Держава і право Стародавнього Вавилону

Починаючи з сивої давнини, у нижній течії рік Тигр і Євфрат, на півдні Месопотамії (Межиріччя) проживав народ, що називався шумери. Історії достеменно невідомо, чи були шумери корінними жителями цього району, або за легендами прийшли з далекого минулого.

Уже в ІV тис. до н. е. Стародавній шумер переживає період переходу від первісного ладу до класового суспільства. Відокремлюється скотарство, ремесло відокремлюється від землеробства, починається обробка металів. У сім’ї і суспільстві стверджується панування чоловіка. Родова громада перероджується у територіальну (сільську) громаду.

Постійна необхідність регулювати розливи великих річок, осушувати затоплені і зрошувати засушливі райони спричинила спорудження великої та складної іригаційної системи. Примітивна техніка вимагала використання праці великої кількості людей. Тому полонених, захоплених під час військових дій, перетворюють у рабів.

Отже, на руїнах родового ладу виникає класове суспільство, а разом з ним і держава. Перші держави на території Месопотамії виникають на початку Ш тис. до н. е. Господарськими, політичними й культурними центрами держав були міста, які об’єднували навколо себе сільські поселення. Нам відомі такі міста-держави, як Еріду, Ур, Ніпур, Умма, Урук, Лагаш. Ці міста-держави постійно вели між собою війни. Майнове розшарування у цих містах-державах породжувало в суспільстві досить гострі конфлікти. Так, у 2370 році до н. е. у Лагаші відбулося повстання під керівництвом Урукагіні.

У місті-державі Лагаші проживало близько 36 тис. дорослих повноправних чоловіків, а всього тут нараховувалось 120–180 тис. жителів. Вони культивували половину всієї землі (1–2 тис. км кв.). Верховним власником землі була держава. Квазівласниками були сільські громади, храми, окремі особи.

Праця на храмовій землі давала заробіток 15–20 тис. населення Лагаша. Ці люди, очевидно, були орендарями храмової землі або ж обробляли її за оплату. чиновницька знать захоплювала храмові і громадські землі. Із документів того періоду ми дізнаємось про земельні набутки у розмірі ста і більше гектарів. Громади та окремі особи змушені були продавати 150–300 га землі, а покупцями постійно були правителі міста і знать.

Повстання під керівництвом Урукагіні було переможним. Він повернув храмам їх попередню власність, збільшив щомісячні виплати селянам, що працювали на храмовій землі, заборонив насильницьке відчуження громадських земель та інших речей. Ніякий жрець уже не заходить до саду бідняка... Якщо у підданого народився гарний осел, а його начальник скаже: “Я хочу його купити у тебе”, а господар не бажає цього, то хай за те його не переслідує начальник (як було раніше). Прагнення відновити попереднє становище було нездійсненним. Через 6 років режим Урукагіні був ліквідований правителем сусіднього міста-держави Умми Ентеменою. Але в цей час почали проникати на південь Межиріччя семіти-амореї. Шумерійські міста, ослаблені міжусобицями, стали здобутком завойовників. Один із цих завойовників був знаменитий Саргон – керівник загону, що складався із 5 400 воїнів, який вперше в історії проголосив ідею всесвітньої монархії і зумів її здійснити на величезному просторі.

Саргон та його наступники – саргоніди прискорили розвиток державності у стародавньому Шумері. Вона завдала поразки старій родовій аристократії шумерійських міст, яка боролася проти сильної центральної влади. У цей період скорочується кількість великих помість, розвиваються ремесла і торгівля. Недарма купці Шумеру вважали Саргона богом-заступником торгівлі.

У північній Месопотамії підноситься у своєму значенні місто Вавилон, яке стало близько 1895 року до н. е. центром незалежної держави. У ІУІІІ ст. до н. е. Вавилон підкоряє не тільки Шумер, але й увесь район від Перської затоки до Сирії. Засновником імперії та найвидатнішим царем був Хаммурапі (1792– 1750 рр. до н. е.).

Царювання Хаммурапі було ознаменоване успішними війнами, будівництвом, встановленням для всієї країни єдиного культу (бога Мардука), введенням спільного зводу законів.

