Вивих та підвивих нижньої щелепи

У клініці виділяють вивих та неповний вивих нижньої щелепи. Вивих - це стійке зміщення суглобової головки за межі її фізіологічної рухомості. Повний вивих — це відсутність контакту суглобових поверхонь. У разі неповного виви­ху (підвивих) зберігається частковий контакт суглобових поверхонь, але у не-

Захворювання скронево-нижньощелепного суглоба

Ортодонтичне і ортопедичне лікування (за показаннями)

КПоліп-\^ шення/^

етап

Санація ротової порожнини, корекція протезів і оклюзійних контактів зубних рядів, бесіда з хворим з приводу парафункцій, дієти, обмеження відкривання рота, масаж жувальних м'язів, міогімнастика, фізіотерапія, медикаментозна підготовка до ортопедичного лікування. Гостра травма суглоба — пеніцилін усередину суглоба, міжщелепне шинування

J

С

І

Немає поліпшення

Т

етап С ОР^топвД^ичні лікувальні апарати j

f Є бічні зуби J ^Відсутні бічні зуби]

/ліі І an

1—1 ♦,

•/поліпшення) тР¹—■■ Ортодонтичне І ортопедичне лікування (за показаннями)

Лікувально-діагностичні \ / Лікувально-діагностичні

апарати

протези-апарати

Ґ Немає поліпшення j

Ортодонтичне і ортопедичне лікування (за показаннями)

етап

^ (Поліпшення).. |»

Блокада рухових гілок трійчастого
нерва (за Єгоровим). У разі анкілозів
і деформівних артрозів — суглобові
ін'єкціїї лікарських речовин
(гідрокортизон, лідаза),

Схема 4. План ведення хворого з ураженням скронево-нижньощелепного суглоба (крім пухлин) за Н.О. Хватовою

відповідних місцях, суглобова головка розташовується біля вершини або дещо заходить за вершину суглобового горбка. До причин, що зумовлюють вивихи нижньої щелепи, необхідно віднести інфекційні та неінфекційні захворювання (ревматизм, туберкульоз, отит, скарлатина тощо), а також травми щелепно-лицевої ділянки, артрози, аномалії розвитку зубо-щелепної системи, деформації прикусу.

Вивихи бувають вроджені, травматичні, звичні, хронічні та патологічні.

Безпосередніми причинами, з якими хворі пов'язують початок захворю­вання, є травма, широке відкривання рота під час сміху, позіхання або під час

видалення зубів; причиною може бути також проведення ларингоскопії. Голов­ною патологічною ланкою у виникненні вивихів є порушення функції жуваль­них м'язів, яке призводить до дискоординації м'язових скорочень, що є однією з головних причин ненормальних екскурсій головки нижньої щелепи.

Провідним симптомом у разі вивихів нижньої щелепи є клацання у суг­лобі під час відкривання та закривання рота. Іншим важливим симптомом є біль, який посилюється під час вживання їжі.

Залежно від часу, що пройшов з моменту травми, вивихи поділяють на гострі та застарілі. Вивихи та підвивихи нижньої щелепи ще можуть бути од­нобічними та двобічними.

Клінічно вивих проявляється напіввідкритим ротом, зміщенням нижньої щелепи вперед та вниз, напруженістю жувальних м'язів і больовими відчуття­ми в ділянці вуха. У разі підвивихів відкривання рота вільне, але воно супро­воджується клацанням у суглобі та болючістю.

Діагностика вивихів і підвивихів проводиться за допомогою пальпації суг­лоба, вивчення його рухів та дослідження суглоба рентгенологічно в бічній проекції за умови максимально відкритого рота. За наявності звичного вивиху головка нижньої щелепи розміщується спереду суглобового горбка, втрачаю­чи з ним контакт. За наявності звичних підвивихів вона знаходиться дещо спе­реду від вершини суглобового горбка, але контакт з його переднім скатом збер­ігається. Розміщення головки в суглобовій ямці під час широкого відкривання рота є також характерною ознакою хронічних артритів та артрозів.

