Кримінологічна характеристика корупційної злочинності й особи корупцїонера

Корупційна злочинність — це сукупність злочинів, що поляга­ють у зловживанні посадовими особами органів державної влади чи місцевого самоврядування наданими їм повноваженнями у власних або третіх осіб інтересах.

Кримінологічна характеристика корупційної злочинності усклад­нюється низкою моментів. По-перше, відсутністю в нашій державі правового поняття корупційних злочинів. По-друге, неповнотою офі­ційної статистики, яка фіксує лише окремі показники корупційних діянь. Проте отримати уявлення про стан, структуру, динаміку і гео­графію корупційної злочинності в Україні, виходячи із статистичних даних, все ж таки можна.

Так, хабарництво становить 0,3—0,5 % від загальної кількості зареєстрованих злочинів. У 1990—1999 рр. спостерігалася тенден­ція до зростання хабарництва. Так, у 1990 р. в Україні було зареєст­ровано 420 випадків одержання хабара, 55 — посередництва в ха­барництві і 524 — давання хабара. У наступних роках ці цифри бу­ли такими: у 1995 р. відповідно 1187, 84 і 589; 1996 р. — 1286, 77 і 542; 1997 р. — 1540, 76 і 600; 1998 р. — 1641, 89 і 718; 1999 р. — 1514, 109, 703. Отже, якщо у 1990 р. було зареєстровано 999 випад­ків хабарництва, то у 1999 — 2326 (+ 232,8 %).

Кількість засуджених за хабарництво характеризується такими показниками. У 1990 р. за одержання хабара було засуджено 77, да­вання хабара — 113, посередництво у хабарництві — 5 осіб. У на­ступних роках кількість засуджених за ці злочини відповідно стано­вила: у 1995 р. — 209, 62, 11; 1996 р. — 306, 123, 9; 1997 р. — 305, 165, 13; 1998 р. — 351, 153, 4; 1999 р. — 315, 126, 10; 2000 р. — 383, 122, 6 осіб.

Аналіз наведених прикладів дає змогу констатувати суттєві роз­біжності між кількістю зареєстрованих фактів хабарництва і осіб, засуджених за його вчинення. За виявленими у 1990 р. 420 фактами

одержання хабара було засуджено лише 77 осіб, у 1997 р, за 1540 такими фактами — 305 осіб. Ще більш разючою ця різниця є для посередництва у хабарництві, за вчинення якого засуджується по кілька осіб на рік.

В останнє десятиліття спостерігалося зростання групового ха­барництва, а в окремі роки відбувалися його "спалахи". Так, якщо у 1990 році питома вага групового хабарництва становила 19,5 %, то у 1993 р. — 41,5 %, 1994 р. — 39,7 %.

У характеристиці хабарників відмічаються наступні тенденції:

1) зменшення кількості жінок—хабарників. Якщо у 1990 році во­
ни становили 42 %, то у 1999 — 28,7 %;

2) підвищення освітнього рівня хабарників. Якщо у 1990 році
52,9 % хабарників мали вищу або середню спеціальну освіту, то у
1999 році таких вже було 84 %;

3) зменшення числа хабарників, які раніше вчиняли злочини.
Якщо у 1990 році такі особи становили 3,2 %, то у 1999 — 1,8 %.

4) незначні коливання у віці хабарників. Зокрема, зменшилась
кількість хабарників у віці 25—29 років (у 1990 р. таких було
15,3 %, 1998 — 11,1 %). Зате збільшилась частка хабарників у віці
ЗО років і старше (у 1990 р, таких було 80,8 %, 1998 — 82,4 %).
Спостерігається також збільшення числа хабарників, яким виповни­
лося 60 років. У 1996 році таких було 3,7 %, 1997 — 4,2 %,
1998 — 5,3 %, 1999 — 6,8 %.

Переважна більшість викритих фактів хабарництва стосувалася посадових осіб нижчої ланки (керівників структурних підрозділів підприємств, голів чи секретарів сільських рад, спеціалістів установ районного рівня, оперативних уповноважених, слідчих, інспекторів тощо). Це свідчить про те, що офіційна статистика не відображує реальних масштабів хабарництва, оскільки воно має дуже високу латентність. Варто зазначити, що такий стан речей у цій сфері при­таманний не лише Україні, а й зарубіжним країнам, насамперед тим, що виникли на теренах колишнього СРСР. За експертними оцінками, із масиву реально існуючого хабарництва офіційно реєст­рується не більше одного відсотка цих злочинів.

