Фактори, що впливають на процес політичної комунікації: комунікація через засоби масової інформації, комунікація через організації, комунікація через неформальні канали.

Політична комунікація є процес передачі політичної інформації, завдяки якому вона циркулює від однієї частини політичної системи до іншої, а також між політичною і соціальною системами. Йде безперервний процес взаємообміну інформацією між індивідуумами та групами на всіх рівнях.

можна вирізнити три способи комунікації.
1. Комунікація через засоби масової інформації. Йдеться про друковані (преса, книги, плакати тощо) або електронні (радіо, телебачення і т. ін.) засоби масової інформації.
2. Комунікація через організації. Політичні партії або групи тиску служать як ланки передачі між правителями і керованими. Тому Лестер Мілбрейт розглядає уряд як комунікаційну мережу, яка скеровує свої дії відповідно до інформації, що їй передається; він підкреслює тут-таки значення лобістів: «Усі урядовці формують рішення на підставі того, що дійшло до їхньої уваги, а не того, що об'єктивно правильне чи реальне. Відтак єдиний спосіб вплинути на рішення — це застосувати вплив на сприйняття тих, хто їх приймає. Тому комунікація є єдиний засіб змінити сприйняття або вплинути-на нього: процес лобізму є цілком комунікативний процес».
3. Комунікація через неформальні контакти. Цей спосіб комунікації через особисті, «обличчям до обличчя» зв'язки важливий у примітивних або традиціоналістських суспільствах. Але він має значення і в розвинених суспільствах, навіть за умов розквіту засобів масової інформації.
Ця обставина доведена в дослідженні Пола Лазарсфельда про пропаганду та ефект засобів масової інформації. Аудиторія не сприймає засоби масової інформації як певний недиференцінований блок. Маси, всередині яких формуються думки, поводять себе як сукупність структур. Вплив засобів масової інформації відбувається за посередництвом певних осіб, які відіграють у цьому процесі роль ініціаторів і передавачів — «лідерів думки» (що спрямовують думку, зацікавлені в ній). Кожен із них впливає на членів «первісної групи» (сім'я, робоча група тощо), до якої він належить.

У поширенні інформації треба бачити дві послідовні хвилі. Перша доходить до «лідерів думки», друга йде від них, розгалужується в їхній аудиторії. «Лідери думки» позначені кількома рисами: вони інформованій, ніж їхнє оточення; вони уважніші до інформації; вони більше читають газет, слухають радіо, дивляться телебачення тощо.
Тому Лазарсфельд, Берельсон і Годе пишуть: «Ідеї поширюються від радіо і преси до лідерів думки і згодом від них до менш активних секторів»3. Поширення інформації відбувається послідовними жмутами. Комунікація включає два послідовних потоки («двоступеневий потік комунікації»). Таким чином, лідери думки є посередниками впливу засобів масової інформації на людей.

Кожна політична система розгортає свою власну мережу політичної комунікації відповідно до своїх можливостей та економічного розвитку. Існує прямий зв'язок між рівнем економічного розвитку і рівнем розвитку засобів масової інформації.
Водночас існує ширше співвідношення між комунікацією та політичним розвитком. Структури комунікації розвиваються паралельно до політичних систем.
З другого боку, за ступенем автономності структур можна відрізнити ліберальні системи від авторитарних або тоталітарних, оскільки останні намагаються суворо контролювати політичну комунікацію з метою формування громадської думки.
Такі явища, як вибірковість пам'яті, однобічна інформація, невикористання різних джерел тощо, можуть позбавити державу відчуття реальності щодо суспільства. Інформуючи саму себе, не маючи достатньої кількості контактів із зовнішнім середовищем, вона ризикує залишитися в замкненому колі. Коли немає реального спілкування з людьми, не сприймаються й не задовольняються всі їхні очікування, влада підходить до небезпеки помилок і розривів.
Щоб ефективніше працювати, політична система мусить завжди перебувати в стані готовності, бути сприйнятливою та уважною до тенденцій і потреб суспільства. Це вкрай потрібно для того, щоб правильно реагувати на імпульси, що йдуть від нього, щоб відповідати на його очікування. Колись правознавці назвали це «урядом громадської думки». Тим, власне, вони визначили демократію під оглядом взаємообміну, комунікації, постійного діалогу між владою і громадськістю.
Для того, щоб адміністративна система мала більше можливостей для комунікації, необхідно зменшити віддалі і подолати бар'єри, які заважають групам і країнам у суспільній та службовій піраміді взаємодіяти ефективно

.86. Модернізаційна концепція Хабермаса

Хабермас (1985 г «Філософський дискурс про модерні Дванадцять лекцій.»): Аналіз розвития поняття «сучасний». Вперше використовується в Європі наприкінці V ст. з метою розмежування отримав офіційний статус християнського сьогодення і язичницького римського минулого. Епоха Просвітництва й романтизму наповнила його змістом, співвідносні з сучасним: модерне - те, що сприяє об'єктивному вираженню спонтанно оновлюється актуальності духу часу. Новий час: у Європі склалася особлива цивілізація модерності, радикально відрізняється від традиційного суспільства.
Хабермас переконаний, що вперше ясне тлумачення модерну, сучасності та зв'язку цих понять з співвідношення запропоновано Гегелем. Модерність виникла в Західній Європі завдяки формуванню протестантської трудової етики, ринкової економіки, бюрократії та правової системи. У Західній Європі макропроцес модернізації - переходу від традиційного (доіндустріального) суспільства до суспільства модерності зайняв кілька століть.
Центральними поняттями концепції модерну-постмодерну Хабермаса прийнято вважати «раціональність», «інструментальний розум», «сучасність», «деструкція», «деконструкція», «воля», «влада» («панування») та ін.
Версії модерну - «технологічний модернізм» і «модернізм свободи».
Модерність протиставляється всім традиційним суспільствам, ототожнюється із суспільством, де панує індивідуалізм та уніфіковані соціальні зв'язки. Постмодерн як поняття означає, що траєкторія суспільного ставлення веде від інститутів модерну до нового типу суспільства.
У відмові від пошуку «вектора», по Хабермасу, відмова від розуміння її нинішнього стану як стану «незавершеного проекту»: «проект освіти» був проектом монологічного розуму. Розум, що приходить йому на зміну, повинен звільнитися від монологичности, навчитися критикувати, запитувати, змінювати власні основи, вести дискурс.
В епоху модерну рефлексивність (діяльність розуму, спрямована на дослідження його власних законів і підстав) стає визначальною характеристикою людської діяльності. Сучасність - «деформована реалізація розуму в історії», втілення в сучасності моделей свідомості і мислення.
Хабермас: причини кризи промислової, капіталістичної цивілізації: системний (економічний) криза надвиробництва і криза ідентичності, чреваті руйнуванням соціальних зв'язків, порушенням соціальної інтеграції та кризою особистості. Протиріччя сучасного суспільства ведуть до порушення системного рівноваги.
Ю. Хабермас вважає, що епоха модерності триває сьогодні, як продовжується і процес модернізації. Модерн, модерність - це інтегральна характеристика європейського суспільства і культури, етап становлення й еволюції промислового суспільства, що приходить на зміну традиційному.

Дата добавления: 2015-07-16