Вопрос № 10

Польський король Казимир IV Ягайлович, в правління якого наступив остаточний поділ Київської митрополії на Київську й Московську, толеранційного свого відношення до Православної Церкви і православних в Польсько-Литовській державі не змінював до кінця свого довгого правління (помер 1492 р.). Ряд причин політичного характеру в житті Польщі й Литви, ліберальний дух часу в зв'язку з реформаційними течіями з Заходу, почасти й персональні риси характеру деяких королів, — сприяли продовженню толеранційної, оцінюючи загально, політики державної влади до Православної Церкви впродовж цілого майже XVI століття, до Берестейської унії 1596 р., не вважаючи на стремління польсько-католицької ієрархії і в ці часи до пониження й нищення в Польщі й на Литві-Русі „схизми".

При синах Казимира IV Яні Альбрехті, який був королем польським (1492-1501), і Олександрі, що від 1492 р. був великим князем литовським, а потім і королем польським (1501-1506), Польсько-Литовська держава була в тяжких обставинах, коли з півдня тиснули на Польщу турки й татари, а з північного сходу на Литву Москва.

Особливо зміцнюється правний стан Православної Церкви і православних в законодавчих актах при слідуючих двох польських королях — Сигізмунді І, прозваному Старим (1506-1548), і сині його Сигізмунді II Августі (1548-1572), часи правління яких вважаються взагалі за кращі для Української Православної Церкви в її положенні під католицькою державною владою в давній Польщі.

Королеві Сигізмунду І Старому доводилось не раз воювати з Москвою (рр. — 1507-08; 1512-22; 1534-37), відбивати напади хижацьких татарських орд, вести війну з молдавським господарем, з прусаками, — все це вимагало напруження сил держави і казало державному проводові поважно рахуватися з настроями, бажаннями української православної людності, щоб прив'язувати її до себе, в першу ж чергу провідні шляхетські верстви, які домагались, разом з литовською шляхтою, від королів поширення своїх прав і більшого впливу на державні справи. З актів Сигізмунда І, виданих спеціально для православних, заслуговує на увагу найперше його стверджуючий привілей 1511 року на сеймі Великого князівства литовського в Бересті. Привілей було видано на просьбу Київського митрополита Йосифа Солтана з вищим духовенством, аби король підтвердив усі ті духовні права, які від часу прийняття християнства українським народом при князі Володимирі представлені були, на підставі номоканона Греко-Східньої Церкви, Київському митрополиту і єпископам, а саме: „право судити, управляти й діяти по правилах соборної і східної Церкви", щоб ніхто з світських осіб не смів судити „діл духовних". Митрополит представив при цьому королеві привілеї, видані Православній Церкві Вітовтом, Казимиром Ягайловичем і Олександром Казимировичем. Просьбу ієрархії підтримали гетьман найвищий князь Константан Іванович Острозький і другі „князі і пани грецького закону", присутні на тому сеймі.

Сигізмунд І в привілеї 1511 року надавав митрополитові управління всіма церквами грецького закону, призначення єпископів, архімандритів, ігуменів, священиків, дияконів, всього священицького чину грецького закону, суд над духовними і світськими особами, згідно з правилами соборної східної Церкви. Єпископам підтверджувалось їх право „судити, рядити і справувати" всі духовні діла в їх єпархіях по давньому звичаю. А особам римської віри, духовним і світським, заборонялось вмішуватись в церковні діла й суди Православної Церкви і чинити кривди митрополиту і єпископам.

Сигізмунд І так само немало видав статутових грамот окремим областям, містам, єпископам в підтвердження чи надання прав церковних і цивільних (на землі, села, маєтки). В містах Великого князівства литовського, де заведене було Магдебурзьке право, православні міщани, за жалуваними грамотами Сигізмунда І, мали права нарівні з католиками: половина радних, яких вибирали міщани, мала бути з католиків, половина з православних; один бурґомістер — католик, другий — православний (грамоти Полоцьку, Мінську, Новогородку, Берестю і інш.).

РЕЛІГІЙНА СВОБОДА СИГІЗМУНДІ II АВГУСТІ. АКТ ЛЮБЛІНСЬКОЇ УНІЇ 1569 РОКУ

Син Сигізмунда І, останній з Ягелонів, Сигізмунд II Август був ще за життя батька обраний литовською шляхтою великим князем литовським (1529 р.), а польською шляхтою — королем польським(1530 р.), коли ж сповнилось йому 15 років, присягнув в р. 1537 заховувати усі права, привілеї, свободи, — церковні й світські, — яким би станам і людям в державі вони не належали. Вступивши на престол по смерті батька (р. 1548), Сигізмунд II Август підтверджує всі коронні права і привілеї для Польщі на короннім сеймі в Петрокові 1550 р., а для Литви-Русі на Віденськім сеймі 1551 р. Привілей 1551 р. був останнім, в якому підтверджувалось обмеження православних і других некатоликів в правах займати вищі державні і земські становища та брати участь в Господарській раді, згідно з постановами Городельського акту 1413 року.

