Физическое воспитание в ВУЗах.

Физическое воспитание – неотъемлемая составляющая часть обучения и воспитания студенческой молодежи, которое использует такие формы:

_● академические учебные занятия (обязательные и факультативные);

_● профессионально – прикладная физическая подготовка;

_● физические упражнения в режиме учебного дня (утренняя гимнастика, физкультурные паузы, производственная физкультура);

_● самодеятельные занятия спортом, туризмом во вне учебное время, в секциях и командах учебных групп, курсов, факультетов, ВУЗов, спортивных клубов под руководством преподавателей, тренеров, инструкторов;

_● массовые оздоровительные, физкультурные и спортивные мероприятия в течение года, в период каникул, в спортивных студенческих лагерях и др.

Физическое воспитание в производственных коллективах и предприятиях.

Основные задачи коллективов физической культуры и спорта:

_● привлечение сотрудников к систематическим занятиям ФК и спортом;

_● укрепление и повышение уровня здоровья, всестороннее и гармоничное развитие физических способностей, достижение физического и спортивного совершенства;

_● формирование двигательных навыков, необходимых в быту, производственной и оборонной деятельности;

_● эстетическое, этическое, патриотическое воспитание, подготовка и выполнение государственных требований физического развития и оценки физической подготовленности населения.

Профессионально – прикладная физическая подготовка (ППФП) – прикладное направление в системе физического воспитания, являющееся профилирующим процессом физического совершенствования относительно конкретных потребностей видов труда или военной деятельности, ее основные задачи:

_● воспитание физических качеств, необходимых для конкретной профессиональной деятельности;

_● формирование и совершенствование прикладных – вспомогательных двигательных навыков;

_● воспитание специфических волевых и других психических качеств;

_● повышение стойкости организма к вредным влияниям, условиям профессиональной деятельности.

Средствами ППФП являются, главным образом, физические упражнения, которые соответствуют особенностям профессиональной деятельности. Определение направления физической подготовки должно соответствовать профессиограмме конкретной деятельности человека и классификации профессий:

_● класс «А» - по характеру трудовых двигательных действий;

_● класс «Б» - особенные внешние условия профессиональной деятель-

ности;

_● класс «В» - по характеру трудовых действий и внешних условий профессиональной деятельности.

Основной формой физического воспитания в Вооруженных силах и спецподразделениях являются учебные занятия по физической подготовке для всех военнослужащих независимо от возраста, служебного статуса и военных званий.

Специалист по физической реабилитации и оздоровлению должен обладать знаниями, умениями и навыками оказания необходимой помощи людям с основными заболеваниями: внутренних органов, ОДА и нервной системы, при хирургических заболеваниях, после получения травм в процессе тренировок, соревнований или в быту. Он должен знать и уметь использовать на практике основы психофизиологии, бионики, биофизики человека, основы ФР, массажа, ЛФК, основы психотерапии, методов и средств физиотерапии.

Выпускник НТУУ «КПИ» должен овладеть объемом знаний, связанных с использованием технических средств, систем и комплексов для восстановления работоспособности, трудовой и спортивной деятельности человека. Будущий специалист должен быть постоянно в курсе новейших технологий и разработок для нужд ФР, знать их характеристики и способы применения как в условиях стационара, так и в сложных полевых условиях.

Особое значение в деятельности специалиста приобретает его отношение к людям, которым он оказывает помощь, внимательное отношение к проблемам человека, терпение, устойчивость его (специалиста) нервной системы. Огромное значение имеет внешний вид, опрятность, собственная и производственная гигиена, знание методов охраны труда при проведении физической реабилитации.

Швидкий розвиток фізичної реабілітації в Україні як самостійної освітньо-професійної галузі актуалізував проблему формування та розвитку понятійного апарату цієї спеціальності. Здійснений аналіз (Андрій Герцик, 2009р.) показав, що, незважаючи на більш як десятирічний досвід розвитку галузі, серед працівників закладів охорони здоров’я, соціального захисту та вищої освіти досі існує проблема єдиного трактування змісту таких ключових понять, як фізична реабілітація та фахівець фізичної реабілітації (фізичний реабілітолог).

Серед найбільш поширених неточностей і помилок назвають такі:

1. Часто плутають, довільно підміняють або протиставляють терміни лікування і фізична реабілітація.

2. Фахівець фізичної реабілітації – це масажист з вищою освітою.

3. Фахівець фізичної реабілітації – це лікар (або спортивний лікар).

4. Сфера фізреабілітаційної діяльності принципово відрізняється від фізичного виховання.

З метою вивчення питання тлумачення основних термінів галузі аналізувалася вітчизняна і зарубіжна спеціалізована наукова, науковометодична та навчальна література, довідники і словники різного типу й призначення, офіційні та нормативні документи. У сучасній фаховій українській науково-методичній літературі питання термінології висвітлювалися лише частково, зокрема у працях В.В. Абрамова та В.В. Клапчука, А.С. Вовканича, О.Д. Дубогай, Т.Ю. Круцевич, В.О. Кукси, В.П. Мурзи, В.М.