Імперія Хаммурапі протрималась близько двох століть. У неї із самого початку існування було занадто багато ворогів, змушених терпіти гніт. 1595 року до н. е. багате місто було захоплене і пограбоване хеттами, а 1518 року до н. е. воно було захоплене гірським племенем каситів.

Панування каситів ознаменоване політичним і культурним занепадом Вавилону, який продовжувався до VІІ ст. до н. е., коли виникла могутня Ново-Вавилонська держава. Ій довелося вести вперту боротьбу проти Єгипту й Асірії. 605 року до н. е. вавилонська армія під командуванням Навуходоносора ІІ (605–562 рр. до н. е.) вщент розбила об’єднані египетсько-асірійські війська. Проте 538 р. до н. е. Вавилонська держава стала об’єктом нападу перських військ царя Кіра, і Ново-Вавилонське царство припинило своє існування. Вавилонія була ліквідована і приєднана до могутньої перської держави.

У своїх головних рисах Вавилонське суспільство нагадує Єгипетське. Ми бачимо тут світську й релігійну знать, чиновництво, професійних воїнів, селян, ремісників, купців і різні категорії рабів.

Звертає на себе увагу поділ людей на дві категорії: авілум і мушкенум. Дослідники не можуть дійти згоди, у чому різниця між цими двома категоріями людей. Коли мова йде про захист майнових прав, то авілум і мушкенум виступають як повноправні члени суспільства. Але при завданні шкоди, нанесенні образи або каліцтва у привілейованому стані знаходиться авілум, його захищає більший розмір штрафу й інше більш суворе покарання, що загрожує напаснику. Гонорар, який сплачують лікарю, є більшим для авілума і меншим для мушкенума, що також підкреслює принизливе становище останнього. Ще менше коштувало лікування раба.

Авілум і мушкенум – це чиновники вищого і нижчого рангів, які за свою службу отримували майно від царя. Звідси зрозумілий захист їх майнових прав. Разом з тим і у середовищі авілума не було рівності. “Якщо, – сказано у законах Хаммурапі, – авілум вдарить по щоці авілума, але вищого за своїм становищем, ніж він сам, то його мають бити канчуком привселюдно; якщо вдарить рівного собі, то сплатить одну міну срібла” (ст. 202–209).

Найчисельнішу масу населення становили селяни. Існувало й рабство. У багатьох випадках воно мало патріархальний характер.

Необхідність проведення великого обсягу зрошувальних робіт, розвиток торгівлі із сусідніми країнами і досить часті війни вимагали централізації адміністративного управління. У період існування міст-держав на чолі їх стояли правителі (патесі). Господарське життя міста-держави зосереджував у своїх руках верховний чиновник нубанда. Він керував землеробством, пов’язаним зі штучним зрошенням, у його компетенції було роздавання земель, видача сільськогосподарських знарядь, управління харчовими складами і царською скарбницею. Він очолював цивільну палату, у віданні якої було укладення договору між окремими особами.

Об’єднання міст-держав у єдину централізовану державу перетворює колишніх самостійних правителів (патесі) у намісників царя (лугаля), простих чиновників, що прислухаються до його наказів.

Зовнішнім виявом могутності царів є їх обожнювання. Окремі з них проголошують себе, навіть, багатими. На їх честь будуються храми, складаються гімни, їх статуям приносяться жертви. Вищі жрецькі посади зосереджуються у руках царя.

Оформлення міцної державної влади посилює царську юрисдикцію. Законодавча, виконавча, судова й релігійна влада зосереджуються в руках царя. В управлінні державою він спирався на складний бюрократичний апарат, через який він управляв країною, збирав податі, придушував опір пригнічених мас.

Особливу турботу цар виявляв до армії. Професійні воїни наділялися землею, яка є платою за їх службу. Купівля-продаж земельної ділянки воїна була суворо заборонена. Дорослий син воїна, якщо він бажав стати солдатом, зберігав за собою наділ батька.

Судові функції здійснювались спеціальним чиновником, проте були і якісь судові колегії, що складалися з “літніх знаменитих людей міста”. Жерці брали участь у процесі лише тоді, коли вони давали клятву свідків. Верховний суд здійснював цар.

