Духовне життя в Україні

Наприкінці XIX ст., а особливо на зламі століть і в першому десятилітті XX в. дух. життя українців стало помітно пожвав­люватися.

Це відбулося переважно під впливом рев.-визв. руху, зростання нац. самосвідомості передусім у середовищі інтелігенції.

Значною мірою завдяки соц. і політ. змінам того часу з'явилися творчі особистості, що досягли насправді видатних результатів.

Те, що відбувалося в культурі України, перегукувалося з анало­гічними зрушеннями в Росії та Зах. Європі. Однак розвиток культури в Україні був явищем контрастним: у той час, коли тонкий прошарок суспільства користувався благами вищої освіти, система якої ставала дедалі розгалуженішою, й демонстрував дух. по­тенціал європ. рівня, переважна більшість населення України лишалася неписьменною і продовжувала перебувати у про­сторі традиційної культури.

У середовищі укр. інтелігенції поширювалися ідеї по­зитивізму, що обіцяв дати конкретні й достовірні докази й виміри фізичних та сусп. явищ. Активно розвивалися природничі й суспільствознавчі науки. Величезний внесок в укр. історіо­графію зробив учень В. Антоновича Михайло Грушевський. Він поставив собі за мету дати іст. обґрунтування ідеї укр. державності, реорганізував Наук. товариство імені Т.Г. Шевченка у справжню академію наук, яка об'єднала майже всіх провідних східно- і західноукр., а також ряд відомих європ. учених. Працювали тоді й інші укр. історики — Олександр Лазаревський, Олександр Єфименко, Дмитро Багалій. До видатних укр. вчених в інших галузях належить правознавець Володимир Кістяківський, економісти Микола Бунге та Михайло Туган-Барановський, мовознавці Олександр Потебня та І.І. Срезневський.

Енергійній діяльності вчених в Україні значно сприяли новостворені товариства, комісії, часописи, бібліотеки, архіви. Після революції 1905 р. виникло Київ. наук. товариство, що від­крито заявило про свої наміри розвивати й популяризувати різно­манітні галузі знань, користуючись укр. мовою. Проте рос. уряд знаходив засоби обмежувати видання книжок укр. мовою.

Українці Галичини і Буковини мали тут більшу свободу: на за­ході, у Львові існували укр. наук. товариства, школи, масові організації, кооперативи, газети політ. партій, парла­ментські представництва. Сх. українці часто були кореспонден­тами і передплатниками галицької преси, морально та інтелекту­ально підтримували українців Галичини, де формувалася база нац. відродження.

Особливою ознакою дух. життя того часу була зацікавле­ність інтелігенції ідеологією. В Україні на передній план вийшли дві головні ідеологічні течії — націоналізм та соціалізм. Частина укр. інтелігенції вважала, що нац. рух, позбавле­ний соціалістичного виміру, мав невеликі шанси сягнути поза об­межені культурницькі рамки. У той же час чимало укр. соціалістів стверджували, що, ігноруючи нац. питання, соціалізм в Україні лишатиметься сусп. рухом, котрий охоп­лює переважно неукраїнців. Подібні розбіжності у поглядах розводили укр. еліту по різних таборах, а репресивні дії всіх без винятку урядів були спрямовані саме проти неї. Основна маса населення була байдужа до влади, терпіла її, але не підкорялась їй, хоча й не брала активної участі в боротьбі за владу. Проте і вона ставала об'єктом репресій за прихильність до нац. культу­ри, за її збереження.

Особливої активності дух. життя в Україні досягло за часів Укр. Нар. Республіки. Цей короткий трагічний період виявився потужним каталізатором сусп.-гром. і дух. потенціалу республіки, який достатньо ефективно був реалі­зований у 20-ті pp.

Стрімкий процес підвищення нац. свідомості і шалений опір суверенізації геть усієї системи великодерж. інституцій і партій в 1917 р. викликали потужний сплеск дух. енергії на­роду. Загальні проблеми держ. і культ. будівництва, потреби утворення нац. інституцій, що постали тоді перед республікою, вимагали кваліфікованих працівників.

Отже, рятуючи ситуацію, дем. інтелігенція саможер­товно віддалася гром. справам: В. Винниченко відкладає творчі задуми і пише Універсали або веде важкі переговори з Тимчасовим, потім Рад. урядом; М. Грушевський підпо­рядковує наук. роботу праці парламенту, розробляє закони і стратегію, тактику політики; І. Стешенко проводить реформування нар. освіти; О. Олесь береться до публіцистики і активної ро­боти в щоденних газетах; О. Мурашко і Г. Нарбут — до організації Академії мистецтв; академіки А. Кримський, С. Єфремов, профе­сори В. Чехівський та І. Огієнко — до реформи церковної справи; Д. Щербаківський — за порятунок іст. реліквій; К. Стеценко, Я. Степовий, О. Кошиць, М. Леонтович, Б. Яворський — за рефор­мування муз. культури тощо.

