Вона кохала його вже значно раніше, але по-справжньому він зачарував її, коли кинувся на капот автомобіля, який їхав просто на нього.

Від того вечора й ночі після скасованого весілля Марти у її житті змінилося майже все. Анджей знайшов її наступного дня в інституті; чекав із квітами під аудиторією. Стояв біля стіни. Він соромився і червонів, невміло ховаючи квіти за спиною. А коли вона підійшла до нього та усміхнулася, він не зміг приховати полегшення й радості.

Відтоді вони були разом. Усе, крім нього, втратило сенс.

Вона знала про це вже через тиждень. Її вражали його ніжність і чуттєвість. А згодом вона усвідомила й те, якою повагою він її оточив. Мабуть, через цю повагу він так довго зволікав із першим поцілунком. Попри те, що вона провокувала його, торкалася і тулилася до нього, натякала йому на це в розмовах, цілувала його долоню в темряві кінотеатру. Минуло дуже багато часу, перш ніж він уперше поцілував її.

Вони поверталися від Марти останнім трамваєм, засиділися після концерту. На повороті він притиснув її до шиби під дією сили інерції.

— Ти найважливіша у моєму житті, — прошепотів і почав цілувати її. А зупинився аж тоді, коли вагоноводій вигукнув, що їде до парку. Саме у тому трамваї вона почала кохати його по-справжньому.

Його захоплювало те, що вона вчиться на фізичному. Він вважав, що це «абсолютно найважливіша, майже святкова наука», а до того ж іще й надзвичайно складна.

Від першої миті він дуже уважно її слухав. Вслухався у все, що вона говорила. І все пам’ятав. Він міг годинами сидіти навпроти неї на підлозі і слухати. Згодом, коли вони вже були коханцями і спали в одному ліжку, він міг після любощів устати з ліжка, піти до кухні, повернутися з сумкою, повною наїдків та напоїв, а потім розмовляти з нею до ранку. Інколи це її навіть трохи нервувало, бо часом замість того, щоб вдруге кохатися, вони вже тільки говорили.

Він дуже любив, коли вона пояснювала йому, як влаштований світ. Розповідала про викривлення часопростору або пояснювала, чому чорні діри насправді зовсім не чорні. У такі моменти він дивився на неї захоплено і цілував їй долоні. Вона ніяк не могла пояснити йому, що насправді знати і розуміти такі речі — це нічого особливого. І вже точно не складніше, ніж підготувати хорошу газетну статтю.

Анджей учився на журналістиці. Коли вона запитала його, навіщо йому це, він відповів:

— Щоб мати вплив завдяки правді.

Одного разу вона спробувала пригадати собі, у який момент він остаточно її зачарував. Може, тоді, коли він цілий місяць худнув і не мився, щоб стати схожим на бездомного і провести тиждень у притулку для жебраків?

Стаття, яку він написав про бездомних, була надрукована у солідному виданні і її цитували майже всі всепольські тижневики.

А може, після того, як зробив репортаж про дитячий госпіс, а тоді на всі свої заощадження відремонтував три палати, що їх медсестри називали «останніми»? У цих палатах лежали діти, яким залишалося жити лише кілька днів. Він помітив, що у цих дітей немає сили навіть для того, щоб повернути голову і роздивитися малюнки на стінах. Вони були дуже слабкі й під’єднані до численних апаратів, тому могли бачили тільки стелю. Анджей сказав про це ординаторові. Але той лише посміявся, не вистачало грошей на морфій, тож пропозиція намалювати комікси на стелі звучала як фарс. Однак Анджей думав по-іншому. На всі свої гроші він купив фарби й пензлики, а потім довго агітував студентів із Академії мистецтв, аж поки вони погодилися розмалювати стелі госпісу коміксами.

А може, тоді, коли вона зловила його на тому, що він через день їздить до притулку для псів і возить туди продукти?

Анджей не міг спокійно ставитися до собак. Коли його друзі на вулицях задивлялися на дівчат, які провокували тим, що мали, а точніше, тим, чого не мали на собі, Анджей озирався за кожним зустрічним псом. Усі вони були для нього «неймовірний», «надзвичайний», «подивись, який гарний» або просто «чарівний». Вона також любила собак, але не аж так.

А зараз вона теж любить кожного пса. Можливо, навіть більше, ніж Анджей.

Ада захоплювалася ним і страшенно його ревнувала. Хотіла, щоб він належав тільки їй. Хотіла, щоб жодна жінка не пізнала його ближче і не довідалася про те, який він. Вона відчувала, що кожна з них, якщо познайомиться з ним ближче, захоче, щоб він належав тільки їй.

