Покажчик імен 3 страница

[39]М. Фішбейн, який наводить цю історію у своїх спогадах, подає ще одне цінне свідчення: на початку 1980‑х «ні сіло, ні впало – „Комсомольская правда“ знову згадала про Розу Шафігуліну. Виявилося, що упродовж усіх цих двадцяти років Роза була другом, порадником і наставницею багатьох людей з усіх куточків СРСР» (Повернення до Меридіана // Фішбейн М. Апокриф. Поезії, переклади, проза. – К.: Довіра, 1996. – С. 206). Як видно, для героїзації навіть не конче потрібна була реальна фізична жертва (очі Рози Шафігуліної лишилися при ній!), – важила сама демонстративна відмова від виключного права власности на своє тіло, символічне визнання над ним пріоритетнішого – колективного – володаря.

[40]Див.: Агеєва В. Жіночий простір. – С. 263–271. Задля справедливости відзначу, що першим, хто ще наприкінці 1970‑х завважив упадання Л. Костенко в тоталітарний дискурс, був Василь Стус, і його гостра реакція на такий, зокрема, культурно знаковий рядок поетеси, як «Я не люблю нещасних. Я щаслива», продиктована таки вже радикально іншою – християнською – чуттєвістю: «…Я не люблю нещасних – фе. Їх не треба любити. Їх треба не забувати, їм і допомогти можна, як є чим. Але – не люблю…?» (Лист до Надії й Леоніди Світличних та Павла Стокотельного. 21.11.1977 // Стус В. Твори: У 4 т., 6 кн. – Т. 6. Кн. II. – Львів: Просвіта, 1997. – С. 130). Культурна інтуїція В. Стуса безпомильна: «Я не люблю нещасних» – це справді не що інше, як голос влади: тієї, котра найкатегоричнішим чином, під страхом не Дахау, так ҐУЛАҐу якраз і вимагала від своїх підданців почуватися «щасливими», трагедію скасувала як жанр, проголосивши її «оптимістичною», а всіх «нещасних» розглядала як потенційних дисидентів, бо іншої внутрішньої причини для «інакодумства», крім особистої покривджености‑«нещасности», так ніколи й не вміла собі уявити (ця «причина» числилася в одній категорії з «зовнішньою», тобто «впливом ворожої пропаґанди»; див. про це: Хейфец М. Место и время // Хейфец М. Избранное: В З т. – Т. 1. – Харьков: Фолио, 2000. – С. 17–18).

[41]Героическое // Эстетика: Словарь / Под общ. ред. А. А. Беляева и др. – Москва: Политиздат, 1989. – С. 60.

[42]Тут і далі – цитати з ювілейної доповіді О. Гончара до 100‑ліття від дня народження Лесі Українки (Гончар Олесь. Наша Леся // Гончар Олесь. Про наше письменство: Літ.‑крит. статті, виступи, етюди. – К.: Рад. письменник, 1972. – С. 69–81). Далі у квадратних дужках посилання на відповідну сторінку за цим виданням.

[43]Напр.: «українські жінки <….> всі такі, як Леся [Українка]» (Зборовська Н. Пришестя вічності. – К.: Факт, 2000. –С. 69).

[44]Франко І. Леся Українка // Зібрання творів: У 50 т. – Т. 31. – С. 254.

[45]Там само. – С. 262.

[46]Див.: Маковей О. С. На крилах пісень. Твори Лесі Українки // Правдива іскра Прометея: Літ.‑крит. статті про Лесю Українку. – К.: Наук. думка, 1989. – С. 17.

