Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Розділ 54

Читайте также:
  1. ВИСНОВКИ ДО 3 РОЗДІЛУ
  2. Висновки до першого розділу
  3. Внутрішній розпорядок підрозділу
  4. З Кіокушин карате у розділі «Куміте» серед дітей, юнаків та дівчат а також чоловіків та жінок.
  5. І Розділ
  6. ІІ РОЗДІЛ
  7. ІІІ Розділ

Історія «Таун‑Хо»

 

Як вона була розказана в Золотому готелі

Мис Доброї Надії, як і весь водний простір навколо нього, вельми нагадує шумне перехрестя битого шляху, де можна зустріти більше мандрівників, ніж у будь‑якому іншому місці планети.

Невдовзі після зустрічі з «Альбатросом» ми побачили ще один корабель, який повертався додому, – китобійний корабель «Таун‑Хо»[211]. Його екіпаж майже повністю складався з полінезійців. Під час короткої «сходини» ми почули дивовижні новини про Мобі Діка. У декого з нас інтерес до Білого Кита відчутно зріс завдяки одній деталі з історії «Таун‑Хо», яка, здавалося, у якомусь нерівному і ніби зворотному розумінні наділяла кита дивним даром вершити Божий суд над деякими людьми. Цю деталь, разом із її наслідками та висновками, які утворюють, так би мовити, приховану частину трагедії, про яку зараз буде розказано, так і не почули капітан Ахаб і його помічники. Адже прихованої частини цієї трагедії не знав і сам капітан «Таун‑Хо». У неї були втаємничені лише троє білих матросів із цього корабля, і один з них, як з'ясувалося, під страшним секретом розповів її Тештіго; але тієї ж ночі Тештіго марив уві сні, і таким чином стало відомо так багато, що, прокинувшись, він уже не міг не розповісти все до кінця. Утім, ця таємниця так глибоко вразила матросів «Пекводу», які дізналися всю страшну правду, і викликала в них такий шанобливий острах, що не була винесена за межі кубрика. Вплітаючи в належних місцях таємничу нитку до офіційної версії розповіді, я переходжу до викладу і увічнення цієї історії в усій її повноті.

Чомусь мені захотілося зберегти той стиль, у якому я колись, напередодні дня якогось святого, розповідав її в Лімі, у товаристві моїх іспанських друзів, коли ми, посідавши розвальцем, курили на обкладеній позолоченою плиткою веранді Золотого готелю. Двоє з цих шляхетних кавалерів, юні дон Педро і дон Себастьян, були моїми близькими знайомими – ось чому вони раз у раз переривали мене запитаннями, на які в належний час діставали відповідь.

За два роки до того, як я вперше почув про події, про які хочу розповісти вам, джентльмени, «Таун‑Хо», китобійний корабель з Нентакету, плавав тут, у Тихому океані, на відстані кількаденного переходу від гостинного Золотого готелю, на захід від нього і на північ від екватора. Якось уранці, коли матроси, як завжди, стали до помп, вони побачили, що води у трюмі більше, ніж зазвичай. Вирішили, що обшивку корабля пробила риба‑меч, джентльмени. Проте капітан, вірячи з якоїсь відомої лише йому причини в беззаперечний успіх, що нібито чекає їх у цих широтах, не мав наміру міняти курс; теча тоді здавалася ще невеликою і не загрозливою, хоча пробоїну так і не виявили під час пошуків, значно утруднених буремною погодою; і корабель продовжив свій шлях, тоді як вахти чергувалися біля помп, працюючи недовго і не надто тяжко. Проте їм не пощастило: пробоїну не знайшли, а теча вже так давалася взнаки, що стривожений капітан вирішив іти на всіх вітрилах до найближчого острівного порту, щоб там підняти корабель із води і відремонтувати.

Попри те що попереду у них був неблизький шлях, капітан не боявся, що корабель потоне дорогою, якщо тільки не станеться чогось надзвичайного, бо помпи в нього були потужні, і тридцять шість матросів, чергуючись, могли без особливих зусиль викачувати воду, навіть коли б теча збільшилася вдвічі. Майже весь час їх супроводжували попутні вітри, і, без сумніву, «Таун‑Хо» успішно доплив би до гавані без будь‑яких фатальних пригод, якби не груба владність Редні з Вейньярда, старшого помічника капітана, і не спричинена нею люта жага помсти в Стілкілта, озерника з Буффало, відчайдушного сміливця.

– Озерника! Буффало! Перепрошую, хто це такі – озерники? І де це – Буффало? – поцікавився дон Себастьян, підвівшись у своєму гамаку.

– Місто на східному узбережжі нашого озера Ері, дон… Проте сподіваюся на ваше терпіння. Зачекайте трошки, і все стане зрозуміло.

