Тема: Організація використання трудових ресурсів

1. Трудові ресурси як головна продуктивна сила і трудовий потенціал підприємства

2. Тенденції у зміні чисельності і складі трудових ресурсів

3. Поняття, суть і принципи організації праці

4. Форми організації праці

1. Праця, як доцільна діяльність людини, є основою всякого матеріального виробництва. Вона завжди має матеріальну основу і спрямована на задоволення потреб людини.

Носієм праці є трудові ресурси підприємства. Це сукупність фізичних і духовних здібностей людей до праці, так би мовити, трудовий потенціал, ресурс, який завжди має кількісну і якісну характеристики, тобто міру здатності до праці. Трудові ресурси включають усе працездатне населення підприємства (чоловіки віком 16–60 років і жінки віком 16–55 років), працездатних працівників інших підприємств, що проживають на даній території, непрацездатних у працездатному віці, пенсіонерів, підлітків віком 12–16 років.

Для здійснення процесу виробництва завжди потрібні засоби і предмети праці. Проте, якими б досконалими вони не були, самі по собі вони не здатні нічого створити. Виробництво здійснюється тільки за участю живої праці як елемента зв'язку між усіма компонентами виробництва.

З розвитком сільськогосподарського виробництва змінюються в кількісному і якісному відношенні і складові частини виробничих процесів. Ці обставини спонукають до постійного коригування співвідношень, підтримки оптимальних пропорцій праці і її засобів, як цього вимагають об'єктивні економічні закони. Якісною мірою трудових ресурсів слугує їх професійно-кваліфікаційна характеристика. Її визначають за демографічними факторами (природним приростом, станом здоров'я, рухомістю), потребою виробництва в робочій силі і можливостями задоволення потреб працездатного населення у праці на підприємствах. Сучасні умови виробництва і вимоги життя зумовлюють обов'язкове поєднання цих характеристик робочої сили.

Процес виробництва і плинність часу вимагають постійного відтворення робочої сили, тобто відновлення працездатності і життєвих сил носіїв праці.

Скорочення сільськогосподарського виробництва і падіння життєвого рівня спричинюють міграцію найактивнішої і найбільш працездатної вікової групи сільського населення — молоді. А це призводить до суттєвого погіршення демографічної ситуації на селі. Скорочується не тільки приріст сільського населення, а й частка працездатної його групи, зростає частка непрацездатної і малопрацездатної груп. У зв'язку з цим погіршуються професійно-кваліфікаційна характеристика трудових ресурсів, гальмуються впровадження у виробництво і раціональне використання нової техніки, прогресивних технологій, сучасних форм організації праці і методів господарювання.

Раціональне використання трудових ресурсів передбачає насамперед забезпечення їх нормальної зайнятості, пропорційний їх розподіл по галузях виробництва і на території, досягнення ними найвищої продуктивності праці.

Через нерівномірність сільськогосподарського виробництва, його сезонність, різноманітність умов, рівнів розвитку зайнятість працівників у різних господарствах неоднакова. Різниться вона і в межах окремих груп трудових ресурсів.

Зайнятість населення характеризує використання трудових ресурсів. Вона є основою матеріального забезпечення та умовою відтворення робочої сили. Забезпечення раціональної зайнятості — проблема не тільки економічна, а й соціально-політична.

Становлення багатоукладності в економіці, розвиток форм і методів господарювання, скорочення сільськогосподарського виробництва і структурна його зміна спричинилися не тільки до разбалансованості робочих місць і трудових ресурсів. Знизилися рівень інтенсивності праці, її ефективність, використання робочого потенціалу. На підприємствах одночасно мають місце надлишок робочої сили і дефіцит висококваліфікованої праці.

Ці обставини особливо негативно позначаються на рівні зайнятості жінок, питома вага праці яких у сільськогосподарському виробництві нині продовжує залишатись досить значною (а в останні роки через негативні явища в економіці країни відбулося зниження рівня механізації виробничих процесів і зростання частки ручної праці).