Він жив у гуртожитку і ніколи не згадував про свій дім чи про батьків. Це трохи дивувало й непокоїло Аду. Сказав лише, що приїхав до Кракова з Ілави і колись «обов’язково візьме її туди з собою, хоча це зовсім не цікаве місце». Анджей уникав розмов про своє минуле. З моменту їхнього знайомства.

Їй так ніколи і не вдалося довідатися про те, що саме він робив біля смітника поряд із її будинком тоді, на Різдво. Колись у ліжку вона пошепки попросила його розповісти про це. Вона пригадує, як він затремтів, а потім відчула його сльозу на своїй щоці. Тоді вона вирішила ніколи більше не питати його про це. Вона хотіла знати про його минуле з самої лише цікавості. Бо їхнє спільне минуле почалося з моменту, коли він ударив їхнє авто своїм.

Тобто почалося з Великого Вибуху. Так само, як Всесвіт, — думала вона собі, й це здавалося їй кумедним.

Часто перед тим, як заснути, вона думала про те, з чого почалося її захоплення ним. Аж до четверга напередодні 1 травня.

Тоді вони були знайомі вже більше ніж вісім місяців. Зібралися і поїхали на півострів Гель. Він хотів навчити її серфінгу на затоці. Вирушили у четвер уранці. Стояла ідеальна погода. В обід зупинилися на порожньому лісовому паркінгу поблизу автостради на Ґданськ. Сіли на дерев’яну лавку, збиту абияк із дощок. Раптом він примостився ззаду неї на лавці й почав цілувати її плечі. Потім зняв із неї станик, віддав їй і обійняв долонями груди, а сам не переставав цілувати плечі. Вона пам’ятає, як здригалася від цих поцілунків. Зі збудження, очікування і страху, що хтось може раптом приїхати на цей паркінг. Але найбільше з цікавості, що ж буде далі. Бо відтоді, як вона дозволила йому робити зі своїм тілом усе, що він захоче, під час любощів ніколи не знала, що буде далі.

Раптом він піднявся з лавки, подав їй руку й потягнув до лісу. Вона бігла за ним. У такому вигляді, як була. У сукні, спущеній до пояса, зі стаником у руці, з оголеними грудьми. Вони не побігли далеко. Він зупинився за першими ж деревами. Зняв свою сорочку, розстелив на траві і поклав її зверху на сорочку. Спершу цілував її вуста. Потім опустився нижче, зняв зубами трусики і почав пестити її лоно. Вона забула про те, що вони на паркінгу, забула, що їх видно з боку лісової стежки. Забула про все. Бо вона забувала про все, коли вони були разом. А особливо коли він цілував її там.

Він повернувся назад до її вуст. У цю мить на паркінг приїхала машина. Вони замовкли і застигли нерухомо. Вона повернула голову і бачила все дуже чітко. З машини вийшов невисокий чоловік у костюмі, підійшов до багажника, нахилився, вони почули скавуління і побачили, як він витягає з багажника пса. Шия собаки була перев’язана грубою, поплямленою мазутом мотузкою. Чоловік роззирнувся довкола, перевіряючи, чи він справді сам. Потім підійшов до найближчого дерева, тягнучи за собою пса, а той жалібно скавулів. Чоловік кілька разів обмотав мотузку довкола пенька і поспіхом повернувся до машини.

Вона до кінця свого життя пам’ятатиме те, що відбулося потім. Анджей зірвався з місця і, як був, побіг до паркінгу. На ходу підтягував штани і мчав просто по кущах до виїзду з паркінгу. Вона встала, натягнула сукню на груди і побігла за ним. У якийсь момент Анджей нахилився, підняв із землі камінь. Вибіг на шосе, навперейми автомобілю. Зупинився і пожбурив каменем. Почувся звук удару і скрегіт гальм. Анджей кинувся на автомобіль. Машина зупинилася. Анджей шарпнув дверцята й виволік назовні онімілого з шоку водія.

— Ти, дебіле, як ти міг його там залишити? Як ти міг?

Він тягнув чоловіка за комір до дерева і зі сльозами у голосі постійно повторював своє «як ти міг».

Це було страхітливе видовище. Закривавлений Анджей, машина з розбитим склом і слідами крові на білій фарбі стоїть поперек дороги, всюди скляні друзки, розпачливо скавулить пес, сигналять нетерплячі водії.

Приїхала швидка. Анджей саме притягнув свою жертву до пенька. Пес гавкав і стрибав з радощів, побачивши господаря.

Він штовхнув чоловіка до пса і тихо сказав, звертаючись більше сам до себе, ніж до когось іншого:

— Ти, дебіле, як ти міг його там залишити?

