Українська альманахова журналістика в Росії: загальна характеристика видань.

На рубежі 1825 і 1826 років в Росії розпочалася нова епоха. Було зроблено все, аби придушити в країні вільну думку, творчу свободу, які негайно породжували в свідомості людини заперечення соціального довкілля.

Прийнятий у 1826 році новий «Цензурний устав» наклав важкі кайдани на будь-яку розумову діяльність. Людина, яка б наважилася створювати періодичне видання, повинна була пройти спеціальну перевірку цензурного комітету з поданням до нього програми видання, своїх попередніх творів, а також послужного списку та інших документів, що засвідчували ревне виконання особою її посадових обов'язків.

Кількість охочих видавати періодичні видання в Росії різко скоротилася, а в провінції вони зовсім зникли. Та знищити цілком духовне життя ще нікому не вдавалося, бо воно є об'єктивною функцією суспільства. Потреба людини думати, висловлювати свої уявлення, пізнавати світ за допомогою художніх образів і логічних категорій призвела до пошуку нового типу друкованих видань. Так в Україні народжується альманахова журналістика. Місцем її зародження став усе той же університетський Харків, де традиційно концентрувалася талановита молодь з усього півдня Росії.

У тому ж 1826 році на етико-політичне відділення Харківського університету вступають разом з Ізмаїлом Срезневським чотири його давні І.В.Розковшенко, О.Г.Шпигоцький та брати О.С. та Ф.С.Євецькі. Усі вони виявилися людьми обдарованими, енергійними, мали потяг до літературної й наукової праці і склали те середовище, той літературно-науковий осередок, у якому заклалися паростки літературного руху, що був пізніше кваліфікований як Харківська школа романтиків.

Під час навчання в університеті (1826-1829) гурток лишається «річчю в собі», ніяких зовнішніх ознак його діяльності не помітно, зібрання проходять як дружні зустрічі без офіційних протоколів чи якихось інших нотаток.

Харківські романтики ніде не писали, що зростання й поширення української літератури приведе до підняття національної самосвідомості, зміцнення національної гордості українців і в кінцевому рахунку спричинить виникнення ідеї політичного сепаратизму. Але, очевидно, інтуїтивно зв'язок літератури й політики вони відчували. Слід гадати, що саме цим пояснюються неодноразові спроби довести нешкідливість для російського самодержавства розвитку в імперії української літератури.

Згодом у І.Срезневського та його гуртка й виникла ідея видання альманаху, у якому могли бути оприлюднені їхні творчі спроби.

Так, уже в лютому 1830 року в середовищі харківських друзів виникла думка створити збірник літературних та наукових праць під назвою «Украинский альманах». Він мав стати першим (але не останнім) творчим звітом українських авторів, своєрідним оглядом літературних сил півдня Росії.

Організаторами видання стали І.Срезневський у Харкові й І.Розковшенко, що на той час знайшов собі службу в Москві. В альманасі взяли участь практично всі друзі І.Срезневського. Окрім них були запрошені й інші автори, які так чи інакше потрапили в поле зору упорядників.

У вересні 1831 року вийшла перша книжка «Украинского альманаха». Була це невеличка книжечка на 136 сторінок, якій, однак, судилося стати первістком української альманахової журналістики.

Упорядниками альманаху висувалася істотна вимога до авторів - подавати твори або українською мовою, або пов'язані з українською тематикою, але послідовно дотриматися її не вдалося, що надало книжці еклектичного характеру. Разом з тим все ж можна говорити про український вектор альманаху.

На сторінках «Украинского альманаха» дебютував і сам Є.Гребінка, надрукувавши романтичний вірш російською мовою «Рогдаев пир». Це був твір на історичну тематику, що мав складну побудову. Опис бенкету слугував підставою вивести образ Бояна, що співав пісню про похід князя Олега на Царград. За ще невправною мовою і стилістикою ховалося прагнення поета-початківця розробляти українську тематику, заглядати в минуле свого народу.

«Украинский альманах», незважаючи на свою зовнішню скромність і непретензійність, започаткував цілу низку подібного роду видань в Україні.

Передусім слід відзначити, що він постав у руслі традицій харківської періодики, зокрема «Украинского вестника» та «Украинского журнала», що декларували свій зв'язок з Україною, спиралися на місцеву автуру, охоче надавали свої сторінки для творів українською мовою, широко висвітлювали місцеву тематику.

