Філософський смисл заповідей Христа

Ті відносини, в яких перебувають Бог і людина, постають як одкровення. Одкровення є безпосереднє волевиявлення Бога стосовно людини, адресату цього волевиявлення. Інформація, що виходить від Бога, приймається суб'єктом беззастережно як абсолютний критерій людського поводження і пізнання, приймається на віру, тобто вона для людини абсолютно переконлива. Бог – і відповідно Старий Завіт, Новий Завіт, писання святих – відкриває людині таємниці світу й божественну волю, людина зобов'язана вірити Богу. Іншого не дано.

Концепція одкровення і віри має два, здавалося б, протилежних за змістом джерела. Одне орієнтує на надчуттєву реальність, ідеальне, котре у відповідності ще з Платоном не може бути емпіричним і взагалі безпосередньо пізнаваним. Інше джерело наполягає на невизначеності одкровення. Одкровення настільки ж неопосередковане, як і почуття. Співвідношення опосередкованого й неопосередкованого в одкровенні та вірі, у духовному житті людини завжди привертало увагу середньовічних філософів.

Широко відоме висловлення Тертулліана "Вірую тому, що абсурдно". Тут заперечується сама необхідність раціонального осмислення одкровення. В XI ст. Ансельм приходить до формули "Вірю і розумію", а в XIII ст. Томас Аквінський прагне досягти гармонії між вірою та розумом, але при пріоритеті віри. З'єднати думку і почуття виявляється дуже непростою справою, їх часто розводили, приходячи до концепції двоїстої істини. Ібн Рушд вважав, що істинне у філософії та науці може бути помилковим у теології і навпаки. Концепція двоїстої істини звичайно використовується для автономного розвитку теології та релігії, філософії та науки. У середні віки ця концепція використовувалася для боротьби з марновірствами і засиллям церкви. Пізніше бувало й навпаки: наприклад, Канту "довелося обмежувати сферу знання, щоб дати місце вірі". Тим часом навряд чи можна знайти виправдання яким завгодно довільним обмеженням. Тому сучасні філософи не прагнуть до протиставлення віри і знання. Сучасний філософ схильний розуміти віру як особистісне самовизначення людини стосовно світу на основі наявного в нього знання. Тут виражене те головне в середньовічній концепції віри, що змушує нас розглядати її на сторінках підручника філософії. Це – необхідність особистісного самовизначення людини у своєму духовному світі, у тому числі у світі знання. Обґрунтованість цього самовизначення в середні століття часто була – з позицій сьогоднішнього дня – зовсім недостатньою, авторитарною і догматичною. Але в даному випадку нас цікавить сама спрямованість середньовічних філософських шукань щодо феномена віри, що й нині зберігає свою актуальність. Віри бувають різними: і релігійними, і, як стверджував німецький екзистенціаліст К.Ясперс, філософськими, і науковими. А.Ейнштейн підкреслював, що він вірить в існування об'єктивності фізичних явищ. Для нас важлива зараз не відмінність вір, а сам факт їхньої наявності, необхідність їхнього філософського осмислення. Сказане з іншого приводу Й.Бродським: "Невір'я – сліпота, але частіше – свинство" здатне розбурхати філософську самосвідомість. Саме середньовічний світогляд виробив ідею віри.

У розумінні людської реальності, своєрідності людського середньовічна філософія була по-справжньому оригінальною. Особливо варто поставити їй у заслугу відкриття і розвиток таких феноменів, як одкровення, віра, любов, докори сумління, співчуття. Здавалося б, звичні людські почуття піднімаються на нові, релігійно-філософські висоти. Це вже не просто почуття, а те, що починають писати з великої літери,– Любов, Віра, Співчуття. Мова йде про феномени особливої значимості, що постають вищими зразками особистісного самовизначення людини. Якщо антична філософія, розробляючи поняття про Космос, піднялася до рівня філософських категорій, то середньовічна філософія проробила аналогічне у сфері людського існування. Вона піднялася до рівня особливих феноменів, яким у сучасній літературі і назви-то придатної не підібрали. Це не просто почуття, а почуття-ейдоси. Ми не випадково приєднали до терміна "почуття" термін "ейдос", показуючи, що мова йде про сутнісні, сутнісно-екзистенціальні визначення людини.