Надання невідкладної допомоги у разі вивихів полягає в наступному. У важких випадках необхідно провести знеболення за Берше-Дубовим або інфільтраційну анестезію. Хворого необхідно посадити на низький стілець або стоматологічне крісло в залежності від умов управлення, щоб голова міцно упиралася у стіну або спинку крісла, а нижня щелепа знаходилась на рівні ліктьового суглоба опущеної руки лікаря. Лікар стає спереду.хворого і вводить великі пальці обох рук, які обгорнені щільними шарами марлі або рушником, на жувальні зуби нижньої щелепи справа та зліва, за відсутності зубів — на коміркову частину. Вільні пальці охоплюють тіло нижньої щелепи знизу. Дуже важливим моментом є поступове, без різких рухів відтягування нижньої щеле­пи донизу з одночасним поворотом підборіддя догори, що призводить до зміщен­ня головок нижньої щелепи нижче суглобових горбків. Досягнуте при цьому розтягнення зв'язок суглоба дозволяє легким поштовхом назад поставити го­ловки щелепи на місце в суглобові ямки. У момент ковзання чути характерне клацання з наступним рефлекторним стисканням щелеп. Під час поштовху дозаду необхідно дуже швидко забрати великі пальці з поверхні жувальних зубів з метою запобігання їх прикушуванню.

Після управлення вивиху необхідно здійснити іммобілізацію нижньої ще­лепи пращоподібною пов'язкою, стандартною пластмасовою пращою або міжщелепним лігатурним зв'язуванням на 12-14 днів. За наявності у хворих звичних вивихів рекомендуються ортопедичні методи лікування.

Захворювання скронево-нижньощелепного суглоба

МЕТОДИ ЛІКУВАННЯ ЗАХВОРЮВАНЬ СКРОНЕВО-НИЖНЬОЩЕЛЕПНОГО СУГЛОБА

Методи ортопедичного лікування захворювань скронево-нижньощелепно­го суглоба передбачають проведення заходів, спрямованих на відновлення міжкоміркової висоти, нормалізацію положення нижньої щелепи, усунення деформацій оклюзійних поверхонь зубних рядів та передчасних оклюзійних контактів, відновлення часткової і повної втрати зубів зубними протезами, а в разі необхідності — застосування міогімнастики та фізіотерапії.

Нижче ми розглянемо особливості надання ортопедичної допомоги у разі захворювань скронево-нижньощелепного суглоба.

До особливостей надання ортопедичної допомоги хворим з парафункція-ми жувальних м'язів відносять: 1) зняття болю у жувальних м'язах та норма­лізацію функції скронево-нижньощелепного суглоба; 2) усунення оклюзійних порушень; 3) профілактику подальшого стирання зубів; 4) раннє протезуван­ня за наявності дефектів зубних рядів у будь-якому віці; 5) розширення пока­зань до шинування зубів у разі появи перших ознак первинного травматичного синдрому.

Першим етапом надання ортопедичної допомоги у разі парафункцій жу­вальних м'язів є виготовлення оклюзійних кап на зубний ряд нижньої щелепи із швидкотвердіючої пластмаси. Для цього знімають повні анатомічні відбитки альгінатними масами і за ними виготовляють гіпсові моделі із супергіпсу. Для визначення шляху введення та виведення капи моделі вивчають у паралело-метрі. Підготовлену модель гіпсують в артикулятор. Підвищення висоти при­кусу на капі не повинно перебільшувати 2-3 мм. Оклюзійну капу моделюють із воску, а оклюзійну поверхню допоміжної моделі змазують ізоляційним ма­теріалом "Ізокол-69". Приготовлене пластмасове тісто "Редонт-02" вміщують на модель, змикають артикулятор і проводять бічні рухи нижньої щелепи. Над­лишки пластмаси по межі капи зрізають. Після самополімеризації капу оброб­ляють та полірують. Після того її приміряють і фіксують на зубах нижньої ще­лепи. Корекцію та контроль проводять на другий день. У подальшому огляди проводять 1 раз на тиждень.

