Характерні наслідки різних типів представництва

Мажоритарний принцип змушує ви­борців чітко визначитись щодо влас­них пріоритетів. Вважається, що він сприяє встановленню двопартійної системи та забезпечує ефективне, помірковане правління. На загальнонаціональному рівні влада часто переходить з рук до рук, і тут конкуренція між двома великими партіями нормаль­но забезпечує політичну стабільність. Найважливішою пере­вагою мажоритарної системи є тісний зв'язок між виборцями та їх депутатом незалежно від партійної приналежності остан­нього. Обраний депутат може присвятити себе значною мірою проблемам виборців, а також брати на себе роль їх захисника від бюрократії та несправедливості. Отже, в його діяльності інтереси свого округу можуть вступати в гостру суперечку із загальнодержавними інтересами.

Головною передумовою успіху таких систем є наявність консенсусу щодо базових питань суспільного життя, зміцнити ж його ці системи здатні вже власними силами. Але у країнах, у яких наявні територіальні чи етнічні суперечності і політи­чна культура яких не є однорідною, мажоритарність приво­дить до подальшої фрагментації суспільства та загострення соціально-політичних і територіальних конфліктів. Характер­ним з цієї точки зору є приклад Канади.

Головний аргумент супротивників мажоритарного представ­ництва завжди полягав у тому, що воно ігнорує меншини (тобто позиції виборців, чиї голоси віддані за суперників пе­реможця). Так викривляється реальне співвідношення політи­чних сил і не забезпечується адекватного представництва. Це відбувається тому, що кількість одержаних мандатів залежить не стільки від кількості зібраних голосів, скільки від того, як голоси розподілені по округах. Партії, чиї прихильники розпорошені територіально, зазвичай не мають жодних шансів на перемогу. Водночас можливості отримати місця у законодавчо­му органі у регіонально зосереджених рухів протесту або екстре­містських організацій можуть бути непередбачено високими.

Незважаючи на таку небезпеку, головним аргументом на ко­ристь мажоритарності залишається те, що вона спрямована на утворення парламентської більшості, тобто на створення умов для появи уряду, який чітко відповідав би за свої дії.

Тому мажоритарний принцип домінує у системі двотурового голосування (Франція: президент та Національна асамблея), а також у системі альтернативного голосування по одномандат­ному окрузі (Австралія: Палата депутатів).

Обидві ці системи унеможливлюють одержання мандата кандидатом, який не може розраховувати на підтримку біль­шості виборців, тому ці системи заохочують утворення пар­тійних блоків та широку міжпартійну співпрацю.

У виборчих системах пропорційного представництва загаль­не голосування використовується, головним чином, як засіб ви­явлення народних симпатій. Вибори спрямовані на досягнення якомога більшої відповідності між поданим за партію числом голосів та одержаним нею представництвом у парламенті. Про­порційне представництво сприяє зростанню політичної актив­ності та політичної соціалізації, тим самим знижуючи відчу­женість громадян від політичного процесу.

Усім змішаним системам з домінуванням пропорційного принципу властиві кілька рис:

— численність конкурентоздатних партій;

— часта зміна урядів;

— вирішальна роль партійного апарату;

— відсутність зв'язку між депутатом та виборцями.

Ці системи звинувачуються у тому, що замість визначення ефективної парламентської більшості та сприяння створенню працездатного уряду вони призводять до політичної фраг­ментації та появи слабких мінливих урядових колізій (Ізраїль, Італія, Нідерланди). До того ж збільшення вибору, до якого теоретично має привести пропорційна система, може бути заблокованим простою непоінформованістю виборців.

Той чи інший різновид пропорційного представництва існує у всіх західноєвропейських континентальних країнах. Жодна з них не ділить свою територію на виборчі округи однакового розміру. При визначенні округів беруться до уваги історичні кордони регіонів чи міст, і кількість представників від цих ок­ругів коливається залежно від розміру їх населення.

Усі пропорційні системи вимагають проведення виборів у ба­гатомандатних округах. Процес розподілу мандатів починається з вирахування квоти, тобто мінімального числа голосів, одер­жання яких гарантує партії одне депутатське місце.

Майже кожна пропорційна виборча система встановлює певний бар'єр представництва, тобто мінімальне число голо­сів з їх концентрацією по округах, яке партія мусить набрати для одержання представництва у виборних органах. Бар'єр у 4-5 % змушує невеликі партії шукати об'єднання з більш ва­гомими організаціями, сприяючи тим самим зменшенню чи­сла потенційних фракцій у парламенті чи виробленню більш працездатного уряду.