З повного виснаження він сів біля дерева і почав плакати.

Його очі були повні сліз, як тоді, на Різдво, біля смітника.

Ада обійняла його і накинула на плечі сорочку. Він тремтів усім тілом.

Коли вона згадує, що відбувалося на тому лісовому паркінгу потім, то знову починає тремтіти. Приїхала поліція. Водій пошкодженого автомобіля звинуватив Анджея у спробі вбивства. А тим часом водії машин, які стояли в заторі на дорозі, довідалися, звідки взявся прив’язаний до дерева пес. Поліція писала протокол, а водії обзивали власника пса найгіршими словами. Анджей мовчав.

І ось до поліцейської машини, в якій вони сиділи, підійшов дідок, дав Анджеєві картонну коробку з грошима і сказав:

— Ми зібрали для вас від усіх потроху. Щоб ви могли заплатити за ремонт машини того... того суб’єкта.

Поліцейські замовкли.

Через годину дорога спорожніла. Вони мовчки сиділи, притулившись одне до одного під деревом, на траві, розритій псом, якого поліцейські забрали до притулку.

Тоді Анджей заговорив. Монотонним, спокійним голосом. Майже без емоцій.

— Моя мати, коли її піхва ще не зажила після розривів від моєї голови і кривавила, а її груди були повні молока, ця сучка запакувала мене голого до торби, з якою ходила по м’ясо до магазину на розі, і винесла на смітник. Як відро зі сміттям. Це теж було на Різдво. Поклала мене поряд з лушпайками від картоплі, пляшками з-під денатурату, використаними прокладками і пішла. Так просто. Поклала мене, як сміття, і пішла. Але мені пощастило. Бо вона могла б покласти мене до кулька з лушпинням від картоплі. До таких не підходять навіть щури. Моя торба була з-під м’яса, тож до мене почав принюхуватися пес. Температура мого тіла вже понизилася до тридцяти трьох градусів. Але я вижив. Тепер ти знаєш, чим я завдячую псам. Насправді я ніколи не зможу їм віддячитися.

Вона пригадує, як сиділа поруч із ним, паралізована почутим, і дивувалася, чому не відчуває ні співчуття, ні злості, ні ненависті. Ні навіть кохання. Відчувала тільки страх. Звичайний біологічний страх. Їй стало страшно, що ця людина могла б колись зникнути з її життя.

Він пробрався через «Алею снайперів» до готелю Holiday Inn. Віддав знайомому журналістові з CNN листа до неї. На зворотній дорозі вирішив піти на базар і купити трускавок, які дуже любив. Бомба розірвалася на південній частині ринку, коли він повертався, ласуючи трускавками з сірої торбинки.

У квітні 1992 року серби оточили Сараєво. Коли у вересні 1995-го облогу було знято, у місті вже загинули понад десять тисяч людей, зокрема й тисяча шістсот дітей. Серед них були й поляки.

Однієї липневої ночі 1993-го він сказав їй, що хоче поїхати туди. Вони сиділи на камінні на березі моря в Устці, пили вино з пляшки і дивилися на зорі. Він узяв її долоні, притиснув до вуст і сказав:

— Дозволь мені... Будь ласка.

Попросив декана надати йому відпустку. Нікому нічого не сказав. Подзвонив до знайомого, потім поїхав до Берліна і звідти дістався до Сараєва разом із вантажем гуманітарної допомоги. Через три тижні польська пресслужба цитувала його репортажі у більшості своїх матеріалів із Сараєва. Марта вважала його героєм, але Аді не вдавалося навіть пишатися ним. Вона боялася. Постійно жила у панічному страху. Коли дивилася в новинах інформації з Сараєва, почувалася так, ніби це оголошують вирок Анджеєві.

Він писав їй. Щодня. Листи надходили часом з Берліна, часом із Відня, інколи з Брюсселя. Але найчастіше з Лондона. У Сараєві він заприятелював із журналістами з CNN, які мешкали в Holiday Inn, саме вони надсилали його листи з усіх цих міст.

Готель Holiday Inn був єдиним місцем, яке не рухали своїми бомбами серби. Там мешкали журналісти найбільших радіостанцій і телеканалів світу, тому артилерія не чіпала цей будинок. Але не підступи до нього. Навпаки. Там можна було вбивати. Алея, біля якої стояв готель Holiday Inn, отримала зловісну назву «Алея снайперів». Серби стріляли навіть у псів, що пробігали мимо. Але тільки до зими 1993/94. Потім псів не стало. Усіх з’їли.