Хворі зазначають, що через 5-7 днів користування капою біль у жуваль­них м'язах зменшується, а через 3-4 тиж значно зменшуються парафункції. Поліпшення м'язової діяльності настає через 3-4 міс користування капою.

Надання ортопедичної допомоги у разі порушення оклюзійних співвідно­шень зводиться до пришліфовки попередніх контактів та створення ковзкої оклюзії.

Ортопедичне лікування незнімними контрукціями зубних протезів у хво­рих з парафункціями жувальних м'язів необхідно проводити якнай­швидше, після втрати навіть одного моляра. Перевагу слід надавати суцільно-литим конструкціям, це дозволяє проводити корекцію оклюзії на протезах.

Необхідно відмовитися від використання зольних сплавів, оскільки вони знач­но м'якші, тому швидше буде відбуватися перфорація коронок.

Необхідно розширити показання до шинування зубів у разі появи перших ознак захворювання тканин пародонта.

У разі застосування знімних протезів необхідно використовувати тільки пластмасові зуби, оскільки стирання пластмасових зубів компенсує дію незвич­них та неприродних сил, що, в свою чергу, знімає неадекватне навантаження на коміркову частину та комірковий відросток. Протипоказано використову­вати у знімних конструкціях зубних протезів фарфорові зуби, що буде приско­рювати атрофію коміркових частин та відростків.

Хворим з парафункціями жувальних м'язів рекомендують використову­вати сухе тепло. За наявності стійкого болю застосовують іонофорез 5% розчи­ну саліцилату натрію у ділянку скронево-нижньощелепного суглоба, діади-намічні та флюктурувальні струми.

За погодженням з невропатологом та психіатром таким хворим можна при­значати малі транквілізатори.

Ортопедичні заходи щодо лікування у разі вивихів та підвивихів нижньої щелепи полягають у вправленні вивиху та створенні перешкод для широкого відкривання рота. Цього досягають за допомогою використання різних знімних і незнімних апаратів. До знімних апаратів належать апарати Шредера, Поме-ранцевої-Урбанської, Ядрової. Для них характерним є те, що вони складають­ся з фіксувальної піднебінної пластинки або капи та пелота, який упирається у гілку щелепи і перешкоджає широкому відкриванню рота (мал. 224).

Мал. 224. Знімні апарати для лікування у разі вивихів та підвивихів скронево-нижньо­щелепного суглоба: а — за Шредером; б — за Померанцевою-Урбанською; в — за Ядровою

Захворювання скронево-нижньощелепного суглоба

Недоліком цих апаратів є те, що вони ушкоджують слизову оболонку ро­тової порожнини з утворенням декубітальних виразок, а це спричинює пос­тійний біль.

З незнімних апаратів найефективнішим є апарат Ю.А.Петросова (мал. 225), що являє собою незнімну обмежувальну шину. Шина складається з фіксу-вальної частини та обмежувача відкривання рота. Фіксувальна частина являє собою блок коронок, які покривають непротезовані зуби. До нижньої коронки припаюють вісь, на яку шплінтують кінець двоплечого шарніра.

Для того щоб шплінт не уражав слизову оболонку ротової порожнини, його покривають швидкотвердіючою пластмасою. На верхньому блоці коронок роз­міщують обмежувальне кільце, яке знаходиться на відстані 5-6 мм від осі. На кінці шарніра є обмежувач, який регулює відкривання рота.

У ротовій порожнині апарат Петросова накладають так. Спочатку за­кріплюють шарнір на вісь і за умови відкритого рота визначають місце, де буде розміщено обмежувач. Відстань між центральними різцями повинна складати 22-23 мм. Потім шарнір знімають і за позначкою надягають на нього обмежу­вач. Надлишок шарніра спилюють, а обмежувач запаюють. Потім уже в ротовій порожнині шарнір установлюють на вісь, шплінтують, покриваючи шплінт са-мотвердіючою пластмасою. Обмежувач має овальну форму, витягнуту спере­ду дозаду. Це дозволяє запобігти ушкодженню слизової оболонки порожнини рота.