[47]Пор. зізнання сестрі Ользі з останнього (!) року життя: «Я сама ніколи не маю певної думки про своє писання: поки пишу, то мені здається, що варто писати (інакше кидаю), а як скінчу, то ніколи не знаю, чи варто його друкувати. Я і про «Лісову пісню» думала, що всі тільки сміятимуться з сеї «старомодної романтики», а її, здається, признано за мій chef d'oeuvre. Мені здавалось, що я не смію вмерти, не скінчивши «Руфіна і Прісціллу», а ся «книжкова драма», мовляв Євшан, – здається, досить непомітно пройшла… «Камінний господар» мені здавався першою справжньою д р а м о ю з ‑ п і д мого пера, <…> зовсім новою супроти моєї звичайної манери, – тим часом Кльоня каже, що ся драма «нижча свого автора» <…>, а мама і Людя мовчать… Чи так і всі мовчатимуть? (курсив мій. – О. З.)» [12, 414]. Коли зрештою «мама і Людя» (Л. М. Старицька‑Черняхівська) озиваються, підбадьорена Леся Українка пише О. Кобилянській про «Лісову пісню» й «Камінного господаря»: «хтось був би рад, якби хтось чорненький ті дві речі прочитав, бо люди кажуть, що то найліпше з усього хтосевого доробку (курсив мій. – О. З.)» [12, 456]. Тут уже навіть не «мені здається» – цей, за її власним спостереженням, неомильний індикатор власне жіночого дискурсу («…ми [жінки. – О. З. ] <…> не звикли одважно казати «я думаю», а кажемо «мені здається», mais c'est une façon de parler» [12,150]), – а відразу покликання, задля більшої авторитетности, на думку сторонніх: «люди кажуть» (!). У радянській культурі, де письменник повністю делеґував апробацію суспільної вартости своїх творів владним інститутам, подібні муки творчої самооцінки могли виникати єдино у випадку несхвалення з боку «партії й уряду» (але навіть коли таке й траплялося, як‑от у класичному прикладі з «Собором» О. Гончара, автор міг нічтоже сумняшеся записати в щоденнику про своє творіння: «„Собор“ – книга вічна. Вона – богонатхненна (sic! – О. З.). Саме так», див.: Гончар О. Т. Щоденники: У 3 т.: Т. 2 (1968–1983) / Упор. В. Д. Гончар. – К.: Веселка, 2003. – С. 80). З таких позицій непевність автора, для якого в принципі не існує зовнішньої санкціонуючої інстанції (та ще й підкреслена отим жіночим несміливим «façon de parler», стилем мовлення!), могла зовсім щиро бачитися ознакою слабкости, вартою зверхньо‑поблажливого («батьківського») поплескування по плечу, – мовляв, ну й бідолашна дівчина!

[48]Див. про це: Фуко М. Что такое автор? // Фуко М. Воля к истине: По ту сторону знания, власти и сексуальности. Работы разных лет. / Пер. с франц. – Москва: Касталь, 1996. – С. 12.

[49]«…Безстрашна в усьому, вона мала цей єдиний страх, ідолізований новонародництвом у його франківській модифікації: страх виявити себе хоч би найдрібнішою конкретною особливістю. <…> За обов'язковим для всіх зразком, вона теж плутала ці дві речі – особистість для себе і особистість для інших» (Костецький І. Стефан Ґеорґе. Особистість, доба, спадщина // Костецький І. Тобі належить цілий світ. – К.: Критика, 2005. – С. 481).

[50]Sontag, Susan. Illness As Metaphor. – New York: Farrar, Straus and Giroux, 1979. – P. 33.

[51]Див. про це: Hill, Adrian. Art Versus Illness. – London: George Allen and Unwin, 1945. Прикметно, що сам А. Гілл, один із засновників сучасної арт‑терапії, був художником, а не психіатром: як митцеві‑практику йому вочевидь було легше подолати панівні культурні стереотипи, ніж науковцям.