Ті перші звершення, накреслення нових форм культ. жит­тя, незважаючи на всі трагічні обставини подальшого їх нищення, цілком не загинули: вони стали набутком інтелектуального досвіду суспільства, а окремі заклади культури — перейменовані або пере­лицьовані — стали нашими реаліями. Значну роль у цьому відігра­ли способи апробацій ідей та обговорення принципів реорганізації життя на всеукр. форумах, приміром, представницьких — Нац. та Трудовому конгресах, фахових — з 'їздах учителів, бібліотекарів, працівників кооперації, «Просвіти», на т. зв. З'їзді народів у Києві, Православному церковному Соборі тощо.

У такий спосіб ініціативна частина громадянства, інтелігенція були залучені до пошуку нових форм інфраструктури, апробовували новації в укр. освітніх закладах.

Діяльну участь у висвітленні нових концепцій брала, звичайно, укр. преса, зокрема, багаті на культ. інформацію великі щоденники: «Відродження», «НоваРада», «Нар.воля», «Укра­їна» та ін.

Завдяки цьому збереглася спадкоємність традиції, яка особливо яскраво заявила про себе у 20-ті pp.

Потреби відновлення моральних засад життя народу, освоєння усіх сфер культури у суверенній державі спонукали творчу інтелі­генцію приділити пильну увагу відродженню укр. церкви, автокефалії. Інтенсивно працювала Укр. церковна рада і спеціальна комісія (В. Липківський, А. Кримський, К. Стеценко та ін.), створюючи, зокрема, переклади «Служб божих».

Укр. церква провела освячення Акту проголошення авто­кефалії укр. церкви (1 січня 1919 р.) і Перший Всеукр. православний собор (11-14 жовтня 1921 p.), що висвятив перших укр. єпископів та обрав митрополитом Василя Липківського.

Держ. і культ. відродження в УНР, як відомо, було об­тяте воєнними засобами. Попри засади міжнар. права, по­стулати Декларації про мир, попри гарантії Декларації про право народів і офіційне визначення більшовицьким урядом УНР, май­стерно виплетена політ. інтрига вивела на шлях анексії, лікві­дації укр. держави. Були скасовані закони УНР, ліквідова­но майже всі культ. заклади.

Худ. процеси в Україні у XX ст. розвиваються часом вельми інтенсивно і загалом у загальноєвроп. руслі. Особливо це стосується першої і останньої третини XX ст.

Найактивнішу роль у розгортанні цих процесів відігравала літе­ратура. Як зазначав І. Франко, XX ст. в укр. літературі розпочалося досить значним піднесенням духу, зростом ентузіазму, виясненням мети, консолідацією сил, небувалим досі загальним оживленням.

Широке розгортання визв. руху народу позначилося на літературному процесі, на творчій праці всіх без винятку письмен­ницьких поколінь. Активні ідейно-худ. пошуки характеризують не тільки діяльність того покоління, яке сформувалося дещо раніше і на рубежі століть перебувало в розквіті сил (Б. Грінченко, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, В. Самійленко, М. Коцюбинський, Леся Українка), не тільки тих майстрів слова, котрі самі в цей час визна­чалися як талановиті індивідуальності (О. Маковей, В. Стефаник, Л. Мартович, М. Черемшина, А. Тесленко, С. Васильченко, Г. Хот-кевич, М. Чернявський, В. Винниченко, М. Яцків, О. Олесь, М. Во­роний), а й представників реалістичної школи 70—90-х pp. XIX ст., що продовжували активно працювати і в нових умовах (І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко, М. Старицький, М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий).

Складність сусп.-політ. життя кінця XIX — початку XX ст., гостра ідейно-політ. боротьба, в якій зіткнулися різні антагоністичні сили суспільства, зумовили різке розмежування письменницьких сил, появу різних течій та груп.

Література переджовтневих десятиріч була генетично пов'язана з літ. процесом XIX ст. (порушення злободенних соц. проблем, викриття гнобительської держ. й ек. системи, висвітлення боротьби мас за своє визволення), з'явилися і нові тенденції. Характерною рисою стає лірико-філософське осмис­лення життєвих явищ, поглиблення психологізму. Укр. лі­тература дедалі частіше почала звертатися до з'ясування феномена людини як цілісного явища.