Протипоказаннями до використання апарата Петросова є захворювання тканин пародонта з рухомістю зубів II—III ступеня, а також відсутність зубів-антагоністів.

За відсутності умов для використання апарата Петросова необхідно вико­ристовувати апарат Померанцевої-Урбанської або Ядрової. Апарати не потрібно знімати навіть за нормалізації відкривання рота (а таке поліпшення настає че­рез 3-4 тиж), тому що існує небезпека виникнення рецидиву.

Мал. 226. Пов'язка-обмежувач відкривання рота

Існує простий, зручний для хворих та неважкий для кожного лікаря метод лігатурної пов'язки-обмежувача, яка накладається на дві пари зубів-анта-гоністів.

Для обмеження рухів нижньої щелепи використовують капронову нитку діаметром 0,4 мм, уводячи її у міжзубний проміжок. З піднебінного або язико­вого боку кінець лігатури обводять навколо шийки одного зуба і виводять че­рез сусідній міжзубний проміжок у присінок ротової порожнини. Потім цей же кінець лігатури проводять нижче або вище від другого кінця нитки й уводять у сусідній міжзубний проміжок біля другого зуба.

З піднебінного боку лігатуру обводять навколо шийки зуба і виводять її кінець через перший міжзубний проміжок так, щоб поперечний відрізок нитки розташовувався між її кінцями й один кінець нитки був довший від іншого. Кінці нитки зв'язують між собою так, щоб вони щільно фіксувалися на корон­ках зубів (мал. 226).

Потім довшим кінцем лігатури так само зв'язують однойменні зуби-анта-гоністи протилежної щелепи, залишаючи між ними проміжок, який забезпе­чить обмеження відкривання рота протягом 6-8 тиж.

Таким чином, ортопедична допомога у разі захворювань скронево-нижньо­щелепного суглоба розглядається як захід щодо профілактики, лікування та реабілітації хворих.

Мал. 225. Незнімний апарат Ю.А.Петросова для лікування у разі вивихів та підвивихів скронево-нижньощелепного суглоба

Захворювання скронево-нижньощелепного суглоба

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

І.Яка класифікація Ю.А.Петросова захворювань скронево-нижньощелепного суглоба?

2.Якими симптомами проявляється больовий синдром скронево-нижньощелепного суглоба?

3. Дайте характеристику синдрому Костена.

4.Які причини призводять до виникнення артритів?

5. У чому полягає диференційна діагностика між артритами та артрозами?

6. Яка невідкладна допомога у разі звичних вивихів нижньої щелепи?

7.Які особливості ортопедичного лікування у разі захворювань скронево-нижньощелепного суглоба?

8. Які апарати використовують у разі лікування підвивихів та вивихів нижньої щелепи?

9.Які заходи профілактики під час захворювань скронево-нижньощелепного суглоба?

10. Який прогноз під час захворювань скронево-нижньощелепного суглоба?

Імплантація в ортопедичній стоматології

ПЕРСПЕКТИВИ ВИКОРИСТАННЯ МЕТОДІВ ІМПЛАНТАЦІЇ ДЛЯ ОРТОПЕДИЧНОГО ЛІКУВАННЯ У РАЗІ ВТРАТИ ЗУБІВ НА ЩЕЛЕПАХ

Перші повідомлення про імплантацію зубів відносяться до кінця XIX ст. Роботи, опубліковані у 50-60 pp. XX ст., були присвячені переважно проблемі підокісних імплантатів. Негативні результати, які отримували у разі даного виду імплантації, наштовхнули вчених на думку про використання внут-рішньокісткових імплантатів.

Інтенсивне вивчення та впровадження нових методів і підходів до імплан­тацій відбувалося у 70-80 pp. XX ст. Це дозволило збагатити теорію та практи­ку сучасної імплантології, визначити її роль і місце у клініці ортопедичної сто­матології.