[52]Климент Квітка, у зрілості найближча до Лесі Українки людина й майже невідлучний супутник останніх дванадцяти років її життя, отож, висловлюючись формулою давнього українського права, поза сумнівом «свідок зацний і віри годний», згадує, між іншим, що письменниця «ніколи не боялася смерти, але боялася маразму і найбільше боялася, що як почнеться упадок мозкової діяльности, то вона того не завважить і не покине писати в належний час». (Квітка К. На роковини смерті Лесі Українки // Спогади про Лесю Українку. – С. 238–239). У світлі цього зізнання, погодьмося, по‑іншому починає звучати Мавчине безтурботне: «О, не журися за тіло!». За цим вигуком – глибоке авторське переконання: доки тіло не накладає обмежень на творчу працю, журитися ним, «дурним» („невже ж через якісь дурні нирки прийдеться укорочувати розмір своїх творів?“ [12, 359]), нема чого (пор. у цьому зв'язку іншу Квітчину заввагу: «Леся дивилася в свічадо не по‑жіночому – зрідка, рівно стільки, скільки треба для конечної туалети культурної людини». – Там само. – С. 225). Але‑бо й справді, митця – кожного без винятку, хай би з нього був і найрум'яніший здоровань, – завжди точить непорівнянно передніша гризота, точно описана іншою поетесою, за станом фізичного здоров'я прямою Лесі Українці протилежністю, – Мариною Цвєтаєвою: «Страхітливе й постійне висіння в повітрі на чесному слові віроломного натхнення. Ану ж воно колись відпустить?» (Цветаева М. Поэты с историей и поэты без истории // Цветаева М. Сочинения: В 2 т. – Москва: Худож. лит., 1984. – Т. 2. – С. 383). Українчин «страх маразму» є власне формою цього самого «страхітливого й постійного висіння» («Пишучи пізніші речі, все часом на її обличчя находила тінь страху, що се вже упадок її творчости в порівнянні з „Кассандрою“» [Квітка К. Там само. – С. 238]) – формою, можливо, екстремальною, а проте зрозумілою і врозумливою будь‑якому митцеві, – зайвим доказом, що творчий процес для Лесі Українки визначався й скеровувався аж ніяк не станом її тіла.

[53]Це може здатися парадоксом, але, при всій «літературності» найближчого оточення Лесі Українки й багатстві її епістолярного спадку (який, до речі, досі так і не став у нас предметом спеціальних досліджень!), неважко помітити, що більш‑менш відкрито вона говорить про свою працю і звіряється з творчих задумів і планів хіба що О. Кобилянській і – може, навіть більшою мірою – А. Кримському: з останнім її, з усього знати, єднала особлива «духовна приязнь», що змушує уважніше поставитися до гіпотези С. Павличко про латентний гомосексуалізм А. Кримського (довірча «ідеальна дружба» гетеросексуалок‑жінок з чоловіками‑гомосексуалістами – феномен, на сьогодні добре вивчений у психологічній літературі). На жаль, практично все листування із Л. Старицькою‑Черняхівською загинуло ще в 1920 р. – втрата невідшкодовна, бо, судячи із зацілілих фраґментів того листування, «dearest friend» Людя (звертання, прийняте між ними від часу спільних лекцій англійської мови), товаришка з дитячих літ і сама письменниця‑однодумиця, була ще одним, і либонь, таки найголовнішим адресатом Лесиних творчих сповідей.

[54]А. Макаров у своїй піонерській, і дотепер найцікавішій, праці над психологією Українчиної творчости (див. його: П'ять етюдів. Підсвідомість і мистецтво: Нариси з психології творчості. – К.: Рад. письменник, 1990. – С. 106–153) теж помітив її сторожке ставлення до ірраціональних джерел власного натхнення, тільки приписав цю сторожкість, за радянською інерцією, впливові «критичного реалізму кінця XIX ст.» (?), – дарма що Леся Українка ніколи на жоден «реалізм» – ні «критичний», ні «соціалістичний» – нікому не присягала й сама себе відносила до «неоромантиків».

