Лекція 5. Природне середовище життєдіяльності суспільства. Взаємозв’язок і взаємодія суспільства й природи.

У процесі безперервного руху і розвитку природи на Землі з’явилася людина. Оволодівши процесом праці, люди вступали між собою у виробничі відносини й тим самим створили людське суспільство. Частину географічної оболонки, освоєну людиною і втягнену у суспільне виробництво, називають природним середовищем або географічним середовищем суспільної життєдіяльності. Слід пам’ятати, що термін «середовище» не існує сам по собі, середовище для кого? Отже воно завжди – частина парного поняття, у даному випадку ця пара: «людина (суспільство) – середовище як зовнішні умови життєдіяльності людей».

Слід розрізняти і поняття «природне середовище», «географічне середовище». Перше являє собою суто природне оточення і об’єкти, ресурси, друге являє собою і природне, і техногенно змінене оточення (штучний матеріальний світ). Суспільство виконує роль «господаря дому», яким є природне чи географічне середовище.

Природа розвивається за своїми законами, а людське суспільство – за своїми. Взаємозв’язки та взаємодія між ними здійснюються завдяки:

1) пізнанню людьми законів природи і використання їх у своїх інтересах;

2) активному пристосуванню людьми своєї господарської діяльності до природних умов для найповнішого їх використання.

Перше називається впливом суспільства на природу, друге – впливом природи на суспільство, при цьому населення спричиняє на природне середовище антропогенне навантаження, а його господарська діяльність – різноманітні техногенні навантаження. Обидва процеси взаємопов’язані, адже люди, пристосовуючи свою господарську діяльність до природних умов, зазвичай змінюють ці умови відповідно до своїх потреб. Але такі зміни повинні відбуватися не всупереч діям законів природи, а тільки з урахуванням їх, адже природні закони діють незалежно від волі людей, їх не можна змінити. Якщо їх порушувати, то у природі відбуваються незворотні зміни, як призводять до екологічних проблем, причому глобальних. Пізнавши закони природи, людина може і з користю для себе підвищувати родючість ґрунтів, вносячи добрива, відновлювати ліси, заповідати території і об’єкти, рекультивувати землі тощо.

Ще в античну добу розуміли, що природне середовище впливає на розвиток суспільства. Пізніше цей напрям утвердився як географічний детермінізм (його послідовниками були французький філософ Жан Боден, географи Карл Ріттер, Фрідріх Ратцель та ін.): природне середовище відіграє вирішальну роль у розвитку різних народів і країн. Доволі тривалий період ідеї географічного детермінізму панували у науці. Причому головним серед природних чинників вважали клімат.

По мірі руху на північ кількість тепла поступово зменшується. Жителі півдня мають більше тепла від сонця, але менше внутрішнього тепла. Мешканці півночі живляться своїм внутрішнім теплом, що робить їх сильнішими і активними, у порівнянні з жителями півдня. Жителі півдня більше схильні до роздумів, жителі півночі – до ремесел і винаходів, люди середніх широт – до різного роду суспільної діяльності. Жителі родючих земель немов призначені для розкоші. Люди, які населяють безплідні місця – часто доблесні солдати і вмілі працівники. Так, наприклад, безплідна рівнина Аттики змусила афінян винайти мистецтво.

Протягом першої половини ХІХ ст. французька школа географії людини (Жан-Жак Елізé Реклю, Відаль де ла Блаш) започаткувала більш точну щодо оцінки ролі природного середовища концепцію посибілізму: природні умови і ресурси лише надають більші-менші можливості для соціально-економічного розвитку, а їх реалізація залежить від багатьох інших факторів – історичних, політичних, тобто від того, як саме суспільство чи конкретні люди скористаються цим.

Вплив природного середовища на соціально-економічний розвиток очевидний і різноманітний: безпосередній вплив на умови життєдіяльності людей, їхнє здоров’я й працездатність; наявність або відсутність ресурсів; транспортна доступність чи ізольованість; більша чи менша мінливість природних умов; наявність чи відсутність природних несприятливих явищ (землетруси, вулкани і т.д.). Зворотний вплив суспільства на природу може бути прямий і опосередкований, позитивний і негативний. Уже відомі граничні розміри такого впливу: господарська діяльність, яка вилучає з природного середовища не більше 10% біомаси, не порушує здатність природи до самовідтворення. Це так зване правило 10%-ної екологічної безпеки.

