|
Читайте также: |
Зоставалося подолати ще дві трудності: знайти можливість освітити цю величезну порожнину в кам’яній породі та зробити вхід до неї легшим і приступнішим. Нічого було й думати, щоб прорубати отвори в стелі, - надто велика гранітна товща височіла над склепінням печери, але лишалася можливість пробити отвори у стіні, оберненій до моря. Сайрес Сміт, спускаючись, приблизно визначив кут нахилу тунелю та його довжину і мав підстави вважати, що передня стіна печери не товста. А якщо пощастить прорубати в ній вікна, то можна пробити й двері, а з них спустити драбину.
Своїми задумами Сайрес Сміт поділився з супутниками.
- Тоді, пане Сайресе, до праці! - рішуче мовив Пенкроф. - Кайло зі мною, і будьте певні: я проб’ю вікно в цій стіні. Де бити?
- Ось тут, - покааав інженер дужому морякові на досить глибоку западину, завдяки якій гранітна товща стіни у тому місці, бузумовно, була значно менша.
Пенкроф заходився лупати стіну, освітлену смолоскипами,! навколо нього навсібіч полетіли скалки каміння. Від кайла снопами розліталися іскри. Через півгодини моряка змінив Наб, а потім і Гедеон Спілет.
Колоністи довбали стіну понад дві години, і в них уже виник сумнів, чи можна пробити кайлом товщу граніту в тому місці, як раптом останній удар, завданий Гедеоном Спілетом, проломив камінь, і кайло, вирвавшись із рук, через дірку полетіло вниз.
- Слава! Слава! Слава! - закричав Пенкроф.
У тому місці товщина стіни не перевищувала трьох футів.
Сайрес Сміт приклав око до отвору, пробитого на висоті дев’яноста футів. Перед ним лежала піщана смужка берега, далі - острівець, а за ним - безмежне море.
Крізь досить великий отвір у гранітній стіні ринуло ясне світло й осяяло чудовий підземний грот! Якщо ліворуч від отвору він мав щонайбільше тридцять футів у ширину й вишину та сто футів у довжину, то праворуч був величезний, а його склепіння височіло не менше ніж на вісімдесят футів. У ньому то там, то сям здіймалися кам’яні колоші, підпираючи склепіння, наче нефи в соборі. По боках склепіння спиралося на масивні стовпи, з’єднані то кам’яними заокругленнями, то високими стрілчастими арками, що зникли вдалині між темними прогонами; було оздоблене безліччю виступів, схожих на штучні ліпні прикраси, і вражало своєрідним мальовничим поєднанням рис, характерних для візантійської, романської й готичної архітектур. Здавалося, грот створено руками будівничих, а проте його створила сама природа! Саме вона видовбала у гранітному масиві цю незрівнянну ні з чим Альгамбру!
Захоплені його красою, колоністи аж остовпіли. Там, де вони сподівалися знайти лише тісну печеру, їм трапився неповторний палац, а Наб, як у хмарі, скинув капелюха!
Мить захопленої мовчанки змінилася радісними вигуками присутніх. “Слава! Слава!” - загриміло, раз у раз від-лунюючи під склепінням і затихаючи у темній глибині за нефами.
- О друзі мої! - вигукнув Сайрес Сміт. - Коли ми впустимо багато світла в надра цього гранітного масиву, обладнаємо кімнати, склади й майстерні в лівій частині зали, нам іще залишиться оцей чудовий грот, у якому ми влаштуємо музей і кабінет.
- А як нам його назвати? - запитав Герберт.
- Гранітний палац, - відповів Сайрес Сміт, і колоністи зустріли його слова новими вигуками “слава!”.
На той час смолоскипи вже догоряли, і оскільки ще потрібен був час, щоб вибратися вузьким проходом на поверхню плоскогір’я, колоністи вирішили відкласти влаштування нового житла на наступний день.
