Під владою Російської імперії

З 1793 року, після другого поділу Речі Посполитої, Уманщина, як і вся Правобережна Україна, опинилась під владою Росії. Умань – центр Уманського повіту, який в 1795–1797 роках входив до Вознесенського намісництва, а з 1797 року – до Київської губернії (Додаток Б). Зміни тоді відбувались великі: польська мова, польські закони замінялися російськими, католицька віра витіснялась православною. Але власників ті зміни не змінили. Як і досі, Умань залишалась особистою власністю графів Потоцьких.

В кінці ХVІІІ ст. на Уманщині налічувалося близько 312 сіл, кількість фільварків збільшилася до 40 (в кінці 60-х років було 17). Найбільшими з них були Уманський, Бабанський, Рижавський, Молодецький та інші. Їх збільшенню сприяло те, що зі своїх маєтків граф Потоцький поставляв продовольство у російську армію. У фільварках розводили коней, корів, свиней, овець, особливе значення відводилося бджільництву – пасіки були у всіх маєтках графа. Крім цього в селах з’явилися лісопилки, віскобойні, цегельні заводи. В Умані працювала цегельня, скляна фабрика, в Ладижинці та у Звірках – винниці, в Бабанці – гуральня.

У зв’язку з прикордонним положенням Уманщини і постійними народними виступами, граф Потоцький вимагав всього два дні панщини на тиждень. Він застосовував також інші форми феодального визиску – замінив відробіток панщини сплатою певної суми грошей – чиншу, що було вигідно для кріпаків. Разом з кріпацькою використовувалася й праця за платню. Значні прибутки магната надходили від виробництва і продажу горілки.

Однак ще в гірші умови попали кріпаки після смерті Станіслава Потоцького в 1805 р. Нащадки його скасували чинш, збільшили кількість днів панщини: тепер кріпакам нікуди було тікати, бо кордону інших держав близько не було. Почастішала передача сіл в оренду, посесор ставав тимчасовим господарем села на дуже короткий строк (3 роки) і за цей час докладав усіх зусиль, щоб отримати з орендованих кріпаків щонайбільше прибутків. Зростання гноблення зумовило активізацію боротьби з панами. На Уманщині поширилися чутки про появу сина Івана Гонти, що має підняти селян на боротьбу за волю. Особливо такі чутки оволоділи кріпаками з початку 1826 р., після повстання декабристів.

На початку ХІХ ст. володіння Потоцьких в Уманщині зазнавало краху за борги, які з’явились в ході будівництва «Софіївки», а надто через бездумне тринькання грошей на всякі забаганки. Вони були змушені продати частину сіл. Так у 1808 році Людвік Шолайський купив Ропотуху, Шарин, Текучу, Ладижинку. Дубову продали поміщикові Перетяткевичу. В 1809 року село Текучу з його околицями продали Людвіку Шолайському, в 1810 році Ярослав Потоцький продав село Черповоди Антоніні Метельській з роду Сабанських, яка володіла ним протягом 42-х років. У 1825–1829 рр. продали – села Вільшанку, Коржову, Коржовий Кут.

На початку ХІХ століття місто Умань мало військовий характер. Тут розташовувалися підрозділи різних військових частин. У 1805 році в Умані проходив службу автор легендарної «Енеїди» Іван Петрович Котляревський. Штаб 7-го піхотного корпусу, що був розташований у місті 1818 року, очолював герой Вітчизняної війни 1812 року поет Денис Давидов. Умань була одним із центрів декабристського руху в Україні. До Сергія Григоровича Волконського, який квартирував в Умані, на наради приїздили М. Бестужев-Рюмін, П. Пестель, О. Поджіо, В. Давидов. На початку грудня 1825 року в його будинку відбулася нарада, на якій було затверджено остаточний план повстання на Півдні. Коли заарештували П. І. Пестеля, саме на нараді у Волконського пропонувалося підняти повстання, захопити Тульчин і визволити його. Князь С. Г. Волконський був також заарештований, йому загрожувала смертна кара, яка була замінена каторгою, а через дев’ять років – сибірським засланням.

Придушення декабристського руху та жорстока розправа з його керівниками стали причиною пожвавлення селянських виступів. Так, навесні 1826 року повстали селяни в селах Іваньки та Мошурів. Очолював їх солдат Дніпровського піхотного полку Олексій Семенов. Повстання швидко поширювалося. Повстали селяни Тального. Влада виставила проти селян каральні війська, які придушили повстання. 150 селян було ув’язнено, а Олексія Семенова відправили на каторгу.