[55]Пор. діалог двох сестер, у якому явно відлунюють живі голоси тодішніх «вільнодумних» інтеліґентських суперечок: «– А що ж ти думаєш, може, й «уроки» та «пристріт» не такі забобони, як звикли думати середні інтеліґенти, може, люди справжньої науки… – …Як ми з тобою! – перебила Ольга і затулила сестрі рукою губу. – Мовчи вже краще, людино справжньої науки, бо он, я бачу, твій педагог (чоловік героїні. – О. З.) простує вулицею. Ось нехай‑но він почує твої міркування про «уроки», «пристріт» і подібні їм науково встановлені факти, то буде тобі лекція, що й не переслухаєш». Іронія, між іншим, у тому, що якраз «педагога» і «людину справжньої науки», пана Порицького, змальовано в цьому уривку найсаркастичнішими барвами – з чисто жіночою нещадністю («поцілував Настю в чоло холодними вогкими губами», «помалу розв'язав книжку, звинув у каблучку шнурочок, сховав його в кишеню, розгорнув папір, розправив його і почепив на гак з паперами, прибитий до стіни, і тоді тільки відповів жінці»), – а ладна хапатись за всі «забобони» «ненатуральна мати» пані Порицька, 40‑літня prima gravida (NB: тільки в кінці XX ст. західна медицина скасувала цей термін як дискримінаційний щодо жінок, тоді яку наших пологових будинках, за радянською інерцією, досі в обігу ця «пожилая первородящая» для всіх, кому за 25!), – єдина з персонажів, хто викликає авторську й читацьку симпатію. Це вже з певністю література XX століття: тут Лесею Українкою чітко означено нову, поряд із художньою творчістю, буттєву сферу, у якій «справжня наука», сповідуваний XIX століттям культ «позитивного знання» демонструє повну неспроможність зарадити людині в її екзистенційній самоті, – сферу жіночої тілесности. Жінка, вперше вагітна в 40 років, однозначно позиціонується як соціальний аутсайдер, – з неї «сміятимуться люди», «оті самі, що сміються з старих дівок, з одурених чоловіків, з покинутих коханок…». Знадобиться ще кілька поколінь феміністичних інтелектуальних атак та кілька хвиль жіночого руху, щоб ця тема потрапила у світовий літературний «мейнстрім», – у кінці ж 1900‑х їй не було ще жодного «готового» культурного контексту ні в Україні, ні у Європі (не виключено, це одна з причин, чому «Ненатуральна мати» лишилась недописаною).

[56]Цей суто патріархальний прийом «присоромлення» чоловіків жіночим прикладом був, зрештою, зовсім типовим у критиці домодерної, читай – дофеміністичної, доби: 1856 p., тобто в рік народження І. Франка, на іншому, американському, континенті анонімний коментатор уже суремив на весь голос про появу «армії жінок» у французькій, німецькій, шведській, британській та американській літературах – «на сором чоловіцтву» (Цит. за: Gilbert, Sandra М., Gubar, Susan. No Man's Land. The Place of the Woman Writer in the Twentieth Century. – Vol. 1. The War of Words. – New Haven&london: Yale Univ. Press, 1988. – P. 142).

[57]Див., зокрема: Gilbert, Sandra М. and Gubar, Susan. The Madwoman in the Attic: The Woman Writer and the Nineteenth Century Literary Imagination. – New Haven: Yale Univ. Press, 1979; Showalter Elaine. The Female Malady: Women, Madness, and English Culture, 1830–1980. – London: Virago, 1987.

[58]Докладніше про це див.: Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі // Павличко С. Теорія літератури / Упор. В. Агеєва, Б. Кравченко. – К.: Вид‑во Соломії Павличко «Основи», 2002. – С. 253–257.

[59]Див.: Зеров М. Леся Українка: Критично‑біографічний нарис // Зеров М. Українське письменство / Упор. М. Сулима. – К.: Вид‑во Соломії Павличко «Основи», 2003. – С. 383–416.

[60]Драй‑Хмара М. Леся Українка. Життя й творчість // Драй‑Хмара М. Літературно‑наукова спадщина. – К.: Наук, думка, 2002. – С. 62.

[61]В. Агеєва навіть пропонує вважати Лесю Українку «першою з‑поміж неокласиків» (Поетеса зламу століть. – С. 42), – як на мене, це все‑таки перебільшення, але в тому, що у своїх власних культуротворчих стратегіях неокласики навпростець вийшли з Лесі Українки, як Афіна з голови Зевеса, сумніватися, звичайно ж, не доводиться.