Другим джерелом традицій, що їх увібрав у себе «Украинский альманах», були засади декабристської альманахової літератури, передусім «Полярной звезды» О.Бестужева і К.Рилєєва та «Мнемозины» В.Кюхельбекера і В.Одоєвського, зорієнтованих на універсальність, енциклопедичність як принципи організації книжок.

Основні засади добору матеріалу, виявлені в «Украинском альманахе», такі як поєднання прозових і поетичних творів, наукових, історико-літературних праць і красного письменства, фольклорних записів і літературних писань, перекладів і оригінальних творів, вміщення поруч російських і українських текстів, - усе це було продуктивно сприйняте творцями майбутньої альманахової журналістики. Таку засаду упорядкування альманаху й слід називати журнальною.

За взірцем І.Срезневського й І.Розковшенка упорядковуються наступні українські альманахи. В умовах заборони української журналістики в Росії вони стали тим природним річищем, у якому протікало українське культурне життя.

Альманахова традиція протрималася в Росії до 1900-х років і припинилася лише тоді, коли з'явилася можливість легального видання української періодики.

«Украинский альманах» мав успіх, сколихнув читаючу публіку, з симпатією налаштовану до України.

Наступним виданням Харківської школи романтиків та розвитком традицій «Украинского альманаха» був альманах «Утренняя звезда», що вийшов у двох книжках у Харкові на межі 1833 і 1834 років. Видавцем нового видання виступив Іван Матвійович Петров. Журналістську діяльність він розпочав у Красноярську, де спільно з О.В.Аляб'євим (батьком відомого композитора) видав «Енисейский альманах на 1828 год». Ця книжка, однак, була надрукована в Москві, у друкарні С.Селівановського, ближче до її потенційних читачів. Цими зв'язками І.М.Петров скористався згодом, надрукувавши в Москві першу книжку альманаху «Утренняя звезда».

Дві книжки альманаху вийшли на початку 1834 року. Перший том друкувався в Москві, в друкарні С.Селівановського (і містила твори російською мовою), другий - у Харкові, в друкарні університету (в ній були надруковані українські твори).

Таким чином, на початку 1834 року в Харкові (а можливо, і на всій підросійській Україні) вийшла перша книжка українською мовою. Це була друга книга альманаху «Утренняя звезда». Її поява була закономірною, випливала з усього попереднього розвитку української літератури в Харкові. Саме тут були виховані провідні діячі української літератури тих часів, надруковані в журналах та альманахах окремі українські літературні твори.

Г.Квітка був першим в Україні, хто дуже виразно відчув відповідність мови й предмета відображення (під яким розумів національне життя, національні характери тощо) і став на всю Росію знаменитим українським письменником. Як представник духовної еліти свого народу він просто не міг реалізуватися в іншій, позаукраїнській, сфері, втілити свій художній світ у творчості іншою мовою. Тому були для нього марними всі умовляння писати російською, що лунали з Москви і Петербурга.

«Утренняя звезда» була для Г.Квітки програмовою книжкою, тому її композицію він продумав з особливою старанністю.

Завершували другий том «Утренней звезды» твори І.Котляревського. Його добірка теж розпадалася на бурлескну й сентиментальну частини. Тут був опублікований уривок з шостої книжки «Енеїди», але на закінчення друкувалися пісні з «Наталки Полтавки».

Альманах «Утренняя звезда» мав велике значення в розвитку українського письменства та журналістики. Воно полягало в тому, що:

) він об'єднав літературні й наукові сили краю, засвідчив могутній творчий потенціал Слобожанщини;

) другий його том став першим окремим українським виданням у Харкові;

) ця книжка продемонструвала народження прози в новій українській літературі, де до того часу існували лише поезія і драма;

) засвідчила наполегливе прагнення ряду авторів вийти за межі традиції котляревщини (бурлескно-гумористичної творчості), що склалася на той час, і започаткувати новий сентиментально-романтичний (просвітницько-реалістичний) напрямок;

) дала перший зразок української літературної критики, захисного спрямування, стала моментом згуртування українських авторів.

«Утренняя звезда» була по-справжньому видатним звершенням українського духу, помітним явищем.

Натомість дуже високо підноситься значення альманаху «Русалка Дністровая», виданого у 1837 році в Будапешті й підготованого до друку так званою «Руською трійцею», у чому виявляється, власне, вищий рівень національної самосвідомості, історично властивий західноукраїнській інтелігенції, звідки й більш шанобливе ставлення її до власних духовних скарбів.