Прикладом іншого «екологічного правила» є правило 1%. Воно полягає у наступному: зміна енергетики природної системи в межах 1% виводить природну систему з рівноважного стану. Всі масштабні явища на поверхні Землі (циклони, вулкани, тощо) мають сумарну енергетику 1% від сонячного випромінювання, що надходить від Сонця на Землю. Перехід енергетики процесу за межі цього значення зазвичай призводить до істотних аномалій - різких коливань клімату, змін у характері рослинності, великим лісових і степових пожеж і т.д.

Природне середовище має свій природно-біосферний та природно-ресурсний потенціал. Природно-біосфений потенціал охоплює біосферні характеристики: біотичний потенціал, агровиробничий потенціал (врожай культурних рослин), сировинний, волого забезпечення, забезпечення чистоти атмосферного повітря, забудови, окремих видів діяльності, потенціал біотичного відновлення, потенціал поглинання та утилізації відходів. Більш вузьким поняттям є природно-ресурсний потенціал, який оцінює наявні природні ресурси різних видів та можливості їх освоєння та використання.

По відношенню до суспільства природне середовище виконує так звані соціальні функції:

1) слугує просторовим базисом життєдіяльності населення, зокрема розселення і господарської діяльності;

2) забезпечує певні нормативи якості життя населення;

3) надає суспільству певний набір природних ресурсів, що забезпечують його господарську діяльність;

4) зберігає свій природно-біосферний потенціал, зокрема можливості постійно виконувати зазначені соціальні функції.

Різні ділянки природного середовища можуть використовуватися для різних господарських потреб. На одних ділянках люди селяться, інші використовують як природні угіддя, оброблювальні землі, для відпочинку, для розміщення промисловості. Господарське призначення тих чи інших ділянок природного середовища характеризують за так званими господарськими функціями ландшафту. Є й функціональна класифікація ландшафтів, зкрема розроблена проф. КНУ ім. Т.Шевченка П.Г.Шищенком. За інтенсивністю природокористування і функціями ландшафтів він виділив наступні території:

1) заповідні;

2) мисливсько-промислові;

3) лісогосподарські;

4) рекреаційні;

5) лукопасовищні;

6) землеробські, у т.ч. меліоративно-землеробські;

7) водогосподарські;

8) селитебні;

9) дорожні;

10) промислові;

11) гірничо-промислові;

12) непридатні для господарського використання.

Розрізняють також функціональні типи і підтипи ландшафтів: селитебний тип поділяють на підтипи міської і сільської забудови, рекреаційний – на санаторно-курортний, оздоровчий, лісопарковий. Різні види господарського використання можуть територіально співпадати. Іншими словами, один і той самий ландшафт виконує одночасно декілька поєднаних функцій. Проте гарно уживаються на одній ділянці, приміром, дачне розселення і приміське садівництво, рекреаційна і природоохоронна діяльність. Несумісними є промислове виробництво і рекреація, звалища і рекреаційні зони.

Особливу роль відіграє природно-заповідний фонд. Це – система ділянок суші і акваторії, природні комплекси і компоненти якої мають особливу біосферну, наукову, рекреаційну чи естетичну цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності, генофонду, підтримки екологічного балансу довкілля і його моніторингу – системи спостережень і контролю за станом природи. На землях природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного або історико-культурного призначення заборонена будь-яка діяльність, яка негативно впливає або може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів і об'єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням.

На даний час в Україні близько 7,2 тис. територій та об’єктів ПЗФ, загальна площа яких становить близько 2,8 млн. га, або 4,64% території країни. Це зокрема 4 біосферних заповідники (два з яких – перший в Україні Асканія-Нова (заснований ще в 1898 р. Фрідріхом Фальц-Фейном), і найбільший в Україні – Чорноморський) знаходяться повністю чи частково на території Херсонської області. Інші два – Карпатський і Дунайський), 17 природних і 19 національних природних парків, 45 регіональних ландшафтних парків, 3078 пам’яток природи, 2729 заказників, 616 ботанічних, зоологічних садів, дендропарків та парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, 793 заповідних урочища. Незважаючи на те, що за роки незалежності площа ПЗФ України зросла більш ніж удвічі, вона залишається недостатньою і значно меншою, ніж у більшості країн Європи, де середній відсоток заповідних територій становить 15%.

