Держава киданів (907 - 1125).

Кидані (самоназва - китаї) - монголомовний народ, нащадки одного з відгалужень сяньбійського етносу, населяли степи Західної Маньжчурії і до VІІ ст. займалися полюванням та рибальством. Потрапивши під владу тюркютів вони перейняли у сусідів навички тваринництва, а потім по черзі підкорялися Танам, “блакитним тюркам”, уйгурам і тільки після краху Уйгурського каганату й занепаду Танської імперії знову здобули незалежність. Панівною релігією киданів, їхнім офіційним культом був язичницький шаманізм. Жили вони конфедерацією восьми племен під началом єдиного верховного вождя, котрим ставав по черзі на три роки кожен із восьми племінних вождів (даженів - “великих людей”). Такий державний устрій у китаїв зберігався півстоліття, доки в 903_р. черговим великим вождем конфедерації не став Єлюй Амбагянь (Абаоцзи, 903 - 927), який у 907 р. завдяки державному перевороту перетворив киданьську конфедерацію племен на монархічну державу.

Амбагянь народився 872 р. після того, як мати побачила уві сні, як до неї на груди впало сонце. З трьох місяців малюк Амбагянь почав ходити, з року - розмовляти, а “досягши зрілого віку, вирізнятися міцною статурою, сміливістю, войовничістю й кмітливістю. Чудово їздив верхи та стріляв із лука, пробиваючи стрілою залізо...”20. Його опорою стало рідне плем'я іла.

У 905 р. на запрошення “двічі вірного” зрадника Чжу Веня (який намагався за допомогою степняків стати китайським імператором) кидані під проводом Єлюя Амбагяня воювали в Китаї, де захопили багато коштовних трофеїв, а коли в 907 р. настав час здати владу іншому даженю, Абаоцзи за порадою хитрої дружини Шулюй запросив усіх вождів на бенкет, де, напоївши їх вином, відрубав усім даженям голови.

Тоді ж Єлюй Амбагянь проголосив себе “Небесним імператором”, дружину - “Земною імператрицею”, а для згуртування войовничих підданих розпочав масштабні війни з сусідами. Успішні набіги давали киданям багату здобич, і заради матеріального добробуту вони не стали порушувати питання про “нелегітимність” імператорської влади. Рід Єлюй узурпував киданьський престол.

У 911 р. Абаоцзи поневолив татабів, у 915 р. - амурське плем'я угі, а в 916 р. розпочав десятирічну війну з могутнім Бохаєм. Того ж року Амбагянь придумав назву для своєї імперії - Ляо (“Залізна”). В 926 р. за наказом “Небесного імператора” на базі китайської ієрогліфіки була створена перша киданьська писемність (із трьох тисяч знаків).

У 927 р. після гучних перемог над бохайцями й татарами Абаоцзи залишив своєму синові Дегуану (927 - 947) у спадок державу, яка контролювала всю Маньчжурію, та кидані мріяли про більше.

В першій половині X ст. роздроблений Китай являв собою жалюгідне видовище в політичному плані. На півночі мінялися династії, на півдні різалися “десять царств”, а киданів багатства південного сусіда притягували як магніт, і в 936 р. їхня монголомовна орда вторглася в долину Хуанхе.

Ляосці влаштували в долині Хуанхе масовий бандитизм і пограбунок, “спустошили землі,...перетворивши їх на руїни”21. “Молодих і здорових при цьому вбивали мечами, а старих і малих кидали в рови і канали... Населення втратило майже все майно”22.

Дезорганізовані китайські армії не змогли зупинити агресора, і в 946 р. Дегуан захопив Кайфин, звідки пригнав до Ляо безліч китайських бранців, але жити одним лише бандитизмом держава довго не може, і, приєднавши до Ляо 16 китайських областей, Дегуан запровадив при дворі китайський церемоніал, сформував централізований бюрократичний апарат (за китайським зразком). Нову імперську столицю Яньцзін (сучасний Пекін) прикрасили чудові храми й будівлі, завдяки китайським полоненим розвивалися ремесла й торгівля. Кидані займалися тепер лише війною та конярством (теж із військовим ухилом), їхнє життя протікало у війнах і розвагах, а податки з китайських виробників, підданих Ляо, годували цю монголомовну кочову орду.

Племінник і спадкоємець Дегуана Уюй (947 - 951) довів до апогею китаїзацію ляоського державного організму. “В одязі, ремеслах та мистецтвах” відмінності між Ляо й Китаєм звелися майже нанівець, і “навіть назви чиновних посад - і ті були майже такими самими, як і в “Серединній державі”23.

