Медична допомога особливого соціального значення

Медична допомога особливого соціального значення – комплекс медико-санітарних та епідемічних заходів щодо боротьби з епідеміями; надається громадянам, які захворіли на інфекційну хворобу, є носіями її збудників. З метою охорони здоров’я населення органи і заклади охорони здоров’я здійсню­ють спеціальні заходи профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, наркоманія, алкоголізм тощо), а також карантинних захворювань.

Згідно з Законом України “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6 квітня 2000 р. № 1645-ІІІ інфекційні хвороби – це розлади здоров’я людей, що викликаються живими збудниками (вірусами, бактеріями, рикетсіями, найпростішими, грибками, гельмінтами, кліщами, іншими патогенними паразитами), продуктами їх життєдіяльності (токсинами), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених осіб здоровим і схильні до масового поширення; небезпечні інфекційні хвороби – це інфекційні хвороби, що характеризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров’я в окремих хворих і становлять небезпеку для їх життя та здоров’я; особливо небезпечні інфекційні хвороби – інфекційні хвороби (у тому числі карантинні: чума, холера, жовта гарячка), що характеризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров’я у значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширенням цих хвороб серед населення.

Лікування хворих на інфекційні хвороби може проводитися в акредитованих у встановленому законодавством порядку державних і комунальних спеціалізованих закладах (відділеннях) охорони здоров’я та клініках наукових установ, а також в акредитованих закладах охорони здоров’я, заснованих у встановленому законодавством порядку на приватній формі власності. У разі якщо перебіг інфекційної хвороби легкий, а епідемічна ситуація в осередку інфекційної хвороби благополучна, лікування такого хворого під систематичним медичним наглядом може здійснюватися амбулаторно, крім випадків, передбачених статтями 22, 27 і 31 цього Закону.

Лікуванням хворих на інфекційні хвороби можуть займатися особи, які мають медичну освіту та відповідають кваліфікаційним вимогам, установленим спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров’я, у тому числі особи, які в установленому порядку займаються приватною медичною практикою.

Серед основних принципів профілактики інфекційних хвороб є: визнання захисту населення від інфекційних хвороб одним із пріоритетних напрямів діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; комплексність проведення профілактичних, протиепідемічних, соціальних і освітніх заходів, обов’язковість їх фінансування; безоплатність надання медичної допомоги особам, хворим на інфекційні хвороби, у державних і комунальних закладах охорони здоров’я та в державних наукових установах; соціальний захист осіб, які хворіють на інфекційні хвороби чи є бактеріоносіями.

Профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов’язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов’язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов’язковим профілактичним оглядам і Порядок проведення обов’язкових профілактичних медичних оглядів та видачі особистих медичних книжок затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2001 р. № 559. Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень та Перелік медичних протипоказань до проведення профілактичних щеплень затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я від 31 жовтня 2000 р. № 276.

Особи, які хворіють на інфекційні хвороби чи є бактеріоносіями, мають право на: безоплатне лікування у державних і комунальних закладах охорони здоров’я та державних наукових установах; отримання достовірної інформації про результати медичного огляду, обстеження та лікування, а також на отримання рекомендацій щодо запобігання поширенню інфекційних хвороб; звернення до суду з позовами про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров’ю та (або) майну внаслідок порушення законодавства про захист населення від інфекційних хвороб. Іноземцям та особам без громадянства, які хворіють на інфекційні хвороби чи є бактеріоносіями, медична допомога надається в порядку, встановленому цим Законом та міжнародними договорами України.

Особи, які хворіють на інфекційні хвороби чи є бактеріоносіями, зобов’язані: вживати рекомендованих медичними працівниками заходів для запобігання поширенню інфекційних хвороб; виконувати вимоги та рекомендації медичних працівників щодо порядку та умов лікування, додержуватися режиму роботи закладів охорони здоров’я та наукових установ, у яких вони лікуються; прохо­дити у встановлені строки необхідні медичні огляди та обстеження.

Особи, хворі на інфекційні хвороби, контактні особи та бактеріоносії, які створюють підвищену небезпеку зараження оточуючих, підлягають безоплатному своєчасному та якісному лікуванню, медичному нагляду та обстеженням. Особи, які хворіють на особливо небезпечні та небезпечні інфекційні хвороби, є носіями збудників цих хвороб або перебували в контакті з такими хворими чи бактеріоносіями, а також хворі на інші інфекційні хвороби у разі, якщо вони створюють реальну небезпеку зараження оточуючих, підлягають лікуванню, медичному нагляду та обстеженням у стаціонарах відповідних закладів охорони здоров’я чи наукових установ.