Разом з тим підвищення зайнятості жінок має і суттєві негативні наслідки. Як свідчать реалії життя, високий рівень зайнятості на виробництві жінок значно погіршує демографічний стан на селі і негативно позначається на здоров'ї дітей.

Використання трудових ресурсів у сільськогосподарському виробництві пов'язане з його сезонністю. Оскільки час виробництва сільськогосподарської продукції не збігається з робочим періодом внаслідок дії біологічних законів, на певні проміжки часу виникають зупинки в трудових процесах (по сезонах і місяцях року). Це спонукає визначати індекси сезонної праці (за відношенням кількості відпрацьованого часу за сезон (місяць) до кількості календарного часу за цей період).

Підвищення рівня використання трудових ресурсів за рахунок скорочення сезонності праці — одна з найактуальніших проблем сільськогосподарського виробництва. Досягти цього можна за найбільш повного завантаження працівників у літній період і забезпечення їх зайнятості взимку. Щодо цього виробництво відшуковує доцільне поєднання галузей, культур і сортів рослин, видів і порід тварин з різними робочими періодами, впроваджує нову техніку, вдосконалює технології, впроваджує новітні прогресивні форми і методи праці, а також розвиває мережу промислових і переробних підприємств.

Матеріальною основою піднесення сільськогосподарського виробництва, ефективного використання трудових ресурсів як його рушійної сили були і залишаються комплексна механізація і автоматизація виробничих процесів. Підвищення рівня механізації зменшує загальну потребу в робочій силі і, отже, вирівнює сезонність праці, зрізаючи її "пік". При цьому слід враховувати, що використання механізмів у напружені періоди знижує індекс сезонності, а в менш напружені періоди виконання робіт — сприяє зменшенню трудових ресурсів.

Для підвищення рівня механізації виробничих процесів необхідно підвищувати кваліфікацію кадрів механізаторів. Загальновідомо, що між рівнем використання техніки і рівнем кваліфікації механізаторів існує прямий зв'язок. Проте через падіння сільськогосподарського виробництва, незадовільний стан житлово-побутових умов, низький життєвий рівень сільського населення така рівновага нині порушена. Більше того, починаючи з 1994 р., відбувається відплив кваліфікованої робочої сили із села, що погіршує і без того важке становище сільськогосподарського виробництва.

Швидке піднесення сільського господарства відповідно до сучасних вимог можливе передусім на основі впровадження у виробництво нової техніки, прогресивної технології, електромеханізації трудових процесів, раціональної організації праці. Це, у свою чергу, вимагає докорінного поліпшення загальноосвітнього і професійно-технічного рівня підготовки кадрів механізаторів. У програму їх навчання, поряд з інженерно-технічними, необхідно включати елементи зооагрономічних, економічних знань, досягнення науки і практики як вітчизняного, так і зарубіжного сільськогосподарського виробництва.

Практика і кращий досвід переконують, що підготовка кадрів механізаторів має передбачати не лише підвищення їхнього професійного, а й розширення кваліфікаційного профілю, що сприятиме забезпеченню зайнятості кадрів та ефективному використанню техніки. Особливо це актуально у зв'язку з формуванням фермерства і розвитком інших малих форм господарств, де незначні обсяги робіт не дають змоги завантажити повною мірою механізаторів вузького профілю.

Розвиток машинного виробництва спонукає і до збільшення чисельності механізаторських кадрів, оскільки сучасна наявність їх не забезпечує потреб сільськогосподарського виробництва. За статистичними даними, середній коефіцієнт змінності використання машин по господарствах України не перевершує 1,1–1,2, що явно не відповідає вимогам їх ефективного використання, особливо в напружені періоди сільськогосподарських робіт. Це пояснюється насамперед відсутністю необхідної кількості кваліфікованих кадрів механізаторів.

