Загальна періодизація історії географії.

Суспільно-географічні (як і фізико-географічні) відомості належать до найдавніших часів, будучи частиною загальної географічної інформації. Таку інформацію надавали мандрівки, великі географічні відкриття, потім країнознавчі і державознавчі роботи, камеральна статистика, комерційна географія. Але у розвитку географії є певні періоди, які виділені на основі наступних ознак.

Ознаки періодизації науки:

1) потреби суспільства у географічних знаннях, що змінюються з розвитком людства;

2) головні цілі географії на різних етапах розвитку та панівні парадигми;

3) визначні географічні відкриття та фундаментальні розробки, що задають «тон» науці;

4) співвідношення аналітичних і синтетичних підходів, диференціації та інтеграції географічних наук;

5) врахування етапних проблем розвитку суспільства та змін на основі цього загальної методології.

За такими ознаками можна виділити чотири головних етапи розвитку географії в цілому та СГ зокрема.

Перший етап тривав від зародження географії як науки (V-III ст. до н.е.) і до завершення епохи Великих географічних відкриттів (XVII ст.) включно. Головна потреба людства протягом цього періоду – пізнавати Землю, себе, близьких і далеких сусідів, різні народи і країни. Тому головною методологічною настановою тогочасної географії був землеопис. Географи відкривають, описують і картографують нові землі чи моря. До XVII ст. вони «інвентаризували» - описали і поклали на карту майже весь світ. Цей етап деякі науковці вважають класичним етапом розвитку географії. Ми назвемо його антично-середньовічним етапом зародження і становлення географічного землеопису. Найбільш помітними «осередками» географії одна за другою стали антична географія Греції і Риму, арабська географія та середньовічна європейська географічна наука.

Протягом давньогрецького і римського часу найбільший внесок у становлення географії внесли Геродот (485-425 рр. до н.е.), Ератосфен (275-195 рр. до н.е.), Страбон (64 р. до н.е. – 24 р.), Птолемей (90-168 рр.). Геродота називають «батьком історії», але у його дев’ятитомній «Історії» багато географічних відомостей, а у IV томі є опис Скіфії, що відповідає сучасній території України. Справжнім батьком географії вважають Ератосфена. Його головна праця мала назву «Географічні записки». Він першим виміряв розміри Землі з дивною для того часу точністю: довжина земного довкола, за Ератосфеном, становила 25 тис. миль (сучасна оцінка – 24860 миль). Всі наступні оцінки розмірів Землі були дуже приблизними: під час плавань Колумба і Магеллана Землю уявляли майже вдвічі меншою. Ератосфен зробив географічний опис ойкумени – заселеної Землі, виділив три частини світу – Європу, Азію, Лівію (Африку), встановив 5 теплових поясів Землі, склав першу карту світу.

Класиком античної географії був Страбон – автор 17-томної «Географії». Всі 17 книг збереглися до наших днів. Саме завдяки його працям ми маємо систематизований огляд робіт стародавніх географів. Страбона вважають і фундатором суспільної географії. На відміну від Ератосфена, який застосував до географії математико-астрономічний підхід і більше захоплювався конкретними розрахунками, Страбон схилявся до того, що географія – наука практична, і від неї повинна бути користь, а математика і астрономія для географа – тільки допоміжні дисципліни. Саме Страбон геніально передбачав сучасну геоекологію, називаючи Землю «домом людства».

Клавдій Птолемей – астроном, математик, картограф, географ, автор геоцентричної системи Всесвіту, засновник хорографії – географічних описів різних територій, автор «Керівництва з географії» (з 8 книг), в якому були зібрані знання про всі відомі античним народам землі, опубліковано координати 8 тисяч пунктів від Скандинавії до Єгипту, а також 27 карт різних кутків світу. Він заклав основи математичної географії і картографії. При всій неточності карт, які укладалися на основі розповідей мандрівників, вони вперше показали розміри населених територій і їх зв'язок одна з одною.