Отже, джентльмени, ці озерники – хлопці з озер, що плавають на бригах і трищоглових шхунах, не менших від тих великих і надійних кораблів, які вирушають з вашого старого Кальяо в далеку Манілу, – в самому серці нашої замкненої сухопутної Америки набули тих молодецьких звичок флібустьєрів, які завжди приписують впливу відкритого океану. Адже у своїй взаємопов'язаній єдності наші великі прісні моря – Ері, Онтаріо, Гурон, Велике і Мічиган, – оточені строкатою юрмою племен і народів, мають і величезний простір, і багато інших благородних океанських рис. У них, як у водах Полінезії, лежать кільця мальовничих островів; на їхніх берегах, як в Атлантиці, живуть два великі і такі різні народи; вони відкривають шлях до моря зі сходу до наших численних і віддалених колоній, що оточують їхні води; на них суворо дивляться батареї берегових гармат, старовинних гармат неприступного Макіно[212]на крутих скелях; вони чули, як гримлять салютами флотилії, оголошуючи морські перемоги; інколи на їхніх піщаних схилах з'являються дикі варвари, чиї розмальовані червоні обличчя маячать у завішаних хутром вігвамах; вони на багато ліг межують із давнім пралісом, де щільними рядами стоять, як королі в готичному родоводі, високі сосни, де ховаються кровожерні африканські хижаки і малі звірятка, чиї шовковисті шкури прикрашають урочисте вбрання татарських імператорів; у них відбиваються і столичні будинки Буффало і Клівленда, і селища Віннебаго[213]; їхні води несуть на собі корабель пройдисвіта‑гендляра, і озброєний крейсер держави, і пароплав, і букове каное; над ними шаленіють згубні гіперборейські вітри, такі ж страшні, як ті, що збурюють солоні морські хвилі; їм відомі корабельні аварії, бо не раз уночі в їхньому безкрайньому, хоч і замкненому просторі гинули кораблі з усім переляканим екіпажем. Так, джентльмени, хоча Стілкілт виріс у глибині країни, буремний океан був для нього рідною стихією; сміливістю та відвагою він не поступався жодному моряку. Що ж до Редні, то хоч він у дитячі роки й лежав на пустельному піщаному березі Нентакету, горнучись до материнських грудей моря, хоча пізніше він ралив простори нашої суворої Атлантики і вашого мрійливого Тихого океану, він все одно був злопам'ятним і нетовариським, як моряки з озер, де в лісових хащах панують кривава ворожнеча і помста. Усе‑таки уродженець Нентакету має якісь гарні риси, а моряк із озер, нехай він хоч сам диявол, якщо до нього поставитися з неухильною вимогливістю, пом'якшеною відвертим визнанням його людських чеснот, що їх заслуговує і наймізерніший з рабів, може довго лишатися сумирним і нікого не займати; у всякому разі, саме так він поводився до певної миті; проте Редні був приречений, божевілля було його вироком, а Стілкілт… але, джентльмени, невдовзі ви про все дізнаєтеся.

Минуло не більше двох днів після того, як «Таун‑Хо» взяв курс на найближчий порт, а теча знову посилилася, щоправда, лише настільки, що помпи мусили щодня працювати на годину більше. А ви маєте знати, що в такому слухняному і цивілізованому океані, як Атлантичний, деякі капітани можуть увесь рейс відкачувати воду і їм навіть на думку не спаде змінити курс. Утім, інколи трапляється, що вахтовий офіцер забуває про це тихої ночі, коли всіх хилить до сну, і більше ні він, ні будь‑хто на кораблі про це не згадає, бо вся команда тихенько піде на дно. І в пустельних та диких морях, що лежать далеко на захід від вас, джентльмени, на кораблях не вважається чимось незвичайним, якщо команда в повному складі позмінно працює біля помп навіть протягом тривалого плавання, – звичайно, якщо шлях лежить уздовж більш чи менш доступного берега або якщо існує якийсь інший розумний шлях до порятунку. І лише в тому разі, коли корабель із течею перебуває далеко у відкритому морі і поблизу немає землі, капітан починає тривожитися.

Саме так було і на «Таун‑Хо», тому, коли стало вочевидь, що теча знову збільшується, дехто з команди трохи занепокоївся – особливо Редні, старший помічник капітана. Він наказав поставити бом‑брамселі так, щоб вітер напинав їх щосили. Слід визнати, джентльмени, що Редні не був боягузом; він був схильний труситись за своє життя не більше, ніж будь‑хто з відчайдушних сміливців, які є на суші і на воді. Тому, коли він виказав таку турботу про безпеку корабля, матроси почали подейкувати, наче він – один із його власників і в цьому, мовляв, уся притичина. Того ж вечора, коли вони стояли біля помп, на його адресу пролунало чимало веселих жартів, тоді як ноги матросів раз у раз із шумом обливала прозора морська вода – прозора, як із гірського джерела, джентльмени, – яка сильним струменем била з помп, текла по палубі і нескінченним потоком лилася в море через підвітряні шпигати.

Як ви добре знаєте, у нашому сповненому умовностей світі, водному чи будь‑якому іншому, часто трапляється так: коли хтось, поставлений начальником над рівними йому, бачить, що один із підлеглих випереджає його у своїй гордовитій мужності, він відчуває до нього непереборну гірку ворожість; і за першої ж нагоди, джентльмени, він розітре свого підлеглого на порох, щоб позбавити його цієї переваги. Але Стілкілт, джентльмени, був великим і благородним створінням, із головою римлянина, з пишною золотою бородою, що нагадувала бахрому на попоні баского коня із стайні вашого останнього віце‑короля, джентльмени, з розумом, серцем і душею, які зробили б його Карлом Великим, коли б йому поталанило народитися сином його батька. А Редні, помічник капітана, був потворний, як мул, і такий само упертий, нерозважливий і злопам'ятний. Він не любив Стілкілта, і Стілкілт про це знав.

Помітивши, що підходить помічник капітана, наш Озерник, який разом з іншими матросами викачував воду, удав, наче його не бачить, і хоробро продовжував жартувати:

– Еге, хлопці, оце хлебеснуло! Дайте сюди глека, нажлуктимося по саму зав'язку! Чорт забирай, можна й у пляшки поналивати! Слухайте, друзі, отак уся доля старого Реда попливе за водою. Нехай відпиляє цю частину корпусу і тягне її додому на буксирі. Я так думаю, хлопці, риба‑меч тільки почала цю затію. А тоді привела з собою кодло риб‑пил, риб‑теслярів і риб‑сокир, і воно взялося до роботи – ріже та пиляє дно, а як десь схибить, то зразу й полагодить. Якби старий Ред був тут, я б йому порадив стрибнути за борт і їх настрахати! Вони ж розкрадають твоє майно по шматочку, отак би я йому сказав. Але ж він дурило, наш старий Ред, а до того ж іще й красень! Я чув, хлопці, що решту своїх грошенят він уклав у дзеркала. То чого б йому не подарувати мені зліпок зі свого носа!

– Чорти б вас узяли, це ж якого біса помпа не працює? – заволав Редні, удаючи, ніби не чув розмови матросів. – Ворушіться, ледарі!