Всі види господарської діяльності за ступенем їх пов’язаності із природним середовищем поділяють на руральні, напівруральні та неруральні (від англ. rural – сільський). Відповідно, руралними є такі види діяльності, де виробничий процес здійснюється у безпосередньому зв’язку з природним середовищем на основі урегульованих людиною ботехнологій і виробництв. Такими галузями є сільське і лісове господарство. Напівруральні галузі базуються не на всьому природному комплексі, а переважно на окремих його компонентах, тобто виробничий процес здійснюється за умови наявності певного виду ресурсів. Це – добувна промисловість, рибальство, мисливство, водний транспорт. Неруральні галузі слабо пов’язані з природним середовищем, а природний фактор неістотно впливає на їх розміщення. Це – галузі обробної промисловості («верхні поверхи»), сфера обслуговування населення тощо.

Для суспільної географії принципово важливим є факт, що руральність-неруральність видів діяльності багато в чому визначає особливості територіальної організації господарства. Для руральних галузей характерна повсюдне і практично суцільне розміщення, навантаження соціально-економічними компонентами довкілля доволі рівномірне, а отже екологічні протиріччя тут найменші.

Напівруральні галузі звичайно локалізуються за найбільш зручними і вигідними родовищами та ареалами відповідних ресурсів. Характерне осередкове розміщення напівруральних виробництв – кар’єрів, рудників, шахт створює дискретно-осерéдковий та дискретно-лінійний тип територіальної організації господарства, пов'язаний з чітко локалізованим розміщенням виробництв. Осередки напівруральних виробництв часто стають ядрами, що притягують і обробні галузі, обслуговування, що призводить до формування потужних центрів розселення і агломерацій. На цих територіях наявні гострі протиріччя між станом природного середовища і суспільства.

Неруральні види діяльності переважно концентруються у місцях та районах високої господарської освоєності. Вони становлять основу міст і міського життя. Тут теж головна риса – висока концентрація основних виробничих фондів і населення. На відміну від руральних галузей з їх повсюдним розміщенням та напівруральних з осерéдковою локалізацією, для розміщення неруральних видів діяльності найбільше значення відіграє суспільно-географічне положення як найбільш вигідна прив’язка до інших підприємств і споживача. Геоекологічна ситуація в таких районах визначається соціально-економічними та технологічними факторами.

Руральні, напівруральні і неруральні галузі мають істотні відміни щодо формування просторових соціально-економічних систем. Руральні галузі формують господарський фон (господарське поле), напівруральні – виступають ядрами конденсації господарської діяльності (ясно, що не всі з цих ядер стануть потужними центрами, частина так і залишиться осередками), неруральні види діяльності практично всюди відіграють роль полюсів зростання, тобто викликають інтенсивну концентрацію населення і новітніх сфер. І ось взаємодія полюсів зростання, ядер господарської конденсації та фонових галузей у часі і просторі, процес становлення і розвитку відповідних територіальних структур і систем і визначають основний зміст територіальної організації суспільства.

Масштаби використання природних ресурсів стають настільки великими, що є потреба у всебічному вивченні проблем взаємодії суспільства і природи, а саме – природокористування в самому його найширшому аспекті. Географи визначають природокористування як сферу діяльності, спрямовану на забезпечення зростаючих потреб суспільства в природних ресурсах і формування здорового середовища життєдіяльності, яка об’єднує галузі ресурсокористування, відтворення та збагачення природних ресурсів, діяльність по збереженню і оздоровленню довкілля.