Підґрунтям імплантології є сучасне уявлення про реакцію організму на введення імплантатів та знання питань регенерації, адже кінцевий момент про­цесів організації - це розсмоктування та заміщення стороннього тіла сполуч­ною тканиною або відторгнення його за допомогою фіброзної капсули від при­леглих тканин. Великі групи дослідників активно вивчають такі важливі ас­пекти імплантології, як взаємовідношення зубного імплантата в межових зо­нах "імплантат-кістка", "імплантат-ясна", "імплантат-ротова порожнина", а також як проходить захист підокістя і кістки від проникнення бактерій, ток­синів тощо.

ПОКАЗАННЯ ТА ПРОТИПОКАЗАННЯ ДО ЗАСТОСУВАННЯ ОРТОПЕДИЧНОГО ЛІКУВАННЯ З ВИКОРИСТАННЯМ ІМПЛАНТАТІВ

У сучасній імплантології коло показань до використання імплантатів над­звичайно обмежене, а тому і кількість хворих, яким можна надати таку допо­могу, також невелика.

В імплантології протипоказання прийнято ділити на загальні та місцеві. До загальних відносять захворювання серцево-судинної системи, крові, печін­ки, захворювання нервово-психічної сфери, інфекційні, алергійні хвороби, но­воутворення, імунопатологічні стани.

Імплантація в ортопедичній стоматології

До місцевих протипоказань належать хвороби слизової оболонки рото­вої порожнини, остеомієліт щелепних кісток, захворювання скронево-ниж­ньощелепного суглоба, невралгійні захворювання, виражені аномалії при­кусу, макроглосія, парафункції, несприятливі анатомо-топографічні умови, стан після радіотерапії щелепно-лицевої та шийної ділянок.

За відсутності загальних та місцевих протипоказань ортопедичне лікуван­ня з використанням імплантатів показано таким хворим: 1) з кінцевими одно­бічними та двобічними дефектами зубного ряду; 2) з повною відсутністю зубів на щелепах, коли традиційними методами неможливо досягти фіксації протезів;

3) з одиночними збереженими зубами, коли протезування не може бути ефек­
тивним у разі використання загальноприйнятих методів; 4) зі значними вклю­
ченими дефектами зубного ряду.

Абсолютними протипоказаннями до внутрішньокісткової імплантації є за­хворювання сполучної тканини, хвороби крові, алергійні хвороби, захворюван­ня тканин пародонта, близьке розташування нижньощелепного каналу до вер­шини коміркової частини, а також близьке розташування верхньощелепної пазухи до вершини коміркового відростка.

Відносними протипоказаннями до застосування імплантації є: 1) пародон-тит; 2) патологічний прикус; 3) незадовільний стан гігієни ротової порожнини;

4) передракові захворювання; 5) наявність металевих імплантатів в інших орга­
нах (спиці Кіршнера, штучні суглоби, клапани серця, кардіостимулятори).

Грунтуючись на вищесказаному, слід пам'ятати, що під час планування майбутнього ортопедичного лікування з використанням імплантатів необхід­но детально вивчити загальний стан організму хворого, стан ротової порожни­ни, величину та топографію дефекту зубного ряду, ступінь атрофії коміркових відростка і частини, вид прикусу та клінічну висоту коронок, кісткову структу­ру щелеп та коміркових відростка і частини (телерентгенограмами), стан опор­них зубів, ясен, кількість і стан протезів, наявних у ротовій порожнині, метал майбутнього імплантата та протеза.

Необхідно також пам'ятати: як тільки коло протипоказань штучно зву­жується, різко зростає кількість ускладнень від використання імплантатів.

МАТЕРІАЛИ, ЩО ЗАСТОСОВУЮТЬСЯ В ІМПЛАНТОЛОПЇ

Ортопедичне лікування за допомогою імплантатів передбачає застосуван­ня великої кількості різних матеріалів. Розрізняють біотолерантні, біоінертні та біоактивні матеріали. До біотолерантних матеріалів відносять сплави благо­родних металів, сплави кобальту, хрому та молібдену; до біоінертних — титан та його сплави, А1₂0₃, вуглець; до біоактивних — склокераміку з біоактивною поверхнею, СаР0₄-кераміку, гідроксиапатит.

