Усна й писемна форми української літературної мови

Українська літературна мова охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства, її використовують усі засоби масової інформації, театри, система середньої та вищої освіти, державні та наукові установи тощо.

Українська літературна мова, як правило, виявляється у двох формах – усній та писемній. Обидві ці форми є засобом спілкування мовців між собою, але при єдності функцій мова усна і мова писемна розв’язують це завдання по-різному.

Основні розрізнювальні ознаки усної та писемної форм літературної мови такі.

1. Усне мовлення первинне щодо писемної форми української літературної мови. Писемне мовлення вторинне щодо усного мовлення, оскільки воно виникло пізніше й загалом спирається на усне мовлення.

2. Уснаформа літературної мови розрахована на слухове сприймання і реалізується мовленнєвим апаратом людини, писемна форма сприймається зором і фіксується графічними матеріальними знаками (буквами, надрядковими і підрядковими знаками тощо).

3. За допомогою усного мовлення спілкування та обмін думками відбувається безпосередньо. Писемне мовлення є універсальним засобом спілкування всіх письменних людей, не тільки наших сучасників, але й попередніх поколінь. За допомогою письма думки й почуття мовця можна передати від покоління до покоління.

4. Усна форма літературної мови переважно діалогічна. Писемна форма – здебільшого монологічна.

5. Писемна літературна мова відрізняється від усної як лексичним складом, так і граматичною будовою та стилістичними особливостями. В усному мовленні частіше, ніж у писемній, уживають побутову лексику, діалектизми, слова розмовно-простомовного характеру, просторічні фразеологізми тощо. Для писемного мовлення характерний ретельний добір лексики. Тут не використовують нелітературні слова: вульгарно-лайливі, арготизми, жаргонізми, просторіччя, розмовна лексика; з діалектів добираються лише найцінніші життєво необхідні слова та граматичні форми. У писемному мовленні часто вживаються наукові терміни, інтернаціоналізми й абстрактну лексику.

6. Синтаксична будова усної форми характеризується тим, що в ній частіше вживають прості речення, ніж складні; часто використовують неповні речення; у складних реченнях частіше спостерігається сурядність, ніж підрядність. Зв’язок речень переважно безсполучниковий. Відносно рідко вживають дієприкметникові й дієприслівникові звороти. Речення усного мовлення часто не вкладаються у звичайні синтаксичні рамки.

7. В усному мовленні широко використовують додаткові засоби висловлення: інтонація, міміка, які надають йому стрункості, переконливості та емоційності. У писемному мовленні відсутні супровідні елементи (інтонація, міміка, паузи, жести), відсутня і сама мовленнєва ситуація.

8. Усне мовлення орієнтоване на конкретного співрозмовника, чітко визначену аудиторію (лекція, доповідь, виступ тощо). Писемне мовлення орієнтоване на кількісно не визначену аудиторію.

9. Усне мовлення, як правило, не редагується, характеризується непідготовленістю, спонтанністю, що спричиняє надлишок інформації. Писемне мовлення підлягає редагуванню.

9. Кожній формі літературної мови властиві свої специфічні норми: усній – фонетичні, орфоепічні та акцентологічні; писемній – фонематичні, орфографічні, морфологічні та синтаксичні.

Дата добавления: 2015-09-05