Найбільш значними досягненнями у географії і картографії у VIII – XIV ст. відзначилися араби. Визначні постаті арабської географії – Ібн Хаукаль, Ібн Гордадбег, Аль Біруні, Авіценна. Всі вони мали свої книги, карти, які дійшли до наших днів. Зокрема Аль Біруні першим на Середньому Сході висловив думку про рух Землі навколо Сонця.

Епоха Великих географічних відкриттів знаменита відкриттям Колумбом Америки (1492 р.), прокладанням шляху в Індію навколо Америки Васко да Гамою (1497-1498 рр.), першим кругосвітнім плаванням Магеллана (1519-1521 рр.). В цей час польський астроном Микола Коперник (1473-1543 рр.) обґрунтував геліоцентричну систему всесвіту, яку дещо пізніше підтвердив італієць Галілео Галілей (1564 – 1642 рр.). Завершився цей етап вже згаданою нами роботою Бернгардта Вареніуса, яка стала першим підручником з географії в багатьох країнах. З часів Великих географічних відкриттів розробляються повноцінні географічні карти, атласи, глобуси: імена Герарда Меркатора, який розробив кілька базових проекцій для карт світу, Абрахама Ортелія, який започаткував географічні атласи (1570 р.) в якості систематизованого зібрання карт, Мартина Бехайма, який виготовив перший глобус (1490 р.), що (як і 17 томів Страбона) зберігся до наших днів, відомі багатьом.

Другий етап становлення географії пов'язаний з першими спробами диференціації єдиної науки на галузеві напрями (точка відліку тут – класична робота Вареніуса «Всезагальна географія» 1650 р.) та інтенсивною розробкою теорії та методології географічної науки (О.Гумбольдт та К.Ріттер). У цей час в світі розпочиналась перша промислова революція, а географи вже мали такий запас емпіричних знань, який дав їм змогу перейти від землеопису до землезнавства і розроблення законів і теорій географічної науки. Цей етап тривав з середини XVII ст. до останньої чверті ХІХ ст. За головною парадигмою – це етап землезнавства, етап переходу від описової географії до географії теоретичної. Саме в цей період з’являються перші університетські кафедри географії, формуються національні географічні школи. До речі, перші географічні національні школи сформувалися у Франції і Німеччині у XVIII-XIX ст. Пізніше почали формуватися англійська, російська, польська та інші географічні школи.

Німецька географічна школа була пов’язана з іменами двох вчених-класиків географії – Олександра фон Гумбольдта (1769-1859), який був не тільки мандрівником, але і теоретиком географії, виявив широтну зональність і висотну поясність, розробив методику обчислення ізотерм та ізобар, увів термін «землеопис», а також Карла Ріттера (1779-1859) – автора 19-томної роботи «Землезнавство у його відношенні до природи та людини або загальна порівняльна географія», завідувач першої університетської кафедри географії (Берлін, 1820 р.), засновник Німецького географічного товариства (1828).

З Карлом Ріттером пов’язане посилене проникнення у науку ідей географічного детермінізму – вчення про визначальний вплив географічного (природного) середовища на долю людства і окремих націй, ця концепція так або інакше була в основі висновків давніх філософів і багатьох представників наук, але в її «надмірному» втіленні згодом почали бачити і загрозу, бо її покладали в основу обґрунтувань домінування одних націй над іншими. Крім того, К.Ріттер доклав немало зусиль для того, щоб зробити географію антропоцентричною наукою, а у кожній частині світу він бачив своє особливе призначення.

Послідовниками Гумбольдта і Ріттера були Фрідріх Ратцель (1844-1904) – засновник політичної географії та Альфред Геттнер – автор фундаментальної праці: «Географія: її сутність, історія та методи», засновник першого «Географічного часопису». Ще однією особливістю періоду стає поява у німецькій географії школи штандорту – теорій оптимального розміщення центрів виробництва та обслуговування. Її представниками були Йоганн Тюнен, а пізніше, вже у ХХ ст. Альфред Вебер, Вальтер Кристаллер, Август Льош).