Підвищення кваліфікаційного рівня працівників не тільки сприяє розв'язанню проблеми розширеного відтворення робочої сили на селі, а й зменшує потребу в ній, витісняючи із виробництва некваліфікованих і низькокваліфікованих працівників, створюючи надлишки робочої сили, тобто відбувається зниження зайнятості сільського населення. Усунути або дещо пом'якшити цю проблему можна знову-таки на основі підвищення кваліфікації "зайвих" людей, здійснення профорієнтації та переорієнтації, розвитку паралельних виробництв, розширення сервісних служб, невиробничої сфери тощо.

Рушійною мотивацією соціальної потреби людей в отриманні професійної освіти високого рівня виступають умови праці, престиж професії, рівень матеріального стимулювання, інтереси та можливість проявити себе та ін. Орієнтуватись при цьому слід переважно на молодь села, призупинити відплив якої із сільської місцевості можна, створивши для неї нормальні умови життя відповідно до сучасних вимог, вирішивши соціально-економічні та культурно-побутові проблеми на селі.

За умов докорінної перебудови в усіх сферах людської діяльності, становлення ринкових методів господарювання суттєво змінюється характер зв'язку між робочими місцями і трудовими ресурсами. Зростають вимоги до якості робочої сили, її професійної придатності, здоров'я, соціально-психологічного клімату в колективі. Встановлення необхідної рівноваги між цими факторами — процес тривалий, тому досягнення оптимальної зайнятості трудових ресурсів завжди було і залишається одним із найактуальніших питань організації сільськогосподарського виробництва, оскільки воно безпосередньо пов'язане з таким негативним суспільним явищем, як безробіття.

2. Зайнятість трудових ресурсів залежить насамперед від наявності робочих місць, що визначає попит на робочу силу. Наявні трудові ресурси виявляють попит на цілком визначені, конкретні, а не абстрактні робочі місця. З точки зору населення зайнятість може бути задовільною і незадовільною, що значною мірою впливає на кінцеві результати праці.

У минулі роки забезпечення і підтримання високої зайнятості було необхідною умовою екстенсивного розвитку сільського господарства, що й давало змогу підтримувати високий порівняно з іншими розвиненими країнами ринкової економіки рівень трудової участі сільського населення. Так, за даними Інституту аграрної економіки УААН, коефіцієнт зайнятості в сільському господарстві України в 1994 р. становив 85,4%, в т.ч. жінок — 83,7%, тоді як у країнах Західної Європи і США не перевищував відповідно 70% і 40%. Високий рівень зайнятості сільського населення пояснюється насамперед низьким рівнем розвитку виробництва і продуктивності праці.

Піднесення сільського господарства в країнах Західної Європи і США супроводжувалось вивільненням з цієї галузі населення. Впровадження у виробництво техніки і новітніх технологій скорочувало потребу в ручній праці на селі, внаслідок чого нині тут зайнято всього 9% населення, тоді як в Україні — майже 21%.

Можна прогнозувати, що процес відпливу робочої сили із села відбуватиметься і в Україні. Статистичні дані підтверджують це. Однак скорочення чисельності працюючих у сільському господарстві відбувалося переважно внаслідок падіння виробництва, а не піднесення його техніко-технологічного рівня. За цих умов дещо сповільнилося вивільнення трудових ресурсів внаслідок зменшення кількості техніки у сільськогосподарському виробництві, її фізичного і морального зношення, що призвело до падіння рівня електромеханізації виробничих процесів, розширення фронту застосування ручної праці.

Концепція ринку якраз передбачає існування резерву робочої сили, тобто створення ринку робочої сили. Ринок робочої сили являє собою систему відносин у процесі обміну індивідуальної здатності до праці на певну суму матеріальних благ, необхідних для розширеного її відтворення. Тобто робоча сила має вартість і ціну, що виявляється на ринку відповідно до її попиту на неї і пропозиції. Ринок праці формується із звільнених з роботи, молоді, яка вперше влаштовується на роботу, пенсіонерів та інвалідів, здатних і охочих до праці, звільнених військовослужбовців, вимушених переселенців, біженців, репатріантів, звільнених з місць позбавлення волі та ін.