Перш ніж піти, Сайрес Сміт іще раз нахилився над темним колодязем, що прямовисно опускався до рівня моря. Інженер уважно прислухався. З колодязя не долинало жодного звуку, навіть не чулося плюскоту, - а хвилі все ж таки повинні були часом битися об його стінки. Знову кинули запалену гілочку. Стінки колодязяг’на мить освітилися, але так само, як і першого разу, колоністи нічого не побачили. Коли якесь морське чудовисько було заскочене зненацька відступом води, воно втекло в морську глибину через канал, що ним виливалися в море надлишкові води з озера, поки їм не зробили нового стоку.
Та все ж таки Сайрес Сміт довго мовчки стояв біля провалля й уважно прислухався, пильно дивлячись у його темне жерло’.
Тоді моряк підійшов до нього і, торкнувши за плече, мовив:
- Пане Сміт...
- Що, друже? -озвався інженер, ніби прокинувся зі сну.
- Скоро погаснуть смолоскипи.
- У дорогу! - звелів Сайрес Сміт.
Групка людей покинула печеру і стала підніматися темним водостоком. Топ замикав ланцюжок і, як не дивно, досі ще час від часу гарчав. Іти вгору було досить важко. Колоністи зупинилися на кілька хвилин у верхньому гроті, що являв собою щось на зразок майданчика посередині довгих гранітних сходів. Перепочивши, вони знову крок за кроком бралися вгору.
Незабаром повітря у підземному проході посвіжішало. Краплі води повисихали і вже не виблискували на стелі й стінах. Поблякло світло смолоскипів. Набів смолоскип погас, і,щоб не йти в цілковитій темряві, треба було поспішати.
Колоністи наддали ходи, і менше ніж за чверть години, у ту хвилину, коли згас і смолоскип моряка, Сайрес Сміт та його супутники вже виходили з отвору колишнього водостоку.
РОЗДІЛ XIX
Інженерів план. - Фасад Гранітного палацу. - Мотузяна драбина. - Пенкрофові мрії. - Духмяне зілля. - Природний сажок. - Водогін для потреб нового житла. - Краєвид із вікон Гранітного палацу.
На другий день, 22 травня, почалися роботи по влаштуванню нового житла. Колоністам не терпілося якомога швидше поміняти свій незатишний і тісний Комин на простору суху оселю, створену самою природою у гранітному масиві й неприступну ні морським хвилям, ні небесним зливам. Проте вони не мали наміру зовсім відмовитися від Комина - інженер запланував улаштувати там одну з майстерень.
Перш за все Сайрес Сміт узявся визначити, в який бік обернено фасад Гранітного палацу. Він пішов на морський берег під величезною гранітною кручею, а оскільки кайло, вирвавшись із Спілетових рук, мало летіти перпендикулярно до неї, досить було його знайти, щоб визначити, де у скелі пробито дірку.
Інженер легко знайшов кайло - воно встромилося у пісок саме по перпендикулярній лінії від отвору, пробитого на висоті близько вісімдесяти футів над берегом. У нього вже влітали й вилітали гірські голуби, наче саме для них з’явився вхід до Гранітного палацу.
Інженер мав намір поділити праву частину печери на кілька кімнат із передпокоєм і освітити їх, прорубавши у фасаді п’ятеро вікон та великі двері. Пенкроф підтримував ідею про п’ять вікон, але не розумів, навіщо двері, адже у старому водостоці сама природа зробила сходи, по яких завжди легко спуститися до Гранітного палацу.
- Друже, - відповів Пенкрофу Сайрес Сміт, - якщо нам легко пройти колишнім водостоком, то так само легко це зробити й будь-кому іншому. Навпаки, я хочу щільно затулити, навіть замурувати отвір водостоку, а якщо треба, то й цілком його сховати, спорудивши дамбу і піднявши рівень води в озері.
- А як ми будемо заходити туди? - запитав моряк.
- Зовнішньою драбиною, - відповів Сайрес Сміт. - Зробимо зовнішню драбину.
Піднявшись по ній нагору, ми зможемо при потребі її також підняти, і тоді ніхто не дістанеться до нашого житла.
- А навіщо така обережність? - запитав Пенкроф. - Досі нам не зустрічалося небезпечних звірів. Що ж до тубільців, то й їх тут немає.