Штандортні теорії ставили за мету визначення найвигіднішого місцеположення окремих підприємств з точки зору найменших витрат на виробництво і одержання найбільших прибутків. І хоча в більшості їх авторами були не географи (Йоганн Тюнен – економіст, Альфред Вебер – економіст і соціолог, тільки Вальтер Кристаллер був географом), це все одно були економіко-географічні теорії, які просто, хоча і дещо ідеально показували закономірності оптимального розміщення того чи іншого явища.

Розглянемо, як приклад, теорію сільськогосподарського штандорту Й. Тюнена. В 1826 р. вийшла його книга «Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економіки». Тюнен зображує ізольовану від решти світу державу, в межах якої є центральне місто, яке є єдиним місцем збуту сільськогосподарської продукції і джерелом забезпечення промисловими товарами.

Ціна кожного продукту, який виробляється в будь-якій точці простору цієї держави відрізняється від його ціни в місті на величину транспортних витрат, які є прямо пропорційними обсягу вантажів і дальності перевезень.

Тюнен поставив питання: які форми прийме за встановлених передумов сільське господарство і який вплив на його розміщення буде здійснювати відстань від міста? Він знайшов відповідь на питання методом співставних транспортних витрат на перевезення продукції від місця виробництва до ринку, в результаті чого виявляються зони, найбільш сприятливі (з точки зору витрат) для розміщення в їх межах тих або інших видів сільськогосподарського виробництва. Тюнен довів, що в рамках припущень оптимальною схемою буде система концентричних поясів різного діаметру, які поділяють зони розміщення різних видів сільськогосподарської діяльності. Чим вище врожайність (продуктивність), і чим більша вага чи обсяг продукції, тим ближче до міста повинне розміщуватися виробництво. Провіз такої продукції на далекі відстані нерентабельний – «весь обсяг продукції буде з’їдений або лошадьми, або людьми». В той же час, чим дорожчим є той чи інший продукт на одиницю ваги, тим далі від міста доцільне його розміщення. На периферії будуть розташовуватися ті культури, провіз яких дешевше їх вартості.

В результаті інтенсивність ведення господарства знижується по мірі віддалення від міста. Тюнен виділив 6 поясів (кілець) розміщення сільськогосподарського виробництва, базуючись на умовах ведення господарства на своїй фермі в Мекленбурзі. Ясно, що за інших умов, конкретний склад поясів буде іншим (бо іншою може бути продукція як рослинництва, так і тваринництва), але принцип їх чергування буде збережений.

Рис.9. Модель територіальної структури

сільського господарства

1 – «вільного» приміського господарства, де виробляється нетранспортабельна продукція рослинництва і тваринництва (овочі, картопля, молоко). Тут значні капіталовкладення на одиницю площі, в землю вноситься багато добрив, інтенсивно використовується кожний клаптик землі під культури, що забезпечують вищий прибуток. Цей пояс має значну аналогію з сучасним приміським сільським господарством;

2 – лісового господарства, що постачає на центральний ринок і господарства першого поясу паливо, будівельний ліс, вугілля тощо. Цей пояс має деяку аналогію з лісопарковими поясами великих міст;

3, 4, 5 – різні галузі рослинництва і тваринництва, але в кожному поясі за різними технологіями. Й. Тюнен довів, що зниження виробництва з віддаленням від міста закономірне і показує, як встановлюються межі поширення ресурсомісткіших технологій;

6 – екстенсивного тваринництва (скотарства і вівчарства), що постачає на ринок масло, м'ясо, вовну тощо. Тварин випасають на природних пасовищах, взимку годують сіном та соломою. Землеробство розвивається лише для власних потреб.