– Єсть, сер, – відповів Озерник, щиро втішаючись. – Налягай, хлопці, веселіше!

І помпа загула, як сотні пожежних насосів; матроси взялися до справи як слід, і невдовзі почулося те характерне важке дихання, яке свідчить про граничну напругу людських сил.

Нарешті, припинивши роботу разом з усіма, задиханий Стілкілт відійшов від помпи і сів на кабестані, витираючи рясний піт з лоба; його обличчя було темно‑червоним, очі налилися кров'ю. Не знаю, який лихий геній підмовив Редні, джентльмени, зітнутися з цим чоловіком, який до того ж перебував у такому збудженому стані; проте сталося саме так. Ступивши до Стілкілта із зверхнім виглядом, помічник капітана наказав йому взяти мітлу і підмести палубу, а потім прибрати лопатою гидоту, залишену свинею, що прогулювалася на палубі.

Хочу вам сказати, джентльмени, що прибирання палуби в морі – це така робота, яка виконується щовечора і в будь‑яку погоду, окрім найсильнішого шторму; відомо, що її виконували навіть на кораблях, які вже йшли на дно. Такою є, джентльмени, усталеність морських звичаїв і несвідома любов до порядку в моряків, дехто з яких відмовиться потонути, перед тим не вмившись. Але на всіх кораблях працювати мітлою наказують лише юнгам, якщо вони є в команді. Крім того, вахти, що позмінно працювали біля помп, складалися з найдужчих матросів «Таун‑Хо»; Стілкілт, як найсильніший, завжди призначався старшим, а тому, як і його товариші, мав бути звільненим від інших дрібних справ, не пов'язаних безпосередньо з обов'язками моряка. Я згадую всі ці деталі для того, щоб ви добре зрозуміли, що сталося між цими двома людьми.

Проте цим усе не обмежувалося: наказ узяти до рук лопату був відверто розрахований на те, щоб принизити і скривдити Стілкілта – так, наче Редні плюнув йому у вічі. Це зрозуміє кожний, хто плавав матросом на китобійному кораблі. Усе це (і навіть набагато більше) добре збагнув мешканець лісового краю, почувши наказ помічника капітана. Якусь мить він продовжував сидіти непорушно, пильно дивлячись у злостиві очі помічника капітана і відчуваючи, як купа порохових бочок громадиться у нього в грудях і ґніт безгучно догоряє, підповзаючи до них все ближче; він відчував це, хоч і не усвідомлював до кінця, але, джентльмени, ним володіла дивна стриманість і небажання ще більше дратувати запальну людину, яка вже й так нетямиться від гніву (подібне зволікання найчастіше буває властиве по‑справжньому сміливим людям, коли вони розлючені).

Ось чому Стілкілт відповів звичайним голосом, тільки ледь захриплим від страшної фізичної втоми, яку він тоді відчував, що прибирати палубу – не його справа і він не буде цього робити. Потім, не згадавши ані словом про закид щодо лопати, він вказав на трьох матросів, які зазвичай підмітали палубу, – вони не працювали біля помпи і тому більшу частину дня (а може, й цілий день) були вільні. Редні відповів на це лайкою, з грубою владністю вимагаючи беззаперечної покори і водночас наступаючи на Стілкілта, що досі не рушив з місця, з піднятим у руці купорним молотком, який вихопив з бочки, що стояла коло нього.

Стілкілт був украй збуджений і знесилений тяжкою працею біля помпи; тому він, попри своє небажання зчиняти скандал, навряд чи зміг би довго терпіти таке поводження з боку помічника капітана. І все ж таки, намагаючись загасити полум'я, що буяло в його душі, Озерник уперто продовжував сидіти і не ворухнувся, поки оскаженілий Редні не змахнув молотком у кількох дюймах від його обличчя, у гніві вимагаючи покори.

Стілкілт підвівся і, повільно відступаючи за кабестан, чітко повторив помічникові капітана, який тепер невідступно переслідував його з молотком у загрозливо піднятій руці, що не має наміру йому коритись. Проте, бачачи, що його мирна поведінка не справила на того ані найменшого враження, він грізним порухом зігнутої руки спробував застерегти навіженого самодура; та все було марно. І так вони повільно кружляли навколо кабестана; зрештою, вирішивши припинити відступ і вважаючи, що він уже стерпів усе, що був у змозі стерпіти, Стілкілт став на кришку люка і звернувся до помічника з такими словами:

– Містере Редні, я не бажаю вам коритися. Покладіть молоток, інакше – стережіться!

Але приречений помічник капітана, підступивши ще ближче до Стілкілта, який стояв нерухомо, потрусив важким молотком у дюймі від його зубів, виливаючи на нього потік нечуваного лихослів'я. Не відступивши ні на тисячну частку дюйма, Стілкілт полоснув його гострим, мов кинджал, поглядом і, стиснувши за спиною в кулак праву руку й повільно піднімаючи її догори, сказав своєму супротивникові, що коли тільки молоток торкнеться його щоки, то він (Стілкілт) його вб'є. Але, джентльмени, нерозумного ведуть на забій самі боги. Молоток торкнувся щоки Стілкілта, і наступної миті нижня щелепа помічника капітана була вивихнута, він упав на кришку люка, плюючись кров'ю, мов кит.

Його крики ще не досягли капітанської каюти, а Стілкілт уже смикнув за бакштаг, який тягнувся до самого топа щогли, де стояли чатовими двоє його друзів. Обоє були канальцями.

– Канальці? – вигукнув дон Педро. – Ми бачили чимало китобоїв у наших портах, але про ваших канальців ніколи не чули. Даруйте, хто вони такі і чим займаються?

– Канальці, доне, це човнярі з нашого великого каналу Ері. Ви, напевно, чули про нього.

– О ні, сеньйоре, тут, у цій нудній, спекотній, украй лінивій і відсталій країні, ми майже нічого не знаємо про вашу енергійну Північ.