- Ви в цьому впевнені, Пенкрофе? - запитав Сайрес Сміт, дивлячись на моряка.
- Звичайно, ми в цьому зможемо переконатися тільки тоді, коли обстежимо увесь острів, - відповів Пенкроф.
- Атож, бо поки що ми дослідили тільки маленьку його частину. Та хай там що, навіть коли у нас немає тут ворогів, вони можуть прибути з інших місць - ці широти Тихого океану мають недобру славу. Про всяк випадок нам треба вжити заходів перестороги.
Інженер мав слушність,і, не вступаючи в подальші суперечки, Пенкроф приготувався виконувати всі його вказівки.
Отже, у фасаді Гранітного валацу мали бути вирубані для його освітлення п’ятеро вікон та двері, а в чудовий грот що стане урочистим залом, світло литиметься через широкий отвір у передній стіні й маленькі круглі віконця. Фасад, що знаходився на висоті вісімдесяти футів над землею, був обернений на схід, і ранкове сонце вітало його своїм першим промінням. Гранітний грот перебував у тій частині кряжу, що тяглася від виступу біля гирла річки.
Вдячності й до нагромадження уламків скель, які утворили Комин. Отож холодні північно-східні вітри його обходили, ледь зачіпаючи, - він був захищений від них саме отим гранітним виступом. А втім, чекаючи часів, коли пощастить зробити рами, інженер мав намір зачиняти віконні пройми щільними віконницями, які не пропускали б ні вітру, ні дощу й які, при потребі, можна було б приховати від чужих очей. Та, звісно, передусім належало пробити ті отвори. Пробивання ломом твердої скелі забрало б багато часу, а Сайрес Сміт, як ми знаємо, полюбляв рішучі дії. У нього ще лишалося трохи нітрогліцерину, і тут він йому знов знадобився. Інженер уміло локалізував дію вибухівки, й отвори в ґрунті утворилися саме там, де він їх намітив. Потім кайлами й ломами надали стрілчастої форми п’яти віконним проймам, широкому вікну, слуховим віконцям і дверям, вирівняли краї пробоїн, які мали спочатку досить химерні обриси, і через кілька днів важкої праці Гранітний палац ясно освітлювало проміння ранкового сонця, що діставало до найдальших закутків печери.
За інженеровим планом житло мали поділити на п’ять кімнат із вікнами на море: праворуч - передпокій, із прорубаними у стіні дверима, до яких передбачалося добиратись мотузяною драбиною, потім - кухня завширшки тридцять футів, їдальня - сорок футів, спальня таких самих розмірів і, нарешті, на вимогу Пенкрофа, - вітальня, суміжна з урочистим залом.
Кімнати, чи то пак, ряд кімнат, з яких складатиметься помешкання у Гранітному палаці, не займатиме всієї глибини гроту. Там залишиться іще місце для коридора між житлом і довгою просторою коморою, де складатиметься різне начиння, інструмент, продукти й харчові припаси. Дичина, овочі й фрукти, впольовані або зібрані на острові, тобто всі дарунки острівної фауни і флори, зберігатимуться в коморі й будуть захищені від вогкості. Крім того, колоністи матимуть до своїх послуг невеликий грот, розташований на півдорозі до великої печери, і його можна використати як засіку.
План виробили, і тепер лишалося втілити його в життя. Мінери знову стали цеглярами; а ще раз наробивши цегли, наносили її й поскладали біля підніжжя Гранітного палацу.
Досі Сайрес Сміт і його товариші мали доступ до печери тільки через колишній водостік. Такий спосіб сполучення примушував їх спочатку, обійшовши берегом річки гранітну кручу, підніматися на плоскогір’я Широкий Обрій, потім спускатися колишнім водостоком на двісті футів у глибину гранітного масиву, а згодом ним же підніматися, кола вони хотіли вийти з печери. Дорога забирала багато часу й дуже стомлювала. Тому Сайрес Сміт вирішив негайно взятися плести міцну мотузяну драбину; піднявшись по ній і витягти її у Гранітний палац, можна не допустити туди жодного заброди.