Мухіна, Л.П. Сущенко.

Зміст терміну реабілітація у сучасних україномовних і англомовних джерелах трактується майже однаково. Згідно з визначенням українськолатинсько-англійського медичного тлумачного словника, реабілітація - це «комплекс заходів, спрямованих на відновлення порушених функцій організму й працездатності хворих та інвалідів». Дещо докладніше, але дуже близько за змістом, тлумачить термін реабілітація Всесвітня організація охорони здоров’я. У поданому нею визначенні підкреслюється, що реабілітація є процесом цілеспрямованим і обмеженим у часі.

New Webster’s Dictionary and Thesaurus of English Language описує реабілітацію як відновлення втрачених функцій, у тому числі фізичних, за допомогою тренування. Одним із основних документів, що визначають зміст терміну реабілітація на інтернаціональному рівні є «Стандартні правила щодо зрівняння можливостей інвалідів», які було прийнято Генеральною Асамблеєю ООН (резолюція № 48/96 від 20 грудня 1993 року) і підписано українською делегацією. У цьому документі, окрім вже згаданих вище характеристик реабілітаційного процесу, підкреслюється, що реабілітація не охоплює першу медичну допомогу. Термін фізична реабілітація В.М.Мухін у підручнику «Фізична реабілітація» визначає як «застосування з лікувальною і профілактичною метою фізичних вправ і природних факторів у комплексному процесі відновлення здоров’я, фізичного стану та працездатності хворих і інвалідів», і серед засобів називає лікувальну фізичну культуру, лікувальний масаж, фізіотерапію, механотерапію і працетерацію.

Т.Ю. Круцевич, визначаючи фізичну реабілітацію як «комплекс заходів, скерований на відновлення втраченої або послабленої функції після захворювання або травми» та різновидність фізичного виховання, зауважує, що зміна фізичних можливостей людини у необхідному напрямку є педагогічним процесом. На думку В.П. Мурзи, головною групою засобів фізичної реабілітації є фізичні вправи. Г.Є. Верич із співавторами називає фізичні вправи першими в переліку основних засобів фізичної реабілітації. Л.П. Сущенко також пов’язує реабілітацію із застосуванням фізичних вправ з метою відновлення пошкоджених підсистем організму людини. Автор визначає однакові види професійних знань і професійної діяльності у фізичному вихованні та фізичній реабілітації.

В.П. Мурза та В.М. Мухін у своїх працях зазначають, що методика застосування фізичних вправ у реабілітації повинна базуватися на основних дидактичних принципах (свідомості та активності, наочності, доступності та індивідуалізації, систематичності, міцності). А.С. Вовканич вважає, що фахівці з фізичної реабілітації повинні готуватися як «педагоги у сфері відновлення чи переробки рухової діяльності неповноправних осіб». У проаналізованій сучасній українській науково-методичній літературі існують близькі думки щодо того, кого вважати основними суб’єктами процесу фізичної реабілітації.

Серед таких різні автори називають: інвалідів та осіб зі слабким здоров’ям; інвалідів з функціональними вадами, хронічно хворих, реконвалесцентів, школярів та студентів спецмедгруп; хворих; неповносправних осіб; пацієнтів, які пройшли етап лікування; осіб, що перенесли катастрофи, аварії, стреси; хворих, інвалідів та спортсменів, що отримали травми, або у яких погіршився стан здоров’я через нераціональні заняття фізичною культурою та спортом.

Питання сфери діяльності фахівця з фізичної реабілітації в сучасній фаховій науково-методичній літературі є висвітлені лише частково у поодиноких працях (сфера діяльності – визначення завдань професійної діяльності фахівця та опис типів послуг, які він може надавати). Зокрема В.М. Мухін зазначає, що фізичний реабілітолог займається розробкою методик застосування фізичних вправ, а також плануванням і виконанням програм функціонального відновлення. О. Алексєєв до компетенції фізичного реабілітолога відносить виконання і визначення ефективності фізичної реабілітації. Зазвичай у роботах, які торкаються проблеми організації діяльності фізичного реабілітолога, автори обмежуються описом, або лише переліком окремих методик реабілітації. Все-ще залишається відкритим питання розподілу повноважень фізичного реабілітолога і лікаря.

На думку В.М. Мухіна фізична реабілітація є невід’ємною частиною медичної і повинна призначатися лікарем. В. Савченко та В. Клапчук зауважують, що фізична реабілітація здійснюється не лише в рамках медичної. Інші вчені також не схильні протиставляти фізичну реабілітацію і медикаментознофармакологічне лікування та вважають, що робота фахівців з фізичної реабілітації повинна плануватися в партнерстві з лікарями і тільки така спільна діяльність дозволить значно покращити рівень здоров’я нації.