Якщо про «Утреннюю звезду» можна прочитати лише у відповідних розділах історії журналістики і літератури як про прохідне явище, то «Русалка Дністровая» удостоїлася чотириразового перевидання: 1910 року в Тернополі, 1950 і 1972 років у Києві, 1961 року у Філадельфії (США).

«Русалка Дністровая» мала величезне значення для західноукраїнських земель, засвідчила їхню єдність з підросійською Україною, продемонструвала творчий потенціал підавстрійського українства.

Проте в розробці творчих питань діячі «Руської трійці» орієнтувалися на вже існуючі в Східній Україні зразки.

Тож і свою працю автори «Русалки Дністрової» вписують у всеукраїнський контекст.

У «Русалці Дністровій», подібно до «Украинского альманаху» й «Утренней звезды», під однією обкладинкою були зібрані фольклорні записи й авторські твори, вірші й проза, наукові розвідки й красне письменство, переклади й оригінальні твори, художня творчість і літературна критика, тобто все те, що могла витворити фантазія упорядників.

Естетична програма «Руської трійці» цілком суголосна з поглядами представників Харківської школи романтиків: тут і боротьба за повноцінний літературний статус української мови, і пошук аргументації цієї можливості у народній творчості, і практичне здійснення мрії про українську літературу в своїй власній творчості, і навіть утвердження думки про легітимний характер появи нової писемності; адже саме так слід розуміти згадку про «добрих владнувателів».

«Русалка Дністровая» важлива передусім як свідчення єдності українців, розділених австрійсько-російським кордоном, як свідчення спільності духовних процесів національного пробудження й творення нової української літератури, що виявилися як на Сході, так і на Заході України. Але на загальноукраїнських обширах значення «Русалки Дністрової» не є більшим за значення «Украинского альманаху» і «Утренней звезды», виданих у Харкові.

Альманах Є.Гребінки «Ластівка».

Ініціатива створення українського періодичного видання належала мудрому Г.Квітці. Робота розгорнулася в 1838-1839 роках. Ще восени 1838 року Г. Квітка порадив Є. Гребінці вступити в переговори з Андрієм Олександровичем Краєвським (1810-1889), відомим російським журналістом, видавцем і редактором популярного журналу «Отечественные записки» (1839-1867), про видання при планованому ним з нового року журналі літературного додатку українською мовою. Краєвський підтримав ініціативу українських письменників. Є.Гребінка оповістив потенційних авторів і почав збирати матеріали.

У вересні 1839 року Михайло Олександрович Максимович (1804-1873), що був тоді деканом філософського факультету Київського університету (відкритого в 1834 році), звернувся до Г.Квітки з проханням дати для задуманого ним альманаху «Киевлянин» якийсь твір. Г.Квітка в листі від 3 жовтня 1839 року відповів, що жодного завершеного твору для публікації не має: усе відправив у Петербург до приятеля для надрукування в українському часописі.

Про створення періодичного видання стає широко відомо серед українських письменників. Але цим сподіванням не судилося здійснитися. Саме на 1839 рік припадає переїзд з Москви до Петербурга відомого російського критика Віссаріона Григоровича Бєлінського (1811-1848). В «Отечественных записках» він очолив літературно-критичний відділ, визначаючи одночасно ідейно-естетичну позицію журналу в цілому. Погляд цього діяча на українське письменство зводився до розуміння української мови як наріччя російської й утвердження думки про цілковиту безперспективність, непотрібність створення літератури на цьому обласному наріччі. Таким чином, слово, дане А.О.Краєвським українським письменникам, було забране назад..

«Ластівка» стала новим щаблем розвитку української альманахової журналістики. Це був перший спеціалізований на представленні художньої літератури альманах. У ньому були відсутні наукові статті, літературно-критичні праці, етнографічні та фольклористичні дослідження, публікації історичних документів і джерел. Українська журналістика прощалася із засадою універсалізму й переходила до спеціалізації: читачам була запропонована книжка для читання, тобто цілком складена з художніх творів. Крім того, упорядник орієнтувався виключно на українського читача - у книзі були зовсім відсутні російські тексти.

Альманах «Ластівка» став унікальною книжкою в молодому українському письменстві, він був упорядкований з великим смаком, багато творів, опублікованих у ньому, увійшли в історію української літератури.