Судова влада у межах громади здійснювалась “старішими q іменитими людьми”. Проте з плином часу громадські і храмові суди втрачають своє значення. Судові функції переходять до чиновників, що призначаються царем: намісників (шаканакку) і правителів місцевості (рабіанум).

За зміну судового вироку на суддю накладали штраф і забороняли йому в майбутньому виконувати судові функції.

Джерелом права у Вавилоні був звичай. Поряд зі звичаями досить рано з’являється закон, необхідність якого диктувалась прагненням пом’якшити протиріччя, що виникають у суспільстві. Цю мету переслідував і Законник царя Хаммурапі, який складався із 282 статей. Збереглося тільки 247 статей.

Було б не зовсім вірним вважати Хаммурапі першим чи найбільшим законодавцем Вавилонського царства. Закони держави Ешнунни (держава захоплена Хаммурапі 1763 р. до н. е.) уже на початку ХХ ст. до н. е. містили тарифи цін та оплати найманої праці, статті сімейного, шлюбного та карного права. Так, за подружню зраду з боку дружини, згвалтування заміжньої жінки та викрадення дитини вільної людини призначалася смертна кара. Як випливає з цих законів, раби носили спеціальні тавра і не могли вийти за межі міста без дозволу свого володаря. До другої половини ХХ ст. до н. е. відносяться закони царя Ліпіт-Іштара, у котрих регулюється статус рабів. Були встановлені покарання за втечу раба від господаря та за переховування раба-утікача. Зазначалося, що коли рабиня одружувалася з вільним, її діти від такого шлюбу ставали вільними тощо. Тобто закони Хаммурапі з’явилися не на пустому місці, їх поява була лише одним з виявів фіксації місцевих правових норм, доповнених законодавчою практикою правителя.

Норми права кодексу Хаммурапі були практично вільні від релігійного впливу. Учені вважають це свідченням того, що релігійна система Межиріччя не була тотальною, тобто не монополізувала сферу духовного життя. На відміну від іншої найдавнішої правової системи світу, давньоєгипетської, норми правової поведінки у Вавилонській державі залишалися відносно вільними від авторитету релігії і втручання жерців. Ці закони як за своїм змістом, так і за рівнем розвитку тогочасної юридичної думки були великим кроком уперед у порівнянні з давнішими шумерськими та аккадськими правовими пам’ятками. Зокрема, був прийнятий, хоча й не завжди послідовно відстоювався, принцип провини та злої волі. Так були встановлені різні покарання за зумисне і незумисне убивства.

Закони викладалися за певною системою: порядок судочинства, майнові відносини, шлюб і сім’я, знаряддя праці, захист особи. Древній Вавилон був різновидом східної деспотії. Цар (патесі-лугаль) має необмежену владу, управління побудоване на засадах бюрократичного централізму. У країні діє відрегульована податкова система, населення задіяне у суспільних роботах. Патесі-лугаль здійснює управління через міністра-нубанду, подібно до того як у Єгипті був візир-джаті. Цей збіг не випадковий. Влада фараона і патесі-лугаля була спадковою, вона могла опинитися в руках недосвідченого юнака чи немічного старця. Міністрів, як і інших чиновників, можна було змінювати, вони відповідали за невдачі тощо. Місцеві адміністрації очолювали призначувані (а не спадкові) царські чиновники – шакканаку та рабіанум. В армії владу здійснювали декум і нубутту. Воїни (реддум та баірум) отримували від царя землю і худобу в пожиттєве користування, але без права відчуження. Майнова відповідальність такого воїна поширювалася лише на майно, захоплене ним на війні, але не на майно, надане державою у користування.

Земля у Вавилоні була державною власністю. Цар роздавав земельні наділи з умовою несення служби. Разом з наділами передавався і реманент.

Ділянки землі, надані чиновникам і воїнам, залишаються за ними доти, поки вони перебувають на службі і переходять до синів, коли ті несуть таку саму службу. Це так зване майно ілку. Земля, будівлі та інше майно іклу були вилучені з цивільного обігу: їх не можна було ні купити, ні продати, ні закласти за сплату боргів тощо. Якщо хто-небудь купить поле, сад і будинок воїна (реддума, баірума), то договір вважається недійсним. У ст. 37 Законів Хаммурапі говориться: “Якщо людина купить поле, сад або будинок реддума, баірума..., то його табличку (документ з глини) треба розбити, і він втрачає своє срібло. Поле, сад і будинок повертаються їх господарю”.