[62]Зеров М. Леся Українка: 3 нагоди нового видання творів // Зеров М. Українське письменство. – С. 266.

[63]Хронологічно «найсвіжіший» радянський 12‑томник кінця 1970‑х (sic!), у вступі від редколегії маловрозумливо названий «науково‑критичним» (?), як уже не раз вказувалося зрозпаченими дослідниками, прикутими до нього, наче раби до ґалери, не витримує якраз жодної наукової критики – і не тільки в порівнянні з «книгоспілківською» збіркою. Те, що з нього «науково‑критично», без сорома казка, вилучено цілу низку творів, уміщуваних у попередніх виданнях (драму «Бояриня», незакінчену статтю про В. Винниченка, вірш «І ти колись боролась, мов Ізраїль…» – хоч цей останній пощадило навіть радянське видання 1951–1956 pp., зорганізоване «у відповідь» на передрук 1950 р. в діаспорі «книгоспілківського» 12‑томника!), – то ще можна б списати на кошт тодішньої атмосфери «полювання на відьом», так само, як і по‑варварському безцеремонне ідеологічне цензурування – коли численні купюри, надто в листах, не раз просто позбавляють текст глузду (типовий приклад – лист до матері від 04.03.1890 p., де розповідається про відвіданий Лесею з братом Михайлом доброчинний концерт: «…а в самому кінці хор утяв «Cрбиja слободна» […]. Дивно було чути сю мелодію в концерті! Ми з кна‑кною (братом Михайлом. – О. З.) руки одбили, плескаючи» [10, 53], – тут геть незрозуміле ані здивування, ані такий бурхливий ентузіазм молодих Косачів з приводу сербського хору, доки не підставити на місце трикрапки вилучену купюру: «(мелодія „Ще не вмерла Україна“)» (див.: Косач‑Кривинюк О. Леся Українка … – С. 110), – і подібними купюрами «науково‑критичне» видання без перебільшення кишить: тільки в згаданому листі їх аж три, ті ж листи, від яких після відповідної цензорської обробки взагалі нічого б не лишилося, крім добридня, просто й нелукаво, «критично» вилучено, – як, напр., до М. П. Драгоманова від червня 1888 p., де юна Леся вельми саркастично відгукується про мову Л. Толстого, або в с і листи до М. Кривинюка з Сан‑Ремо 1903 p., у яких викладено її позицію з національного питання, тощо). Але вже ніякою ідеологічною кон'юнктурою не пояснити воістину катастрофічний стан у цьому виданні наукового апарату, зокрема коментарів та приміток, не раз просто анекдотичних, – єдиним поясненням тут може бути хіба що поліцейський розгром українського літературознавства початку 1970‑х та наступне його обвальне падіння мало не до рівня сільської школи. Так, у листі до батька від 10.05.1903 р. Леся Українка просить писати їй у Цюрих до запитання – «poste restante, Zürich, Suisse», – упорядники, явно не знаючи французької, беруть у слові «Швейцарія» («Suisse») «u» за «n» і, недовго думавши, перекладають у примітці: «До запитання, Цюріх, Сніссе» (sic!!!) [12, 70], – нітрохи не переймаючись такою «географическою новостью», якої посоромився б і школяр‑трійочник. Самих тільки таких «Сніссів» можна б при бажанні понавизбирувати на добру брошуру, не кажучи вже про зміст коментарів, який тут аналізувати не місце, – як і загалом не місце спеціально запускатися в розбір цього скандального видання, якби ж не та обставина, що воно досі виконує функцію а к а д е м і ч н о г о, а відтак кожному, хто пише про Лесю Українку, цю сумну пам'ятку «доби застою» ні обійти, ні об'їхати. В осяжному майбутньому змін також не передбачається: із заповідженого Інститутом літератури НАН України нового (вже, слід розуміти, не такого «критичного» щодо Лесі Українки!) 16‑томника за всі роки незалежности жодного тому так друком і не з'явилося, – натомість триває праця над 13‑томником Олеся Гончара. Пріоритети, як бачимо, недвозначні і від радянських часів аніскілечки не змінилися.