Мотузяну драбину робили надзвичайно старанно, сукаючи мотузки з волокнистих рослин за допомогою вертушки; за міцністю вони не поступалися перед товстими канатами. Щаблі робили з легких і міцних гілок червоного кедра; увесь пристрій змонтував своїми вмілими руками Пенкроф.
Так само із рослинних волокон насукали ще мотузок і нагорі, біля дверей печери, встановили щось на зразок грубої корби. Завдяки їй цеглу легко підняли у грот. Таким чином дуже полегшилося транспортування різних будівельних матеріалів, і колоністи зразу ж узялися обладнувати своє майбутнє житло. Вапна не бракувало, до того ж напохваті були тисячі цеглин. Легко встановивши дерев’яні досить грубі стояки, вони швидко поділили житло на кімнати й комору.
Під Сайресовою орудою робота посувалася дуже швидко; та й сам він не цурався ні молотка, ні кельми. Здавалося, Сайрес Сміт знав усі ремесла й власним прикладом допомагав своїм кмітливим і старанним товаришам. Працювали дружно й навіть весело; Пенкроф, стаючи то теслею, то мотузником, то муляром, умів усіх насмішити, і його добрий гумор передавався усій компанії. Його віра в інженера не мала меж. Ніщо не могло б її похитнути. Він вважав Сайреса Сміта здатним здійснити найважче діло. Як обновити зношений одяг і взуття (питання, безумовно, вкрай важливе), як забезпечити освітлення у довгі зимові ночі, як використати родючі ґрунти.острова і перетворити дику рослинність у сільскогосподарські культури - ніщо не турбувало моряка: Сайрес Сміт усьому зможе дати раду! Пенкроф мріяв про канали, що полегшать перевезення добутих природних багатств острова, про розробку шахт і каменоломень, про машини для всіляких промислових виробів, прф залізниці, так, про залізниці, мережа яких укриє весь острів Лінкольна.
Інженер не розчаровував Пенкрофа, не висміював химерних мрій цієї славної людини. Він знав, яка то штука впевнф ність, і навіть усміхався, слухаючи моряка, й нічого не казав про неспокій, що часом його опановував, коли він думав про майбутнє. Та й не дивно: в цій частині Тихого океану, вдалині від морських шляхів, існувала небезпека, що ніхто не прийде їм на допомогу. Отже, колоністи мали важити тільки на власні сили, тільки на самих себе, бо відстань до найближчої землі була така, що спроба подолати її на саморобному і, безумовно, вутлому кораблику була б зухвалою і більше ніж небезпечною.
Та, як казав Пенкроф, вони у сто разів вартніші за всіх колишніх Робінзонів, для яких найменший успіх здавався справжнім дивом.
І це так, адже вони мали знання, а навчений і вмілий завжди вийде переможцем там, де іншого чекає неминуче животіння й загибель.
Під час влаштування житла дуже відзначився Герберт. Розумний і діяльний, він швидко схоплював усе нове, добре виконував усіляку роботу, і Сайрес Сміт дедалі більше проймався почуттям любові до хлопця. Герберт також платив йому глибокою і шанобливою любов’ю. Пенкроф, звичайно, бачив, як між ними зав’язується гаряча, щира дружба, але й не думав ревнувати підлітка до інженера.
Наб лишався Набом. Тобто - втілення сміливості, старанності, відданості й самозречення, як це було завжди. Він вірив у свого хазяїна не менше, ніж Пенкроф, але висловлював це не так гучно. Коли моряк бурхливо виявляв своє захоплення, Наб поглядав на нього з таким виглядом, ніби казав: “Інакше й бути не могло!” Він заприязнився з Пенкрофом, і незабаром перейшов із ним на “ти”.
Гедеон Снілет у роботі не відставав від інших, чим неабияк дивував Пенкрофа. Оце-то газетяр - не тільки має голову на плечах, а ще й уміє все робити власними руками!