Видатними представниками укр. митців-новаторів на початку XX ст. стали Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Олександр Олесь, Михайло Яцків. Особливе місце в літ. процесі початку XX ст. належить Володимиру Винниченку. Худ. колізії в творах В. Винниченка концентруються переважно навко­ло теми влади і рабства, контрастів, що забезпечують чуттєву на­пругу життєвого потоку, який несе в собі людина, моральних, во­льових рішень, що ними вона «підправляє» життя.

Наприкінці першого — на поч. другого десятиліття XX ст. в укр. літературі відбувається зміна літ. поколінь. Відхід з життя М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Франка, емігра­ція О. Олеся, С. Черкасенка, М. Шаповала, В. Винниченка, М. Во­роного, В. Самійленка (незабаром останні повернулися), розстріл Г. Чупринки (1921) позначили кінець раннього етапу розвитку укр. літератури

XX ст. із програмою гуманізації та універ­салізації світу, дух. утопією гармонічного інд., нац. і соц. життя.

Яртися

Про якісні зміни в культ. житті України за умов розбудови укр. державності засвідчує динаміка роз­витку нац. освіти.

Вже в бер. 1917 р. була від­крита укр. гімназія в Києві, невдовзі — університет у Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогосп. інститут в Одесі. У жовтні 1917 р. розпочинає свою роботу Укр. нар. університет у Києві, а у Житомирі — Укр. учительський інститут. Тоді ж відкривається Наук.-пед. Академія.

Активізується видавнича справа. За 10 дорев. років укр. період. видань виходило більше, ніж за всі 130 попередніх рр., серед них, зокрема, у 1921 р. 121 ча­сопис, 60 газет.

Влітку 1918 р. була створена комісія по організації проекту Укр. Академії (УАН) під кер. мі­ністра освіти М. Василенка.

У вересні того ж року проект був затверджений Радою Міністрів. Першим президентом УАН призначено В. Вернадського (1863-1945), на той час члена партії кадетів, визначного вченого й організато­ра науки. До 1928 р. незмінним секретарем Академії був А. Кримський (1871-1942), вчений зі св. ім'ям, сходознавець, славіст, письменник, тонкий укр. лі­рик, котрий знав понад бОІ мов.

Значний внесок в організацію УАН зробили укр. вчені-академіки Д. Багалій, П. Тутковський, Є. Тимченко,. М. Петров, М. Туган-Барановський, С. Єфремов, Ст. Смаль-Стоцький, М. Сумцов, М. Біляшевський, М. Холодний,. У складі Академії у різні періоди працювали Д. Граве, М. Крилов, К. Воблий, М. Птуха, Г. Пфейффер, М. Кащен­ко, Д. Заболоцький, В. Липський, О. Корчак-Чепурківський, Н. Перетц.

Існували й інші наук. організації та студії. Зокрема, у Києві 1918 р. для підготовки дипломатичних і торгових кадрів засновано Близькосх. інститут, реорганізований; в 1920 р. в Інститут закорд. зв'язків.

В 1918 р. у Києві діяли три театри: Держ. драм., під кер. О. Загарова і В. Кривецького, Держ. Нар. П. Саксаганського і «Мол. те­атр», який організували Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від «Мол. театру» і з групою акторів створив театр ім. І. Франка.

В основу театр. естетики «Мол. театру» були покладені зах.європ. модерністські тенденції, він став засновником новітнього напряму в історії укр. театр. мистецтва. Свій перший сезон театр відкрив постановкою п'єс «У пущі» Лесі Українки і «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана. Сенсацією сезону були спектаклі «Гайдамаки» Т. Шевченка та «Цар Едіп» Софокла.

Значний внесок у розвиток культури на зах.укр. землях зробив художник і гром. діяч І. Трут (1869—1941). Йому належить ініціатива створення у Львові «Товариства для розвою руської штуки» (1898), «Товариства прихильників укр. літератури, науки і штуки» (1905), першого у Львові укр. мист. журналу «Артистичний вісник» (1905).

Для творчості художника О. Новаківського (1872— 1935) характерні мотиви експресіонізму (картини «Мо­лох війни», 1919 p.; «Революціонерка», 1924 p.). Він засну­вав у Львові худ. школу (1913 p.), де здобули почат­кову мист. освіту С. Гебус-Баранецька, Г. Смольський, О. Плешкан.

У Львові відкрився Вищий муз. інститут ім. М. Лисенка (1907 p.), оперний театр (1900 p.).

Тут працювали талановиті співаки С. Крушельницька, О. Мишуга, М. Менцинський, О. Руснак та ін.

Широку культурно-просвітницьку роботу проводили муз.-спі­вацькі товариства «Руська бесіда», «Торбан», «Боян».