[64]Як це лаконічно висловив С. Довлатов, «всім ясно, що в геніїв мають бути знайомі. Але хто повірить, що його знайомий – геній?!». Ці слова мимоволі спадають на гадку, коли читаєш, наприклад, у щоденниках Драй‑Хмари докладний запис його розмови з А. Кримським 17.05.1927 p.: як Кримський «хвалить її (Лесю Українку. – О. З.), називає талановитою (NB: про покійницю – ніби про початківку: цей самий „домашній“ покровительський тон ми вже чули у О. Гончара! – О. З.)», і тут‑таки зі смаком розповідає, як вона читала йому вголос свої твори, а він у цей час крадькома поглядав на годинника, щоб не спізнитись на поїзд (Драй‑Хмара М. Щоденникові записи. Нотатки // Драй‑Хмара М. Літ.‑наук. спадщина. – С. 381).

[65]«Її біографії, мабуть, не буде ніколи написано» (Квітка К. На роковини смерті Лесі Українки // Спогади … –С. 220). Це цитують і досі (напр., М. Кармазіна), забуваючи, що головним завданням Квітки тоді, у 1914 р. (та й довгі роки по тому), було зовсім не сприяти написанню такої біографії, а навпаки – максимально його унеможливити, оборонити життя обожуваної небіжчиці від чужого ока. Головне для Квітки – це те, що сама «Леся Українка була взагалі проти публікування фактів з інтимного життя і листування покійних діячів», а тому, фактично остерігає він не в міру цікавих, «з поваги до сього погляду покійної Лесі тому, хто схотів би писати ії біографію, прийшлося би зустрітися з великими труднощами». Це вже пряме попередження, «по‑чоловічому», чи радше «по‑лицарському»: від охоронця при гробі своєї дами, завжди готового в разі потреби оголити шпагу, – позиція, що й казати, етично вельми приваблива, яка багато дає нам до зрозуміння стосунків цієї екстраординарної пари, але, на жаль, сливе нічого не дає сучасникам. Францу Кафці в посмерті «пощастило» більше – його «духівник», Макс Брод, виявився геть нікудишнім лицарем‑охоронцем і, замість, за заповітом, знищити рукописи покійного друга, найбезсоромнішим чином їх опублікував, подарувавши тим світовій культурі одного з класиків XX століття. Отже не варто забувати: Квітка зберігав вірність не пам'яті культури, а пам'яті дружини, а це аж ніяк не те саме, навіть коли ця дружина – Леся Українка.

[66]Див. про це: Oliver М. The Politics of Disability. – London: Macmillan, 1990.

[67]Зеров М. Леся Українка: 3 нагоди нового вид. тв. // Українське письменство. – С. 272.

[68]Косач‑Кривинюк О. Хронологія… – С. 717.

[69]Там само. – С. 603. В іншому листі до М. Кривинюка (9–10.04.1902) про це сказано ще виразніше: «…я все‑таки не іпохондрично настроєна і ніяк не навчуся боятись протягу, вогкої лавки, нежиту і т. п., хоч мені радять боятись того всього. Але я вже, певне, і вмру таким «дурним лицарем» Парсіфалем, що не знав страху „единственно от необразования“…» (Там само. – С. 619). Попри жартівливий тон, це, по суті, свідомо прийняте якнайсерйозніше рішення жити, іґноруючи хворобу, – рішення, що його письменниця до кінця життя трималась цілком послідовно і навіть при крайньому ослабленні останніх місяців не припускала думки, що вмирає, – вже на смертній постелі продиктувавши матері сюжет нової драматичної поеми для збірника «Арго» («На передмісті Александрії живе сім'я грецька…»), пообіцяла: «Як тільки зможу писать, зараз напишу й пошлю» (див.: Пчілка Олена. Останній творчий задум // Спогади … – С. 396), – мало не останні слова Лесі Українки, які до нас дійшли!