– Справді? Ну, коли так, доне, налийте мені ще. Ваша чіча[214]просто чудова. Перш ніж продовжити свою розповідь, я поясню вам, що являють собою наші канальці; можливо, ці відомості проллють додаткове світло на мою розповідь.

Протягом трьохсот шістдесяти миль, джентльмени, перетинаючи весь штат Нью‑Йорк, через велелюдні міста і квітучі села, через широкі, похмурі, відлюдні болота і пишні лани, такі плодючі, яких немає більше ніде у світі, – через більярдні та бари, через заповітні хащі великих лісів, по римських арках, перекинутих через індійські річки, у тіні й на сонці, серед щасливих і смутних сердець, по всьому широкому і мальовничому простору благородних земель Мохок[215], під стінами сніжно‑білих церков, чиї шпилі стоять, наче межові стовпи, одним нескінченним потоком тече по‑венеціанському розпусне і часом злочинне життя. Там справжня країна дикунів, джентльмени, там воюють язичники, і вони там повсюди, просто поруч з вами, у густій тіні під стінами церков і під їхнім надійним та поблажливим захистом. Адже за якоюсь дивною фатальною закономірністю, джентльмени, грішники – подібно до піратів у вас на батьківщині, які, за численними свідченнями, завжди оселяються біля храмів правосуддя, – мешкають здебільшого поблизу святих місць.

– Це хто там іде – не чернець? – спитав дон Педро, з кумедним занепокоєнням дивлячись униз, у натовп на площі.

– На щастя для нашого друга з Півночі, інквізиція сеньйори Ізабелли[216]в Лімі слабшає, – з усміхом зауважив дон Себастьян. – Продовжуйте, сеньйоре.

– Стривайте! Перепрошую! – вигукнув хтось із присутніх. – Від імені всіх нас, мешканців Ліми, я хотів би запевнити вас, сеньйоре мореплавець, що ми завважили ґречність, з якою ви втрималися від спокуси замінити далеку Венецію на сучасну Ліму. Прошу, не дякуйте і не вдавайте, наче ви здивовані, – адже ви знаєте приказку всього узбережжя: «розбещена, як Ліма». І це цілком відповідає картині, яку ви змалювали; тут більше церков, ніж більярдних столів, і вони завжди відкриті і «розбещені, як Ліма». Те саме і у Венеції; я був там, у священному місті блаженного євангеліста Марка! (Нехай святий Домінік очистить це місто від скверни!) Дайте ваш келих, сер! Дякую, – ось, я налив; а тепер осушіть його знову.

– Якщо вільно зобразити канальця і його покликання, джентльмени, з нього б вийшов чудовий драматичний герой – таким досконалим у своїй порочності є його образ. Наче Марк Антоній, він день у день повільно пливе по зеленому мальовничому Нілу, відкрито бавиться зі своєю рум'яною Клеопатрою[217], підсмажуючи свої золотисті, мов персик, стегна на сонячній палубі. Але на березі від цієї манірності не лишається й сліду. Каналець із гордістю прибирає вигляду справжнього розбійника; низький капелюх з опущеними крисами, прикрашений барвистими стрічками, вінчає його розкішний портрет. Він – страшна загроза для усміхненої невинності селищ, повз які він пропливає; його смаглявого обличчя і безмежного зухвальства бояться навіть мешканці міст. Одного разу, коли я подорожував по каналу, мене вивільнив із халепи один каналець; висловлюю йому щиру подяку, я б не хотів видатися невдячним; але в таких бандитів однакова готовність підтримати в скруті незнайомого і пограбувати багатія зазвичай спокутує всі їхні гріхи. Загалом, джентльмени, про розпусність життя на каналах красномовно свідчить той факт, що так багато найбільш завзятих випускників цієї школи вдаються до нашого лихого китобійного ремесла і що навряд чи якісь інші представники людського роду (окрім хіба що мешканців Сіднея[218]) викликають менше довіри в наших капітанів‑китобоїв. Хіба не дивина? Адже для багатьох тисяч наших сільських підлітків і юнаків, народжених на берегах цього водного шляху, сповнене випробувань життя Великого каналу – це єдина сходинка, що веде від мирного збирання врожаю на християнській ниві до орання язичницьких морів.

– Розумію! Розумію! – схвильовано вигукнув дон Педро, проливши чічу на гаптовані сріблом мереживні манжети. – Навіщо подорожувати? Увесь світ – це Ліма! Я ж гадав, що на вашій поміркованій Півночі люди такі самі холодні і безпристрасні, як гори… Та розповідайте далі!

– Я зупинився на тому, джентльмени, як Стілкілт смикнув за бакштаг. Цієї ж миті його оточили троє помічників капітана і четверо гарпунерів і почали тіснити його до борту. Але тут униз по вантах зісковзнули, наче дві стрімкі зловісні комети, двоє канальців і стали до бою, щоб допомогти своєму товаришу вихопитися на бак. Їм на допомогу прибігли інші матроси, усе змішалося в загальній метушні, а відважний капітан, тримаючись осторонь, вистрибував з острогою в руці, наказуючи своїм офіцерам загнати мерзотника на ют і відлупцювати. Час від часу він підскакував скраєчку до киплячої людської мішанини і кидав усередину острогу, цілячи в об'єкт своєї ненависті. Проте вони не змогли подолати Озерника і його хлопців; ті захопили бак, і, швидко підкотивши кілька великих бочок і поставивши їх у ряд справа і зліва від штилю, ці морські парижани[219]сховалися за барикадою.

– Виходьте, ви, пірати! – грізно рикнув капітан, вимахуючи затисненими в кожній руці пістолетами, які щойно приніс йому стюард. – Виходьте, злодюги!

Стілкілт одним стрибком піднявся на барикаду і пройшов по ній, кидаючи виклик спрямованим на нього пістолетам; цим він переконав капітана, що його (Стілкілта) смерть стане сигналом для кривавого морського бунту. У глибині душі побоюючись, що саме так і станеться, капітан трохи стишив голос; утім він наказав інсургентам негайно повернутися до виконання своїх обов'язків.

