть мали нахабство зайти у крамницю дядька Бенджаміна, щоб купити продукти. Дядько Бенджамін двічі проігнорував їх. Чи ж Валансі не мертва? А Снайта взагалі ніколи не існувало. Але втретє він заявив Барні, що той — негідник і його слід повісити за те, що він зманив нещасну слабу на розум дівчину з її дому і від друзів.

Пряма брова Барні поповзла вгору.

— Я зробив її щасливою, — холодно промовив він, — а зі своїми друзями вона страждала. Отак.

Дядько Бенджамін видивився. Досі йому ніколи не спадало на думку, що жінок слід чи можна «робити щасливими».

— Ах ти — ти щеняку! — сказав він.

— Чому так неоригінально? — дружелюбно сказав Барні. — Щеням мене кожен може назвати. Чому б не придумати що-небудь гідніше Стірлінгів? Окрім того, я не щеня. Я вже пес поважного середнього віку. Тридцять п’ять, як хочете знати.

Дядько Бенджамін вчасно згадав, що Валансі мертва. Він повернувся спиною до Барні.

 

* * *

Валансі БУЛА щасливою — цілком і повністю. Їй здавалося, що вона мешкає у прекрасному домі життя і кожного дня відкриває нову таємничу кімнату. Це був світ, який не мав нічого спільного з тим, що його вона покинула, світ, де немає часу, молодий безсмертною молодістю, де немає ні минулого, ні майбутнього, лише теперішнє. Вона повністю віддалася його чарам.

Абсолютна свобода від усього була неймовірною. Вони могли робити все, що заманеться. Жодної пані «що скажуть[44]». Жодних традицій. Жодних родичів. Жодних свояків. «Мир, досконалий мир, коли всі кохані далеко[45]», як безсоромно плагіатив Барні.

Валансі побувала вдома і забрала свої подушки. Тітонька Джорджіана подарувала їй одне зі своїх знаменитих тиснених покривал з вигадливим узором.

— Це для ліжка у твоїй гостьовій кімнаті, люба, — сказала вона.

— Але я не маю жодної гостьової кімнати, — пояснила Валансі.

Тітонька Джорджіана перелякано глянула на неї. Дім без гостьової кімнати — таж це жахливо!

— Але це прегарне покривало, — запевнила Валансі, цілуючи тітоньку, — і я так тішуся ним. Постелю його на власне ліжко. Стара клаптикова ковдра Барні вже збилася.

— Не розумію, як ти можеш бути задоволеною життям у чагарнику, — зітхнула тітонька Джорджіана. — Така глушина!

— Задоволена! — Валансі розсміялася. Не було сенсу щось пояснювати тітоньці Джорджіані. — Це, — згодилася вона, — наймиліша і найповніша глушина.

— І ти справді щаслива, люба? — тужливо запитала тітонька Джорджіана.

— Справді, — відповіла Валансі. Вона була поважною, але очі її танцювали.

— Шлюб — це така серйозна річ, — зітхнула тітонька Джорджіана.

— Коли надовго, то звісно, — погодилася Валансі.

Тітонька Джорджіана зовсім не зрозуміла цього речення. Але воно її занепокоїло і вона не спала вночі, намагаючись здогадатися, що Валансі мала на увазі.

Валансі любила свій Блакитний Замок і була повністю ним задоволена. Велика вітальня мала три вікна, кожне демонструвало вишукані пейзажі вишуканого Міставіс. Одне з них, у кінці кімнати, було кольоровим, — як пояснив Барні, Том МакМарей приніс його зі старої малої «чагарникової» церкви, будівлю якої саме виставили на продаж. Кольорове вікно виходило на захід і, коли сонце сідало, це сповнювало блаженством усю Валансі, так що вона аж опускалася навколішки у молитві, наче в якомусь великому соборі. Місяці-молодики заглядали до нього, нижні вітки сосни похитувались біля його верху, а вночі крізь нього мріло м’яке тьмяне срібло озера.

З іншого боку був кам’яний камін. Не блюзнірська газова імітація, а справжній камін, де можна було палити справжні поліна. З великою шкурою ведмедя-грізлі на підлозі перед ним і з потворною червоною плюшевою канапою часів Тома МакМарея обіч. Але її потворність прикривало сріблясто-сіре вовче хутро, а подушки роботи Валансі забезпечували веселий вигляд та комфорт. У кутку цокав годинник — гарний високий ледачий старий годинник з числа правильних годинників. З тих, що не спішать прогнати час, а статечно його відцокують. Мило було дивитися на старий смішний годинник — товстий корпулентний годинник, на якому було намальоване велике й округле людське обличчя, руки-стрілки кріпилися до носа цього обличчя, а годинне коло оточувало його, як гало.

А ще був великий скляний ящик із опудалами сов та кількома оленячими головами — схоже, марка Тома МакМарея. Кілька зручних старих стільців аж просили, щоб хтось на них сів. Маленький приземкуватий стілець з подушкою належав Банджо. Якщо хтось осмілювався на нього сісти, Банджо втуплювався в зухвальця своїми топазовими, чорно-обведеними очима. Банджо мав милу звичку висіти на оперті крісла, намагаючись піймати за кінчик власний хвіст. Як не міг його піймати — втрачав самовладання. Якщо ж ЛОВИВ, то люто кусав. І верещав від болю. Барні та Валансі реготалися, аж щелепи зводило. Але Щасливчика вони любили насправді. Як обоє згоджувалися, Щасливчик був настільки любим, що практично досяг святості.

На одній зі стін вишикувалися грубі, домашнього виробу полиці, заповнені книжками, а між двома бічними вікнами висіло старе дзеркало у позолоченій вицвілій рамі, з товстими пустунами-амурами на обводі скла. Валансі вважала, що так мало виглядати легендарне дзеркало, в яке колись заглянула Венера і воно потім кожну жінку, що дивилася в нього, відбивало як красуню. В цьому дзеркалі Валансі видавалася собі майже гарненькою. Але, можливо, це тому, що вона обстригла волосся.

Це було ще до настання епохи боба[46], коли обстригання волосся вважалося чимось диким і нечуваним — допустимим хіба що при тифі. Довідавшись про те, що Валансі підстриглася, місіс Фредерік майже зважилася викреслити ім’я доньки з родинної Біблії. Підстригання здійснив Барні, вкоротивши волосся Валансі ззаду над шиєю та випустивши коротку чорну бахрому гривки на лобі. Це відразу ж надало її маленькому трикутному личку вираз осмисленості та рішучості, раніше їй невластивий. Навіть ніс перестав її дратувати. Очі ясніли, а шкіра, колись жовтувата, очистилася і прибрала барву середню між кремовою та кольором слонової кості. Старий сімейний жарт справдився — вона поповнішала, принаймні переставши «складатися з самих кутів». Красунею стати не могла, але мала такий тип вроди, який найкраще виглядає в лісі — ельфійський, насмішкуватий, звабливий. Серце мало її непокоїло. Якщо ставався напад, вона загалом могла стримати його ліками доктора Трента. Лише раз трапилася погана ніч, коли в неї тимчасово не було ліків. Їй було дуже ЗЛЕ. Лише тоді Валансі гостро усвідомила, що смерть далі чигає на неї, щоб накинутися будь-якої миті. А решту часу вона не пам’ятала — не пам’ятатиме — не дозволить собі пам’ятати про це.

 


Дата добавления: 2015-08-20; просмотров: 43 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
РОЗДІЛ XXVII| РОЗДІЛ XXIX

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.007 сек.)