Проте дуальність ляоської етно-політико-економічної структури швидко далася взнаки. Організувати керівництво складними іригаційними системами кидані так і не навчились, 952 р. в Ляо “сталася велика повінь, унаслідок якої 440 тис. мешканців, які зазнали шкоди, втекли на терени Китаю”24. Серед поневолених киданями кочовиків зростало невдоволення засиллям бюрократії, нехтуванням степових традицій “вільності” племен і масштабами китаїзації. До всіх бід додалося возз'єднання Китаю під скіпетром династії Сун (979 р.), яка створила постійне військо з найманців-професіоналів і розпочала війну за повернення окупованих киданями китайських окраїн. Проте воєнні кампанії 979 та 986 рр. Суни програли (їхню піхоту зім'яла на рівнині закована в лати киданьська кіннота таранного типу, очолювана непереможним ляоським генералом Єлюєм Сюго), а в 1004 р. розгромлений Китай підписав з киданями принизливий мир, за яким імператор Ляо проголошувався “старшим братом” сунського “Сина Неба”, до того ж Китай зобов'язався щорічно сплачувати киданям данину (200 тис. відрізів шовку і 100 тис. зливків срібла; з 1042 р. данину збільшили майже удвоє).

В XI ст. імперія Ляо досягла апогею своєї могутності. Населення становило 4,8 млн підданих (із них 800 тис. киданів). Ляоський сюзеренітет визнали Корея і держава тангутів, а неврожай і голод уразили імперію лише раз за століття (1029 р.). Чимало успішних воєнних операцій провели кидані проти степняків Монголії: у 1089 - 1100 рр. кочова антиляоська конфедерація була розгромлена, а її лідер Могуси потрапив у полон до киданів.

Родовитого бранця ляосці привезли до своєї столиці, урочисто розрубали на шматки на центральному майдані й з апетитом з'їли.

Однак війни, етнічні й релігійні конфлікти, господарські негаразди підточували міць строкатої киданьської держави. Остаточно її доконали чжурчжені (предки маньчжурів, нащадки мукрійського племені телі), які мешкали в центральній Маньчжурії і змушені були платити Ляо обтяжливу данину ловчими соколами, перлами, женьшенем, золотом, воском, тканинами, кедровими горіхами тощо. Непокірних чжурчженьських вождів кидані “били киями, а то й страчували”25.

Чжурчжені розмовляли мовою тунгусо-маньчжурської мовної групи, сповідували шаманізм, жили полюванням, рибальством і збиральництвом (іноді займаючись рільництвом), до яких поступово додалося тваринництво (розводили свиней, овець, биків, коней). Основними видами ремесел були видобування й ковальська обробка металів, примітивне ткацтво, виробництво кераміки, ліків, обробка шкур, дерева й кості, виготовлення зброї. Своїм сусідам продавали коней, перли, женьшень, мед, віск, хутра, а ввозили чай, шовк, книги, посуд, вино й монети з Китаю та Кореї. За антропологічними ознаками чжурчжені належали до монголоїдів, але мали “жовте волосся... жовті очі з зеленими зіницями”26.

Після розгрому держави Бохай (926 р.) чжурчжені разом із іншими мукрійськими племенами були поневолені киданями, однак певну автономію в межах Ляо вони зберегли._Їхні землі виявились далекою, напівдикою окраїною киданьської держави, тому пильний контроль з боку ляоських чиновників був за цих обставин неможливим. Залежність чжурчженів обмежувалася даниною і дискримінаціями в торгівлі, на якій монопольно наживалася ляоська сторона. Користуючись певною автономією, чжурчжені обирали своїх власних вождів (яких потім затверджував імператор Ляо) і навіть вели самостійні війни з сусідами (корейцями, хешиле, бушулу, пуча, ваке та ін.).

Основною військовою силою чжурчженів була легка кіннота, озброєна луками з отруєними стрілами. Жили вони бідно, обтяжені киданьськими поборами, і чутки про незліченні багатства, награбовані ляосцями в Китаї, не давали їм спокою. Тільки-но імперія киданів ослабла, протоманьчжури виступили як самостійна сила на політичній арені Далекого Сходу. В 1113 р. вождем чжурчженів став честолюбивий Агуда з роду Ваньянь. На той час йому виповнилося лише 12 років, але Агуда вже встиг заявити про себе.