Знаходження відстані, яка відділяє зони розміщення тих або інших видів сільськогосподарської діяльності від центру збуту, здійснюється за простою формулою. Нехай ми маємо культури, доходність яких на одиницю продукції складає m₁ і m₂, обсяги їх виробництва – v₁ і v₂. Транспортний тариф (на 1 т) дорівнює t. Тоді r – відстань від центру, яка розмежовує посіви двох культур, знаходиться з рівняння:

(1)

Одночасно Тюнен обґрунтував основні положення теорії земельної ренти за місцеположенням. Певний продукт продається за однією ціною незалежно від місця свого виробництва. Земельна рента дорівнює величині економії на транспортних витратах у господарствах, які розташовані відносно близько до центру. Вона максимально у першому поясі і падає по мірі віддалення від центру. В найвіддаленішому поясі, вона теоретично дорівнює нулю. Мінімум транспортних витрат на доставку сільськогосподарської продукції відповідає максимуму земельної ренти.

Праця Тюнена була визнана основоположною у теорії розміщення. Науковець виявив один з найважливіших механізмів виробничої диференціації сільського господарства — залежність його від транспортно-географічного положення. Дослідження Й. Тюнена, сама ідея поясності мали великий вплив на подальший розвиток економіко-географічних досліджень. Спеціалізація поясів Й. Тюнена, звичайно, давно застаріла. Сьогодні вони наповнюються новим змістом, застосовуються і до несільськогосподарських територій, і до невиробничої діяльності людей. Але це був перший показовий приклад використання абстрактних математичних моделей у теорії просторової економіки. Те ж саме, але для промисловості робили потім Вільгельм Лаундхардт і Альфред Вебер. Вони теж шукали у просторі точки оптимального розміщення підприємств у залежності від джерел сировини і збуту продукції і формували свої моделі. Це було на початку ХХ ст., в середині ХХ ст. свої теорії, але вже функцій розміщення населених пунктів висунули Вальтер Кристаллер і розвинув її Август Льош. Вони, у свою чергу, казали про оптимальні зони обслуговування населення і розміщення центральних міст у вигляді гексагональної решітки. Ці теорії докладніше ви ще будете вивчати у курсах з географії населення.

Взагалі-то кільця, які були виділені Тюненом щодо сільського господарства, - найпоширеніший тип організації будь-якої території. Їх конфігурація в реальному житті залежить від конкретних географічних особливостей. Аналогічна залежність - зниження інтенсивності діяльності і активності по мірі віддалення від центру - фокусу економічного життя території - існує у розміщенні інших видів людської діяльності на всіх рівнях: у падінні щільності населення від центру міста до периферії, і від головних транспортних артерій: річкових долин і транспортних вузлів. «Щільність міської торгівлі» завжди максимальна на автобусних зупинках, біля вокзалів і зменшується вглиб житлових кварталів.

Французька географічна школа пов’язана з іменами Елізе Реклю (1830-1905) – редактора фундаментальних видань з географії, Поль Відаль де ла Блаша (1845-1918 рр.) – засновника відомої школи «географії людини», розробника концепції посибілізму (possible – англ. можливий), за якою природа створює лише передумови для людського розвитку, але не визначає його (на відміну від концепції географічного детермінізму).

Російська школа географії пов’язана з діяльністю і роботами Василя Татіщева (1686-1750) – автора першого російського підручника з географії (1719 р.) та М.В. Ломоносова (1711-1765 рр.), який очолював географічний департамент академії наук Росії.

М.В. Ломоносов був автором (принаймні російськомовним) терміну «економічна географія», він обґрунтував зміст і межі нової галузі географічної науки і поставив питання про створення економіко-географічних характеристик, де б господарство розглядалось у тісному зв’язку з природними передумовами його розвитку.

Третій етап розвитку географії тривав близько 100 років, від 1870-х до 1970-х рр. Його називають новим етапом, або етапом нової географії. Для нього характерна прискорена диференціація географії та формування системи географічних наук. Протягом цього періоду відбувається масове входження географії в університетську освіту. У цей час СГ повною мірою виокремлюється у системі географічних наук спочатку як економічна, а наділі соціально-економічна і власне – суспільна географія. Це етап диференціації географії, а також посиленого розвитку прикладної та конструктивної географії.