Ринок праці виконує певні функції. Перед ним стоїть завдання — не тільки збалансувати попит і пропозицію робочої сили, а й забезпечити максимальну її зайнятість на основі раціонального перерозподілу по галузях і регіонах, соціально захистити всі категорії населення. При цьому слід враховувати ті обставини, що в сільськогосподарському виробництві потреба в робочій силі нерівномірна, а тому її нестачу в періоди "пік" покривають залученням тимчасових і сезонних працівників. Отже, для цього повинен існувати певний надлишок робочої сили, яку б держава соціально підтримувала.

Статистичні дані засвідчують, що в аграрному секторі України вже існує резервна армія робочої сили. У структурному плані безробіття особливо позначилось на молодих спеціалістах, на спеціалістах агрономічних, зооветеринарних та інженерних профілів, на некваліфікованих і низькокваліфікованих працівниках і передусім на жінках.

За сучасних умов господарювання зазначені обставини впливають і на структурний склад сільськогосподарської робочої сили. Зокрема, спостерігаються тенденції до збільшення частки працівників висококваліфікованих професій і зменшення частки робітників з низьким рівнем кваліфікації та некваліфікованих.

Зайнятість сільського населення, а отже, і рівень безробіття в межах зон і адміністративних регіонів України неоднакові через різні соціально-економічні і природні умови, що склалися. Статистичні дані переконують, що найбільш гостро ця проблема виявляється у Західних областях України, де найвища густота населення. Зрозуміло, що вирішувати питання зайнятості трудових ресурсів треба з урахуванням конкретних умов і ситуацій. Ця проблема виходить і за межі окремого підприємства, має загальнодержавну вагу, тому її слід вирішувати на державному рівні із залученням відповідних регіональних і місцевих інституцій.

Виходячи з конкретних, специфічних умов, пом'якшувати проблему безробіття на селі можна за допомогою різноманітних соціально-економічних та організаційних важелів.

Насамперед необхідно прискорити піднесення сільськогосподарського виробництва, що дасть змогу збільшити обсяг робіт, і отже, створити додаткові робочі місця. Паралельно із розширенням основного виробництва для збільшення кількості робочих місць треба розвивати мережу підсобних промислів, переробних, будівельних, ремонтних, транспортних, постачальницько-збутових підприємств, народних промислів тощо.

Особливої ваги набуває розвиток на селі комунально-побутових послуг, оскільки ця сфера вкрай занедбана і в багатьох випадках істотно звузилася порівняно з минулим періодом. І це тоді, коли у сфері обслуговування можуть бути додатково зайняті до 5% сільських працівників.

Важливим напрямком збільшення зайнятості є також створення робочих місць за рахунок державного бюджету в державному секторі економіки. Одночасно державі доцільно стимулювати збільшення обсягів громадських робіт, які б оплачувались за рахунок місцевих органів, підприємців, спонсорів.

Необхідна широка державна підтримка у підготовці молодих кадрів для потреб села, наданні їм допомоги для створення на селі власних підприємств різних видів діяльності.

Значної актуальності набуває державна підтримка планової міграції робочої сили по регіонах, яка через консерватизм сільського населення і житлово-комунальні проблеми здійснюється слабо. Слід мати на увазі, що потреба в міграції може виникнути спонтанно внаслідок природних і техногенних катаклізмів (аварія на Чорнобильській АЕС, повінь на Закарпатті та ін.).

Доцільно також підтримувати організацію на селі самозайнятості населення шляхом збільшення і розширення особистих підсобних господарств, розвитку фермерства, домашнього ремісництва. Цей вид зайнятості, який дуже актуальний для зменшення сільського безробіття, нині має неофіційний характер, не обліковується і не має відповідної державної підтримки.