Драбину остаточно встановили 28 травня. І на її вісімдесят футів довжини налічувалося не менше як сто шаблів. Щоправда, Сайресові Сміту пощастило розділити її надвоє, скориставшись виступом гранітної кручі футів за сорок над землею. Цей старанно вирівняний кайлом виступ став ніби майданчиком, до якого прикріпили першу драбину, яка тепер розхитувалася вдвічі менше і яку, користуючись додатковою мотузкою, можна було затягти в Гранітний палац. Що ж до другої драбини, то її нижній кінець прикріпили на майданчику, а верхній прив язали до дверей. Таким чином спуск значно полегшився А втім. Сайрес Сміт мав намір згодом виготовити гідравлічний шдйомяик аби зберігати час і сили мешканців Гранітного палацу.
Колоністи дуже швидко призвичаїлися лазити мотузяною драбиною. Вони були меткі я спритні, а Пенкроф, що звик видиратися на ванти та реї, міг давата їм уроки.
Але йому довелося навчати й Топа. Бідний собака зі своїми чотирма лапами аж ніяк не був створений для акробатичних вправ. Проте Пенкроф виявився таким терплячим учителем, що.зрештою, і Топ навчився так-сяк видиратися драбиною, а незабаром став нею підніматися й спускатися не гірше за своїх родичів, котрих показують у цирку. Важко сказати, чи пишався Пенкроф своїм учнем, проте морякові не раз доводилося тягти його на своїй спині, на що Топ ні разу не поскаржився.
Варто зауважити: під час робіт, які велися дуже активно, бо наближалася холодна пора, колоністи ще й не забували запасатися провізією. Журналіст і Герберт стали справжніми постачальниками колони і щодня кілька годин присвячували полюванню. Щоправда, досі полювали тільки в лісі Жакамара, на лівому боці річки Вдячності; ні моста через річку, ні човна поки що не мали, а тому на правий берег ще не перебиралися. Величезні лісові хащі, які колоністи називали лісами Далекого Заходу, лишалися для них невідомими. Важливу експедицію, аби їх дослідити, відклали до перших теплих днів наступної весни. Проте і в лісі Жакамара було досить дичини; не бракувало кенгуру та диких кабанів, і в спритних руках мисливців лук, стріли й обкуті залізом кілки творили дива. Крім того, Герберт відкрив на південно-західному краю річкової затоки природний сажок, невеличкий вогкуватий луг, порослий вербами й травами, що напували духмяними пахощами повітря: кмином, чебрецем, васильками, м’ятою та всякими запашними рослинами із родини губоцвітних, що їх так полюбляють кролики. Побачивши цей лужок, журналіст зауважив, що було б дивно, якби не знайшлося кроликів там, де для них удосталь смачних страв, і обидва мисливці уважно обстежили цей сажок. У всякому разі, там росло безліч корисних рослин, які, безумовно, привернули б увагу природознавця, давши йому нагоду вивчити чимало представників рослинного царства. Отож Герберт нарвав кілька пучків васильків, розмарину, меліси, буквиці та інших цілющих трав, серед яких одні допомагають від застуди й легеневих хвороб, другі - від кровотечі, треті - від лихоманки, сердечних спазм або від ревматизму. І коли згодом Пенкроф запитав, навіщо здалося це сіно, хлопець йому відповів:
- Для того, щоб лікуватися, коли захворіємо.
- А чого б ми хворіли, коли на острові нема лікарів? - без тіні усмішки заперечив йому моряк.
Такі міркування нічим крити, та все ж таки Герберт і далі збирав свій урожай, який дуже доброзичливо зустріли в Гранітному палаці, тим паче, що крім цілющого зілля Герберт приніс ще багато золотої монарди, відомої в Північній Америці під назвою “чай Освего”; настоянка з цієї трави - чудовий напій.
Нарешті одного дня, після довгих пошуків, мисливці натрапили на справжній кролячий сажок. Там уся земля була в норах, як друшляк у дірках.
- Нори! - вигукнув Герберт.
- Атож, - погодився Журналіст, - я їх добре бачу.
- А в них хтось живе?
- Оце головне питання.
