Українська філософія хуіі-хуііі ст.

В українській філософії проблема світу і людини здавна займає одне з провідних місць, вирішуючись у різні історичні епохи відповідно до рівня розвитку суспільної практики і наукового пізнання. Так, східні словяни які склали основу українського народу, як і народи інших країн, на ранніх етапах історії у своїй діяльності і духовному житті спиралися на емпіричний досвід і міфологічну картину світу з її обожнюванням реальних сил природи і поклонінням їм. Таке світосприймання не втратило свого впливу на їхню духовну культуру і при політичній орієнтації Володимира Святого на прийняття християнства. Напроти, трансформуючись в християнстві, міфологічні погляди язичництва наклали свій відбиток на систему багатьох положень самого християнства, формуючи специфічні його особливості в руських землях. Складаючи найнижчий шар духовної культури русичів на противагу книжній мудрості верхів, особливо в тих іпостасях, що безпосередньо стосувалися життя простого народу, елементи язичництва проіснували багато століть і після хрещення Русі як деякі світоглядні орієнтири в поясненні світу і людини, їхньої взаємодії. Проте, 988 р. став для літописців тим рубежем, що поділив історію східного словянства на два періоди: язичницький, коли руський народ перебував у цілковитому мороці і неуцтві, і християнський, повязаний з світлом високої духовності і культури.

У поясненні світу І. Вишенський спирався на ідеї східної патристики І. Дамаскін, І. Богослов, греко-римської філософії, якими користалися всі християнські автори. З позицій неоплатонізму східної патристики він розглядав світ як творіння Бога, вважаючи останнього вічним самостійним началом, невичерпним розумом, абсолютною істиною, від якого залежить матеріальний світ, що без промислу Бога — мертвий, ніщо. Світ і людина, життя і рух — усе це творіння Бога. Але Бог не тільки творець світу, людини, усього буття. Він — ідеал добра, справедливості, мудрості, чесності, досконалості. Людина повинна до нього прагнути, пізнавати, готувати себе до духовного безсмертя. Відповідно до зазначеного ідеалу І. Вишенський прагнув осмислити широкий спектр філософських проблем і насамперед сутності людини, її щастя, свободи, надій на їх здійснення. Захищаючи ідею звільнення людини від земного зла, відстоював її гідність, начала в ній добра, справедливості, радості, братерства. Завдання філософії, у звязку з зазначеним, бачив не в абстрактному теоретизуванні, а в тім, щоб навчити людину праведного життя, підняти її на боротьбу зі злом і неправдою за добро і щастя, справедливість і істину, формувати духовну стійкість і моральну досконалість, відвернути людину від деградації і морального падіння. Усього цього людина повинна домагатися самою своєю суттю в реальному житті, відносинах з іншими людьми, боротьбі за звільнення свого народу.

Проблема людини, возвеличення в ній моральних, розумових і духовних начал — центральна у творчості І. Копинського. З точки зору І. Копинського, уся природа створена Богом для людини. Однак пізнання природи, зовнішнього світу ще недостатньо, якщо людина не пізнала своєї суті і своїх потреб. Тільки пізнаючи саму себе людина починає розуміти, що вона є одночасно тілесною і духовною істотою, внутрішньою і зовнішньою. Звідси постає дилема: чому надати перевагу — тілесному світу, з яким звязане тіло, чи душі, розуму, безсмертному духу, що складає внутрішню особистість людини. Копинський рекомендує обрати останнє, тому що тільки в ньому людинабачить і пізнає саму себе і Бога, єдність з яким дає вище блаженстао. Загальні положення про самопізнання людини Копинський доводить до концепції розумного роблення.

Пізнаючи саму себе, досягаючи моральної самодосконалості, людина перетворює працю на радість і потребу, відмежовується від світу тілесних речей, очищає і просвітляє розум, пізнає Бога і зєднується в ньому. Дотримуючись такого розумного роблення, людина ще в цьому світі воскресає душею, отримує божественну благодать, досягає царства небесного. І. Копинський закликав до відмови від світу розкоші в імя рівності і волі людини, її вищої духовності. Допускав, що досягти цього людина може і без посередництва церкви, тому що Бог знаходиться в самій людині, в силу чого людина може стати високоморальною істотою.

Йосип Кононович-Горбацький невід. -1653 р. — один з перших професорів філософії Києво-Могилянської академії, існування світу розглядав таким, яким він є сам собою незалежно від свідомості людини і людства, а також від того, як він сприймається людиною в понятті душі. Основними субстанціональними началами світу вважав матерію і форму, відстоював реальність простору і часу, у яких бачив акциденції і форми, що діють на речі. Визнаючи існування Бога як єдиної субстанції і творця, Кононович-Горбацький дотримувався концепції подвійності істини: Богословської, предметом якої є теологія і вчення про Бога, і філософської, повязаної з вивченням реальних тілесних речей. Процес пізнання останніх починається з чуттєвого сприйняття світу, на основі чого абстра-гуючою діяльністю розуму створюються загальні поняття, що є відображенням тих сутностей, що існують тільки в єдиних речах як щось спільне для них. На прикладах логіки доводив корисність знань для задоволення матеріальних і духовних потреб людини, надаючи перевагу користі суспільства, коли знання виступають супутником і союзником волі народу, захисту держави. Розвиваючи гуманістичні ідеї, Кононович-Горбацький спрямовував їх на звеличення людини і її розуму, заявляючи, що немає на землі нічого вищого за людину і нічого вищого в людині за її розум.

Дата добавления: 2015-08-21