Таким чином, аналіз фахової літератури показав наступне:

1. Фізична реабілітація є педагогічним процесом.

2. Фахівець фізичної реабілітації – фахівець з рухової сфери.

3. Суб’єкт фізичної реабілітації – особа з відхиленнями у стані здоров’я та руховими розладами.

4. Основне завдання фізичної реабілітації – відновлення втрачених внаслідок травми або захворювання рухових функцій та зміцнення здоров’я.

5. Основний засіб – фізичні вправи.

6. Питання сфери діяльності фахівця з фізичної реабілітації потребують подальшого опрацювання.

Необхідність розв'язання проблеми трактування ключових термінів на науковому рівні підтвердилася при спробах аналізу зарубіжного досвідупідготовки фахівців, діяльності міжнародних організацій, змісту нормативних документів провідних у галузі фізичної реабілітації держав, зокрема США та Канади. Брали до уваги не лише формулювання, але й змістове навантаження окремих термінів.

У доступній сучасній англомовній літературі не вдалося віднайти визначення фізичної реабілітації, хоча цей термін вже протягом десятків років є у науково-інформаційному обігу. Як показав аналіз, термін «фізична реабілітація» здебільшого зустрічається у літературних джерелах, котрі стосуються діяльності фізичних терапевтів, фізіотерапевтів та організацій, що їх об'єднують.

Наприклад, у інформаційному листку, виданому спільно Канадською асоціацією фізичної терапії і Асоціацією фізичної терапії провінції Онтаріо говориться, що «фізичні терапевти є визнаними фахівцями у галузі фізичної реабілітації і невід'ємною складовою медичного коллективу». Один із сучасних навчальних посібників для підготовки фізичних терапевтів в університетах

США і Канади називається «Фізична реабілітація: обстеження і втручання». У 1995 та 2002 роках Канадська асоціація фізичної терапії видала посібники для удосконалення клінічного мислення фізіотерапевтів, що мають назву «Вимірювання для отримання вихідної інформації у фізичній реабілітації».

Таким чином, виникає необхідність вивчення співвідношення термінів фізична реабілітація, фізична терапія і фізіотерапія. Визначення фізичної терапії у тлумачному словнику для адміністративних працівників охорони здоров'я США (Lee Hyde. The McGraw-Hill Essential Dictionary of Health Care. A Practical Reference for Health Managers. - McGraw-Hill Book

Company, 1988) практично співпадає з визначенням реабілітації. Реабілітація описується як діяльність, методики або процеси, що скеровані на максимальне відновлення функцій у неповносправних осіб і досягнення ними незалежності, формування компенсацій, запобігання повторенню або загостренню захворювання. Автори словника виокремлюють медичну, фізичну, соціальну, професійну та інші види реабілітації. Фізична терапія окреслюється як діяльність, що базується на принципах біомеханіки і нейрофізіології і спрямована на зменшення болю, максимальне відновлення функцій і запобігання неповносправності за допомогою таких фізичних засобів, як вправи, масаж, електрична і світлова енергія, тепло і холод, вода.

Не вдалося виявити випадки використання в україномовній науковометодичній літературі терміну фізична терапія. Натомість аналіз показав, що національне тлумачення терміну фізіотерапія є вужчим від міжнародного. Наприклад, автори українсько-латинсько-англійського медичного тлумачного словника за ред. М. Павловського, Л. Петрух, І. Головко (1995) визначають фізіотерапію як «галузь медицини, яка вивчає дію на організм природних і переформованих фізичних чинників, їх застосування при лікуванні хворих; лікування фізичними чинниками». Аналогічне за змістом визначення наводиться у «Тлумачному словнику термінів і словосполучень фізичної реабілітації» (О.Мерзлікіна, О.Гузій, 2002). В обидвох випадках нічого не говориться про можливість чи доцільність застосування фізичних вправ як засобів фізіотерапії.

Встановлено, що терміни фізична терапія і фізіотерапія у англомовних літературних джерелах є синонімами. Своє ексклюзивне право на ці назви проголошує Світова конфедерація фізичної терапії (World Confederation for Physical Therapy - WCPT). Світова конфедерація фізичної терапії (далі - Конфедерація) визнає, що назва професії і терміни, що вживаються для опису професійної діяльності у понад 100 країнах-членах Конфедерації відрізняються і, в основному, залежать від історичних особливостей розвитку професії.

Найбільш поширеними термінами є наступні: фізична терапія або фізіотерапія і фізичнийтерапевт або фізіотерапевт. Конфедерація вважає розуміння рухової діяльності людини основою знань і вмінь фізичних терапевтів і проголошує це твердження базою для можливих редакцій опису фізичної терапії. Така позиція визнаної у світі міжнародної організації, якою є Конфедерація, спонукала звернути особливу увагу на визначення, якими послуговуються її національні організації-члени і їх регіональні підрозділи, наприклад, Канада і США. Однією з найбільших та найавторитетніших організацій-членів Конфедерації і національною організацією, що представляє фізичну терапію у США, є Американська асоціація фізичної терапії (American Physical Therapy Association).