Упорядник «Ластівки» запросив до участі в альманасі і Олександра Степановича Афанасьєва. Під псевдонімом А.Чужбинський він опублікував тут два вірші: «Є.П.Гребінці» і «Прощання». Обидва вкладалися в романтичну концепцію «Ластівки».

Дебютував на сторінках «Ластівки» знаменитий український поет-романтик Віктор Забіла. Він опублікував тут три вірші: «Голуб», «Пісня» та «Повіяли вітри буйні», у яких постав як глибокий автор теми гіркого, нерозділеного кохання.

Сам Є.Гребінка опублікував у «Ластівці» три поетичні твори - дві байки і один ліричний вірш.

Проза була представлена творами Г.Квітки-Основ'яненка та П.Куліша. Надрукований наприкінці альманаху «уривок з казки» «Циган» був літературним дебютом П.Куліша як українського письменника.

Є.Гребінка в альманасі «Ластівка» виконав поставлені перед собою завдання: дати книжку для читання, яка б всебічно задовольнила смаки українського освіченого читача, дала йому і прозу, і поезію, і фольклорні записи.

Багато творів «Ластівки» увійшли в історію української літератури. Альманах став невеликою компенсацією за провалену В.Бєлінським справу видання українського часопису.

«Ластівка» мала значно вищий художній рівень, ніж попередні (а почасти й наступні) українські альманахи, набула широкого поширення, авторитету серед читачів, а відтак на боротьбу з українським словом піднялася російська критика. Це був перший український альманах, виданий у столиці імперії, що сприяло його популярності, поширенню й авторитету. Діяльність в справі його збирання й упорядкування можна вважати журналістським подвигом Є.Гребінки.

Харківські альманахи О.Корсуна «Сніп» та І.Бецького «Молодик».

Тим часом у надрах Харківської школи романтиків зріли нові задуми. Від часу виходу «Утренней звезды» склад українського гуртка істотно змінився.

Альманах «Сніп» мав підзаголовок: «Український новорічник», тобто книжка для читання на новорічні святки.

Головним автором альманаху «Сніп» був М.Костомаров, який заповнив своїми творами трохи менше третини книжки. Відкривався альманах публікацією віршованої трагедії «Переяславська ніч». Це була перша в українській літературі віршована історична трагедія.

Набутком віршової частини альманаху «Сніп» була публікація сатиричної поеми Порфира Кореницького «Вечерниці». Цей твір виділяється в «Снопі» як найбільший і найкращий поетичний твір.

Відкриттям альманаху став літературний дебют у ньому поета-романтика Михайла Петренка. В альманасі «Сніп» були опубліковані вперше сім віршів цього поета - «Дивлюсь я на небо...», «Вечірній дзвін», «Туди мої очі...».

У цілому «Сніп» у художньому відношенні виявився слабшим за «Ластівку». У ньому були представлені твори виключно харківських авторів. Але сказати, що книжка мала лише регіональний характер, не можна. Тут були опубліковані твори М.Костомарова, П.Кореницького, М Петренка, що увійшли в історію української літератури. Альманах засвідчив появу нових творчих сил в університетському Харкові, підживлення Харківської школи романтиків талановитою молоддю.

Приблизно в цей же час у Харкові розпочалася підготовка до здійснення ще одного великого літературного проекту -видання альманаху «Молодик», який видавав Іван Єгорович Бецький (1818-1890) - письменник, перекладач, видавець.

«Молодик» став новим оглядом сил літературного Харкова, засвідчив бурхливе зростання його творчого потенціалу. За короткий час було назбирано матеріалів на три томи. Вони одночасно пройшли цензуру 10 вересня 1842 року і вийшли в світ у Харкові з університетської друкарні в 1843 році.

Четвертий том, зібраний трохи згодом, був випущений з цензури 22 березня 1844 року і тоді ж надрукований, але вже в Петербурзі. У його кінцівці І.Бецький вмістив звернення «Від видавця», де розповів історію створення «Молодика», висловивши подяку усім учасникам альманаху, серед яких особливо виділив Г. Квітку й В. Каразіна.

Перші три томи альманаху складали цілісність, побудовану за єдиним логічним задумом. У першому томі друкувалися художні твори харківських письменників російською мовою; у другому, крім завершення драми Ю.Коженьовського «Горець», розміщався український відділ; третій том містив у собі наукові статті й матеріали з історії України.