– Ви обіцяєте не чіпати нас, якщо ми це зробимо? – спитав Стілкілт.

– До роботи! Ставай до роботи! Я нічого не обіцяю! Робіть свою справу! Чи ви хочете потопити корабель? Зараз не час для бунтів! До роботи! – І він підняв пістолет.

– Потопити корабель? – вигукнув Стілкілт. – То нехай тоне! Жоден із нас не стане до роботи, поки ви не заприсягнетеся, що не піднімете на нас руку. Що скажете, хлопці? – спитав він, звернувшись до своїх товаришів. Ті відповіли захопленими вигуками.

Ні на мить не спускаючи очей з капітана, Стілкілт обійшов барикаду кругом, уривчасто промовляючи:

– Ми не винні; ми цього не хотіли; я ж казав йому – покладіть молоток; це ж було якесь хлоп'яцтво, він мав мене знати; я ж казав йому не дражнити буйвола; чорт забирай, я, здається, збив собі пальця об його кляту щелепу; де наші ножі, хлопці, у кубрику? То дарма, візьмете ганшпуги! Капітане, заради Бога, стережіться! Дайте нам слово; не будьте дурнем, забудьте все це; ми готові стати до роботи, поводьтеся з нами як з людьми – і ми будемо вам служити; але бити себе не дозволимо!

– До роботи! Я нічого не обіцяю! Кажу вам, до роботи!

– Тож послухайте, капітане! – закричав Стілкілт, люто змахнувши рукою. – Серед нас знайдеться чимало таких (у тому числі і я), хто найнявся лише на один рейс, чи не так? Ви добре знаєте, сер, що ми можемо вимагати звільнення, щойно корабель стане десь на якір. Ми не хочемо скандалити, це нам ні до чого; ми хочемо, щоб усе владналося мирно, ми готові стати до роботи, але бити себе не дозволимо!

– До роботи! – гарикнув капітан.

Стілкілт на мить спинився, роззирнувся довкола, потім мовив:

– От що я вам скажу, капітане. Ми вас не чіпатимемо, якщо ви не почнете першим, – мені це ні до чого, порішити таку мерзоту, а потім мотлятися на реї. Але доти, поки ви не пообіцяєте нас не чіпати, ми і пальцем не кивнемо.

– Тоді спускайтеся вниз, у кубрик, і я триматиму вас там, поки ви не отямитесь! Униз, чули?

– То ходімо? – гукнув ватажок до своїх товаришів.

Більшість із них почали сперечатися, але потім, скорившись Стілкілту, спустилися попереду нього в чорне провалля і, невдоволено буркочучи, зникли в ньому, як ведмеді в барлогу.

Коли непокрита голова Стілкілта опинилася нарівні з палубою, капітан разом зі своїм військом перескочив через барикаду, і вони, швидко закривши люк, усі гуртом навалилися на кришку. Стюарду наказали принести важкий мідний замок, що висів на трапі. Потім, відхиливши кришку люка, капітан щось прошепотів у щілину, закрив люк і замкнув замок за полоненими – їх було десять чоловік, – залишивши на палубі більше двадцяти матросів, які досі не ставали ні на чий бік.

Офіцери всю ніч вартували на палубі, особливо біля кубрика і носового люка, де також остерігалися появи інсургентів, якби ті вирішили розібрати перестінок унизу. Проте ніч минула спокійно; матроси не покладаючи рук працювали біля помп, монотонний гуркіт і брязкіт яких часом відлунював по всьому кораблі.

На світанку капітан вийшов із каюти і, постукавши у палубу, викликав в'язнів на роботу; вони з гучними криками відмовилися. Тоді їм спустили воду і кинули жменю галет; і капітан знову, повернувши ключ у замку і поклавши його до кишені, повернувся на ют. Так повторювалося двічі на добу протягом трьох днів; вранці четвертого дня, коли до в'язнів звернулися із звичайним закликом, почулася багатоголосна суперечка, а потім і вовтузня бійки; раптом четверо матросів вирвалися з люка, кажучи, що вони готові стати до роботи. Задушливий сморід і голодний пайок разом зі страхом перед невідворотною покарою змусили їх здатися на милість переможців. Це підбадьорило капітана, і він повторив свої вимоги іншим. Але Стілкілт із погрозою крикнув йому знизу, щоб він не молов дурниць і забирався, звідки прийшов. Уранці п'ятого дня ще троє бунтівників вирвалися на палубу, незважаючи на всі зусилля товаришів утримати їх унизу. Лишилося тільки троє.

– Може, краще здатися? – мовив капітан із глузливою посмішкою.

– Замкніть нас знову, чуєте? – крикнув Стілкілт.

– Ну, та звісно ж, – відповів капітан і замкнув замок. Цієї миті, джентльмени, обурений підлістю сімох своїх колишніх товаришів, розлючений глумами, на які його щойно здійняли, і ошалілий від довгого ув'язнення в кубрику, де було темно, як у безодні відчаю, – цієї миті Озерник запропонував канальцям, які досі начебто лишалися вірними йому, прорватися на палубу, коли гарнізон їхньої плавучої фортеці збереться на юті, і, озброївшись довгими ножами для нарізання китового сала (довгими, вигнутими, важкими інструментами з держаком на обох кінцях), завдаючи ударів навсібіч, пройти від бушприта до гакаборту і зробити відчайдушну спробу захопити корабель. Приєднаються вони до нього чи ні, сказав Стілкілт, то їхня справа, а він не відступить. Він не проведе більше жодної ночі в цьому льоху. Проте його задум не зустрів жодного заперечення з боку двох канальців; вони поклялися, що готові до цієї чи до будь‑якої іншої відчайдушної затії, одне слово, на що завгодно, аби тільки не здаватися. І навіть більше, кожен із них хотів бути першим, коли настане мить прориватися на палубу. Але їхній ватажок рішуче постав проти цього, лишаючи право першості за собою; почасти ще й тому, що двоє його товаришів не бажали поступитися одне одному в цьому питанні, а обоє вони не могли одночасно бути першими, бо на трапі вистачить місця лише для однієї людини. І тут, джентльмени, я мушу розкрити вам негідні заміри цих мерзотників.