Хоч ці обмеження фактично при обох Сигізмундах часто не мали значення, одначе правна сила їх в законі викликала образу національно-релігійного почуття української й білоруської православної шляхти та була в суперечності з духом часу. Впливи гуманізму з заходу поширились в Польщі й Литві в часах Сигізмунда І; слідом за ними приходять тоді ж і надзвичайно поширюються тепер, в правління Сигізмунда Августа, ідеї реформації, протестантські рухи в різних формах — лютеранства, цвінґліянства, кальвінізму, социніянства. Дух часу, в зв'язку з цими рухами, вимагав толеранції, релігійної свободи в державі, рівних прав городян без різниці конфесії. Сам Сигизмунд II, оточений замолоду людьми протестантських поглядів, був не від того, щоб перейти, як оповідають деякі історики, на кальвінізм. Отже все це дає підстави православній шляхті домагатися на Віденському сеймі 1563 р. скасування постанов Городельського акту 1413 року. Політичні обставини, тяжкі для Литви-Польщі (напади татар на литовські землі, війна з 1561 р. з Москвою), підкріпляють, як і раніш бувало, ці домагання шляхти. Тому р. 1563 Сигізмунд II своїм привілеєм касує Городельські постанови, урівнюючи тим у всьому з католиками „всіх прочих стану рицарського і шляхетського, як Литовського, так і Руського народу, одно би були віри християнської".

Повного зрівняння в правах Української Православної Церкви з Римо-католицькою не наступило одначе в Польщі й при Сигізмунді II Августі. Після скасування Городельського акту 1413 р. послідовно належало б вищій ієрархії Православної Церкви надати ті політичні права в державі, які мала католицька ієрархія, а саме: католицькі біскупи були постійними членами Господарської ради і засідали в сеймах. Православні митрополит і єпископи такого права не мали, а якщо іноді й засідали в раді, чи з'являлись на сейми, то було це на окреме запрошення, коли була в них потреба для рішення певних справ, або коли самі приїздили на сейм обстоювати петиції чи просьби в потребах Церкви і духовенства. Митрополит Іона III Протасевич звернувся, на Городенському сеймі 1568 року, до Сигізмунда II з просьбою дати вищій ієрархії православній такі ж постійні місця в Королівській раді і в сеймі, які мають латинські ієрархи, але просьба ця не була задоволена. „Його королівська милість на інший час відложити це рачить" — була відповідь на просьбу.

Видно, що католицька ієрархія і католицька партія в державі приклали всіх зусиль, щоб не допустити „схизми" до такої перемоги, щоб не було таки повного зрівняння в державі „схизматицької" ієрархії з католицькою. Вищість в державі католицтва над православієм підкреслювалась оцим правом католицької ієрархії мати місце і „вотум" в раді господарській і в сеймах. Привільоване положення в державі католицького духовенства, порівнюючи з православним, залишилось також і в тім, що воно платило звичайно добровільні датки, тоді як православне оподатковувалось нарівні з іншими станами.

1569 р. за Сигізмунда II Августа була переведена Люблінська унія, якою Польща і Велике князівство литовське назавжди об'єднувались політичне, реально (політична, реальна унія) в одну Річ посполиту Польську з „одним государем", з одним спільним сеймом і сенатом. Для українського народу і для Української Православної Церкви найголовнішим в акті Люблінської політичної унії було те, що, на підставі його, всі українські землі — Волинь, Поділля, Київщина, Підляшшя, що досі знаходились в складі Великої Литви, тепер включені були в Польщу, та ще ніби як „повернені" Польщі Литвою, яка неправно їх захопила, коли ці землі ніби „здавна з цілим, повним і безсумнівним правом" належали короні Польській. Таким чином, до Галицької української землі, яка з половини XIV віку захоплена була Польщею, долучались тепер, через 200 років, захоплювані нею ж і всі другі землі українського Правобережжя.

Що стосується положення української православної людності цих „повернених" короні земель, то, згідно з привілеями, виданими окремо Волині (воєводства Волинське і Брацлавське), Київському князівству і Підляській землі, всім було обіцяно вільне сповідання віри, вживання української мови в офіційних документах, всі права і вольності, з яких користають католики.

Дата добавления: 2015-10-13