Заслуговує на увагу застосування в конкретних випадках і таких організаційних заходів, як гнучкі режими праці, скорочення тривалості робочого часу, збільшення терміну відпусток, встановлення додаткових вихідних днів, організація виконання робіт позмінно і т.ін.

Отже, розв'язання проблеми працевлаштування сільського населення потребує розроблення широкої державної програми і її безумовної дії. Без розширення зайнятості неможливі швидкий вихід сільського господарства з кризового стану, підвищення життєвого рівня людей.

3. Використання робочої сили на підприємстві значною мірою залежить від організації праці, яка має забезпечувати раціональне поєднання всіх складових виробництва для досягнення найефективнішого використання землі, засобів виробництва, трудових ресурсів з урахуванням новітніх досягнень науки, кращого досвіду, прогресивних технологій, раціональних методів застосування нових технічних засобів. Організація праці здійснюється відповідно до об'єктивних економічних законів. Вона є економічною категорією, що виражає певну взаємодію елементів системи виробництва, зумовленої єдністю мети, часу, місця.

Під організацією праці розуміють систему заходів щодо раціонального використання робочої сили, в т.ч. відповідну розстановку людей у процесі виробництва, розподіл і кооперацію, методи нормування, форми і мотивацію праці, організацію робочих місць, їх обслуговування і необхідні умови праці.

Головне завдання організації праці — систематично поліпшувати використання живої праці, що передбачає:

· розроблення і впровадження раціональних форм розподілу і кооперації праці, організацію виробничих підрозділів, трудових колективів;

· удосконалення організації трудових процесів, робочих місць, методів і прийомів праці;

· удосконалення нормування праці;

· застосування найбільш ефективних систем матеріального стимулювання праці;

· підготовку кадрів і систематичне підвищення їхньої кваліфікації;

· зміцнення трудової дисципліни та сприяння піднесенню творчої активності працівників;

· поліпшення санітарно-гігієнічних, психо-фізіологічних і естетичних умов праці;

· забезпечення раціональних режимів праці і відпочинку.

Розроблені заходи раціональної організації мають відзначатись науковістю, комплексністю, оптимальністю, економічною ефективністю та гуманністю.

Науковість заходів означає, що вони глибоко проаналізовані, всебічно обгрунтовані і підкріплені проведеними дослідженнями та необхідними розрахунками.

Комплексність передбачає розроблення організаційних заходів за всіма розглянутими напрямками одночасно, а не фрагментарно.

Оптимальність передбачає розроблення і обгрунтування певних заходів у варіантах з наступним вибором найбільш доцільного в конкретних умовах.

Економічна ефективність має бути основним аргументом доцільності впровадження запропонованих розробок, спрямованих на раціоналізацію трудових процесів.

Гуманність заходів означає, що вони повинні бути спрямовані не тільки на підвищення продуктивності праці, а й на збереження життя і здоров'я працівників, зниження шкідливого впливу праці на людину та навколишнє природне середовище.

Організація праці грунтується на її поділі та кооперації, які сприяють розвиткові й удосконаленню способів виробництва. Праці притаманні різні види і форми поділу. За масштабом прояву розрізняють три взаємопов'язаних види поділу праці — загальний, частковий та одиничний. Під загальним поділом праці слід розуміти поділ її у суспільстві, частковим — усередині галузі, одиничним — усередині окремого підприємства.

Поділ праці на підприємстві відбувається: між його окремими підрозділами і між працівниками всередині підрозділу. Поділ праці між підрозділами виражається у спеціалізації робіт і засобів праці. Відповідно до цього підрозділи господарства відрізняються один від одного за видами вироблювальної продукції (буряківнича бригада, молочна ферма та ін.) і за родом занять (загін по внесенню добрив, ремонтна майстерня тощо).

Технологічний поділ праці всередині господарських підрозділів виявляється у спеціалізації працівників (тракторист, комбайнер, доярка). Рівень такого поділу залежить від технічного озброєння праці, відособленості окремих видів робіт у трудовому колективі та його виробничого напрямку.