Вислухавши відчайдушну пропозицію свого ватажка, обоє вони потайки намислили один і той самий план зради: першим пробитися на палубу, щоб здатися першим із трьох, хоч і останнім з десяти, і таким чином забезпечити собі хоча б найменшу надію на помилування, яке можна заслужити таким вчинком. Проте коли Стілкілт заявив про свій рішучий намір лишатися їхнім ватажком до кінця, вони якимось незбагненним чином, завдяки найтоншій хімії підлоти, об'єднали свої потаємні зрадницькі плани; і тільки‑но ватажок забувся сном, вони поспішно зізналися одне одному у своїх намірах, зв'язали сплячого мотузками, заткнули йому рота клоччям і опівночі покликали капітана.

Відчувши, що справа пахне кров'ю, капітан зі своїми озброєними помічниками і гарпунерами метнувся на бак. Ще мить – і люк був відкритий, а підступні товариші викинули на палубу свого ватажка, що, навіть зв'язаний, намагався чинити опір, і висловили надію, що їм стане в заслугу піймання людини, яка намислила душогубство. Але їх схопили, протягли усіх трьох по палубі, наче впольовану здобич, і повісили на линвах бізань‑щогли, де вони провисіли аж до ранку.

– Чорти б вас узяли, – кричав капітан, походжаючи по палубі перед ними, – стерв'ятники й ті не чіпають таке падло!

На світанку він зібрав усіх матросів і, відділивши бунтівників від тих, хто не брав участі в бунті, оголосив першим, що він твердо вирішив відшмагати їх усіх – і, мабуть, так і зробить, він мусить так зробити в ім'я справедливості, – проте зараз, зважаючи на їх своєчасну капітуляцію, обмежиться лише доганою, яку він і виніс їм у вельми крутих висловах.

– А вас, мерзотники, – заволав він, повертаючись до тих, хто висів на линвах, – я порубаю на шматки і вкину до саловарні! – і, схопивши лінь, він щосили опустив його на спини двох зрадників і бив їх доти, поки вони не припинили кричати і їхні голови безсило похилилися на плечі, як у двох розп'ятих розбійників.

– Я через вас собі зап'ястя вивихнув! – загорлав він нарешті. – Та для тебе, любчику, ще знайдеться міцний лінь. Витягніть у нього з рота кляп, послухаймо, що він мовить на свій захист.

Якусь мить змучений бунтівник намагався розтулити свої зведені судомою щелепи, а потім, насилу зігнувши шию, просичав:

– Я вам щось скажу, а ви над цим поміркуйте: якщо ви мене поб'єте, я вас уб'ю!

– Отакої! Ач, як налякав! – І капітан підняв руку з лінем.

– Краще не чіпайте мене! – просвистів Стілкілт.

– А доведеться! – І рука з лінем знову здійнялася для удару.

Але тут Озерник прошепотів щось, чого не почув ніхто, крім капітана, який, на подив усіх матросів, сахнувся від нього, гарячково заметався по палубі і, раптом кинувши лінь, мовив:

– Я цього не зроблю, звільніть його, розріжте мотузки, чуєте?

Проте коли підлеглі метнулися до Стілкілта виконувати наказ, їх зупинив блідий чоловік із пов'язкою на голові, – то був Редні, старший помічник капітана. Весь час після сутички на палубі він пролежав у себе на ліжку, але в цей день, почувши галас, він зібрався на силі, вийшов нагору і бачив усе, що сталося. Його щелепа була в такому стані, що говорити він майже не міг; але, промимривши, що залюбки виконає те, чого не посмів зробити капітан, він схопив лінь і попрямував до свого зв'язаного ворога.

– Боягуз, – просичав Стілкілт.

– Нехай так; та скуштуй оцього! – Редні замахнувся, і знову свистячий шепіт зупинив підняту для удару руку. Він на мить спинився, але потім не вагаючись виконав свій намір, не зваживши на погрозу Стілкілта, хоч би в чому вона полягала. Потім трьох бунтівників звільнили, усі стали до роботи, і похмурі мовчазні матроси знову чергувалися біля помп, стукіт яких, як і раніше, відлунював по всьому кораблю.

Надвечір, щойно зміна вахтових спустилася донизу, з кубрика почувся шум; двоє зрадників, тремтячи від страху, вибігли на палубу і приступили до капітанської каюти зі словами, що бояться лишатися разом з іншими членами команди. Ні намовляння, ні стусани не могли примусити їх повернутися до кубрика; врешті‑решт на їх прохання цих двох розмістили, заради порятунку їхнього життя, у корабельному трюмі.

Між тим серед матросів не було помітно жодних ознак хвилювання. Навпаки, вони вирішили – мабуть, на прохання Стілкілта, – підтримувати суворий порядок, до останньої миті виконувати всі накази, а потім, коли корабель прийде у порт, покинути його разом. А для того щоб плавання скоріше скінчилося, вони домовилися іще про одне – не сповіщати про можливу появу китів. Адже, попри течу та інші небезпеки, на щоглах «Таун‑Хо» з ранку до ночі стояли чатові; капітан так само, як того дня, коли вони увійшли до району промислу, жадав вирушити в гонитву за здобиччю, а Редні щомиті був готовий проміняти своє ліжко на вельбот і, не зважаючи на свою вивихнуту щелепу, позмагатися в силі з убивчою щелепою кита і запхати йому в пащеку кляп смерті.

Проте, хоча Озерник умовив матросів триматися в межах покори, він до кінця рейсу нікому не казав про свій власний план помсти тому, хто вразив його в глибини серця. Він був у вахті старшого помічника Редні, а цей божевільний, ніби кваплячись назустріч своїй загибелі, не зважив на відверте попередження капітана після подій біля бізань‑щогли і заявив, що знов очолить свою нічну вахту. На цьому, а також на деяких інших обставинах базувався ретельно обміркований Стілкілтом план помсти.

