Поняття та структура правової реальності

Проблема онтологічної природи права, тобто питання про специфіку правового буття, вирішується завдяки формулюванню концепції правової реальності як ідеальної моделі світу права, що служить найважливішим засобом орієнтації людини в цьому світі.

Філософське поняття «реальності» вживається в різних значеннях:

- те, що існує взагалі;

- світ, що існує об’єктивно;

- фрагмент універсуму, що становить галузь відповідної науки.

Виділяють об’єктивну реальність (тобто все те, що існує, весь матеріальний світ) і суб’єктивну реальність (дійсність, що існує в людській свідомості).

Правова реальність є предметом правової онтології – вчення про буття права в суспільстві та функціонування правових явищ в їх постійній динаміці. Онтологія права в свою чергу є складовою частиною філософії права і забезпечує дослідження проблем природи права, форм його виразу, функцій права, місця права в сучасному суспільстві та його взаємозв’язок із соціальним буттям людини.

Правова реальність являє собою особливий вимір людського буття - світ права та правових ідей. Саме тому неможливо пізнати сутність права, не з’ясувавши сутність правової реальності.

Сутність правової реальності, як наукової категорії, виявляється через призму людської свідомості, свідомого віддзеркалення у ній картини права. При цьому, правову дійсність необхідно сприймати не лише як суб’єктивне осмислення права, а як таку сферу правового життя, активним учасником якої є сам суб’єкт правовідносин. Саме тому правова реальність нерозривно пов’язана з правовою свідомістю та похідними від останньої правовою ідеологією, правовою культурою та правовою поведінкою. Варто зазначити, що правова дійсність не являється якоюсь субстанціональною реальністю, як, наприклад, річ матеріальна. Правова реальність скоріше виступає певним способом осмислення, організації та інтерпретації різних правових аспектів соціально-правового буття та, водночас, є важливою формою організації правового життя суспільства.

Правова реальність є ідеальною категорією, тобто вона являє собою особливий вид буття — вид ідеального буття, суть якого тлумачиться як «те, що має бути» (у нашому випадку «право, яким воно має бути насправді»). Ідеальність даної категорії означає, що вона є нематеріальним відображенням правової дійсності у людській свідомості. Правова реальність є автономним феноменом ідеальної дійсності та здатна існувати незалежно від людської свідомості. Головним моментом у правовій реальності та всіх її складових є вплив на суспільні відносини, зокрема, на учасників цих відносин. Подібний вплив виявляється по-різному, але він є настільки істотним, що людина, відчуваючи на собі його дію, ототожнює її з реальністю.

Слід особливо підкреслити, що правова реальність не ототожнюється з
правовою системою.
Правова реальність може бути розглянута в декількох аспектах:
- інтелектуально-психологічному (правосвідомість, правова наука, правова психологія, звичаї, традиції, емпіричні знання, правова культура);
- нормативно-регулятивному (система юридичних норм і правових відносин між соціумами);

- соціально-регулятивному (ступінь включеності в правову реальність, реалізація закладених в ній можливостей);

- організаційно-діяльнісному (всі види правової поведінки - правотворчість, правозастосовна та правоохоронна практика, діяльність
громадян та органів влади в рамках права).
У зв'язку з цим можна стверджувати, що правова реальність (і зміст
відповідного поняття) ширше, ніж правова система.

До характерних ознак правової реальності можна віднести ті, що вона:

- є особливою формою суспільного буття;

- є ідеальною категорією та поєднує в собі об’єктивний і суб’єктивний аспекти буття права та нерозривно пов’язана зі свідомістю, чуттєвістю, практикою;

- здійснює вплив на учасників суспільних відносин;

- тісно пов’язана з культурними, економічними та політичними чинниками, що існують у суспільстві;

- охоплює все коло правових феноменів (явищ) — як фундаментальних, так і похідних від них, як негативних так і позитивних;

- забезпечує процес утворення права, його тлумачення та застосування;

- відображає загальну динаміку правового життя соціуму, процес розвитку окремих правових інститутів та реальні зміни, що в них відбуваються;

- є показником ціннісно-духовного та культурного рівня розвитку суспільства.

В юридичній літературі поширеним є широке та вузьке визначення правової реальності.

В широкому розумінні правовою реальністю є вся сукупність правових явищ: правових норм, інститутів, правовідносин, правових доктрин, правової ідеології, правового менталітету.

У вузькому значенні під правовою реальністю розуміють лише базисні правові реалії, відносно до яких усі інші правові явища є похідними. Тому під правовою реальністю у різних наукових школах прийнято розуміти правові норми (нормативізм), правовідносини(соціологічна юриспруденція), або ж «правові емоції» (психологічний напрям).

Не зважаючи на те, що широке та вузьке розуміння правової дійсності є різними, не слід їх протиставляти, оскільки загальна картина правової дійсності залежить від того, що саме взято за базисний (початковий) феномен. У зв’язку з цим С. Максимов пропонує інтегральну концепцію правової реальності, як світу права, який конструюється із правових феноменів, впорядкованих в залежності від відношення до базисного феномена, як до «першореальності» права.