Відлік так званої «нової географії» починається у Німеччині від 1874 р. і поширюється на інші країни із запізненням близько 10 років. Головну роль у формуванні нової географії відіграли університети та центри картографії. На новому етапі примножуються і зростають нові національні географічні школи. Наприклад, перша кафедра географії у Росії була заснована у Московському університеті Дмитром Анучіним (1884 р.) – відомим географом, антропологом, етнографом, засновником наукового вивчення географії. Перша кафедра економічної географії у Росії була створена у Санкт-Петербурзі у 1902 р. у Петербурзькому політехнічному інституті Володимиром Едуардовичем Деном. Хоча економічну географію він розглядав як складову частину політекономії, або науки про господарство.

Дуже багато вчених починають розглядати географію як соціальну і політичну науку. Саме на третьому етапі (вже у другій половині ХХ ст.) географами, особливо на Заході, зокрема у США, де традиційно домінували антропоцентричні дослідження, розвивається ще одна течія – географічний нігілізм, який протиставив географічному детермінізму «культурний детермінізм», а впливу природного середовища – вільну волю людини. Відомий американський географ Престон Джеймс (активний період життя якого прийшовся на першу половину ХХ ст.) зазначав, що у системі «людина-країна» визначальним фактором є культура, традиційний спосіб життя мешканців. І цей спосіб життя визначає розвиток країни.

У 1930-40 рр. до Другої світової війни формуються нові географічні школи (з новими іменами науковців): польська, чеська, югославська, французька, британська, американська. У той же період формується і російська (радянська школа) економгеографії на чолі з Миколою Миколайовичем Баранським, а також українська школа, представлена в той період іменами Степана Рудницького, Володимира Кубійовича, Костянтина Воблого та інших.

Перша в Україні кафедра географії була створена на філософському факультеті Львівського університету (у 1882-1883 рр.), приблизно в ті ж самі часи, як і у росіян, її очолив відомий польський географ Антін Реман. Справжнім фундатором української географії став Степан Львович Рудницький – академік АН України, організатор першого в Україні науково-дослідного інституту географії і картографії (у Харкові), розстріляний у 1937 р. Він багато зробив як науковець-географ, бо створив методологію української картографії, був знавцем політичної географії, визначав національну територію проживання українців, що для нації, яка по суті не мала державності було дуже важливим. У різні часи він очолював географічні кафедри і у Празі, Відні, і у Харкові, куди приїхав за запрошенням народного комісаріату освіти Радянської України, став академіком, але в 1934 р. був репресований за доносом і звинуваченням у контрреволюційній діяльності. У 1937 р. його розстріляли. І хоча у 1990-і рр. він був поновлений у складі академіків української академії наук – це трагічна історія. Його роботу продовжив Володимир Кубійович – головний редактор 10-томної «Енциклопедії Українознавства», яка була видана після війни у Франції. Кубійович більшу частину життя прожив за межами України, у т.ч. у Польщі, тому що був одним з ініціаторів формування українського національно-визвольного руху і активно діяв і у часи війни. Відомою постаттю у Радянській Україні в ті часи був і Костянтин Воблий – завідуючий у 1933-47 рр. кафедрою економічної географії в Київському університеті, автор одного з перших підручників економічної географії в Україні, розробник схем розміщення продуктивних сил України.

Головними теоретичними здобутками географії після Другої світової війни стає глибока розробка теорій фізико-географічних процесів, з’являються інтегративні концепції і теорії і утверджується географічний синтез: розвиваються концепції ландшафтної оболонки Землі, природно-територіальних комплексів, започатковані тенденції загальної гуманізації географії.