Проте це питання з’ясувалося дуже швидко: майже відразу в усі боки порснули сотні маленьких тварин, схожих на кроликів, які бігли так швидко, що їх не міг наздогнати й Топ. Марно мисливці з собакою бігли то за одним, то за другим, - гризуни легко тікали від них. Але журналіст рішуче поставив собі за мету не піти звідти, не впіймавши хоча б півдюжини четвероногих. Перш за все він хотів нагодувати ними колоністів, а згодом можна подумати й про те, щоб приручити й розводити цих тварин як домашніх, їх не важко було б наловити, наставивши пасток біля виходів із нір. Але зараз пасток вони з собою не мали та й зробити їх було ні з чого. Отож хоч-не-хоч довелося оглядати кожну нору, шурхати в неї палицею, одне слово, набратися терпіння, іншої ради не було.
Цілу годину вони нишпорили по норах і нарешті зловили чотирьох гризунів. Виявилося, що ті маленькі звірята, котрих, як правило, називають американськими кроликами, вельми подібні до своїх європейських родичів.
Мисливці принесли здобич у Гранітний палац, і смакували нею за вечерею. Кролики були надзвичайно смачні. До того ж вони могли стати важливою підтримкою для колонії, як, здавалося б, невичерпне джерело свіжого м’яса.
Тридцять першого травня колоністи завершили споруджувати перестінки. Лишалося тільки умеблювати кімнати, але цю справу відклали на довгі зимові дні. У першій кімнаті, що мала правити за кухню, поставили плиту. Найбільшого клопоту пічникам-самоукам завдали комин і димар. Сайрес Сміт вважав за найпростіше викласти їх із цегли; про те, щоб вивести димар нагору крізь гранітний масив, не могло бути й думки, тому пробили отвір у гранітній стіні над кухонним вікном і навскоси підвели до нього комин - як роблять димарі для залізних переносних пічок. Можливо, - в цьому навіть не було сумніву, - що за сильного східного вітру, який шмагав їхнє житло з фасаду, плита й димітиме, але ті вітри віяли не так часто, та й головний їхній кухар Наб не дуже зважав на такі дрібниці.
Завершивши внутрішні роботи, інженер узявся виконуй вати інше завдання - замуровувати отвір колишнього водостоку на дні озера, аби закрити доступ через нього до Гранітного палацу. До отвору прикотили великі уламки скель і міцно їх замурували. Сайрес Сміт поки що не здійснив висловленого раніше наміру затопити отвір, спорудивши греблю і піднявши воду в озері до поперед-; нього рівня, а обмежився його замаскуванням, насадивши між камінням траву й кущі, які буйно розростуться навесні.
Та все ж він скористався водостоком, щоб підвести струмочок прісної води до їхнього житла. Цього досягли, пробивши невеликий отвір нижче рівня води в озері, і водостоком тепер біг тоненький струмочок, який давав щоденно від двадцяти до тридцяти галонів[11] чистої прозорої води. Отже, відтепер мешканцям Гранітного палацу ніколи не бракуватиме питної води.
Нарешті колоністи завершили всі найважливіші роботи і, слід сказати, дуже вчасно - настала пора дощів і холодів. Грубі віконниці давали змогу зачиняти вікна, поки надійде час, коїш інженер виготовить скло для шибок.
Навколо вікон Гедеон Спілет дуже вдало насадив різних рослин з виткими стеблами й декоративних трав, красиво розмістивши їх на виступах скелі: і тепер віконні пройми, обрамлені мальовничою зеленню, тішили око.
Мешканці здорового для проживання, міцного і надійного житла не могли нарадуватися плодами своєї праці. З вікон відкривався неозорий краєвид, що замикався з півночі двома мисами Щелеп, а з півдня - мисом Кіготь. Перед ними мальовничо красувалася бухта Єднання. Так, ці славш люди мали всі підстави радіти, і Пенкроф не скупився на хвалу їхній, як він жартома казав, “квартирі на шостому поверсі над балконом”!
РОЗДІЛ XX
Пора дощів. - Питання одягу. - Полювання на тюленів. - Виготовлення свічок. - Обладнання кімнат у Гранітному палаці. - Два місточки. - Повернення на устричну мілину. - Гербертова знахідка у власній кишені.