Окрасою першого тому була повість Г.Квітки «Заснування Харкова». В її основі лежав родинний переказ Квіток про заснування їхнім пращуром Основи, Харкова та й взагалі організацію українського заселення Слобожанщини.

Поезію першого тому альманаху «Молодик» представляло широке коло авторів. Безперечним його набутком була публікація столичних поетів: Ф.Глинки, Н.Кукольника, А.Фета, А.Дельвіга, В.Луганського (В.Даля). Вони дали для альманаху дрібні вірші, але сама їх участь свідчила про підтримку ними почину І.Бецького, надавала збірнику авторитетності, привертала до нього читацьку увагу.

Ширше була представлена творчість харків'ян та інших авторів з України: Я.Щоголева, Н.Щербини, О.Шаховського, А.Кульчицького, О.Афанасьєва-Чужбинського.

Була тут представлена й драматургія. В автоперекладі російською мовою надрукував у першому томі «Молодика» свою щойно написану драму «Карпатські верховинці» (1843) класик польської літератури Юзеф Коженьовський (1787-1863).

Другий том у головній своїй частині складався з «Малоросійського відділу», упорядкованого М.Костомаровим. З прози тут були опубліковані два класичні твори Г.Квітки «Перекотиполе» й «Підбрехач», а також обробки народних казок, зроблені М.Костомаровим, «Торба» і «Лови».

Традиційно для українських альманахів того часу багатшим за прозовий був відділ поезії, хоча б щодо участі залучених упорядником авторів. Тут було опубліковано три нових твори Т.Шевченка: «Думка» («Тяжко-важко в світі жити»), «Н. Маркевичу» і балада «Утоплена». Взагалі, твори Шевченка надавали «Малоросійського відділу» виразної романтичної орієнтації, підносили престиж альманаху.

Другий том «Молодика» практично засвідчив подолання в українській літературі бурлескно-гумористичної традиції й перемогу в ній романтичної течії. Сам альманах став фактом її наступного розвитку й збагачення.

Третій том мав виключно науковий характер. Тут теж було надруковано чимало класичних надбань. До них передусім слід віднести три праці М.Костомарова - «Перші війни малоросійських козаків з поляками», «Російсько-польські вельможі. Стаття перша: князі Острозькі» та «Огляд творів, написаних малоросійською мовою».

Публікація «Огляду» М.Костомарова на сторінках «Молодика» стала видатною подією в історії української культури. Цією статтею була започаткована справжня, наукова літературна критика.

З інших матеріалів приваблювали статті В.Каразіна «Погляд на українську старовину», що являла собою нарис історії Слобожанщини, та К.Сементовського «Нарис малоросійських повір'їв і звичаїв, що стосуються свят» - перший етнографічний нарис, де описано річний цикл, з виділенням найголовніших свят і способів їх святкування.

Важливе значення мали подані в третьому томі альманаху документальні матеріали про заснування Харківського колегіуму, опубліковані заповіт Генерального обозного Івана Ломиковського, датований 1711 роком, та листування щодо переходу І. Мазепи на бік шведського короля. Неординарні матеріали представив В.Каразін: зразки почерків кінця XVII століття та опис царської бібліотеки того ж часу.

У третьому томі «Молодика» містилися ще деякі дрібніші історичні матеріали, він був дуже цікавим, істотно розширював читацькі уявлення з історії та культури України, переважно Слобожанщини, доповнював два попередні томи з художніми творами.

У цілому ж чотири книги альманаху «Молодик» стали важливим явищем в українській журналістиці й літературному процесі. Значення альманаху полягало в тому, що:

) був виразно засвідчений і реалізований потяг українських діячів до створення часопису літературно-наукового спрямування;

) розширилося коло авторів, що цікавилися українською літературою та історією і самі писали по-українськи, активізувалася їхня діяльність;

) побачили світ нові твори Т.Шевченка, Г.Квітки, М.Петренка, А.Метлинського, М.Костомарова, які увійшли в історію української літератури, в альманасі дебютував талановитий поет Я.Щоголів;

) були опубліковані численні праці з української історії, етнографії і вперше - з історії літератури;

) а також численні джерела (листи, документальні матеріали) з історії України та Слобожанщини.

Альманах М.Максимовича «Киевлянин».

А тим часом Михайло Олександрович Максимович все ж таки зреалізував задум видання в Києві альманаху «Киевлянин».

