Загальний огляд життя і творчості Василя Барки.

Василь Барка (справжнє прізвище - Очерет) народився 16 липня 1908 року в селі Солониці Лубенського повіту на Полтавщині. Родина Костянтина та Марії Очеретів не була заможною. Від злиднів рятувалися щоденною працею, значну час­тину якої виконували діти. Батько був учасником Російсько-японської та Першої світової воєн. Мав контузію і поранення, але не втратив гідності, розуму й до останніх днів був годувальником і захисником сім'ї. Дітей у родині разом з Василем було троє. В.Барка походить із давнього українського роду. Його пращуром був запорозький сотник Очерет, про якого знаходимо згадки у „Чорній раді” П.Куліша. Початкову освіту всі діти здобули в 3-класній початковій школі с. Миколаївка, куди пізніше переселилися Очерети в духовному училищі (бурсі), бо оскільки сім'я належала до "козачого сословія", то плати за навчання від них не брали. Тут бездоганно викладали теологію, мабуть тому, пізніше у житті й у творчості В.Барки проблемі духовності взагалі й релігійност і зокрема, буде приділено значну увагу. У радянські часи Лубенське духовне училище переформували в трудову семирічку, де нові вчителі навчали безбожництву, серед них лише учитель математики мав позитивні відгуки. Він познайомив Барку з українською класикою. З того часу Шевченко, Франко, Коцюбинський, Стефаник – улюблені письменники. Усі здобули також і вищу освіту. Були людьми з непересічними характерами й талантами: старший брат Олександр став професором математики в Новосибірському університеті й автором 1-го посібника з фотограмметрії, середній Іван – інженером, начальником ливарного цеху в Дніпродзержинську, а потім висвятився на священика.

Хоча батько працював теслею в артілі "Увєчний воїн", заробітку не вистачало, й сини бралися доглядати чужі сади. Одна господиня співчувала хлопчикам, сприяла тому, щоб діти причастилися до кращих зразків рідної та світової літератури. „Одного дня, - як згадував пізніше Барка, - коли я стеріг сад, вона дала переглядати дві книги: "Гай­дамаки" Шевченка - з ілюстраціями Сластіона і "Божественну комедію" Данте. "Гайдамаки" прочиталися легко, з цікавістю; але "Божественна ко­медія" зосталася більшою частиною незрозуміла, тільки чудові ілюстрації ввели в цілий світ надзвичайних подій і запам'яталися назавжди".

Після семирічки талановитий юнак вчився на педагогічних курсах, які згодом стали педтехнікумом. При вступі на вчительські курси Василь, мабуть, через вплив старшого брата, обрав математику й фізику, але на­лежно опанувати їх не міг: "Закінчивши педагогічний технікум, після всіх драм і конфліктів став учителем математики і фізики, але слабким, в не­повній середній школі".

У 1927 року Василь Костянтинович починає вчите­лювати в рідному селі Володимира Сосюри Третя Рота, яке вже тоді було перейменоване на Нижнє. Педагога обурювало, що місцева влада кривди­ла школярів. На батьківських зборах він назвав партійців злодіями, вони його самовільно заарештували, назвавши божевільним. Лікар-психоневролог відмовилася підтвердити діагноз, і Очерета випусти­ли. Товариш порадив тікати з України.

У 1928 році Василь виїхав на Кубань, вступив на філологічний факультет Красно­дарського педінституту й успішно закінчив його. Прагнення до літерату­рознавчої науки привело юнака до аспірантури. Тоді ж почав писати вірші й навіть відправив листа з циклом поезій Павлові Тичині. Відповіді довго не було, але вірші опублікували, а згодом Павло Григорович порадив по­чатківцеві готувати збірку. Очерет уже мав достатню кількість поезій і, відібравши найкращі, запропонував до видання.

На початку тридцятих років у Харкові Василь Барка видав дві збірки поезій: "Шляхи" та "Цехи". Як тільки у 1930 році вийшли "Шляхи", у "Літературній газеті" появилася погромна стаття "Проти класово-ворожих вилазок в поезії". У ній критик дофантазувався до того, що не тільки зви­нувачував автора збірки в "буржуазному націоналізмі", а й закидав Барці, що той захищає церкву і священиків й цими віршами хоче дати знати Європі, як в СРСР фізично ліквідують служителів культу.