[70]Щоб уникнути термінологічних непорозумінь, поясню: під відзначенням маються на увазі не анекдотичні ескапади на кшталт відвідин 25.02.2006 р. (135‑річчя від дня народження!) могили Лесі Українки колективом Інституту літератури НАН України, – а діяльність, що має на меті популяризувати спадщину письменниці, абсолютній більшості нашого населення на сьогодні просто неприступну.

[71]Пор.: «…я не хочу нарікати й не хочу скаржитися на долю. Але, властиво, у моєму житті не було нічого, крім тяжкого труду, і я можу сказати тепер, коли мені сімдесят п'ять років, що за весь свій вік не прожив і чотирьох тижнів собі на втіху. Ніби весь час вергав камінь, який знову й знову скочувався, і треба було знову його піднімати» (Эккерман И. П. Разговоры с Гете в последние годы его жизни. – Москва‑Ленинград: Academia, 1934. – С. 202–203). Архетипальний мотив Сізіфового каменя невідступно присутній і у свідомості Лесі Українки (починаючи від юначого «Contra spem spero!»), але, у відповідності до зміненого за 80 років після Ґете «духа часу», вона інтерпретує цей мотив уже з цілком модерністською іронією: «…Воно правда, є й комічний елемент в образі того злощасного Сізіфа, що тягне‑тягне свою фатальну каменюку, нікому не потрібну, на якусь фантастичну гору, а каменюка візьме та й гепне зненацька додолу „и кажинный раз на ефтом самом месте“» [12, 195]. Так само з певністю ніколи б не спало їй на думку обчисляти в своєму житті інтервали, прожиті «собі на втіху», бо такий приписовий гедонізм – сподіватися від життя втіхи як чогось, буцімто тобі належного, – взагалі органічно чужий її життєвій настанові (у тому‑таки листі до А. Кримського вона цитує почуте з уст приятельки‑сіоністки «А где это написано, что я должна быть счастлива?», з задоволенням коментуючи: «Хіба ж се не мудро мовлено?..» [12, 372]).

[72]Це засвідчив уже й К. Квітка, не вдаючися, зрозуміло, у біографічні подробиці: «…з сього моменту (написання „Одержимої“. – О. З.) і почався рішучий перелом її творчості до драматичної поеми» (Квітка К. На роковини смерті… // Спогади… – С. 253).

[73]Пор. у вірші «Королівна», написаному того самого року, на четвертий місяць по смерті С. К. Мержинського, такий пасаж з діалогу лицаря і королівни: «Королівно, ясна панно, / чує серце, що загину, – / хто ж вас буде боронити / від неслави, поговору? / – Мій лицарю, любий пане, / не боюсь я поговору, – / все чиню по власній волі, / бо на те я королівна» (курсив мій – О. З.).

[74]Тут Українчина версія орфічного досвіду виглядає «відредагованою» за жіночим зразком, запропонованим у Платона – автора, чий вплив на Лесю Українку досі залишається просто‑таки кричуще недооціненим. У діалозі «Бенкет» Орфей засуджується Федром якраз за те, що «не наважився <…> через любов умерти, а примудрився пробратися в Аїд живим» (Платон. Бенкет / Пер. з давньогр. У. Головач. – Львів: Вид‑во Укр. катол. ун‑ту, 2005. – С. 78), – натомість за взірець виставляється інша міфологічна героїня, Алкестіда, яка змогла загинути за свого чоловіка (за що її душу було випущено богами з Аїду).

[75]Цей мотив пізніше використає X. Л. Борхес у новелі «Три версії Юдиної зради», розвинувши його в апологію Юди як того Учня, котрий перевершує Вчителя: Юда, за Борхесом, свідомо сходить у геєну, як Христос зійшов на землю (тому Юдина зрада стає своєрідним космологічним «завершенням» Христової місії); його гріх – гріх найбільшого смирення, «відмова від шансу», якого він уважав себе негідним (тут Борхесів Юда майже дослівно вторує Українчиній Міріам); і нарешті, саме Юда, який сягає останнього дна, «надіру» людського падіння, і мусить бути втіленим Словом, бо його мука переважує Христову! (Див.: Борхес X. Л. Письмена Бога. – Москва: Республика, 1992. – С. 288–293).