Усього вийшло три книги альманаху: у 1840,1841 і 1850 роках.

Перші два томи вийшли в Києві, останній - у Москві.

Головна засада видання була сформульована в епіграфі з О.С.Пушкіна: «Да ведают потомки Православных Земли родной минувшую судьбу!», що виражав орієнтацію на місцеву, київську, або, принаймні, українську, тематику.

М.Максимович був без перебільшення легендою української культури того часу. «Українська літературна енциклопедія» кваліфікує його як «ученого-енциклопедиста».

У 1830 році М.Максимович виступив і як журналіст, упорядкувавши літературний альманах «Денница» (Москва). Цим виданням упорядник створив собі ім'я в літературних колах. Альманах мав успіх, який надихнув М.Максимовича продовжувати літературну працю.

У 1831 і 1841 роках вийшли друга і третя книги «Денницы». Кожна з них була помітним явищем у російській словесності того часу, бо друкувалися в них твори видатних письменників: О.Пушкіна, А.Дельвіґа, П.Вяземського, Є.Баратинського, Д.Веневітінова, М.Язикова тощо.

Окрасою першої книги альманаху були твори самого М.Максимовича. Стаття «Огляд старого Києва» представляла цікаву реконструкцію старої частини міста з розглядом того, коли й ким побудована та чи інша споруда. До статті додавалася карта, що полегшувала орієнтацію читача.

Перша книжка «Киевлянина» прикметна й тим, що в ній відбувся літературний дебют Пантелеймона Куліша. Він опублікував тут цикл «Малоросійські оповідання», що складався з двох творів - «Про те, від чого в містечку Воронежі пересох Пшевців ставок» і «Про те, що сталося з козаком Бурдюгом у Зелену неділю». Обидва оповідання являли собою художню єдність: вони були виконані в жанрі фольклорних оповідок з народних уст, торкалися української демонології, мали моралізаторський характер, тобто були просто повчальними.

Перша книжка «Киевлянина» засвідчила, що М.Максимович мав намір видавати альманах науково-белетристичного характеру, зосередити його на історичній тематиці й залучити до його створення усіх відомих йому літераторів і науковців, переважно з України. Прагнення упорядника актуалізувати альманах зазнало поразки - найбільш гостра стаття М.Максимовича «Сказання про Коліївщину» була заборонена цензурою, а автору довелося давати з приводу неї пояснення міністру освіти С.С.Уварову.

Через свою здебільшого наукову проблематику перша книга альманаху «Киевлянин», зібравши позитивні відгуки в критиці, все ж не мала широкого попиту серед читачів, принесла матеріальні збитки друкарні і упоряднику. Але це не зупинило його.

Друга книга «Киевлянина» була гідним продовженням розпочатої справи. Крім віршів О.Хомякова, О.Подолинського, нарису В.Домбровського «Луцьк», кістяк книги складали вже добре відомі автори.

Важливою була й праця М.Максимовича «Про правопис малоросійської мови. Лист до Основ'яненка», що являла собою першу наукову спробу розв'язати винесену в заголовок статті проблему. Стаття написана у вигляді листа до Г.Квітки тому, що саме він неодноразово піднімав у пресі і в приватному листуванні з М. Максимовичем питання про потребу створити єдиний правопис для книг, що друкуються українською мовою. Стаття М. Максимовича стала важливим етапом в становленні української правописної системи, виносила на обговорення її важливі аспекти, пропонувала на актуальні питання продуктивні відповіді, які пройшли перевірку часом і були використані науковцями в майбутньому.

З другої книжки «Киевлянина» цензура також зробила деякі вилучення: були зняті окремі строфи з вірша О.Хомякова «Киев», стаття М.Надєждіна «Палладій Роговський, перший російський лікар». Цікаво, що в Петербурзі ці автори змогли провести свої твори через цензуру і згодом вони були опубліковані - стаття М. Надєждіна, наприклад, у журналі «Сын отечества» ще того ж 1841 року.

Попри це друга книга закріпила успіх «Киевлянина» і позначила тенденцію до перетворення його на часопис. Але цей задум не здійснився: М.Максимович захворів, переїхав на постійне мешкання до свого маєтку.