Ця організація визначає фізичну терапію як динамічну професію з сталою теоретичною базою і дуже поширеним клінічним застосуванням, особливо для відновлення, підтримки і розвитку максимальних фізичних функцій. Декларується, що фізичні терапевти спрямовують свою діяльність на запобігання травмам, порушенням, функціональним обмеженням і неповносправності; на підтримку і забезпечення фізичної тренованості, здоров'я і якості життя. Також підкреслюється, що фізичним терапевтам належить провідна роль у наданні реабілітаційних послуг.

Рада директорів Американської асоціації фізичної терапії у 1993 р. затвердила, а у 1995 р. переглянула редакцію модельного визначення фізичної терапії для законодавства штатів. Згідно нього, фізична терапія є доглядом і послугами, що надаються фізичним терапевтом або під його наглядом, і передбачає таку діяльність:

1. Обстеження пацієнтів з функціональними порушеннями, обмеженнями і неповносправністю або іншими станами для визначення реабілітаційного діагнозу, прогнозу і способу впливу.

2. Зменшення порушень і функціональних обмежень.

За даними фахової літератури обстеженню можуть підлягати антропометричні показники, постава, хода, фізичні якості (сила, витривалість, координація, гнучкість тощо), показники зовнішнього дихання, стан і рухливість суглобів, сенсорні порушення, чутливість і рефлекси, біль, рівень самодогляду і самообслуговування, архітектурні бар'єри довкілля, вдома або на роботі, потреба у допоміжних, пристосувальних, підтримуючих і захисних засобах, суспільна або професійна реінтеграція.

На думку північноамериканських фахівців, зменшення порушень і функціональних обмежень здійснюється шляхом планування, виконання і видозмінювання реабілітаційного втручання, що передбачає функціональні тренування в самодогляді, самообслуговуванні, суспільній або професійній реінтеграції, застосування фізичних вправ різного спрямування, механотерапії, методик мануальної терапії, очищення дихальних шляхів, електротерапевтичних і фізичних чинників, призначення і застосування допоміжних засобів і обладнання, проведення навчання та інструктажу пацієнта.

Канадська асоціація фізичної терапії (Canadian Physiotherapy Association) провадить діяльність з 1920 року і об'єднує асоціації всіх провінцій країни. Вона тісно співпрацює з Американською асоціацією і навіть використовувала для власних потреб окремі американські нормативні документи. У своєму тлумаченні фізичної терапії Канадська асоціація, на відміну від модельного американського, не торкається засобів, а лише вказує на спрямування і основні завдання професійної діяльності. Згідно ньому, фізична терапія - це професійна галузь охорони здоров'я, спрямована, в основному, на запобігання і зменшення рухових дисфункцій. Серед основних завдань фізичної терапії в Канаді виділяються такі:

1. Визначення потенціалу пацієнта для ефективного виконання рухів.

2. Корекція або зменшення рухових розладів, які спричиняють біль або перешкоджають ефективному виконанню рухів.

3.Профілактика виникнення рухових проблем.

4.Підтримка досягнутого рівня рухової активності.

5. Запобігання погіршенню або втраті рухових функцій.

Привертає увагу те, що визначення фізичної терапії, розроблені на основі рекомендацій Світової конфедерації фізичної терапії, зокрема асоціаціями фізичних терапевтів США і Канади, обов'язково наголошують на функціональному спрямуванні фізичної терапії і серед основних засобів передбачають застосування фізичних вправ. У нормативних документах декларується, що фізичні терапевти відіграють провідну роль у відновленні фізичних функцій хворих та неповносправних.

Таким чином можна стверджувати, що існує відповідність між національним тлумаченням терміну фізична реабілітація та інтернаціональним тлумаченням терміну фізична терапія (physical therapy). Ці терміни мають дуже близьке змістове навантаження. Ключовими аспектами є, по-перше, спрямування професійної діяльності на функціональне відновлення (реабілітацію) хворих та неповносправних, і, по-друге, застосування однакових засобів і методів впливу, серед яких основними є фізичні вправи. Вважається, що вивчення різних аспектів діяльності фізичних терапевтів у країнах-членах Світової конфедерації фізичної терапії слугуватиме потребам розвитку галузі фізичної реабілітації в Україні.

Лекція 3. Основні поняття про здоров’я людини і фізичну реабілітацію.

Зміст: Поняття про здоров’я, 3 парадокси здоров’я (суб’єктивність, емоційність, нелокалізованість життєдіяльності). Поняття, принципи і задачі фізичної реабілітації.