Масол

Якщо картину розвитку укр. театру XX ст. уявити у вигля­ді генеалогічного дерева з розлогою гіллястою кроною, то кореневу систе­му цієї метафоричної рослини становитиме «Мол. театр» - колек­тив, очолюваний видатним укр. режисером і актором Лесем Курбасом, що існував у Києві в 1917-1919 pp. Фактично ця трупа, що скла­далася переважно з молоді, дала пош­товх творчому зростанню більшості провідних театр. діячів Украї­ни: акторам Г. Юрі, М. Терещенку, В. Васильку, Н. Ужвій, П. Самійленко, П. Долині, П. Нятко, художнику-сценографу А. Петрицькому, кіноре­жисерові О. Довженку, поетам П. Ти­чині й М. Семенку та багатьом ін. митцям.

На відміну від більшості європ. країн входження вітч. театру в нову мист. епоху, опано­вування ним модерністичної естетики в Україні не збіглося з початком сто­ліття. Новий етап у розвитку укр. сценічного мистецтва розпочав­ся, власне, завдяки діяльності Леся Курбаса.

Лесь Курбас здобував вищу освіту в університетах Відня та Львова, мав досвід акторської роботи "в групі, де працювали його батьки, - у театрі товариства «Руська бесіда» на Галичи­ні, а режисерської - в створеному ним колективі «Терноп. театр. вечори». У 1916 р. він створив у Ки­єві театр. студію. Ця студія й ста­ла основою трупи «Мол. театру», яка, маючи за мету осягнути театр. модель модерністського мистецтва, здійснила справжню революцію в сце­нічному мистецтві України.

«Мол. театр» проіснував лише два сезони: з осені 1917 до весни 1919 р. Це були роки страшних лихоліть: революції, війни, постійні зміни влади. У програмі його діяль­ності, сформульованій у маніфесті, видрукованому на шпальтах київ. преси восени 1917 p., оприлюднюва­лися не тільки естет., а й грома­дянські, соц. та етичні позиції митців нової генерації, які вбачали у театрі руш. силу культ. роз­витку загалом. Тому практично кожна нова вистава цього колективу ставала своєрідною сходинкою в осягненні пев­ного мист. напряму, естет. течії, не пройденої театром раніше.

За короткий буремний відрізок ча­су «Мол. театр» здійснив понад 10 вистав (режисерами переважно виступали Лесь Курбас та Г. Юра). Паралельно велася студійна робота з акторської майстерності, пластики, мистецтва слова тощо. Традиції іт. комедії дель арте знайшли ві­дображення в спектаклі «Горе брєхунові» за Ф. Грільпарцером, театр. символізм - у постановці «Чорної Пантери...» В. Винниченка та драм. етюдів О. Олеся, естетика психолог. театру - у виставі «Лікар Керженцев» за Л. Андреєвим.

Однією з найвідоміших вистав в іс­торії укр. театру взагалі і «Мол. театру» зокрема стала по­становка Лесем Курбасом трагедії Со­фокла «Цар Едіп». Уперше репрезен­туючи на укр. сцені давній текст, режисер та його сподвижники спромоглися мист. засобами втілити не лише міфолог. світ грецької античності, а й освоїти новіт­ні театр. течії, що розроблялися в Європі такими театр. діячами, як Жак-Далькроз та Дельсарт. Утім, принциповою у цій виставі була суго­лосність із сучасністю: Лесь Курбас (гол. роль виконав він сам) сформулював чи не найважливішу для того­часного українця проблему виживання в рев. вирі, схарактеризу­вавши у такий спосіб його світосприй­няття та світорозуміння. Адже у 1918 р., так само, як колись міфолог. Едіп, пересічний житель України опинився на роздоріжжі і змушений був самостійно обирати свою майб. долю, подекуди, наче засліплений, знищуючи своїх близьких і рідних.

«Мол. театр» припинив свою діяльність у 1919 p., коли його було об'єд­нано із Першим театром Укр. Рад. Республіки ім. Т. Шевченка. Згодом на його основі було створено Дніпропетр. театр ім. Т. Шев­ченка. Молодотеатрівці частково роз­чинилися у новій трупі (1920 р. її зу­силлями було здійснено знамениту інсценізацію Шевченківської поеми «Гайдамаки» в режисурі Леся Курбаса). Інша частина акторів залишила Київ, і саме з молодотеатрівського ко­реня проросли паростки нового театру ім. І.Франка, який спільно з акторами-галичанами заснував у Вінниці в 1920 р. актор і режисер Гнат Юра.

Дата добавления: 2015-07-25