Уночі Редні зазвичай сидів на планширі юта, що не дуже личило досвідченому моряку, і сидів, спираючись ліктем об шлюпку, яка висіла за бортом. У цій позі, як було добре відомо, він часом починав куняти. Відстань між шлюпкою і бортом корабля була досить великою, а внизу шуміло море. Стілкілт старанно розрахував час; його черга стояти біля стерна припадала з двох годин на третій ранок після того дня, коли його зрадили. А поки що він щоразу, коли під час вахти мав вільну хвилину, починав щось старанно плести.

– Що це ти робиш? – спитав його хтось.

– А ти як гадаєш? На що це схоже?

– На шнурок для торби, от тільки, по‑моєму, він якийсь чуднуватий.

– Авжеж, – відповів Стілкілт, витягаючи шнурок перед собою, – та на щось згодиться. Ось що, друже, у мене мотузка вся вийшла, чи не даси мені трохи?

Але в кубрику мотузки не було.

– Піду попрошу в старого Реда. – І Стілкілт підвівся.

– Ти хочеш позичити в нього?! – вигукнув матрос.

– А чом би й ні? Гадаєш, він не захоче мені прислужитися? Це ж, зрештою, заради його блага, друже! – І, підійшовши до першого помічника, він спокійно подивився на нього і попросив мотузки, щоб полагодити своє ліжко. Його прохання задовольнили, проте ні мотузки, ні шнурка після цього ніхто не бачив; а наступної ночі, коли Стілкілт згортав свій бушлат, щоб покласти його замість подушки в головах, з кишені викотилося невелике залізне ядро у сітці, яка щільно його облягала. Ще двадцять чотири години, і він стане біля стерна – неподалік від того, хто не раз засинав над могилою, яка завжди підстерігає моряка на кожному кроці, – і тоді прийде фатальна мить; і в нетерплячій уяві Стілкілта Редні вже лежав закляклим мерцем з глибокою раною в лобі.

Але, джентльмени, від здійснення цього кривавого задуму майбутнього злочинця врятував дурень. І все ж, не ставши месником, Стілкілт сповна втішився помстою. Сталося так, що за таємничим велінням долі саме небо, здавалося, взяло на себе страшне діяння, яке він задумав.

На світанку другого дня, коли сонце ще не зійшло і команда драїла палубу, якийсь дурило‑матрос з Тенерифа, що вийшов на рулінь набрати води, раптом загорлав:

– Бачу кита!

Боже, що то був за кит! То був Мобі Дік.

– Мобі Дік! – скрикнув дон Себастьян. – Святий Домінік!… Сер мореплавець, хіба в китів бувають імена? Кого ви називаєте Мобі Діком?

– Біле, славне, страшне безсмертне страховисько, доне; але це довга історія…

– Розкажіть! Розкажіть! – загукали молоді іспанці, з'юрмившись навколо мене.

– Ні, сеньйори! Сеньйори, це неможливо! Не зараз. Дайте мені перевести подих, панове.

– Чічі! Чічі! – вигукнув дон Педро. – Наш благородний друг знесилів; наповніть його келих!

– Не хвилюйтеся, джентльмени; одна мить – і я продовжую. Отже, джентльмени, несподівано побачивши білосніжного кита за п'ятдесят ярдів, матрос з Тенерифа так розхвилювався, що забув про умову між членами екіпажу і мимохіть скрикнув, хоча троє чатових на щоглах, уже давно помітивши страховисько, продовжували мовчати. Здійнявся ґвалт. «Білий Кит! Білий Кит!» – кричали капітан, помічники і гарпунери; усі вони, не налякані страшними чутками, мріяли подолати цю славетну дорогоцінну рибу; матроси з похмурим острахом і прокльонами дивилися на величезного молочно‑білого звіра; він був навдивовижу гарний і сяяв у ранковому сонці, наче живий самоцвіт у морській блакиті. Джентльмени, все відбувалося наче за якимось фатальним велінням долі; так, немовби вирок був виголошений ще на зорі буття. Бунтівник був загрібним на вельботі помічника; після того як вони кидали гарпун, а Редні ставав з острогою на носі, він мусив сидіти поруч із ним і за його наказом травити або витягати лінь. Коли спустили вельботи, старший помічник відплив першим, і Стілкілт чимдуж веслував і кричав у захваті, заглушаючи голоси інших своїм войовничим покликом. Деякий час вони працювали веслами мов скажені, потім гарпунер устромив гарпун у тушу кита, і Редні вирвався на ніс з острогою в руці. Під час полювання Редні не знав страху. Він гукнув своїм матросам, щоб вони веслували просто до спини кита. Стілкілт швидко витягав лінь, і вельбот мчав у сліпучо‑білу піну, що зливалася з білиною чудовиська; нараз шлюпка наче налетіла на підводну скелю, сильно нахилилася убік, і Редні впав за борт. Тієї ж миті, коли він опинився на слизькій спині кита, вельбот вирівняв положення, але його віднесло хвилею убік, а Редні полетів у воду з іншого боку кита. Він упав просто у вир, що кипів навколо кита, і якусь мить вони ще невиразно бачили крізь пелену бризок, як він судомно борсається, намагаючись втекти з очей Мобі Діка. Але кит у раптовому шаленому пориві метнувся вперед і схопив його своїми велетенськими щелепами, став над водою дибки, потім пірнув униз головою і зник у морській безодні.

Тим часом Стілкілт, тільки‑но шлюпка налетіла на скелю, одразу ж почав витягати лінь, щоб виборсатися з виру; холодно спостерігаючи за всім, що відбувалося довкола, він думав якусь потаємну думу. Та коли шлюпку зі страшною силою потягло донизу, він, не вагаючись, вихопив ніж і перерізав лінь; кит опинився на волі. Через деякий час Мобі Дік знову виринув на поверхню далеко від них, і клапті червоного вовняного светра Редні стирчали між зубів, які його роздерли. Усі чотири шлюпки знову помчали за ним наздогін, але кит утік від погоні і зрештою зник з очей.