[76]Наявність у ранньохристиянському рухові жінок‑апостолок (Марії, Текли, Юнії та ін.), так само, як дияконис і єпископес (засновниць церков), пізнішою патристичною традицією або замовчувалась, або послідовно фальсифікувалась, аж доки не перетворилася в церковній історії на цілковиту «білу пляму», що її заповнювати історики та релігієзнавці по‑справжньому почали щойно в другій половині XX ст. Див., зокрема, праці: Schuessler Fiorenza, Elizabeth. In Memory of Her; Torjesen, Karen Jo. When Women Were Priests: Women's leadership in the Early Church & the Scandal of their Subordination in the Rise of Christianity. – SanFransisco: HarperCollins, 1993.

[77]Див.: Евангелие от Марии, 15–18 // Апокрифы древних христиан: Исследование, тексты, комментарии. – Москва: Мысль, 1989. – С. 326–328.

[78]За свідченням А. Кримського, до якого Леся Українка часто зверталася по фахові консультації й відповідну наукову літературу, вона «без перебільшення <…> була справжнім ученим, дослідником», спеціально ж на теми раннього християнства він «їй цілу бібліотеку послав. <…> Якби який‑небудь приват‑доцент стільки прочитав, скільки вона!» Особливо Кримського дивує, що письменниця не вдовольнилася студіюванням найавторитетніших натоді дисертацій (французької – «Переслідування християн Римською імперією» Олара, і російської – «Розвиток митрополичої влади в перші три віки християнства» Гідулякова), а вимагала й інших праць, і, головне, ориґінальних пам'яток, давньогрецькою й латиною, – і все це «лише для того, щоб написати дві коротесенькі одноактові драми» (див.: Кримський А. Із спогадів щирого друга // Твори: В 5 т. – К.: Наук, думка, 1973. – Т. 2. – С. 689). На це можна було б завважити, як у народному анекдоті, – не конче й «коротесенькі», і взагалі не дві, а шість, але хто їх там рахує… Очевидно, що Лесі Українці в даному випадку розходилося не про вузько‑прагматичний інтерес, не про «наведення справок» (як то вважав, зокрема, Зеров), щоби не припуститися фактичних помилок, – а про те, щоб розібратися з темою, чимось надзвичайно для неї важливою, обґрунтувати й справдити свої світоглядово насущні інтуїції («…студії потвердили мені тільки те, що я давно думкою почувала, тільки не могла фактами доказати» [12, 155]).

[79]Як наголошує один із найбільших авторитетів у справі «коптської бібліотеки» Е. Пейджелс, автори й розповсюджувачі апокрифічних євангелій аж ніяк не вважали себе «єретиками» (Pagels, Elaine. The Gnostic Gospels. – New York: Random House, 1979. – P XIX), – у той «недогматичний» час пристрасних полемік між різними течіями, церквами та громадами кожна з двох сторін іще цілком правно могла вважати єретиком не себе, а опонента. Впродовж II ст. ця «віровизнавча демократія» невхильно скорочувалась – уже 200 p., коли канон Святого Письма більш‑менш склався в його нинішньому вигляді, став під цим оглядом межовим, ну а Перший Вселенський Собор 325 р. остаточно й назавжди поклав край усякій згадці про колишнє «вільнодумство», відлучивши від церкви трьох єпископів, які відмовилися підписати віровизнавчий орос (цікаво, що славнозвісний «батько єресі» єпископ Арій ще дістав на Нікейському Соборі змогу промовляти і так само категорично відкидав від себе звинувачення в єресі – доки його офіційно не відлучено).

Дата добавления: 2015-11-16