Поскольку здоровье, в отличие от заболеваний, многолико и гораздо менее определенно в своих пространственно-временных выражениях, чем болезнь, - процесс его диагностики намного труднее, чем диагностика заболеваний. Именно этот творческий процесс (а не его результат), заключающийся в перечислении признаков, по которым можно «опознать» здоровье, составляет сущность любой диагностической процедуры (особенно из-за неопределенности и изменчивости таких «опознавательных признаков») - и самого процесса диагностики здоровья.

Вопросы диагностики здоровья – совершенно новый раздел валеологии. На протяжении 2500 лет развития медицинских знаний врачи ограничивались диагностикой болезней, даже не задумываясь о самой возможности диагностировать здоровье. Только с середины 20 века мнение о том, что здоровье представляет собой нечто определенное (а не отсутствие заболеваний), стало входить в сознание людей. Однако, еще и сегодня не только большинство медиков, но и почти все население убеждено, что диагностировать в организме можно только заболевание.

Согласно современным определениям, здоровье – это не отсутствие заболеваний, патологических состояний или физических дефектов, а некоторая определенность, не сводимая к отсутствию болезней ( Г. Сигерист, 1941). Естественно, что э та определенность должна иметь конкретное выражение, однако дать описание определения здоровья, которое удовлетворяло бы всех - оказалось очень трудно. По существу, в науке отсутствует объективное описание признаков здоровья. Это отмечал еще Г.Сигерист, который в своем определении вынужден был прибегнуть (характеризуя здоровье) к термину «нечто положительное», поясняя его совсем «не научными» характеристиками – это жизнерадостное и охотное выполнение обязанностей, которые жизнь возлагает на человека.

Хотя эта характеристика поначалу кажется совершенно ясной, однако она не позволяет отделить состояние здоровья от состояния болезни. Нет необходимости доказывать, что жизнь больного, находящегося в больничной койке, также возлагает на человека ряд посильных обязанностей, которые он, будучи оптимистом и надеясь на скорое выздоровление, может выполнять и жизнерадостно и охотно. Не улучшает ситуацию и уточнение (Г. Сигерист, 1941). – «… здоровым может считаться человек, который отличается гармоническим физическим и умственным развитием и хорошо адаптирован к окружающей его физической и социальной среде. Он полностью реализует свои физические и умственные способности, может приспосабливаться к изменениям окружающей его физической и социальной среды если они не выходят за пределы нормы, и вносит вклад в благополучие общества, соразмерный с его способностями» Такое понимание здоровья послужило основой для дефиниции, принятой в 1948 г. ВООЗ – «Здоровье – это состояние полного физического, духовного и социального благополучия, а не только отсутствие болезни или физических дефектов». С тех пор никаких уточнений в это определение не вносилось и оно осталось по сей день в таком изложении.

Из этого определения можно говорить о 3-х видах здоровья – физическом, психическом и нравственном (социальном). Физическое – это естественное состояние организма человека, обусловленное нормальным функционированием всех его органов и систем. Психическое – зависит от состояния головного мозга, связано с уровнем и качеством мышления, развитием памяти и внимания. Нравственное (социальное) здоровье – обусловлено моральными принципами, на которых основана социальная жизнь человека.

По данным ВООЗ здоровье человека на 50…55% связано с его образом жизни; на 25% - зависит от экологических условий; 15…20% влияют генетические факторы и только на 10…15% - обусловлено развитием системы здравоохранения. Здоровый образ жизни (ЗОЖ) базируется на плодотворном труде, рациональном режиме труда и отдыха, личной гигиене, правильном питании, искоренении вредных привычек, оптимальном двигательном режиме, закаливании организма, физическом воспитании. Весь этот комплекс сложно выполнить в полном объеме, необходимо затратить значительное количество времени и средств, что в современных условиях повышенной напряженности ритма жизни достаточно проблематично.

Для уяснения сущности здоровья и его проявления мы сталкиваемся с несколькими ПАРАДОКСАМИ ЗДОРОВЬЯ.

Парадокс первый – субъективность здоровья. Каждый из специалистов-медиков (и каждый из не специалистов) «для себя» знает, что такое здоровье, однако выразить это свое знание в ясной и объективной форме, способной удовлетворить и других, он не может. Эта ситуация является выражением реальности, характерной для здоровья. Здоровье – это субъективно ощущаемое состояние. Здоровье – это жизнеспособность (ЖСП) в ее субъективно воспринимаемом выражении. Именно поэтому здоровье так трудно выразить при помощи объективных характеристик. «Здоровье, как и целый ряд других медико-биологических понятий (ЖСП, адаптивность) является абстрактно-логической категорией.