Виділяють такі основні напрями і види діяльності у сфері природокористування:

1) споживання ресурсів – їх видобуток і використання; використання природного середовища як «ємкості» для складування і захоронення відходів виробництва і споживання;

2) відтворення природних ресурсів;

3) конструктивне перетворення природного середовища – покращення окремих властивостей природного середовища (меліорація), захист від стихійних явищ, рекультивація земель, комплексні програми оздоровлення довкілля тощо;

4) охорона природного середовища і ресурсів – охорона і консервація (заповідники) ландшафтів, збереження біорізноманіття;

5) моніторинг і управління використанням природних ресурсів та природного середовища – інвентаризація природних ресурсів, їх облік і контроль за використанням, управління процесами природокористування.

Різним видам природокористування відповідають свої ранги (бали) антропогенного перетворення природного середовища: природно-заповідний фонд – 1, ліси – 2, болота і заболочені землі – 3, луки – 4, сади і виноградники – 5, орні землі – 6, сільська забудова – 7, міська забудова – 8, водосховища, канали – 9, землі промислового використання – 10.

Регіональний індекс антропогенної трансформації визначається як:

(2), де

- індекс антропогенної трансформації регіону;

– ранг певного виду природокористування;

- питома вага даного виду природокористування у регіоні.

Раціональне природокористування потребує відповідної стратегії і політики, принципи якої в Україні і в світі загалом активно розробляються і вдосконалюються. В Україні цим опікується Міністерство екології та природних ресурсів, в світі – Міжнародні організації, у т.ч. ООН. Саме з ініціативи цієї організації з другої половини ХХ ст. триває робота, що має на меті довести до світової громадськості розуміння характеру і масштабів глобальної екологічної небезпеки, скоординувати діяльність урядів і вчених у пошуках адекватних засобів реагування на екологічні проблеми. Йдеться про нову концепцію, яка отримала назву концепція «сталого» або «збалансованого» розвитку.

Ця концепція набула особливого звучання після Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку у Ріо-де-Жанейро у 1992 р. У документах конференції зазначено, що сталий розвиток – це такий розвиток суспільства, який задовольняє потреби сучасності, не ставлячи під загрозу здатність наступних поколінь задовольняти свої власні потреби.

За яких умов може бути реалізований сталий розвиток?

Людина є частиною природи живе під її безпосереднім впливом. Життєдіяльність людини обмежена стабільністю десятків параметрів, які можуть коливатися лише незначною мірою (температура, хімічний склад, радіоактивне випромінювання тощо). Беззастережний свідомий вплив людини на природу може призвести до фатального розбалансування природного середовища і людський організм не встигне пристосуватися до нових умов. Перехід до сталого розвитку потребує надзвичайних зусиль людства у тому, щоб змінюючи особистісний (людський) чинник загальнопланетарного розвитку, підпорядкувати діяльність людей фундаментальним законам стабільного функціонування екосистем і зберегти, таким чином, умови фізичного існування людини.

На сучасному етапі розвитку суспільство опинилось у складному становищі. Практично всі країни світу, незалежно від свого соціально-економічного розвитку, змушені приймати рішення, покликані на подолання соціально-економічних та екологічних проблем. У свою чергу, на сьогодні Україна за більшістю показників соціо-економічного розвитку та екологічного стану порівняно з іншими країнами світу, займає низькі позиції. Так, за Індексом стійкості суспільства, розрахунки якого проводились Об’єднананим дослідницьким центром Європейської комісії, Україна в 2012 р. займає 102 місце в рейтингу більше ніж 150 країн світу. Індекс стійкості суспільства складається з індексів, що характеризують благополуччя людини, екологічне благополуччя, економічне благополуччя. В Україні найнижчим показником, що знаходиться в складі Індексу стійкості суспільства, є екологічний. Зокрема, наприклад, значення питомих викидів CO₂ в Україні є істотно вищими за інші країни світу.

А як відомо, протягом останніх десятиліть в світі зросло занепокоєння з приводу того, що зростаюча концентрація парникових газів в атмосфері впливає на клімат. Глобальне потепління і танення льодовиків по усьому світу можуть призвести до глобальних змін життя..

Рис.11. Рейтинг країн світу за обсягами викиду СО₂

За даними Міжнародної Енергетичної Агенції, Швеція є країною, в якій питома кількість викидів СО₂ є найменшою. В Україні ситуація протилежна, вона тут один з «лідерів». Але слід відзначити, що якщо сьогодні у Швеції зростання ВВП не супроводжується зростанням викидів СО_2, (рис.12), то в Україні невеличке зростання ВВП супроводжується відчутною позитивною динамікою викидів діоксину вуглецю (рис.13).