Зловживання владою або посадовим становищем теж мають тенденцію до зростання. Якщо у 1990 р. таких злочинів було заре­єстровано 594, то у 1999 — 5789. Це зростання переривалося лише у 1993 р., коли було зареєстровано 638 зловживань владою. Освіт­ній рівень осіб, які вчиняють ці злочини, є найвищим серед усіх по­садових злочинців. Так, у 1996 році частка осіб з вищою або серед­ньою спеціальною освітою серед них становила 81,1 %, у 1999 — 87,7 %. Питома вага осіб, які вчиняють зазначені злочини, є най-

більшою серед посадових злочинців. У 1999 році їх було 29,6 %, то­ді як хабарників — 12,1 %, а осіб, що перевищили владу або поса­дові повноваження — 5,1 %.

Серед тих, хто зловживає владою чи посадовим становищем, до­сить велика частка жінок — близько 40 %.

Розкрадання державного або колективного майна шляхом привласнення, розтрати чи зловживання посадовим станови­щем мають найменші, порівняно з вище розглянутими злочинами, темпи зростання. За останні десять років вони зросли лише на 28,9 % (у 1990 році їх зареєстровано 10649, а 1999 — 13724). Най­більш поширений цей вид розкрадань у сільському господарстві, ву­гільній промисловості, торгівлі та на залізничному транспорті. Од­нак, якщо брати до уваги кількість осіб, які вчинили подібні розкра­дання, то картина щодо найбільш криміналізованих галузей буде де­що іншою. У 1999 році питома вага цих злочинців у сільському господарстві становила 6,1 %, на транспорті — 7,8 %, у торгівлі і громадському харчуванні — 4,9 %, сфері приватизації — 52,6 %, банківської діяльності — 28 %, фінансів — 28,6 %, у митних орга­нах — 64,8 %, судах та інших органах юстиції — 56,9 %.

Простежується зв'язок корупщ'йної злочинності з організова­ною. У 1990 році в Україні було виявлено 371 організовану злочин­ну групу, з яких 6 були корумпованими. У 1993 році ці показники відповідно складали 621 і 34, у 1995 — 871 І 36, у 1999 — 1166 і 14. Із виявлених у 1990 році 1843 злочинів, вчинених організовани­ми злочинними групами, корупційним був 101 злочин, тобто 5,5 %. У 1993 році цей показник становив 2,4 % (відповідно 2794 і 69 зло­чинів), у 1996 — 3 % (відповідно 6241 і 192 злочини), у 1999 — 2 % (відповідно 45476 і 934 злочини). Однак, до цих офіційних цифр треба ставитися досить скептично, і таку малу кількість корупцій-них злочинів можна пояснити лише перекручуванням статистичних даних заради прикрашування дійсності.

Викладене вище дає підстави для наступних висновків. По-пер­ше, офіційна статистика не висвітлює всієї корупції в Україні в силу недоліків статистичної звітності та високої латентності цього виду злочинності. Тут слід погодитися з дослідниками (наприклад, М. І. Камликом, Є, В. Невмержицьким), які вважають, що офіційні дані про корупцію відображають лише активність правоохоронних орга­нів у боротьбі з нею, але ні в якому разі не реальний рівень коруп-ційної злочинності. По-друге, існують проблеми Із застосуванням антикорупційного законодавства, пов'язані з соціальним статусом корупціонерів. До відповідальності притягуються дрібні чиновники, а "акули" залишаються на волі.

Спостереження за корупціонерами показують, що від інших ви­дів злочинців вони відрізняються передусім особливою соціальною позицією — наявністю владних повноважень, без яких не можуть вчинятися корупційні діяння.

Корупційна поведінка, як правило, проявляється у двох формах. Перша з них полягає у відхиленні особи, уповноваженої на виконан­ня функцій держави, у своїй службовій діяльності від норм, встанов­лених правовими актами. Йдеться про зміну мотивації діяльності, ціннісних орієнтацій, трансформацію законослухняної особи в ко-рупціонера. Займаючи певну посаду, така особа вважає за можливе неправомірно використати надані їй повноваження у власних інте­ресах чи Інтересах інших осіб. При цьому відбувається поступове нарощування інтенсивності корумпованої поведінки, в результаті чого особа твердо стає на злочинний шлях, виявляючи все більш не­безпечні корупційні прояви. Бувають і ситуативні корупціонери, які вчинюють злочини під впливом складних життєвих обставин.

Друга форма корумпованої поведінки характеризується тим, що зайнявши відповідну посаду особа вже зорієнтована на протиправне використання владних повноважень для наживи. Тобто вона ціле­спрямовано йде до влади, щоб вчиняти корупційні злочини.

Дата добавления: 2015-07-25