Власник майна іклу зобов’язаний особисто нести військову службу на користь держави. У ст. 26 Законника зазначається: “Якщо реддум або баірум, якому наказано йти у похід не піде або, найнявши найманця, пошле його замість себе, то цього реддума чи баірума треба вбити; найнятий ним може забрати його будинок”. Якщо воїн попадає у полон, то іклу передається його дорослому синові за умовою несення ним служби. Якщо ж син неповнолітній і не може нести службу, то матері надається третина поля і саду, щоб вона могла його виховати.

Якщо воїн не буде обробляти іклу протягом трьох років, а хтось інший заволодіє ним і візьме на себе всі зобов’язання, пов’язані з володінням, то перший власник втрачає на землю свої права (ст. 30).

Земля, що перебувала у користуванні сільської громади, також не відчужувалась; відчужувати її можна було тільки на користь царя.

Зобов’язання випливали із договорів і деліктів (завдання шкоди). Власнику речі надавалась можливість вимагати її повернення, де б вона не опинилась. Якщо володар речі буде посилатись на те, що він її купив, то власник повинен покликати свідків; те ж саме має зробити і володар. Коли допит свідків покаже, що було продано чужу річ, то власник одержує свою річ, володар - гроші, а продавець визначається злодієм і його повинні вбити. Якщо ж володар речі не матиме свідків, то він - злодій і його теж треба вбити. Якщо ж позивач не зможе доказати, що річ його, то він брехун, і його треба вбити як наклепника.

При купівлі-продажу речі її передача супроводжувалась символічним покладенням ломаки. Предметом купівлі-продажу були тварини, зерно, поля, сади, будинки, раби. Купівля-продаж здійснювалась як за наявні гроші, так і в кредит.

Існували договори як особистого, так і майнового найму.

У Вавилоні був досить поширений договір позики. До появи законів Хаммурапі неспроможний боржник попадав у боргову кабалу і, таким чином, втрачав волю. Закони Хаммурапі встановили трирічну кабалу. Якщо кредитор самовільно захоплював майно боржника, то він мав його повернути та ще й при цьому втрачав усе дане ним у позику (ст. 113).

У Стародавньому Вавилоні шлюб укладався також за договором. Допускався шлюб вільного з рабинею, а вільної жінки з рабом. Діти у таких випадках були вільними. Але після смерті чоловіка-раба половину майна успадковував господар раба.

Шлюб був моногамним. Проте чоловік міг одружитись вдруге і залишити першу дружину як свою рабиню, коли вона “буде поступати бездумно, буде розоряти свій дім або зневажати свого чоловіка”. Якщо дружина бездітна, то чоловік може взяти собі наложницю.

Жінка могла вільно укладати угоди, купувати й орендувати майно, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством.

Чоловік міг розірвати шлюб у будь-який час. Дружина ж могла вимагати розлучення лише у виключних випадках: а) у випадку необґрунтованого звинувачення її у зраді; б) у випадку зради чоловіка і зневажання нею як дружиною; в) у випадку залишення чоловіком будинку і місцевості; г) у випадку, коли вона хвора, а чоловік бере наложницю.

Якщо чоловік потрапляв у полон, то дружина могла взяти шлюб вдруге, коли у неї не було достатків для прожиття. Діти успадковували майно порівно; разом з дітьми успадковувала майно і дружина.

У Законах царя Хаммурапі відсутні згадки про кровну помсту, проте існують пережитки первісних відносин.

Принцип таліону застосовувався по відношенню до рівних у правовому відношенні осіб: авілума або мушкенума.

Серед видів злочину вирізняються злочини проти держави, проти особи, майнові злочини. Існували такі види покарань: смертна кара, членопошкодження, тілесні покарання, накладення знаку-безчестя, вигнання із рідної місцевості, грошові стягнення.

Дата добавления: 2015-08-21