Середньовічні філософи скрізь бачили ієрархію; прагнення піднятися вище цими сходами досить часто приводило до найцікавіших результатів. Звернемося в даному зв'язку до моральної проблематики. Напруженість релігійного життя так чи інакше приводила до необхідності трансформації релігійних настанов у правила поведінки, у практичну філософію. Тут, звичайно ж, завжди була можливість послатися на авторитети, на одкровення, дотримуючись Нагорної проповіді Христа, де він говорив: "Отже, будьте досконалі, як досконалий Батько небесний". А це значило: не убий, не чини перелюбу, полюби ближнього свого і ворога, роби іншим, що хотів би, щоб вони робили тобі, і т. ін. Начебто, дотримуючись цих правил, християнин міг шукати міру й оцінку своїх гріхів і заслуг зовні, в інших людей, особливо у священика, що накладав покарання у вигляді посту, тривалих молитов. Після того як покарання було виконане, людина вважала себе примиреною з Богом, але її власне Я при цьому було задіяне слабко. Це відзначили середньовічні філософи, що підготували переворот, який полягав у необхідності занурення в найглибші безодні свого власного Я; провідну роль стала відігравати самосвідомість суб'єкта. Особлива заслуга у відкритті індивідуальності морального поводження людини належала Абелярові. В останні століття середньовіччя покаяння, усі пов'язані з ним страждання і сльози виступають як результат напруженого внутрішнього духовного життя суб'єкта. Етичні норми, правила поставали як необхідне продовження чуттів-ейдосів. Це були аж ніяк не рядові правила поведінки, а досягнення високоморальних ідеалів. Але тоді стає зрозумілим, чому Нагорна проповідь Христа й понині зберігає своє значення. Християнство принесло нові моральні принципи. Список цих принципів не залишався незмінним, щось відкидалося, щось видозмінювалося, число критиків християнства росло, але на ґрунті неупередженого аналізу не можна не визнати, що суб’єктивізація духовного життя людини і вироблення на цій основі моральних принципів – величезний крок вперед у розумінні людини і суспільства.

Середньовічні філософи – відповідно до змісту... – при осмисленні суспільства ставили на перше місце не політику й не економіку, а моральність, точніше, моральні принципи. Чи не в цьому варто бачити підстави багатовікової життєвості християнства, так само як і юдаїзму, й ісламу?

Суспільство і природа

Що стосується середньовічного суспільства, то тут панують папа й імператор, обоє претендують на божественне призначення. Земний порядок визнається продовженням небесного, все розписано – у символах, посадах, станах. "Тіло" суспільства складають три стани – священики, воїни (аристократія набула лицарського характеру), селяни. Вільним вважається той, хто має могутнього заступника. Позаяк вершина феодального суспільства була двоголовою – папа й імператор, між останніми відбувалася вперта боротьба, нерідко папа прагнув привласнити владу короля (імператора), а той у свою чергу був небайдужий до влади папи. Але понад усе й усіх – Бог. Земне розглядається як символ небесного; логічно звідси випливає, що земне, його своєрідність найчастіше недооцінюється. У філософії так звичайно й було, хоч, як уже відзначалося, номіналізм виступав проти цієї традиції. Що ж стосується реалій життя, то тут було більше розмаїтості, ніж у філософії. Життя завжди багатше від філософії. Лицарі сповідували культ фізичної сили. Задоволення доставляла і їжа, і питво, і сон, і любов. Авторитет тілесного був характерний для середньовічного відчуття. Пристрасть до фарб, світла була загальною. Красивим вважалося різнобарвне, блискуче, розкішне. Усе це ще раз показує, що середньовіччя є прямим продовженням..., де тілесному й красивому (художньому) також приділялась особлива увага..

Що стосується природи, то вона значною мірою теж представлялася в традиціях античності. Космічне ціле – куля, в середині якої знаходиться Земля, навколо її рухаються дев'ять сфер з непорушної субстанції, на яких укріплені світила. За останньою сферою – область світла і Полум’я, котру неможливо уявити собі, тому що вона перебуває за межами світу. Ця сфера визначає границі кінцевого світу, і там – місце Бога. Наведена картина показує, наскільки непереконлива картина світу тоді, коли для її побудови немає достатніх наукових даних.

Середньовічне ставлення людини до природи визначалося її передбачуваним статусом як створеної Богом. В ієрархії божественних творінь природа знаходиться нижче людини. У цьому зв'язку до неї припустимо ставитися з поблажливістю, навіть із презирством. Але останньому немає місця в тому випадку, якщо упор робиться на божественне походження природи, тому що все, що походить від Бога, в даному випадку природа, вище критики.

Дата добавления: 2015-11-30