Зима по-справжньому далася взнаки у червні, який у Північній півкулі відповідає грудню. Він почався зливами й холодними вітрами, що по черзі без упину шмагали острів. Лише тепер мешканці Гранітного палацу змогли належно оцінити переваги житла, непідвладного розбурханій стихії, їхній притулок у Комині напевне не зміг би захистити їх від негоди і зимового холоду; могло також статися, що під час великого припливу його знову залили б гнані вітром океанські хвилі. Передбачаючи таку можливість, Сайрес Сміт навіть ужив деяких заходів перестороги, аби запобігти псуванню ковальського горна і плавильних печей, що їх спорудили там колоністи.
Весь червень вони використали для виконання різних робіт, але не забували й про полювання та риболовлю, завдяки чому запаси харчів не вичерпувалися, а поповнювались. Пенкроф мав намір, як тільки в нього з’явиться хоч трохи вільного часу, повлаштовувати усілякі пастки, на які покладав великі надії. Він наробив із рослинних волокон багато силець, і не минало й дня, щоб сажок не постачав їм удосталь гризунів. Наб цілі дні порався з м’ясом, запасаючись на майбутнє чудовими копченостями та солониною.
Згодом довелося поважно обмірковувати питання про одяг. Колоністи мали тільки те вбрання, яке носили на собі, коли куля аеростата викинула їх на острів. Їхній одяг був теплий, міцний, вони дуже охайно ставилися до нього, так само, як і до білизни, тримали його в ідеальній, наскільки можливо, чистоті, та все ж таки він помітно зносився і потребував заміни. Крім того, якби настала сувора зима, колоністи добряче мерзли б у ньому. Та саме про одяг кмітливий Сайрес Сміт потурбувався найменше. Він був заклопотаний іншими, важливішими і невідкладнішими завданнями: влаштуванням житла та забезпеченням харчовими продуктами, тож холод міг настати іще до того, як пощастить розв’язати і це питання. Хоч-не-хоч, колоністи мусили змиритися з думкою, що першої зими їм доведеться померзнути, і не дуже скаржилися на це. З настанням теплім пори року вони влаштують великий мисливський похід на муфлонів, яких бачили, обстежуючи гору Франкліна, а, здобувши їхню вовну, інженер напевне зуміє виготовити теплі й міцні тканини... Яким чином? Це його клопіт.
- Що ж, доведеться грітися біля грубки в Гранітному палаці! - міркував уголос Пенкроф. - Палива в нас удосталь, нічого його шкодувати.
- До речі, - відповів Гедеон Спілет, - острів Лінкольна лежить аа дуже високих широтах, і цілком можливо, що зими тут не “уворі. Чи не казали ви, Сайресе, що тридцять п’ята паралель відповідає тій паралелі у Північній півкулі, де перебуває Іспанія?
- Авжеж, - відповів інженер. - Але в Іспанії зими часом дуже холодні: зі снігом, із кригою, заметілями; можливо, зима не щадить і острів Лінкольна. Та все ж таки ми на острові, і я сподіваюся, що тут холод буде помірніший.
- Чому, наше Сайресе? - запитав Герберт.
- Бо мере, с инку, це величезний резервуар, де накопичується літве теюло. Коли надходить зима, воно повертає тепло і такім чнном забезпечує землям, які воно омиває, середню температуру, не дуже високу влітку й не надто низьку взимку.
- У нас іще все попереду, - докинув Пенкроф. - Холодна буде зима чи ні - мене мало турбує. Зате ні в кого з нас нема сумніву, що дні стали короткі, а вечори - довгі. Чи не варто обміркувати, як освітлювати наш дім?
- Нема нічого легшого, - відповів Сайрес Сміт.
- Обміркувати?
- Здійснити.
- І коли ж ми візьмемося до цього?
- Завтра. Підемо полювати на тюленів.
- Щоб наробити сальних свічок?
- Чому ж сальних, Пенкрофе? Стеаринових!
Справді, саме таким був інженерів задум, задум цілком здійсненний, адже вони мали тепер вапно і сірчану кислоту, а острівні тюяіені дадуть необхідне для цього сало.