На підприємстві поділ праці, як розмежування людей в процесі спільної роботи, виявляється в технологічній, функціональній і кваліфікаційній формах.

Поділ праці являє собою розчленування єдиного виробничого процесу на окремі операції (наприклад, процес виробництва зерна складається з оранки, сівби, догляду за посівами, збирання врожаю та інших операцій). З ним пов'язаний поділ праці по галузях підприємства, стадіях розвитку рослин і тварин, по видах робіт. Ним визначаються спеціалізація працівників, їхній професійний та кваліфікаційний склад. Спеціалізація працівників, залежно від кількості виконуваних технологічних операцій, може бути поопераційною (виконання однієї операції, певної стадії робіт) і комплексною (виконання всіх операцій процесу).

Функціональний поділ праці полягає у поділі працівників на групи відповідно до функцій, які вони виконують. Відповідно до цього працівники на підприємстві поділяються на інженерно-технічний персонал (ІТП), службовців, робітників, молодший обслуговуючий персонал (МОП). Залежно від значущості виконуваних робіт розрізняють робітників основних і допоміжних.

Кваліфікаційний поділ праці враховує рівень професійної підготовки працівників, їх знання, вміння, навички. Залежно від цього формується кваліфікаційний склад працівників господарства та його підрозділів.

Зворотною стороною поділу праці є її кооперація, як сумісна участь людей в одному або різних, однак пов'язаних між собою процесах праці. Розрізняють дві основні форми кооперації: проста і складна. За простої кооперації група працівників сумісно зайнята на виконанні однорідних операцій. Ця форма кооперації переважає при виконанні кінно-ручних робіт. При складній кооперації працівники виконують неоднорідні операції одного процесу. Вона застосовується при виконанні робіт із використанням технічних засобів.

Між поділом і кооперацією праці існує тісний зв'язок. Розвиток поділу праці зумовлює його подальшу кооперацію. Кооперування, в свою чергу, спонукає до подальшого поділу праці. Ці категорії завжди лежать в основі організації праці на будь-якому підприємстві.

Обов'язковими вимогами до організації трудового процесу є:

· додержання пропорційності при розстановці людей і механізмів;

· підпорядкування всіх операцій єдиному ритму процесу і забезпечення його безперервності;

· стандартизація матеріальних умов праці і типізація трудових процесів та забезпечення синхронності їх протікання;

· першочергове посилення "вузьких місць" (найбільш вразливих ділянок процесу).

Організація праці на будь-якому підприємстві має здійснюватись відповідно до об'єктивних економічних законів, які виявляють свою дію через певні принципи, тобто систему вимог, норм, які служать керівництвом для вирішення на практиці організаційних питань.

Раціональна організація праці передбачає врахування всіх умов, за яких вона здійснюється, створення нормальних умов для діяльності і відпочинку, правильну організацію робочих місць, забезпечення необхідної трудової і виконавчої дисципліни. Процес праці значною мірою залежить від діяльності самого трудового колективу, його згуртованості, свідомості, розуміння всіх ситуацій, професійного вміння, мікроклімату, відповідальності за доручену справу. В цілому суть організаційних питань полягає в тому, щоб кожний, маючи необхідні права і несучи в їх межах відповідальність, займався своєю конкретною справою. Ця вимога однаковою мірою стосується як керівництва і спеціалістів, так і рядових працівників підприємства будь-якої форми власності.

Отже, рівень організації праці на підприємстві залежить від багатьох чинників, які, зумовлюючи один одного, виявляють свою дію залежно від конкретних умов виробництва і характеристик виконавців праці. Тому готових рецептів якнайкращої організації праці немає і бути не може. Мова може йти лише про тенденції, загальні напрямки. При розробленні заходів щодо удосконалення організації праці треба в кожному випадку зважати на умови конкретного підприємства, які під дією науково-технічного прогресу постійно змінюються, а отже, процес цей є постійним і безкінечним.

Дата добавления: 2015-08-10