Головні позиції у світі у другій половині ХХ ст. завойовує англо-американська географія (Вільям Бунге, Пітер Хаггет, Девід Харвей). Українська географія в цей період розвивалась у фарватері російських географічних шкіл, а фактично в рамках радянської географії. У 1970-х рр. започатковано концепцію територіальної організації суспільства, яка надалі набула значного розвитку і стала предметом суспільної географії як науки. У 1970 р. американський географ Річард Морілл публікує свою постановочну роботу «Просторова організація суспільства» і вперше обґрунтовує цю категорію як основний предмет науки. Хоча американці традиційно були схильні називати свою науку не економічною, а соціальною (суспільною, гуманітарною) географією.

Помітним явищем у цей період стає і російська (тоді радянська) географія з теорією територіального комплексування (Микола Колосовський та ін.), естонська (соціально-географічні дослідження Селми Ниммік) і польська (праці Станіслава Лєщицького та ін.).

Засновником школи радянської економічної географії був Микола Миколайович Баранський (1881-1963 рр.) – автор першого підручника з економічної географії СРСР (1924 р.) для середньої школи, першого підручника з економічної картографії. За його участю були засновані кафедри економічної географії у вузах, географічні журнали. Він першим на теренах колишнього СРСР став вивчати вплив природи на розвиток людської діяльності, зворотний вплив розвитку економіки на стан навколишнього середовища, заклав принципи економічної оцінки природних ресурсів. Розробив методику економіко-географічної характеристики країн і районів, якою користуються до цих пір.

У рамках радянської економічної географії М.М. Баранський і М.М. Колосовський створили теорію економічного районування, в основу якої було покладено поняття про географічний поділ праці (ГПП), що призводить до спеціалізації певних територій на виробництві окремого продукту; енерговиробничого циклу (ЕВЦ) як технологічного ланцюжка виробництв, які закономірно формують галузеву і територіальну структуру великого економічного району (ЕР) як частини території країни, що має власну спеціалізацію в масштабі національної економіки, внутрішню соціально-економічну однорідність і прагне до комплексного розвитку.

У період величезних радянських планів та індустріальних звершень Колосовським були обґрунтовані суть і ефективність економічних районів, проведена їх класифікація, виділені фактори, закладені основи теорії територіальних пропорцій народного господарства. Вчений вважав, що мета територіальної організації країни у досягненні найбільшої ефективності системи економічних районів країни.

У західноєвропейській географії спостерігається своєрідний спад ініціативи (за винятком Великобританії та Швеції). У 1960-ті рр. шведський проф. Торстен Хагерстранд розробив концепцію поширення нововведень (або дифузії інновацій). Ця концепція викликала захоплення у всьому світі, вона обґрунтувала, що нові ідеї, технології, поширюються від інноваційних великих центрів до центрів нижчого порядку і швидкість поширення залежить не стільки від відстані, скільки від трансляційної здатності окремих міст і контактів його з іншими центрами. Бар’єрами при цьому можуть бути державні та етнокультурні кордони.

Найбільш відомими представниками української тоді ще економічної географії були Олексій Діброва і Максим Паламарчук у 50-60-ті роки, Федір Заставний і Микола Пістун у 70-80-ті роки, Ярослав Жупанський, Валерій Поповкін, Леонід Руденко, Олександр Топчієв, Олег Шаблій наприкінці ХХ ст. У ХХІ ст. когорта відомих економіко- і соціо-географів розширюється, у т.ч. за рахунок представників обласних шкіл. Ваш декан – ярке тому підтвердження.

У радянській географії розмежування фізичної та економічної географії було дуже жорстким, аж до віднесення цих галузей до різних груп наук: фізичної географії – до природничих, а економічної – до суспільних. У ці часи виникла пряма загроза існуванню географії як єдиної науки. Тому саме на даному етапі до домінуючого спершу економічного напряму в географії міцно «прикріплюється» соціальний, політичний, культурний та інші, що сприяє формуванню суспільної географії, яка об’єднує всі сторони життя суспільства, а не тільки виробництво.