Він народився в 1101 р., коли в небі Маньчжурії з'явилася гігантська комета. Перебуваючи з посольством в Яньцзіні, 11-річний Агуда - єдиний із гостей - відмовився танцювати перед п'яним киданьським імператором Яньсі (Тянь-цзо), а коли став верховним вождем свого народу, демонстративно не повідомив киданів про своє воцаріння і назвався дубоцзіле (“верховним вождем”). Киданьський імператор наказав покарати бунтівливого васала, але в тилу Тянь-цзо спалахнули два династичних заколоти. Бунт Яньсі придушив, головних заколотників розрубали навпіл або, вирізавши серця, принесли в жертву в храмі предків, проте каральна акція проти Агуди провалилася, а вцілілі повстанці втекли до чжурчженів. Проти киданів повстали бохайці, а на півдні проти них виступили Суни, які уклали антиляоський союз із чжурчженями, - й тоді настав крах “Залізної” імперії.

Сили були нерівними. Проти 300 - 500 тис. закованих у лати киданьських вояків-професіоналів виступило кількатисячне легкоозброєне ополчення чжурчженів, та недавно ще могутня ляоська державність розвалювалася на очах. Заручившися підтримкою солідних союзників (імперія Сун), Агуда наобіцяв “золоті гори” своїм воякам (“... раби стануть вільними,... простолюдини - чиновниками, а якщо вони вже мають чин - дістануть підвищення”27). В 1114 р. чжурчжені здобули першу перемогу над киданями, а 1115 р. Агуда проголосив себе імператором держави Цзінь (“Золота”, 1115 - 1234), заявивши, що “хоча сталь (Ляо) й міцна, але, врешті-решт, змінюється, псується і стає крихкою, тільки золото (Цзінь) ніколи не змінюється й не псується”28.

Війна на два фронти швидко знекровила здеморалізовану киданьську армію. Більшість вояків потрапили в полон до Сунів, частина залишила військо і почала грабувати мирне населення, а волю до опору в тих, хто залишився, паралізували масштаби чжурчженьського терору та репресій.

В районах, що намагались боронитися, чжурчжені вирізали “всіх повнолітніх чоловіків. Малюків вони піднімали на списи й танцювали по колу, знаходячи в цьому розвагу”. Всюди, де проходили чжурчжені, “залишалася одна гола земля”29.

У 1124 р. ляоська армія була остаточно знищена, а в 1125 р. останній киданьський імператор Тянь-цзо потрапив у полон до чжурчженів.

Китаїзована химерна імперія Ляо припинила існування, проте в киданьському етносі збереглися сили для недовгої регенерації, символом і вождем котрої став Єлюй Даши.

Єлюй Даши був впливовим киданьським воєначальником. У 1122 р. його військо було розбите чжурчженями, а сам він потрапив у полон. За згоду служити в цзіньській армії Агуда подарував Єлюю Даши дружину-чжурчженку, а за військовий талант - зробив генералом, але невдовзі Даши посварився зі старшим чжурчженьським воєначальником Няньханем. Той “хотів убити Даши... Наляканий Даши повернувся до себе в юрту, полишив дружину, взяв із собою п'ятьох синів і вночі втік”30.

Усвідомивши, що розвал Ляо позбавив киданів будь-яких шансів вистояти, Єлюй Даши зібрав 200 вершників і в 1124 р. перетнув безплідну пустелю Гобі (де “зовсім немає води, і люди вмирають від спраги”31). Незабаром, відкинувши китаєфільські ілюзії, він проголосив себе гурханом (“хан-вовк”?) оновленої держави киданів-степняків.

Гасло відновити киданьську бойову славу на засадах кочівництва знайшло відгук у серцях тих, хто не міг змиритися з чжурчженьським погромом, і невдовзі під началом Даши зібралося до 100 тис. вояків, але визвольний антицзіньський похід 1134 р. через Гобі закінчився невдачею: кидані втратили в безводних пісках коней і повернули назад. “Небо не сприяє мені! Це його воля”32, - вирішив Єлюй Даши й наказав будувати нову киданьську державу в передгір'ях Алтаю (між Тянь-Шанем і пустелею Такла-Макан). В історії вона відома як держава кара-китаїв або кара-киданів (“чорних киданів”, як прозвали монголомовних кочовиків середньоазіати за чорні халати). А коли 1141 р. на рівнині Катаван (між Самаркандом і Ходжентом) Єлюй Даши розгромив мусульманську армію великого сельджуцького султана Санджара, молода кара-китайська імперія (1124 - 1211) остаточно відстояла право на існування.

Пізніше кара-кидані змушені були визнати сюзеренітет Великого Хорезму, а на початку ХІІІ ст. (1211 р.) їхні землі завоювали могутні монголи Чінгіс-хана.

Дата добавления: 2015-11-30