Матеріали, що використовуються в імплантології, повинні відповідати певним суворим вимогам. Так, насамперед вони повинні мати високі анти­корозійні властивості, не бути канцерогенними та токсичними, не спричи­няти алергійних реакцій; водночас володіти високими механічними власти­востями, легко піддаватися стерилізації, бути технологічними та зручними в роботі. На сучасному етапі розвитку імплантології найчастіше для виго­товлення імплантатів використовують метали та їх сплави. Серед них мож­но назвати нержавіючу сталь, КХС, титан, нікелід титану, срібно-паладіє-вий сплав.

На думку дослідників, майбутнє за такими матеріалами, як титан та його сплави, сапфір, гідроксиапатит, цирконій, сплав алюмінію, титану та ванадію. Необхідно зазначити, що сплав титану — нікелід титану, який відповідає усім перерахованим вимогам, крім того, ще має термомеханічну пам'ять — ефект пам'яті форми.

За одностайною думкою дослідників, сплави на основі нікеліду титану відповідають основним вимогам, без чого жоден матеріал не може вважатися придатним для уведення в організм людини. Це, по-перше, висока антикоро­зійна стійкість, по-друге — відсутність канцерогенних властивостей, по-третє — наявність властивостей, які близькі до властивостей тканин людини.

КОНСТРУКЦІЇ ІМПЛАНТАТІВ

Нині існує велика кількість класифікацій конструкцій імплантатів. Най-прийнятнішою вважають класифікацію, в основу якої покладено взаємовідно­шення імплантата з м'якими та твердими тканинами організму. Розрізняють ендодонто-ендоосальну, ендоосальну, субперіостальну, субмукозну імплантації та інсерт-імплантацію.

Ендодонто-ендоосальну імплантацію (мал. 227, а) ще називають трансден-тальною, трансрадикулярною. За такого виду імплантації імплантат являє со­бою штифт з різними елементами для фіксації після його введення у кісткову тканину через канал зуба. Для здійснення даного виду імплантації лікар пови­нен досконало володіти цією методикою.

Ендоосальна імплантація, або внутрішньокісткова, характеризується уве­денням імплантата прямо через слизово-підокісний клапоть у кісткову ткани­ну. Форма імплантатів може бути різна: у вигляді спіралі, циліндра, пластин­ки, вони можуть використовуватися на обох щелепах. Цей вид імплантації най­поширеніший і дає найкращі віддалені результати (мал. 227, б).

Субперіостальна імплантація (мал. 227, в), або підокісна. Для використан­ня цього виду імплантації необхідно спочатку зняти відбитки зі щелеп, відлити моделі і за ними виготовити індивідуальний імплантат. Після цього оператив­ним шляхом уводять імплантат під слизово-окісний клапоть. Найчастіше цей, вид імплантації застосовують у разі значно вираженої атрофії коміркових відро­стка і частини. Планування та виготовлення раціональної конструкції імплан-

Імплантація в ортопедичній стоматології

тата — складний процес, крім того, в післяопераційний пері­од спостерігається велика кількість ускладнень.

Інсерт-імплантація, або
внутрішньослизова, — це вве­
дення металевого імплантата
кнопкової форми в слизову обо­
лонку на комірковому відрост-
Мал. 227. Схематичне зображення різних ку та комірковій частині. Відда-
типів імплантації: а — ендодонто-ендо- лені результати свідчать, що це
осальна імплантація; б — ендоосальна один з найефективніших ме-
імплантація; в — субперіостальна імпланта- тодів імплантації (мал. 227, г),
ція; г - інсерт-імплантація; д — субмукозна Субмукозна імплантація,
імплантація. N і S - полюси магніту _аб₀ підслизова, - введення

магнітів у перехідну складку для утворення клапанної зони та поліпшення фіксації знімних протезів. Це най­менш ризикований і простий метод імплантації (мал. 227, д).

У всіх видах імплантатів конструктивно виділяють три основні части­ни: кореневу, шийку та головку. Одночасно застосовують й інші терміни. Кореневу частину називають внутрішньокомірковою, або внутрішньоопор-ною конструкцією, шийку — пришийковою ділянкою імплантата, а шийку і головку разом — позакомірковою, коронковою частиною імплантата.