Карпічков визначає правову реальність як складний багатоаспектний феномен ідеальної реальності, який являє собою гармонійну єдність внутрішнього (суб’єктивного) та зовнішнього (об’єктивного) аспектів буття права і складається із фундаментальних правових сутностей та інших, похідних від них явищ, що об’єктивно існують в правовій матерії та здійснюють вплив на учасників суспільних відносин.

Будучи фундаментальною науковою категорією теорії права, правова дійсність є складною та багаторівневою системою взаємопов’язаних та взаємоузгоджених елементів, які у сукупності становлять автономну сферу людського буття.

Структуру правої реальності становлять:

1) теорія права, ідея права (природне право);

Ідея права або ж теорія права є вихідним, логічно першим елементом правової реальності, що зосереджує всю істинність права як такого. В цьому аспекті ідея права являє собою найбільш загальний, абстрактний вираз сутності права, його «проект», ідеальність правового буття. До цього елемента правової дійсності прийнято відносити суб’єкт права, цінності права і питання єдності прав та обов’язків учасників правовідносин.

Ідея права є самостійною категорією, що має власну структуру. Її складають елементи, основними серед яких є:

· суб’єктивний компонент, що складає антропологічний рівень дії права і ідея права надає інформацію про те, хто може бути суб’єктом права, сутність поширення права, перелік суб’єктів, що підпадають під його дію;

· аксіологічний компонент – система цінностей, які відображаються та реалізуються у праві. Це категорія відображає поняття справедливості та безпосереднього впливу на характер співвідношення права і закону;

· деонтологічний компонент – забезпечує єдність права і обов’язку суб’єкта. Саме він характеризує зміст можливої і необхідної поведінки і визначає рівень ефективності права відповідно до ступеню впровадження його ідей.

Правова ідея відображається у свідомості суб’єкта права і може мати подвійний вимір – залишитися науковою ідеєю, що забезпечує приріст знань про право та втілюватися у праві. Саме така ідея і втілюється в законі, що є основною формою виразу права. Закон – це юридичний документ, що забезпечує конкретизацію правових ідей та відображення їх у праві. Це загальна норма, що має абстрактний характер і виступає у формі суджень про належне. Велике значення для характеристики закону має його співвідношення з правом. В теоретичному і практичному значенні проблема співвідношення і розмежування права і закону охоплює широке коло питань, які торкаються сутності, змісту, призначення права в суспільстві.

2) правові норми та закони (позитивне право); тобто система санкціонованих державою норм (законів), основна мета яких полягає у реалізації ідей права. Втілення правових ідей у закон віддзеркалюється у структурі нормативно-правових актів, які мають у своєму складі такі елементи як суб’єкт (той, кому адресована норма), цінності (те, що захищає норма) і відповідні права та обов’язки учасників правовідносин.

3) правовий досвід та суспільна практика (правове життя).

Безпосередня реалізація ідей права у життя, тобто правореалізація, яка полягає в усвідомленні та здійсненні суб’єктом своїх прав відносно інших учасників правових відносин.

Елементи правової реальності взаємопов’язані та взаємоузгоджені та утворюють в сукупності єдину автономну сферу людського буття — світ права.

Максимов пропонує розрізняти статичний та динамічний аспекти структури правової реальності.

Так, в статичному аспекті як соціально-культурний феномен (витвір людини) право являє собою єдність двох основних моментів: змістовного і предметно-інституціонального (внутрішнього і зовнішнього), що відповідає традиційному поділу на природне і позитивне право.

Правовий позитивізм, вважаючи позитивність вирішальною ознакою права, зводить сутність права до його існування і заради безпеки прагне звільнитися від духовного змісту права, пов'язаного зі свободою. Він вважає, що для природи права байдуже, який зміст позитивується. Класичні концепції природного права переносять акцент з існування права на його сутність, але трактують її як трансцендентальну реальність, зміст якої абсолютно правильний і легітимний для всіх людей.

Характерна в цілому для вітчизняної юриспруденції, і для сучасного її етапу особливо, тенденція до синтезу різних позицій знайшла своє вираження в обґрунтуванні дуалістичної концепції структури правової реальності, в межах якої природне право (смисловий рівень) і позитивне право (предметно-інституціональний рівень) співвідносяться як сутність і існування права. Дійсність права, його справжня реальність являє собою єдність і доповнювальність природно-правової справедливості і позитивності, оскільки без справедливості право не виявляє власної сутності, а без позитивної об’єктивації воно не має можливості взаємодіяти з емпіричною реальністю людської практики.

В динамічному аспекті право являє собою не статичний набір елементів, а динамічний процес власного становлення. Джерелом саморозвитку виступають суперечливі взаємодії його сторін, що знаходять відображення в полярності і доповнювальності різних підходів до права.

Елементами цього аспекту структури є:

а) абстрактно-загальні визначення, що закріплені правовими ідеями і принципами;

б) конкретно-загальні визначення (формально-позитивні правові норми);

в) матеріально-конкретні визначення (судові рішення);

г) соціально-предметне втілення (позитивно-правова поведінка суб’єкта).

Саме ці елементи складають уявлення про теоретичне відтворення процесу здійснення права.

Дата добавления: 2015-10-13