Рис.12. Швеція. Динаміка показників ВВП і викидів CO₂

Рис.13. Україна. Динаміка показників ВВП і викидів CO₂

Тобто українська економіка є дуже природоємною. І вона якнайшвидше повинна перейти на принципи сталого розвитку, тому виникає необхідність і у затвердженні на рівні держави Стратегії сталого розвитку, і запровадження ефективної системи управління охороною навколишнього середовища. А сьогоднішня система управління, що склалася в нашій державі у сфері природокористування, не сприяє впровадженню концепції сталого розвитку. Основними недоліками вітчизняного економічного механізму екологічного управління є те, що він не в змозі зацікавити товаровиробників в проведенні природоохоронних заходів за рахунок власних грошових коштів, не кореспондує з іншими економічними показниками та важелями господарської діяльності. Хоча досвід інших країн свідчить про різні механізми ринкового регулювання раціонального природокористування.

Наприклад, основними принципами та елементами системи ринкового регулювання, що знайшла широке застосування в США і, в деякій мірі, у ФРН, є наступні:

1. Баббл-принцип (принцип «хмари»), відповідно до якого норматив викидів встановлюється для цілого регіону, а підприємства, що знаходяться на його території, можуть спільно знайти найбільш вигідний варіант забезпечення дотримання цього нормативу. Тепер не кожна «труба, що димить», а територія регіону в цілому, окремі джерела емісії забруднень якої формують «хмару», стає об'єктом встановлення екологічних нормативів. Мета «баббл-принципу» досягнення найбільшої економічної ефективності за рахунок оптимального перерозподілу викидів між учасниками ринку. Наприклад, якщо на одній території розташовані велика електростанція і декілька дрібних котелен, то виявляється вигідно уловлювати оксиди сірки і азоту на більшому джерелі, ніж намагатися боротися з викидами від кожного дрібного забрудника. Принцип «хмари» створює умови для торгівлі правами на забруднення на рівні регіону;

2. Політика компенсації викидів. Підприємства, що зменшили свої викиди, набувають тим самим права на викид, що фіксується у вигляді відповідного документу – ліцензії або дозволу на викид. Так, в Лос-Анджелесі, відповідно до місцевого законодавства, кожна тонна забрудника, вироблена новим підприємством, повинна компенсуватися зниженням викидів на інших підприємствах на 1,67 тонни;

3. Банки викидів – спеціальні банки, в які фірма, що скоротила об'єми своїх викидів нижче за рівень, передбачений нормативами, може покласти акредитив, отриманий на різницю, щоб згодом продати або використати при необхідності самій. Це полегшує потенційним покупцям ліцензій пошук відповідних продавців. Банки виконують і облікову функцію, забезпечуючи процес погашення витрачених прав і не допускаючи їх повторного використання;

4. Біржі прав на забруднення – посередницькі організації, необхідні при розширенні ринку прав на забруднення для здійснення операцій по купівлі-продажу прав на викиди.

Цей досвід, за умови державного контролю над процесом, можуть бути взяті на озброєння і в Україні.

Велике майбутнє вчені бачать за альтернативними джерелами використання енергії. Як ви знаєте, всі джерела енергії поділяють на невідновлювальні (це природні запаси речовин і органічних матеріалів, що можуть бути використані людиною – вугілля, нафта, газ, ядерне паливо), і поновлювальні (джерела на основі постійно існуючих або періодичних потоків енергії, які можна вловити і використати, наприклад сонячне випромінювання). Над країнами, які залежать від імпорту ресурсів викопного палива, завжди висить погроза різкого підвищення вартості імпортованого палива, проте поновлювальні джерела є практично невичерпними, хоча і доволі дорогими. Технології, засновані на використанні поновлювальних джерел вважаються екологічно чистими.

Контрольне питання: Як систематизують види господарської діяльності суспільства за ступенем їх пов’язаності з природним середовищем?

Дата добавления: 2015-11-14