У літературі конструкції імплантатів об'єднують у системи, які дають їм певні назви (мал. 227): CBS, диск-імплантат за Скортеччі, імплантат за Линко-вим, фріолітимімплантат за Шультом, AMS, система "Biolox", "Radix", "Brademark". Кожна фірма, яка випускає системи імплантатів, випускає й інструментальне забезпечення.

МЕТОДИ ІМПЛАНТАЦІЇ

Методи імплантації, які використовують у клініці ортопедичної стомато­логії, можна згрупувати за такими ознаками: за термінами імплантації — без­посередня, негайна та віддалена, після повного загоювання зубної комірки; за ознакою сполучення з ротовою порожниною і періодом приживлення імплан­тата — з'єднувальні (одноразова імплантація) та нез'єднувальні (двофазна ме­тодика із "закритим" приживленням кореневої частини імплантата у першій фазі). Залежно від вибору цих методик виникає певна клінічна ситуація: при­живлення імплантата відбувається в умовах функціонального навантаження та без функціонального навантаження.

Методика безпосередньої імплантації полягає у тому, що операцію прово­дять одночасно з видаленням зуба. Цей метод ефективний у разі заміщення зубів фронтальної ділянки, але його не можна застосовувати після видалення

Мал. 228. Види імплантатів: а — CBS; б — диск-імплантат за Скортеччі; в — імплантат за Линковим; г — фріолітимімплантат за Шультом; д — MAS

зубів з приводу захворювань тканин пародонта. Суть операції полягає у видаленні зубів або їх коренів з поетапною обробкою зубної комірки конусо­подібним, циліндричним та східцеподібним свердлом, уведенні імплантата у кісткове ложе, фіксації імплантата за допомогою лігатурного зв'язування та захисті ранової поверхні еластичною пов'язкою на 6 днів. Після того про­водять тимчасове протезування, а через 3 міс — постійне.

Віддалена імплантація проводиться у терміни від 1,5 міс до 1 року після загоювання рани шляхом формування у кістці штучної лунки. Цей метод за­стосовують найчастіше, оскільки у більшості хворих зуби відсутні протягом тривалого часу.

Методика одноетапної імплантації полягає у тому, що кореневу частину імплантата щільно розміщують у кістковому ложі, а головка його виступає у ротову порожнину. Пришийкова частина імплантата вступає у контакт зі сли­зовою оболонкою ротової порожнини. Це найчастіше застосовуваний метод, оскільки він простий і доступний. Але у разі його застосування існує велика ймовірність ускладнень.

Методика двоетапної імплантації передбачає приживлення спочатку тільки кореневої частини імплантата за умови його ізоляції від ротової порожнини. Після успішного вирішення цього завдання проводять з'єднання кореневої ча­стини імплантата з головкою. Класичним прикладом цієї методики є імпланта­ція за Бранемарком.

Другий етап операції проводять після приживлення імплантата (через 3-4 міс — на нижній щелепі та 5-6 міс — на верхній). На цьому етапі видаля-

499'

Імплантація в ортопедичній стоматології

ють гвинт-заглушку та встановлюють опорні головки, тобто позакоміркову частину імплантата. Після цього операційне поле закризають на 1 тиж за­хисною пластинкою і ще через 1 тиж починають ортопедичне лікування.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

І.Які перспективи використання методів імплантації для ортопедичного лікування у разі втрати зубів на щелепах?

2.Які показання та протипоказання до застосування ортопедичного лікування з використанням імплантатів?

З.Які вимоги до матеріалів, що застосовуються в імплантології?

4.Які відомі конструкції імплантатів застосовують для лікування у разі втрати зубів на щелепах?

5. У які терміни починають ортопедичне лікування після проведення
імплантації?

6. Розкажіть про поділ методів імплантації за термінами проведення.
7.Які переваги та недоліки одноетапної імплантації?

8.Розкажіть про імплантацію за Бранемарком, її переваги та перспективи застосування.

Дата добавления: 2015-10-13