Збірка "Цехи" писалася на замовлення: Барці підказали, про що і як саме писати. У 1932 році Барка одружився, а восени 1933 року в родина дочекалась сина Юрка. Письменик відчував, що на нього тиснуть, стежать за кожним кроком. Українське відділення аспірантури він був змушений кинути: усе українське суворо й підозріло пильнувалося. Відділ середньові­чних західних літератур "проваджений був російською мовою", тому, як згадує Барка, скінчилися його можливості писати українською і вивчати рідну літературу. Аспірантуру закінчував у Москві при столичному педа­гогічному інституті. Темою кандидатської науковець обрав співвідношен­ня реалізму і фантастики в стилі "Божественної комедії" Данте Аліг'єрі.

Навчаючись у Москві, письменник працював за сумісництвом у музеї. Але за те, що виставив картини релігійного змісту "Мадонна з святим Георгієм" Рафаеля, "Різдво" Кореджіо, "Чоловік смутку" (бичування Христа) Дюрера, його збиралися судити. Та, на щастя, підоспіла вказівка з Крем­ля про "спрощеність" у підході до шедеврів, і Барку випустили.

Щоб не ускладнювати своє становище, Василь Костянтинович виїхав на Північний Кавказ, де влаштувався викладачем. Там Барка у 22 роки і завершував дисер­тацію. Захист відбувся 13 березня 1940 року, Василь Барка влаштувався на філологічному факультеті Ростовського уні­верситету, читав курс історії західноєвропейської літератури епохи Серед­ньовіччя. Здоров'я потребувало лікування, але письменник всього себе віддавав науці й творчості. Барка ще вірив у можливість справедливого соціального ладу при комунізмі, хоча реалії соціалізму приголомшували його злиднями і штучними голодоморами.

Добровольцем іде на фронт. Про свої прозріння, внутрішній стан і події, які довелося пережити у вирі Другої світової війни, письменник писав відверто: "Слухайте, я був радянським патріотом. Я ненавидів сталінщину всіма фібрами душі, диктатуріат. Я вірив в ідеальний образ комунізму... Я був хворий, дуже хворий перед війною. Одужав. І можна було відпрошуватися від фронту. Я пішов на фронт, бо вважав, що це мій обов'язок, бо гітлеризм несе нищення народові... Спершу ми були в народному ополченні...А потім німці так швидко рушили на Кавказ, що нас вивели з казарм народного ополчення і влили в регулярну червоноармійську частину, яка обороняла підступи до Кавка­зу". Коли солдатів кинули в бій, виявилося, що вони навіть належно не озброєні. Письменник пізніше згадував: "В ніч на 10 серпня 1942 року німці раптово змінили напрямок наступу - тоді нас дуже швидко повели їм назустріч, переймати біля річки. На жаль, через непідготовленість (в багатьох гранатах, наприклад, не було капсулів-детонаторів: забули вида­ти) і через невдалий маневр командування все закінчилось м'ясорубкою.

Після поранення осколком в голову, коли вже плече було пробите ку­лею з танкового кулемета, я втратив свідомість. Опритомнів, добувсь до городів на околиці і заліз в покинуту хату; вся ліва сторона гімнастьорки біла закривавлена і прилипала".

Пораненого, ризикуючи життям, рятували чужі люди. Німці закида­ли окуповану територію листівками, в яких повідомлялося, що кожен військовий, який переховується, і ті, в кого він знаходиться, будуть знищені. З радянських літаків теж летіли папірчики з подібним змістом: "Всі, хто зостався живий при німцях, проголошувалися "ізменнікамі родіни". Барка опинявся між двома смертями, викреслений з живих".

Дружині з маленьким сином не змогли евакуюватися і вернулися додому. Відбулася коротка зустріч пораненого Барки з рідними, але дуже швидко німці розбили ілюзію сімейного щастя. Окупантам була потрібна робоча сила для праці в рейху, тому всіх чоловіків вербували на каторжні роботи. Часто фашисти робили облаву і хапали тих, хто не встиг сховатися, вантажили в товарні вагони і силою відправляли в Німеччину. Добровільно можна було зголошуватися на виїзд цілими сім'ями. Барка не хотів розлучатися з рідними, але стояла холоднеча, і подорож у товарня­ках була б смертельно небезпечною для маленького сина.