Настало і червня. Була неділя, та ще й Тройця, і, за спільною згодою, колоністи вирішили відсвяткувати її. Вони припинати шсі роботи й послали до неба свої молитви в ім’я Творця всь”ого сущого. Але тепер їхні молитви належали до звичайного ритуалу набожних людей. Колоністи острова Лінкольн а вже не були безпорадними, викинутими на маленький пучггельний острів людьми, що зазнали повітряної катастрсмфи. Вони зверталися до Всевишнього не з благаннями, а з подякою.
Наступного дня, 5 червня, за вельми похмурої днини колоністи вирушили на острівець. Аби перебратися вбрід через протоку, довелося чекати відпливу, і тому вони домовилися, що з часом зроблять, як зможуть, хоч вутленького човна - він полегшить сполучення з острівцем і дасть змогу підніматися вгору річкою Вдячності під час дослідження південно-західної частини острова, яке вони відклали до перших теплих весняних днів.
На ліжбищі було безліч тюленів, і мисливці легко вполювали їх цілу дюжину. Наб і Пенкроф оббілували туші, але принесли до Гранітного палацу тільки їхнє сало та шкури, з яких задумали пошити міцне взуття.
Сала колоністи добули близько трьохсот фунтів; воно повністю мало піти на виготовлення свічок.
Спосіб виробництва застосували найпростіший і одержали свічки якщо не найвищого гатунку, то принаймні цілком придатні для використання. Мав би Сайрес Сміт лише сірчану кислоту, то й тоді, нагрівши її разом із якимось нейтральним жиром, наприклад із тюленячим, міг би виділити з тієї маси гліцерин, потім, із нової суміші, заливши її окропом, легко відокремив би олеїн, пальмітин і стеарин. Проте, аби спростити цей процес, він волів омилити жир розчином вапна. Таким чином колоністи одержали вапня-. кове мило, яке під дією сірчаної кислоти легко розкласти на сірчисте вапно й жирові кислоти.
Із отих трьох кислот - олеїнової, пальмітинової і стеаринової - першу, олеїнову, що перебувала у рідкому стані, було вичавлено кам’яним гнітом, а дві інші утворю- -вали саме ту масу, з якої треба було виливати свічки.
Виготовлення свічок забрало не більше доби. Ґноти після кількох спроб зробили із скручених рослинних волокон, занурили їх у розтоплену стеаринову масу й одержали справжні свічки, які сформували вручну; тепер саморобним свічкам бракувало тільки відбілювання й полірування. Вони, звичайно, поступалися перед фабричними, гніт яких просочується борною кислотою, а тому скляніє в міру згорання і згорає цілком; але завдяки тому, що Сайрес Сміт зробив пару гарненьких щипчиків для знімання нагару, мешканці Гранітного палацу високо оцінили виготовлені свічки, користуючись ними довгими зимовими вечорами.
Цілий місяць колоністи з ранку й до вечора обладнували нове житло. Неофіти-столяри мали вдосталь роботи. Взялися вони поліпшувати й своє вельми неоковирне знаряддя та поповнювати його новим.
Тепер у Гранітному палаці з’явилися й ножиці, тож. колоністи могли нарешті постригти чуби і якщо ще й не мали змоги голитися, то принаймні могли, як кому хотілося, підстригти бороди. Щоправда,Герберт бороди ще не мав, та й у Наба вона майже не росла, зате їхні приятелі так позаростали, що виготовлені ножиці виявились вельми доречними.
Неймовірних зусиль коштувало зробити ручну пилку, так звану ножівку, проте, зрештою, й це вдалося, і міцні чоловічі руки могли різати нею будь-яке дерево. Після цього колоністи змайстрували стола, стільці й навіть шафи, які поставили в кімнатах; наробили вони й дерев’яних ліжок, устеливши їх, щоправда, лише морською травою. Кухню обладнали полицями, на них наставили посуду з випаленої глини, й тепер із цегляною грубкою і навіть із шматками пемзи для чищення посуду кухня мала чудовий вигляд, а Наб тримався в ній так поважно, ніби чаклував у хімічній лабораторії.
Дата добавления: 2015-11-30; просмотров: 42 | Нарушение авторских прав