Теоретический анализ сущностей, соответствующих этим понятиям, их практическое измерение возможны только с помощью моделей (В.П.Войтенко, 1991). Конечно, здоровье – в отличие от рождения или смерти человека, антропометрических признаков роста, окружности грудной клетки, показателей ЧП, АД и т.д. – абстрактно-логическое понятие. В отличие от ЖСП, адаптивности, работоспособности и других понятий, описывающих свойства и признаки, которые можно выразить объективно, не нарушив объективности других признаков или состояний, - здоровье имеет выраженный субъективный подтекст и не поддается объективному выражению или измерению. Оно в определенном смысле «вещь в себе», если под «собой» понимать организм человека, которому «принадлежит» это здоровье. Познать эту «вещь в себе» извне невозможно; лишь сам «владелец» здоровья может оценить его. Такая оценка производится при помощи физиологического механизма, воспринимающего информацию из внутренней среды (ВтС) организма. Этот механизм (функциональная система оценки ЖСП и оздоровительного контроля) выработался в процессе биологической эволюции.

Задача этого механизма – извлечь информацию о состоянии организма, всех его тканей и органов, сопоставить с памятью о благополучии – собственной «моделью здоровья», которая хранится в ЦНС, и сформировать определенные оздоровительные действия на базе сопоставления. Сигналы о состоянии ЖСП, поступающие от ВтС организма, его органов и тканей, достигают ЦНС, где они и формируют ощущения благополучия (неблагополучия). Таким образом, сигналы о ЖСП представляют сведения о каждом из влияний, воздействующих на организм. Эти сведения как и в ситуации с объективной оценкой ЖСП оказываются «переведенными» на субъективный язык нашего восприятия. Это значит, что одно и то же изменение ЖСП может быть воспринято разными людьми совершенно различным образом. В зависимости от хранящейся в ЦНС памяти о благополучии человек воспринимает каждое внешнее влияние по-своему.

Память о благополучии (внутренняя модель здоровья), с помощью которой человек контролирует свое выживание в среде, формировалась на протяжении эволюции предшественников человека. Самооценка здоровья видоизменяется в процессе индивидуальной жизни человека. Имея общевидовую основу, присущую виду Homo sapiens, память о здоровье и его самооценка у каждого человека несет на себе отпечаток этнических и семейных влияний. Вот почему так различны самооценки собственного здоровья людей даже со сходным уровнем ЖСП и функционального состояния организма.

Парадокс второй – эмоциональность здоровья. Субъективность здоровья оказывается препятствием для объективной его оценки. Существует еще более непреодолимое препятствие в попытках объективно диагностировать здоровье – это эмоциональная насыщенность понятия здоровье. Признание того или иного признака, характеризующего здоровье с эмоциональной стороны, зависит от возраста, пола, культуры, образования человека. Даже такие преходящие состояния, как физическая или умственная усталость, ощущение голода или сытости, волнения перед предстоящим испытанием (соревнование, экзамен и т.д.) или осознание успешно преодоленного испытания значительно влияют на распределение рангов характеристик эмоционального восприятия здоровья и даже вносят в это распределение новые признаки. Парадокс третий – нелокализованность объективной основы здоровья – ЖСП. Объективно оценить можно лишь здоровье, лишенное субъективно-эмоциональных оценок, т.е. реальную, фактическую основу здоровья – ЖСП. При современном техническом оснащении, которым располагают медики и биологи, выявить её, казалось бы, не составляет труда, тем более, что она хорошо ощущается изнутри «владельцем» ЖСП, однако на деле ситуация оказывается не простой. Прежде всего, исследователь, который стремится оценить ЖСП человека, становится в тупик перед вопросом – куда направить свои поиски, какой орган или какая ткань станут объектом исследования? Вот здесь и начинаются трудности.

Ни один из органов не является вместилищем ЖСП.Успехи хирургии это ярко демонстрируют – медики умеют поддерживать жизнь человека при нефункционирующих сердца (аппарат искусственного кровообращения), почках (деятельность искусственной почки) и легких(искусственная вентиляция). Организм может быть жизнеспособным и при неработающем мозге – кровообращение, дыхание и обмен веществ в тканях при этом поддерживаются искусственно. Ощущения здоровья в этой ситуации нет, нет вообще никаких ощущений, способных дойти до сознания.Однако ЖСП организма сохраняется.

Даже клиническая смерть человека не исключает ЖСП отдельных

органов и тканей. Как же ее зарегистрировать и оценить, если она не локализована в каком – либо органе? ЖСП организма не есть функцией одного или нескольких органов, подобно тому, как инсулин – продут поджелудочной железы, ЖСП оказывается «разлитой» по организму, она не локализована в каком-либо конкретном органе. В этом состоит первая существенная трудность в объективной её оценке.

Естественно попытаться выявить ее с помощью самого «носителя» ЖСП (подобно тому, как стоматолог, нажимая поочередно на зубы или воздействуя на них струйкой холодной воды, выясняет у пациента, какой из зубов поражен кариесом). Однако эти попытки оказались безрезультатными - нет такого органа или ткани, которые давали бы человеку важные ощущения благополучия, связанного с полнотой жизни.