Сучасний період розвитку географії – четвертий етап, який має назву новітній етап. Він започаткований у 70-х рр. ХХ ст. і пов'язаний з масштабними трансформаціями і викликами суспільного розвитку. Позаду залишилися дві світові війни, в кінці ХХ ст. посилюється міжнародний тероризм, загострюються проблеми соціально-економічної нерівності країн і регіонів. Все частіше починають казати про глибоку системну кризу в економіці. На терені колишнього СРСР виникли і розвиваються самостійні держави, кожна з яких переосмислює свою національну географію. Сьогодні головними осередками географічної науки і освіти в Україні є Інститут географії НАН України та географічні факультети національних університетів – Київського, Львівського, Одеського, Таврійського, Харківського, Чернівецького, Волинського, Херсонського та ін., а також державних педуніверситетів.

Радикальні зміни відбуваються у світовому господарстві, на зміну звичним аграрним та індустріальним цивілізаціям приходить інформаційне суспільство, а колосальний прорив інформаційних технологій свідчить, що формується нове комунікаційне середовище. Для географії новітній час можна назвати етапом інформаційної методології та геоінформаційних технологій.

До речі – чим є геоінформаційні технології? Вони надзвичайно популярні і застосовуються зараз у всьому світі у різних напрямах. Популярно кажучи, це – об’єднання геоінформаційних систем (так званих ГІС, а саме – комплексу цифрових карт, з прив’язаною до них статистикою, програмних засобів, що дозволяють працювати з ними на комп’ютері) зі збором даних для них за допомогою GPS приймача. GPS (Global Positioning System) – глобальна навігаційна система визначення місцеположення, яка складається з навігаційних супутників (насамперед, американських), приймаючих пристроїв для визначення координат. GPS-навігатори сумісні з кишеньковими комп’ютерами відображають цифрові карти, час, координати, швидкість руху, напрями; іноді туди вбудований барометр (для визначення висоти над рівнем моря) та інші прилади. Вони надають всі дані для визначення місцерозташування об’єкту. Для чого це потрібно? Насамперед, для оперативного управління.

Наприклад, ГІС комунальних служб містить в собі величезні обсяги текстової інформації про всі комунікації району, а також картографічну інформацію про те, де знаходиться в місті той або інший колодязь. В свій час організація придбала карти і занесла їх у систему. Як правило різні комунікації рознесені по різних шарах карт і до них прив’язана статистична та інша інформація. При будівництві, реконструкції, ремонті будь-яких об’єктів тепер вже надзвичайно важко і дорого організовувати повномасштабну геодезичну зйомку місцевості, іноді достатньо за допомогою GPS-навігатору зняти об’єкт і передати інформацію про нього у головний офіс, якщо є мобільний зв'язок.

ГІС застосовуються у різних сферах – сфері оцінки землі і нерухомості, у моніторингу атмосферних забруднень, у спостереженні за транспортними потоками (Яндекс-пробки, хоча у цьому сервісі його творці використовують і дані про SIM-карти одночасно перебуваючих в одному потоці і в полі дії певної «соти» людей, тобто використовується мобільне позиціювання), оперативних прогнозах погоди тощо. Не кажучи про те, що у кожній другій машині, особливо у великих містах, є навігатори, які «ведуть» вас у поїздках чи подорожі.

Останній писк моди – програма Google Earth. Основу даних представляють супутникові знімки і топографічні карти. Будь точка світу відображається з точністю до метрів на основі даних, отриманих після 1999 р. Ці знімки надані компанією EarthSat і зроблені з роздільною здатністю до 15 м на піксель, а великі міста і деякі райони відображаються дуже добре і роздільна здатність фотографій становить до 2 м на піксель. Дані знаходяться у географічній системі координат. Нажаль, інформація по Україні, Росії поки ще далеко не повна, особливо в частині топографічних карт, тому деякі місця не відкриваються в програмі, але скачати і безкоштовно користуватися нею можна і потрібно кожному, хто планує подорожі, хоче зорієнтуватися на місцевості, та й просто політати у своєму комп’ютері над реальними місцями не Землі.

Сайт, де можна скачати цю програму: http://www.google.com/intl/ru/earth/.

Дата добавления: 2015-11-14