У січні 1943 року Барка поїхав сам. Дорога виявилась настільки важкою, що й він, до­рослий чоловік, мало не загинув. У Берліні українському видавництву був потрібний коректор, і кволого, не здатного до іншої роботи, Барку взяли на цю посаду. У Німеччині доля звела Василя Барку з поетом і видавцем Богданом Кравцівим. Почався другий період у творчості. Згодом тут вийшли Барчині збірки поезій "Апостоли" (1946) та "Білий світ" (1947). Повернення в Україну стало неможливим: і за те, що залишився на окупованій території, і за те, що вивезли до Німеччини, і за співробітництво в закордонному українському видавництві. За ці "гріхи" його чекала тільки смерть.

Післявоєнна Німеччина з великими труднощами гоїла рани. Зруйнова­на, поділена на сфери впливу між союзниками, вона стада країною руїн, бідувань та жорстоких переслідувань.

У 1949 році Василь Барка виїхав до Америки. Але й тут прожити було нелегко. Голодуючий, часто безробітний, хворий письменник міг витрачати на день щонайбільше 35 центів. Дивно, але і за таких умов навіть творив.

Ясна річ, що Барці-емігранту доводилося зголошуватися на будь-яку роботу. Вибору не було: топив котли у кочегарці, возив тачкою вугілля, мив підлоги і вікна в шпиталі. У Америці вийшли поетичні книги "Псалом голубиного поля" (1958), "Океан" (1959), "Лірник" (Вибране, 1968). Несподівано Василь Барка зая­вив про себе як талановитий прозаїк. У 1953 році побачив світ роман "Рай", написаний ще в таборі "ДіПІ". Згодом Василь Барка дещо переробив цей в цілому досконалий твір і дав йому іншу назву - "Душа едемітів" (1958).

Упродовж 1958-1961 років письменник працює над романом "Жов­тий князь". Міфічна лінія цього твору зав'язана на враженнях від "Апока­ліпсиса", який знав ще з дитячих літ. Взагалі, письменник у своєму житті часто звертався до Біблії.

Василь Барка знаний і як талановитий критик (літературознавче дослідження "Хліборобський Орфей, або Кларнетизм", есе "Правда Коб­заря"). Він досить вдало переклав українською "Короля Ліра" В.Шекспіра, "Одкровення святого Йоанна Богослова" з Біблії, фрагменти з поеми Данте "Божественна комедія".

Багато уваги приділяв письменник і громадській роботі: декілька років був редактором українського відділу радіо "Свобода" в Нью-Йорку.

З роками митець все ближче підходить до проблеми людини і Бога. У 1958 році (у день свого п'ятдесятиріччя) Василь Барка прийняв біле чернецтво, тобто вирішив стати монахом у мирському житті.У роки сексуальної розкутості в Америці та й в усьому західному світі Василь Барка намагався захищати й пропагувати по­дружню вірність, її він вважав необхідною суспільною нормою

З 1968 р. В.Барка на запрошення Українського братнього Союзу читає лекції на курсах українознавства в Глен Спеї, де оселяється в незвичайному помешканні вежі „Верховина” (власність Братського союзу робітників-українців), де прожив останніх 30 років. У 1986 році виходить його роман у віршах в чотирьох томах "Свідок для сонця шестикрилих", за який Барка одержав премію фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів. Письменник плідно працював і в останні роки життя. Мико­ла Жулинський, відвідавши Барку незадовго до смерті, залишив нам такі враження: "Чистий, душевно просвітлений ду­ховним перекликом зі своїм патроном - Григорієм Сковородою, щирий, сердечний і співчутливий, Василь Барка повсякчас збагачується досвідом світу, який його спіймав, але не зумів удержати. Поет і філософ уже давно звільнився духом від його зваб та посягань і піднявся на вищий рівень духовного самовираження".

Помер 11 квітня 2003 р., на 95 році життя в притулку для інвалідів гірського містечка США – Ліберті.

Дата добавления: 2015-07-16