Если тщательно перебрать (с точки зрения доставляемых ощущений) все органы - окажется, что более всего сигналы о благополучии (неблагополучии) доставляют слизистая рта (если мы едим вкусное) и кожа (поглаживания, массаж приятны каждому) - ткани, отделяющие наше тело от ВнС. Сердце и легкие, от которых более всего зависит жизнь, вообще не дают нам никаких сигналов о благополучии. Ясно, что субъективная «помощь» в объективном поиске ЖСП бесполезна, и основные методы оценки способности организма «быть живым и благоденствовать» могут быть только объективными. Именно осознание трудностей, послуживших препятствием в стремлении зарегистрировать ЖСП как нечто принадлежащее определенному органу (т.е. нелокализованность, «разлитость» по всему организму) помогло исследователям. Стало ясно - ЖСП следует искать не в одном или нескольких определенных органах, а в функциях всего организма. На этой основе и создавались методы, позволившие не напрямую, а с помощью более сложных приемов (создания модели ЖСП) приблизиться к объектив-ной оценке этого атрибута жизни. Изучение же субъективных оценок ЖСП - нашего внутреннего ее восприятия, позволило выяснить непростые соотно-шения между субъективной и объективной оценками этого качества.

Понятие «реабилитация» в переводе с латыни – это «восстановление пригодности, состоятельности» больных и инвалидов. Реабилитация недееспособных, больных и инвалидов в разных формах существует столько, сколько существует стремление людей восстановиться после болезней и травм. На начальных этапах ее развития единственным способом борьбы с болезнями и травмами были само- и взаимопомощь с применением народных средств, с использованием определенных традиций быта, образа жизни и религиозных верований. С систематизацией накопленного опыта внедряются технические средства реабилитации. Если на раннем этапе развития реабилитации почти все больницы и лазареты для реабилитации недееспособных находились в рукахцеркви, жрецов и шаманов, то с развитием индустриализации начали создаваться специальные учреждения для восстановления здоровья больных и инвалидов.

Второй этап развития реабилитации характеризуется как этап организации государственной помощи больным и пострадавшим, их реабилитации в специальных учреждениях восстановительного лечения. Однако физические средства реабилитации еще применялись мало – мешала существовавшая тогда в клинической медицине концепция, сдерживающая внедрение в процессе реабилитации активное физическое воздействие. Она предпочитала – покой, создание щадящего, охранительного двигательного режима для больных.

Повышенный интерес и новый подход к реабилитации недееспособных с использованием различных средств и методов физической терапии возник после 2-й Мировой войны. Смысл подхода к вопросам реабилитации заключался в том, что общество стало воспринимать недееспособных не только как своих полноправных членов, но и как активных участников жизни во всех ее аспектах – трудовом, социальном, правовом, семейном и т.д. Появление этого подхода связано не только с внедрением различных аспектов реабилитации, но и с дальнейшим развитием гуманистических тенденций. Это обусловлено и тем, что простая изоляция и пассивное содержание больных и инвалидов за счет остального общества является как экономически, так и социально неоправданным, препятствующим реинтеграции недееспособных в общество, коллектив.

ПОНЯТИЕ РЕАБИЛИТАЦИЯ. До настоящего времени нет единого

определения этого понятия. В современном словаре иностранных слов: реабилитация– восстановление (или компенсация) нарушенных функций организма, дееспособности (трудоспособности), пригодности, состоятельности больных или инвалидов, достигаемое применением комплекса реабилитационных мероприятий. Winter K дает такое определение: «Реабилитация – это целенаправленная деятельность коллектива специалистов в медицинском, техническом, социальном, экономическом и педагогическом аспектах с целью сохранения здоровья, восстановления и укрепления нарушенных способностей человека и возвращение его к активному участию в общественно – трудовой деятельности».

Всемирная организация здравоохранения (ВОЗ) рассматривает реабилитацию как «комбинированное и координируемое применение медицинских, социальных, педагогических и профессиональных мероприятий с целью подготовки или переподготовки (переквалификации) больного или инвалида на оптимум его трудоспособности». Международная организация труда (МОТ) считает, что под реабилитацией следует понимать восстановление здоровья лиц с ограниченными физическими и психическими возможностями для достижения максимальной полноценности их с физической, психической, профессиональной и социальной точки зрения. Согласно определениюэкспертов ВОЗ и МОТ реабилитация представляет собой процесс, задачей которого является предотвращение инвалидности в период лечения болезни и в значительной мере – предупреждение осложнений и ухудшения состояния здоровья. «Реабилитация – это процесс способный не только продлить жизнь, но и сделать продленную жизнь достойной жизни» – улучшить качество самой жизни.

Наиболее полное определение понятия «реабилитация» разработано Австрийской медицинской ассоциацией реабилитологов в 1987 году и звучит как: «Реабилитация – это процесс, обеспечивающий наивысший возможный уровень восстановления утраченных по той или иной причине функций и способностей, что достигается посредством развития физических компенсаторных механизмов и психологического урегулирования с помощью использования медицинских, инженерных, образовательных и профессиональных служб».