В 1830 році вибухнуло польське повстання. Уманська шляхта – від графа Потоцького до дрібного шляхтича – взяла участь у його підготовці та розгортанні. У 1831 році царизм придушив намір поляків відродити Річ Посполиту. Частина учасників, в тому числі і Потоцький, зуміли виїхати за кордон, частина уманської шляхти була заарештована і позбавлена маєтків, дворянських титулів. З того часу частина сіл Уманщини стали власністю держави.

У 1838 р. на землях, конфіскованих у поміщиків за участь у повстанні, було утворене військове поселення Київської і Подільської губерній. З початку, на недовгий час, центром округи цього поселення стала Бабанка, потім управління його перебувало в місті Умані.

За військових поселень життя на Уманщині істотно змінилось. Ініціатором запровадження військових поселень в Росії був Аракчеєв. Той самий, про якого Пушкін писав: «Полон злобы, полон лести, без ума, без чувств, без чести».

Військові поселення царським указом запроваджено в Росії з 1817 року, а на Уманщині – з 1839 року. Міністерству військових поселень на Уманщині належало 21 тисяча селян, 129 тис. десятин землі.

Перетворюючи державних селян на військових поселенців, царський уряд сподівався без особливих затрат утримувати військо, яке можна було б в усякий час використовувати також і для придушення народних заворушень. Земля в селах, які входили до складу військового поселення, ділилася на дві нерівні частини: більша частина її під назвою «громадські поля» оброблялися поселенцями і весь урожай ішов на утримання війська, решту землі поселенці обробляли для своїх потреб. Життя військових поселенців було до дрібниць регламентоване військовою адміністрацією. Кожен із них одержував щотижня триденний наряд із зазначенням об’єму робіт, що їх потрібно було виконати. Крім обробітку громадської землі від посіву до збору врожаю, поселенці зобов’язані були вивозити ліс, будівельні матеріали, молоти на млинах казенне зерно, перевозити фураж для коней, виконувати дорожну повинність тощо. Сільськогосподарськими роботами керували офіцери, які в цьому не розумілись.

Створення військових поселень означало перетворення всіх селян вказаної місцевості в невільних поселян, які повинні були нести військову службу і водночас дбати про харчі і все інше для себе і своєї родини. Поселянин не мав своєї власності, не розпоряджався своїм часом. Усі поселяни чоловічої статі, починаючи з 6 років, обов’язково мали носити військову форму і дотримуватись військового режиму. За барабанними сигналами ішли селяни орати, сіяти, косити чи виконувати будь-яку іншу роботу. Після роботи ставали до муштри, несучи службу нерідко по 18 годин на добу. За порушення розпорядження карали палицями. Регламентувався не тільки кожен крок чоловіка, але й жінки. Якщо котра, наприклад, запалювала в хаті світло після 10 години вечора, її також били палицями. Такий був аракчеєвський регламент. Тільки за один місяць в селах Городецькому, Паланці, Кочубіївці, Кочержинцях та у передмісті було покарано різками сорок четверо поселян. Один із свідків тих подій, колишній кантоніст з Умані, згодом згадував, що ті військові поселення «представляли собой на фоне русской жизни одно из безпредельнейших явлений, по сравнению с которым крепостное право могло быть названо даже благом». А П. І. Пестель писав так: «Одна тільки думка про військові поселення, влаштовані попереднім урядом, наповнює кожну благомислячу душу муками і жахом. Скільки загинуло невинних жертв для пересичення того нечуваного зловластя, яке мучило з люттю нещасні села».

За військових поселень села на Уманщині дуже змінились. До того вони не мали вулиць, хати розташовувались розкидано, без системи, в селах розрізняли не вулиці, а кутки. І садки, переважно вишневі, були біля хат. За військових поселень ті садки повирубували, а хати кожна рота будувала по лінії. З часом ті «лінії» перетворились на вулиці. І до цих пір ще інколи в селах можна почути старі назви – «нижча ленія», «вища ленія».

Для зручності військової адміністрації, частину сіл Уманщини було ліквідовано, а жителі їх переселені до інших сіл. У 1842–1843 рр. ліквідували село Свинарку, а двоє селян переселили в Бабанку, в Аполянку переселили жителів села Собківки (ще й досі одна вулиця в Аполянці зветься Собківською, хоч собківці повернулися в своє село після 1861 р.).

Військові поселення на Уманщині почали відміняти з 1858 року.

Дата добавления: 2015-08-02