Закон України „Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” від 5 липня 2001 р. № 2586-ІП визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, видів діяль­ності та господарювання, а також фізичних осіб-суб’єктів підприємницької діяльності, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню захворювання на туберкульоз, встановлює права, обов’язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері боротьби із захворюванням на туберкульоз. Держава визнає боротьбу з туберкульозом невід’ємною складовою політики щодо безпеки суспільства та національної безпеки і визначає проведення протитуберкульозних заходів, забезпечення кожному громадянину безоплатності, доступності та рівних можливостей отримання протитуберкульозної допомоги пріоритетними завданнями для всіх центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування. Державне регулювання діяльності, пов’язаної з боротьбою із захворюванням на туберкульоз, передбачає цілеспрямоване виділення коштів з Державного бюджету України та з місце­вих бюджетів, насамперед для забезпечення ефективного лікування хворих на заразні форми туберкульозу.

З метою своєчасного виявлення осіб, інфікованих мікобактеріями туберкульозу та хворих на туберкульоз, проводяться також профілактичні медичні огляди населення. Згідно зі статтею 8 Закону України “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” обов’язковим профілактичним медичним оглядам на туберкульоз підлягають: діти віком до 14 років включно – щороку; працівники, зайняті на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами, та особи віком до 21 року, а також працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких пов’язана з обслуговуванням населення, – щороку, за винятком певних категорій працівників, яким такі огляди проводяться у строки, встановлені спеціальними нормативно-правовими актами; особи, які відбувають покарання в установах кримінально-виконавчої системи, – під час прибуття до цих установ, а в подальшому – не рідше одного разу нарік, та за місяць до звільнення, про що робиться відповідний запис у довідці про відбуття покарання; особи, звільненні з установ кримінально-виконавчої системи, протягом місяця після прибуття до місця проживання чи перебування; особи, які понад рік зареєстровані в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, та безробітні, – щороку; члени сімей, які понад рік отримують соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям, – щороку; особи, які перебували під медичним (диспансерним) наглядом у протитуберкульозних закладах, – щороку протягом п’яти років після припинення такого нагляду; особи, які перебувають під медичним (диспансерним) наглядом у наркологічному чи психоневрологічному закладі, – щороку.

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов’язковим профілактичним медичним оглядам на туберкульоз, терміни та порядок проведення, необхідні лабораторні, інструментальні та інші види досліджень, що використовуються під час проведення цих оглядів, встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Лікування хворих на туберкульоз здійснюється під обов’язковим медичним контролем із дотриманням встановлених стандартів лікування. Лікування та медичний (диспансерний) нагляд за всіма хворими на туберкульоз, інфікованими мікобактеріями туберкульозу та особами, які були в контакті з хворими на заразні форми туберкульозу, здійснюється спеціалізованими протитуберкульозними закладами.

Хворі на заразні форми туберкульозу, в тому числі соціально дезадаптовані, із супутніми захворюваннями на хронічний алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію, які ухиляються від лікування і становлять загрозу розповсю­дження хвороби серед населення, за рішенням суду підлягають обов’язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів, визначених місцевими органами виконавчої влади. Порядок госпіталізації, лікування та медичного (диспансерного) нагляду за хворими на туберкульоз визначається центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я. Рішення про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозних закладів хворих на заразні форми туберкульозу приймається судом за місцем виявлення зазначених хворих або за місцем знаходження цих закладів. Заява про обов’язкову госпіталізацію хворого на туберкульоз подається до суду протитуберкульозним закладом, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим.

Заклади охорони здоров’я усіх форм власності та медичні працівники, які займаються приватною медичною практикою, у разі виявлення особи, хворої на туберкульоз або підозрілої щодо захворювання на туберкульоз, зобов’язані направити зазначених осіб до протитуберкульозного закладу для подальшого обстеження за місцем проживання або виявлення та терміново повідомити про них цей заклад.

Оздоровлення хворих на туберкульоз проводиться у спеціалізованих протитуберкульозних санаторіях безоплатно (за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів). Особам працездатного віку, в яких уперше виявлено захворювання на туберкульоз або стався його рецидив, листок непрацездатності для проведення безперервного курсу лікування та оздоров­лення може видаватися на строк до 10 місяців. За такими особами протягом цього строку зберігається місце роботи.