Анджей написав їй про чоловіка, який утративши після вибуху гранати дружину і трьох доньок, збожеволів. Він зробив собі шолом із газети і пішов прогулюватися «Алеєю снайперів», певний, що у цьому шоломі йому нічого не загрожує. «Я стояв неподалік і бачив, як вони прострелили його навиліт уже через п’ятнадцять секунд», — писав Анджей.

Він писав також про інші місця і смерті. Наприклад, про регулювальницю автомобільного руху на вулицях Сараєва. Вона завжди мала бездоганний макіяж, ідеально випрасувану форму й дуже вузьку спідницю. Стояла на перехресті та керувала дорожнім рухом. Навіть тоді, коли вже не було руху, яким треба було керувати. Такий от спосіб боротьби проти божевілля за допомогою підкресленої нормальності. Одного дня регулювальниця загинула на вулиці.

Або про квартет струнних інструментів, що грав у церкві, яку не розбомбила артилерія. Вони грали при свічках, а надворі було сімнадцять градусів морозу. Бетховен, Моцарт і Ґріґ. І тут поряд розірвалася граната.

«Але вони продовжували грати. До кінця», — писав Анджей.

Після цього концерту вона отримала найгарніший любовний лист з усіх, які могла б собі уявити. Анджей сидів у бомбосховищі разом з іншими, слухав Наталі Коул і писав:

Адусю,

є люди, які пишуть такі речі, коли їм вісімнадцять, є ті, що ніколи не пишуть нічого подібного, є й інші, котрі вважають такі тексти неправдоподібними, а є люди, які мусять написати такий текст, коли їм хочеться переказати якусь інформацію.

Бо вони кохають і усвідомлюють власний егоїзм. Я один із таких егоїстів. І тому пишу цей текст.

І буду таким завжди.

Я пам’ятаю і часто пригадую собі незвичайні подробиці нашого життя.

Незабутні, «Unforgettable».

Твоє пухнасте волосся на моїй щоці, твій погляд, доторки, твої зітхання, вологість твоїх вуст, коли вони зустрілися з моїми у тому нічному трамваї, їхню нетерплячість.

Я пам’ятаю смак твоєї шкіри на плечах, пам'ятаю твій неспокійний язик у моїх вустах, тепло твого живота під моєю долонею, яку притискала твоя, зітхання, зізнання, віддавання, безсоромність, пожадання, сповнення...

Незабутнє «Unforgettable, that’s what you are...».

І ті короткі миті, коли я знав, що ти відчуваєш те саме, що і я...

Коли ти пишалася моїми здобутками, коли ревнувала мене до інших жінок, які навіть не звертали на мене уваги, коли ти дзвонила до мене просто так, без причини, котрогось понеділка або п’ятниці, коли говорила: «Я обожнюю тебе», — і присоромлено клала слухавку.

«You feel the same way too...»

Мені здається, що ми нерозлучні...

Що це просто вже трапилося і що так буде завжди.

Що навіть якщо я залишуся тільки якоюсь нотаткою у твоїй пам’яті, якоюсь датою, спогадом, то це і так буде як повернення до чогось, що насправді не від’єдналося. Просто пересунулося на кінець черги важливих для тебе людей.

І настане день, може, через багато років, коли ти витягнеш мене — лише на кілька хвилин — на сам початок черги і подумаєш собі: «Так, це той самий Анджей...».

Незалежно від того, що трапиться, і хоч би яке рішення ти прийняла, мені завжди видаватиметься, що ми нерозлучні.

«Inseparable...»

Воно приходить так тихо і несподівано.

Читаю книжку, чищу зуби або пишу черговий репортаж. Воно просто приходить до мене.

Раптом я починаю думати про твої вуста, або про те, що ти написала мені в останньому листі, про твої очі, такі гарні, або про спідницю, на яку я наступив, коли в темряві вставав із нашого ліжка, про пиптики твоїх грудей, про білість твого живота або про вірш, який я ще не прошепотів тобі до вуха, про музику, яку хотів слухати разом із тобою, чи просто про дощ, який падає на нас, коли ми сидимо під деревом, і я можу захистити тебе від цього дощу...

І коли я думаю про це, то мені так страшенно тебе бракує, що аж хочеться плакати. І я не знаю, чи це від смутку, що мені тебе бракує так сильно, чи від радості, що бувають такі відчуття.

Анджей.

Сараєво, 18 лютого 1994-го.

У травні 1994 року Анджей пішов на ринок купити трускавок, які дуже любив. І тут розірвалася бомба. Його поховали на цвинтарі у Сараєві.

Дата добавления: 2015-10-13