Некоторые авторы в вопросах реабилитации придают решающее значение клиническим методам восстановительного лечения - сугубо медицинской реабилитации. Однако, только одно клиническое лечение во многих случаях не может вернуть больного или пострадавшего снова в то состояние, в котором он находился до развития болезни или травмы. С помощью только клинических средств реабилитации, медикаментозных или хирургических, пострадавший долго не достигает такой жизнеспособности, чтобы он мог снова вернуться к прежней трудовой деятельности в ее полном объеме.

В подобных случаях необходимо использовать другие виды медицинской реабилитации, и в первую очередь – физическую реабилитацию (ФР): кинезитерапию, гидро-и физиотерапию, трудо- и механотерапию, а также психотерапию. В настоящее время некоторые ученые считают что ФР – это в основном 3-й этап терапии (1-й этап – диагноз; 2-й классические клинические методы лечения). Однако многие специалисты ФВ и спорта, медицинские работники, утверждают, что ФР должна быть опережающей -начинаться сравнительно рано, на 2…4 - й день после травмы или заболевания и продолжаться до излечения пострадавшего. На 1-м этапе ее цель – профилактика осложнений и восстановление здоровья, на 2-м – нарушенной функции, на 3-м – бытовых и производственных навыков или выработка адекватных механизмов компенсаций. Процесс реабилитации не ограничивается лечением только основного заболевания. Он охватывает все последствия, которые возникли в результате травмы или болезни. Реабилитационные мероприятия должны быть комплексными и адекватными физическому и психическому состоянию реабилитируемого на отдельных этапах реабилитации.

ОСНОВНЫЕ ПРИНЦИПЫ И ЗАДАЧИ ФИЗИЧЕСКОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ:

1. Максимально раннее использование различных физических средств и методов, органически сочетающихся с медикаментозным и хирургическим лечением, дополняющих и обогащающих их. Если человеку угрожает инвалидность, она должна носить профилактический характер. Если же инвалидность развивается - она становится первым этапом борьбы с ней.

2. Непрерывность – один из важнейших принципов и показателей эффективности ФР. Только благодаря непрерывности достигается снижение инвалидности, сроков нетрудоспособности и снижение затрат на длительное материальное обеспечение и лечение инвалида;

3. Комплексный характер реабилитационных программ. В ФР должны принимать участие не только медицинские работники, но и кинезитерапевты, физиотерапевты, инженеры, педагоги, психологи, социологи и другие специалисты. Такой подход предусматривает сочетание медицинских, физических, психологических и педагогических мероприятий для максимально полного восстановления здоровья, нарушенных функций, трудоспособности и социально-психологического состояния больных и пострадавших.

4. Индивидуальность в определении объёма и характера реабилитационных мероприятий. Поскольку у разных людей различно течение патологического процесса и неповторим их характер в различных ситуациях их жизни и деятельности, постольку должны быть строго индивидуальными программы физической и психофизической реабилитации каждого больного или инвалида.

5. Проведение физической реабилитации до максимально полного восстановления здоровья, нарушенных социальных и трудовых функций или выработки адекватных механизмов компенсации.

6. Осуществление реабилитации, особенно социально-трудовой, в форме групповых занятий в коллективе больных. Восстановительное лечение более эффективно, если мероприятия по реабилитации (кинезиотерапия, механо- и трудотерапия, профессиональная подготовка, адаптация протезов, спортивные занятия и др.) совершаются в коллективе.

7. Возвращение недееспособных (больных и инвалидов) к активному общественно-полезному труду (профессионально-трудовая реабилитация), в основу которой положен вид физической реабилитации – трудотерапия.

8. При проведении реабилитационных мероприятий, важно определить наличие у больного или пострадавшего реабилитационного потенциала -какие функциональные резервы сохранились для развития и совершенствования их с помощью средств и методов ФР или выработки адекватных механизмов компенсации. Необходимо учитывать - возраст, пол, степень физической тренированности, наличие сопутствующих соматических заболеваний и психических расстройств.

Задачи реабилитации:

1. Достижение максимально независимого образа жизни недееспособных и улучшение качества их жизни.

2. Достижение наиболее возможного уровня восстановления функций и работоспособности, возврат больных и инвалидов к прежней работе, а если это невозможно - приобщение их к максимально активной жизни в семье и коллективе - возврат недееспособным социального статуса, ощущение того, что они являются полноправными членами общества.

3. Достижение наибольшей эффективности восстановительного лечения с помощью разработки современных комплексных, целенаправленных, адекватных характеру патологического процесса программ физической реабилитации, на базе использования медикаментозных, хирургических, технических и биотехнических, физических, психологических, социальных и других средств реабилитации.

4. Широкое внедрение в практику разработанных комплексных программ физической реабилитации, которые сочетают и взаимодополняют различные аспекты реабилитации.

5. Тесная связь современных научных достижений в различных областях с практикой реабилитации.

Дата добавления: 2015-11-14