Особи, які хворіють на туберкульоз в активній формі, мають право на першочергове поліпшення житлових умов у порядку, встановленому законодавством. Члени сім’ї хворого на туберкульоз, які проживають разом з ним в одній квартирі (кімнаті), мають право на безоплатну хіміопрофілактику туберкульозу (за рахунок коштів місцевих бюджетів). Підприємства, установи, організації незалежно від форм власності можуть витрачати власні кошти на поліпшення умов праці, відпочинку, харчування тощо працівників, які хво­ріють на туберкульоз.

Особи, хворі на інфекційні хвороби, що передаються статевим шляхом, підлягають обов’язковому лікуванню (за їх бажанням – анонімно). Відомості про зараження особи інфекційною хворобою, що передається статевим шля­хом, проведені медичні огляди та обстеження з цього приводу, дані інтимного характеру, отримані у зв’язку з виконанням професійних обов’язків посадо­вими особами та медичними працівниками закладів охорони здоров’я, станов­лять лікарську таємницю. Надання таких відомостей дозволяється у випадках, передбачених законами України.

Медична допомога хворим на СНІД та ВІЛ-інфікованим особам регламентується Законом України “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення” від 12 грудня 1991 р. № 1972-ХІІ (в ред. Закону України від 3 березня 1998 р. № 155/ 98). Цей Закон відповідно до норм міжнародного права та рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я визначає порядок правового регулювання діяльності, спрямованої на запобігання поширенню ВІЛ-інфекції в Україні, та відповідні заходи соціального захисту ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД.

Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) – особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через відсутність на сьогодні специфічних методів профілактики та ефективних методів лікування призводить до смерті. Масове розповсюдження цієї хвороби в усьому світі та в Україні створює загрозу особистій, громадській та державній безпеці, спричиняє важкі соціально-економічні та демографічні наслідки, що зумовлює необхідність вжиття спеціальних заходів щодо захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства. Боротьба з цією хворобою є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров’я населення.

Держава гарантує: забезпечення постійного епідеміологічного контролю за поширенням ВІЛ-інфекції на території України; доступність, якість, ефективність медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції (далі – медичного огляду), в тому числі анонімного, з наданням попередньої та наступної консультативної допомоги, а також забезпечення безпеки такого медичного огляду для обстежуваної особи та персоналу, який його проводить; забезпечення доступності для населення засобів профілактики, що дають можливість запобігти зараженню і поширенню ВІЛ-інфекції статевим шляхом; забезпечення запобігання поширенню ВІЛ-інфекції серед осіб, які вживають наркотичні засоби шляхом ін’єкції, зокрема створенням умов для заміни використаних ін’єкційних голок і шприців на стерильні; обов’язкове тестування з метою виявлення ВІЛ-інфекції крові (її компонентів), отриманої від донорів крові та донорів інших біологічних рідин, клітин, тканин і органів людини, що використовуються в медичній практиці та наукових дослідженнях; соціальний захист ВІЛ-інфікованих, хворих на СНІД, членів їхніх сімей і медичних працівників, зайнятих у сфері боротьби із захворюванням на СНІД, а також подання ВІЛ-інфікованим і хворим на СНІД усіх видів медичної допомоги в порядку, визначеному цим Законом та іншими нормативно-правовими актами; безпеку лікувально-діагностичного процесу пацієнтам та медичному персоналу в державних закладах охорони здоров’я, державний санітарно-епідеміологічний нагляд за безпекою цього процесу в закладах охорони здоров’я усіх форм власності, а також за виконанням заходів, спрямованих на запобігання поширенню ВІЛ-інфекції при здійсненні приватної медичної практики, наданні громадянам косметичних, перукарських та інших послуг, пов'язаних із порушенням цілості шкіри чи слизових оболонок.

Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають або на законних підставах тимчасово перебувають на території України, мають право на: медичний огляд з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини; одержання офіційного висновку про результати такого медичного огляду та кваліфікованих рекомендацій щодо запобігання розповсюдженню ВІЛ-інфекції. Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. № 2026 затверджено Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними. Право проведення медичного огляду та видачі офіційних висновків про його результати надається лише державним і комунальним закладам охорони здоров’я, що мають відповідно обладнані спеціальні лабораторії, акредитовані у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Медичний огляд проводиться добровільно і безоплатно. За бажанням особи, яка звернулася до закладу охорони здоров’я для проведення медичного огляду, такий огляд може бути проведено анонімно. Відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, котрої вони стосуються, а у випадках, передбачених законами України, також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров’я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду.

ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД особи зобов’язані: вживати заходів щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфекції; повідомити осіб, які були з ними у статевих контактах до виявлення факту інфікованості, про можливість їх зараження; відмовитися від донорства крові, її компонентів, інших біологічних рідин, клітин, органів і тканин для використання їх у медичній практиці.

ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД громадяни України користуються всіма правами та свободами, передбаченими Конституцією та законами України, іншими нормативно-правовими актами України. Крім загальних прав і свобод, вони мають право також на: відшкодування збитків, пов’язаних з обмеженням їх прав, яке мало місце внаслідок розголошення інформації про факт зараження цих осіб вірусом імунодефіциту людини; безоплатне забезпечення ліками, необхідними для лікування будь-якого наявного у них захворювання, засобами особистої профілактики та на психосоціальну підтримку; безоплатний проїзд до місця лікування і у зворотному напрямку за рахунок лікуваль­ної установи, яка видала направлення на лікування; користування ізольова­ною жилою кімнатою.

Забороняється відмова у прийнятті до лікувальних закладів, у наданні медичної допомоги, ущемлення інших прав осіб на підставі того, що вони є ВІЛ-інфікованими чи хворими на СНІД, а також ущемлення прав їх рідних і близьких на цій підставі. Особи, зараження яких ВІЛ-інфекцією сталося внаслідок виконання медичних маніпуляцій, мають право на відшкодування в судовому порядку завданої їх здоров’ю шкоди за рахунок винної особи.

Батьки дітей, інфікованих вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, та особи, які їх заміняють, мають право на: спільне перебування в стаціонарах з дітьми віком до 14 років зі звільненням на цей час від роботи з виплатою допомоги по тимчасовій непрацездатності у зв’язку з доглядом за хворою дитиною; збереження за одним із батьків у разі звільнення його з роботи у зв’язку з доглядом за дитиною віком до 16 років безперервного трудового стажу для нарахування допомоги по тимчасовій непрацездатності тощо.

Згідно зі статтею 23 Закону та постановою КМУ від 10 липня 1998 р. № 1051 дітям віком до 16 років, інфікованим вірусом імунодефіциту людини або хворим на СНІД, виплачується щомісячна державна допомога у розмірі двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Зараження ВІЛ медичних і фармацевтичних працівників при виконанні ними професійних обов’язків належить до професійних захворювань. Працівники, зайняті наданням медичної допомоги населенню, проведенням лабораторних і наукових досліджень з проблем ВІЛ-інфекції, виробництвом біологічних препаратів для діагностики, лікування і профілактики ВІЛ-інфекції та СНІДу, підлягають обов’язковому страхуванню за рахунок власника (уповноваженого ним органу) закладу охорони здоров’я на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов’язків, а також на випадок настання у зв’язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції.

Надання безплатної допомоги громадянам в екстремальних ситуаціях (стихійне лихо, катастрофи, аварії, масові отруєння, епідемії, епізоотії, радіаційне, бактеріологічне і хімічне забруднення тощо) покладається насамперед на спеціалізовані бригади постійної готовності служби екстреної медичної допомоги з відшкодуванням необхідних витрат місцевих закладів охорони здоров’я в повному обсязі за рахунок централізованих фондів.

В Україні створено спеціальну службу в системі охорони здоров’я – Державну службу медицини катастроф. Служба складається з медичних сил, медичних засобів та лікувальних закладів незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності на державному і територіальному рівнях. Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 20 листопада 1997 р. визначено медичні сили і засоби та лікувальні заклади Служби з обов’язковою кількістю спеціалізованих бригад постійної готовності; встановлено критерії визначення потреб ліжкового фонду у таких бригадах тощо. Служба надає постраждалим в екстремальних ситуаціях безоплатну медичну допомогу на догоспітальному та госпітальному етапах; організовує і проводить комплекс санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів; забезпечує збереження здоров’я свого персоналу та ін.

Громадянам, які під час невідкладної або екстремальної ситуації брали участь у рятуванні людей і сприяли поданню медичної допомоги, гарантуються у разі потреби в порядку, встановленому законодавством, безплатне лікування та матеріальна компенсація шкоди, заподіяної їх здоров’ю та майну.

Медико-соціальна допомога передбачає поєднання медико-санітарної допомоги з доглядом та обслуговуванням неповнолітніх, а також громадян похилого віку та інвалідів у закладах охорони здоров’я, у домашніх умовах або в соціальних закладах інтернатного типу: будинках-інтернатах для дітей, для громадян похилого віку та інвалідів, пансіонатах для ветеранів війни і праці.

Дата добавления: 2015-07-20