За кілька днів по тому «Таун‑Хо» прийшов у порт; це була відлюдна місцина, заселена тубільцями. Того ж самого дня всі матроси (окрім лише кількох марсових) зійшли на берег зі Стілкілтом на чолі і неквапно пройшли в гущавину пальмового гаю; як з'ясувалося потім, врешті‑решт вони захопили дві великі воєнні піроги тубільців і на них відпливли з острова.

Капітан, залишившись на кораблі з невеликою купкою людей, що залишилася від команди, звернувся до остров'ян з проханням допомогти йому у важкій справі – підняти корабель із води і залагодити пробоїну. Проте кілька білошкірих мусили вдень і вночі слідкувати за своїми небезпечними союзниками, а їхня праця була такою тяжкою, що коли корабель нарешті був готовий до відплиття, вони геть знесиліли; і капітан не наважився вивести свій корабель у море з таким екіпажем. Порадившись зі своїми помічниками, він поставив «Таун‑Хо» на якір якомога далі від берега, наказав поставити на носі дві заряджені гармати, а на кормі – мушкети і, попередивши остров'ян, щоб вони собі на лихо не наближалися до корабля, узяв із собою одного з людей і на своїй найкращій шлюпці при попутному вітрі вирушив на Таїті, що лежав на відстані п'ятисот миль, найняти команду.

На четвертий день плавання вони побачили велику пірогу, що пристала до низького коралового острівця. Капітан хотів пройти осторонь, але дикунський корабель рушив за ним; скоро він почув голос Стілкілта, який наказував йому зупинитись, якщо він не хоче піти на дно. Капітан вихопив пістолет. Озерник став, широко розставивши ноги, на носи двох зв'язаних разом пірог і, зневажливо розсміявшись у відповідь, запевнив капітана, що втопить його шлюпку, ледве почує клацання курка.

– Чого ти від мене хочеш? – закричав капітан.

– Куди ви йдете? І навіщо? – спитав Стілкілт. – Тільки не брешіть.

– У Таїті, за поповненням.

– Гаразд. Дайте я підпливу до вас. При мені немає зброї.

Мовивши це, він зістрибнув із піроги, підплив до шлюпки і, перелізши через планшир, постав перед капітаном.

– Схрестіть руки, сер, підніміть голову. А тепер повторюйте за мною: клянуся, щойно Стілкілт піде, витягти шлюпку на острів і пробути там шість днів. Нехай мене грім вразить, якщо я цього не зроблю. А з вас гарний учень! – Озерник засміявся. – Адью, сеньйоре! – І, стрибнувши в море, поплив до своїх товаришів.

Простеживши, як шлюпку витягли на острів і поставили у заростях кокосових пальм, Стілкілт продовжив своє плавання і в належний час прибув на Таїті. Там йому поталанило; два кораблі збиралися вирушити до Франції, і з ласки долі їм бракувало саме стількох матросів, скільки було в нього. Вони найнялися на ці кораблі, назавжди врятувавшись від небезпеки зустрітися зі своїм колишнім капітаном, якби той раптом наважився піддати їх законній покарі.

Через десять днів після відплиття французьких кораблів прибув вельбот, і капітан найняв кількох більш‑менш цивілізованих таїтян, які трохи зналися на морській справі. Він зафрахтував невелику місцеву шхуну, повернувся на ній до свого корабля і, побачивши, що там усе благополучно, продовжив плавання.

Де зараз Стілкілт, не знає ніхто; а на острові Нентакет вдова Редні все ще дивиться в море, яке не повертає мерців, і бачить уві сні страшного Білого Кита, який убив її чоловіка.

 

* * *

 

– Це все? – тихо спитав дон Себастьян.

– Так, доне.

– Тоді, прошу вас, скажіть мені щиро: чи справді все сталося саме так, як ви розповіли? Це виглядає просто неймовірним! Чи з надійного джерела ви отримали ці відомості? Даруйте мені таку настирливість.

– Вибачте і нас, сер мореплавець, але ми всі приєднуємося до прохання дона Себастьяна, – загукали інші, не приховуючи палкої цікавості.

– Чи знайдеться у Золотому готелі святе Євангеліє, джентльмени?

– Ні, – сказав дон Себастьян. – Але я знаю одного шановного патера, він живе поблизу і не змусить мене чекати, якщо я до нього звернуся. Я піду принесу Євангеліє. А чи ви подумали як слід? Це може мати для вас дуже серйозні наслідки.

– Чи можу я попросити вас привести патера, доне?

– Хоча в Лімі тепер не буває аутодафе, – мовив один із присутніх до другого, – я все ж таки боюся, що наш друг‑мореплавець спіткається із святими єпископами. Місяць світить так ясно, давайте відійдемо в тінь. Не знаю, навіщо це було потрібно…

– Вибачте, що я пішов за вами, дон Себастьян. Чи можу я також попросити вас узяти найбільше Євангеліє, яке там знайдеться?

 

* * *

 

– Це патер, він приніс вам Євангеліє, – урочисто мовив дон Себастьян, повертаючись із високим поважним чоловіком.

– Дайте я зніму капелюха. А тепер, шановний отче, підійдіть ближче до світла і тримайте Святе Євангеліє переді мною, щоб я міг його торкнутися.

Перед лицем Господа засвідчую, що історія, яку я розповів вам, джентльмени, правдива засвоєю сутністю і змістом. Я знаю, що це правда, це сталося на нашій планеті; я піднімався на той корабель; я знав тих матросів; я бачив Стілкілта і розмовляв із ним після смерті Редні.

 


Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 67 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Білий колір кита | Розділ 43 | Засвідчую під присягою | Здогади | Плетіння мата | Перше полювання | Розділ 49 | Вельбот Ахаба і його екіпаж. Федалла | Примарний фонтан | Розділ 52 |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Сходини| Страхітливі зображення китів

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.039 сек.)