Німеччина, де половина бундестагу обирається за пропор­ційною системою, а половина — в одномандатних округах, має особливу систему підвищеної пропорційності. Право на участь у розподілі мандатів може одержати лише та партія, яка набрала щонайменше 5 % усіх поданих по країні голосів або перемогла як мінімум у трьох одномандатних округах. Та­кий бар'єр було встановлено з метою запобігти:

а) появі у парламенті екстремістських партій (Гітлер та на­ціонал-соціалісти прийшли до влади саме завдяки "чистій" пропорційності);

б) подрібненню партій та збільшенню кількості малих партій.

Найбільш пропорційною є виборча система Австрії, де від­хилення частки зібраних голосів від частки одержаних ман­датів не перевищує 1 %. Зворотно характеризуються іспан­ська та грецька системи: тут відхилення становить відповідно 17 та 12 %.

Більшість виборчих систем країн Європейського Союзу пе­редбачає наявність спеціального вторинного фонду мандатів, за допомогою якого підвищується представництво невеликих партій, тобто знижується частка проігнорованих голосів і зро­стає загальний показник пропорційності виборчої системи.

Найпоширенішим видом застосовуваного пропорційного представництва у змішаних системах є система партійних спи­сків, її використовують усі країни континентальної Європи за винятком Франції.

Загальною для всіх цих країн є така схема: виборець ставить хрестик навпроти списку партії, яку він підтримує (цей спи­сок може бути загальнонаціональним, регіональним чи місце­вим). Іноді виборці мають можливість віддавати голоси кандидатам як від однієї, так і від різних партій. Далі для між-партійного розподілу мандатів використовуються спеціально

створені і чітко визначені законодавством формули. Депутата­ми стає визначена для кожної партії кількість кандидатів, найближчих до першого місця у списку за результатами про­веденого голосування.

Від чого залежить формування виборчої системи конкретної країни? Очевидно, абстрактні міркування щодо справедливо­сті та гарного правління не можуть бути при цьому вирішаль­ними. Провідну роль тут грають об'єктивні чинники, що спонукають суб'єктів політичного процесу до відповідного кроку у напрямі створення особливого виборного механізму.

Чільне місце тут посідає загальна політична культура та по­літичні традиції окремих суспільств. Етнічно й ідеологічно монолітне національно-культурне середовище є важливою пе­редумовою успіху територіального представництва. Вище вже зазначалося, що саме воно є головною рисою систем мажори­тарного типу, які еволюційно виникли в країнах Британської Співдружності.

Винятком є США. Але в цій країні територіальне представ­ництво було обумовлене федеративним устроєм. Відсутність етнічної та культурної однорідності компенсувалась і компен­сується нині славнозвісним Біллем про права — гарантом од­норідності ідеолога. На подібну ідеологічну гомогенність (хоча і примусову) спиралась мажоритарна виборча система колишнього Радянського Союзу.

Перші паростки пропорційного представництва з'явились в етнічно гетерогенних суспільствах, зокрема у Данії, де у 1855 р. воно було впроваджено у процес формування верхньої палати парламенту (з огляду на активність німецької меншини Шлезвігу). У 1889 р. пропорційне представництво почали за­стосовувати швейцарські кантони, а з 1906 р. — Фінляндія.

На той час коли система партійних списків отримала оста­точне визнання країн континентальної Європи, їх багатопар-тійні системи були повністю сформовані. Плюралізм політичних позицій тим самим отримав структурне і фор­мально-законодавче завершення.

Наслідки впровадження певної виборчої системи теж вели­кою мірою залежать від особливостей самого суспільства. На­приклад, досвід скандинавських країн взагалі руйнує уявлення про систему партійного представництва як джерела політичної нестабільності і слабкості уряду: саме вона була вирішальним фактором постійної переваги соціал-демократів та відповідного стилю урядування. Пропорційні системи Ір­ландії та Японії не тільки не суперечать існуючій консервативній політичній культурі, а й сприяють збереженню і зміцнен­ню її позицій. Приклад Греції свідчить, що за різних історичних умов одна і та сама система може призвести до протилежних на­слідків. Пропорційне представництво у цій країні у 1950 р. спри­чинило появу хитких коаліцій; у 1967 р. — до військового перевороту, з 1974 р. забезпечувало наявність стабільного уряду.

Дата добавления: 2015-07-25