Третю книгу альманаху він збирався видати в 1846 році, замисливши водночас журнал з паралельним накладом усіма слов'янськими мовами, який би стояв на програмових засадах Кирило-Мефодіївського братства. Але посилення політичної реакції в Росії, розгром Кирило-Мефодіївського братства та товариства петрашевців спаралізували діяльність М.Максимовича. Третю книгу «Киевлянина» йому вдалося видати лише через дев'ять років після другої, і не в Києві, а в Москві.

Упорядник розділив третій том на дві частини: наукової прози і віршів.

Другий відділ представляв твори І.Аксакова, М.Язикова, Ф.Глинки, Ф.Тютчева, О.Растопчиної, К.Павлової, тобто авторів, аж ніяк не пов'язаних з Україною. Їхні твори виразно засвідчили слов'янофільські симпатії М.Максимовича, що посилилися в цей час.

У цілому ж три книги альманаху «Киевлянин» відіграли видатну роль у становленні української журналістики, особливо в Києві; послужили справі пробудження українських авторів, активізували інтерес до української історії, літератури, мови. Альманах згуртував наукові й мистецькі сили навколо творення української літератури й науки, але несприятлива політична ситуація і стан здоров'я упорядника не дозволили перетворити «Киевлянин» на повноцінне періодичне видання.

До даного видавничого проекту М.Максимовича прилягає віддалений у часі і відмінний за методом упорядкування другий його альманах «Украинец», перша книжка якого вийшла в Москві 1859, а друга - в Києві 1864 року. У власному розумінні слова ці книжки вже не були альманахами, а лише збірниками творів самого упорядника.

Перша книжка, видана в друкарні Каткова, містила велику добірку віршованих перекладів українською мовою Давидових псалмів з Біблії, а також український переклад «Слова о полку Ігоревім» з передмовою й супровідними увагами; проза була представлена подорожніми нотатками про Полтаву й Золотоношу; завершувала книжку праця «Листи про Богдана Хмельницького до М.П.Погодіна». Літературні твори друкувалися в збірнику українською, а наукові російською мовами.

Друга книга мала назву «Украинец 1864 года». М.Максимович надрукував тут чотири невеликі наукові статті: «Дещо про землю Київську», «Замітка про землю Волинську», «Про литовського гетьмана князя Острозького» та «Сказання про Межигорський монастир». Без підпису були надруковані чотири вірші, стилізовані під усну народну пісенну творчість.

Друга книга збірника «Украинец» засвідчила, на жаль, вичерпання організаторського потенціалу упорядника й автора. Він прагнув створити щось на зразок персонального періодичного видання, але для цього йому забракло сил, здоров'я й коштів. Журналістський досвід М.Максимовича дав швидше негативний результат: засвідчив неможливість існування персонального наукового періодичного видання, присвяченого проблемам стародавньої історії, коли суспільство тягнулося до політичне актуальної, публіцистичної інформації. Цю ідею через десятиліття зреалізував Ф.Достоєвський, розпочавши в 1873 році серію публіцистичних виступів у журналі «Гражданин» під рубрикою «Дневник писателя», а з 1876 року видаючи під цією назвою свій персональний журнал.

«Южный сборник» А.Метлинського.

Цей альманах був останнім проявом діяльності Харківської школи романтиків. Видавцем альманаху виступив Амвросій Лук'янович Метлинський. На час виходу альманаху він був професором російської словесності Харківського університету.

Видання «Южного русского сборника» в 1848 році слід розглядати як подвиг А.Метлинського. Після розправи російського царизму з учасниками Кирило-Мефодіївського братства та реакцією єдиним видатним явищем цього періоду є «Южный русский сборник».

Альманах складався з п'яти частин, які продавалися як окремо, так і переплетені в одну книжку. Це було, власне, п'ять книжок, зібраних під одну обкладинку. Кожна книжка містила великий літературний твір, що й уможливлювало її окреме самостійне існування.

«Южный русский сборник» став видатним явищем в українській культурі. Це була товста українська книжка, що демонструвала рух української літератури до серйозних тем, стильового вдосконалення, нової культури видання. Альманах закріпив потяг до спеціалізації, він не містив фольклорних записів, наукових статей, джерел з історії, а мав виключно літературний характер, будувався як художня книжка для читання з невеличкими довідками про авторів. Він мав якоюсь мірою підсумковий характер, був покликаний зберегти для нащадків твори тих письменників, яких уже не було між живими і самі вони вже не могли потурбуватися про опублікування свого доробку. З усіх боків альманах свідчив про зрілість української літератури і був фактом самого її існування.

Дата добавления: 2015-08-09