Проблема влади як філософська проблема. Державна влада. Громадянське суспільство й держава.

Громадянське суспільство і влада — одне з корінних питань соціальної організації, її політичного облаштування і стабільності. З одного боку, зміст політичної влади, її форма багато в чому визначаються сутністю суспільної організації. З другого — характер політичної влади чинить суттєвий вплив на темпи розвитку суспільної системи, якісні характеристики її громадянської зрілості.

Тому механізм складного взаємозв'язку суспільства й політичної влади завжди був одним із центральних у політології. Не сьогодні виникло й питання про суть громадянського суспільства і функції політичної влади в його рамках. Поскільки «громадянське суспільство» і «демократична влада» є нашими нинішніми орієнтирами, ми відсилаємо читача до різних думок, які висловлювались деякими дослідниками, що займалися і займаються цими проблемами, вивчають таїну цього зв'язку, сутнісні характеристики саме цих явищ.

Так, для мілітаристського устрою держави або суспільства навряд чи можливе досягнення заданих цілей і змісту громадянського суспільства. Тому не можна не погодитися з думкою югославського політолога Данко Плевника про те, що для виникнення громадянського суспільства великий успіх матиме категорія цивілізованості, що передбачає високу духовність, культуру, мир і злагоду, загальнолюдські цінності.

Для Джона Лока громадянське суспільство — суспільство політичне, тобто та суспільна сфера, в якій держава має свої інтереси, тоді як для Адама Сміта громадянське суспільство означає неполітичну сферу, куди не має права втручатися держава. Класичний лібералізм визначав громадянське суспільство як економічну спільноту, основану на приватній власності й ринку як інтегральному механізмі.

Основна філософська категорія громадянської спільноти — право людини на свободу власної самоорганізації, на свою унікальність. Головний суперечник цього права, яке є природним станом людини, — держава, а за Марксом — і (буржуазне) суспільство. Відповідно до цього «цивілісти» в принципі проти багатьох компетенцій держави, проти держави достатку, а також соціальної держави, які сприяють пасивізації права людини на самоорганізацію, але вони «обома руками» за правову державу.

Югославський соціолог Велько Рус пише, що перший крок до громадянського суспільства полягає в демілітаризації суспільства й розвитку самоврядування. Другий крок — розширення самоорганізованості суспільства, запровадження цього принципу в усіх сферах, а не лише в господарських організаціях.

Громадянське суспільство є не що інше, як поширення практики самоврядування на всі сфери суспільного життя, водночас функція правової держави полягає в тому, щоб захистити принципи самоорганізованості всіх недержавних структур.

Однак лише повна реалізація прав і свободи слова, зборів, недоторканості особи і житла дає можливість демократії, яка зароджується, зробити перші кроки до встановлення грані між державою і громадянським суспільством. Там, де ця грань починає проявлятися, боротьба незалежних груп, які користуються широкою суспільною підтримкою і об'єднані спільними інтересами (наприклад, польська «Солідарність»), породжує ефект пружини, що лопнула, цей розрив веде не тільки до свободи, але й до демократії.

Разом з тим політична альтернатива авторитарного режиму — не єдина можливість становлення громадянського суспільства. Це може відбутися і завдяки суспільно-економічним змінам. Певною мірою легітимація будь-якої панівної системи залежить від власної характеристики, проте демократичні системи беруть свою легітимність із демократичного характеру влади і відповідних цінностей своїх громадян. Авторитарні режими, навпаки, видаються нездатними зберегти законність влади в даних політичних умовах. Це пояснюється тим, що все ж небагато зустрінеш на землі людей, які визнають основане на авторитарності державне управління і задовольняються ним.

Переважна більшість не вважає законною спадковість влади вузьким партійним прошарком чи бюрократичною елітою і не аплодує обмеженню й нехтуванню найважливіших громадянських і політичних прав і свобод. Все це, в кращому разі, може сприйматися як неминуче зло в ім'я вищих цілей — економічного прогресу, соціалізму, комунізму, ісламської революції і т. ін. Але пізніше, коли ірреальність утопії стає явною, коли відсутність нейтралізуючих інституційних і суспільних механізмів призводить до деспотизму, який зростає, і деградації влади, легітимність авторитарного і тоталітарного режимів (якщо така взагалі була) поступово зникає.

На випадок, якщо режим тоталітарно володарює над усіма формами політичного жонглювання, то в короткостроковій перспективі він може маніпулювати власною юрисдикцією значно вдаліше, ніж «буржуазна демократія», охрещена в марксизмі містифікаторською. Кожен режим мусить відповідати своїм ознакам, символам, про що й свідчать драматичні події в Китаї й колишньому Радянському Союзі.

Режими, які неспроможні протягом тривалого часу підвищити середній суспільно-економічний рівень життя (або принаймні — підтримати такий), неодмінно стикаються з проблемою легітимації. Розростаючись, остання змушує режим ступати на шлях реформ, якщо він не бажає впасти під вагою власного безсилля.

Демократичні системи також не позбавлені відомої жорсткості, негнучкості, одначе дух відкритості та конкуренції, властивий їхнім політичним інститутам, стимулює схильність до нових віянь, перемін. Тоді як авторитарні системи через свою природу схильні до жорсткого протистояння вимогам політичної участі і впливу. З часом ці вимоги, що дедалі зростають, можуть вилитись у широкий народний рух, який ставить за мету процес демократизації.

Класичний приклад тому — Південна Корея, де два десятиліття запаморочливого за темпами економічного розвитку спричинили глибинні суспільні зміни. Різкий злет загального рівня освіти та культури, чисельності середнього класу і його політичної свідомості, розширення плюралізму, підвищення організованості й самостійності громадянського суспільства, щораз потужніший потік інформації та ідей, посилення контактів з промислово розвинутими демократіями — все це стимулювало й живило демократичні перетворення. Безліч ознак того ж процесу спостерігається нині на Тайвані і до певної міри в Пакистані.

Така ж ситуація виникає і в тому випадку, якщо режим потурає тій критичній загрозі чи виклику (наприклад, тероризм, мафія, політичне насилля), які обумовили його повноваження на владу. Тоді він стає зайвим, а будучи неспроможним адекватно реагувати на нові проблеми, що постають, — і анахронічним

50. Естетична свідомість і освоєння світу. Мистецтво як специфічна форма свідомості і виразник естетичних відносин між людьми.

Одним зі структурних елементів суспільної свідомості є розмаїтість її форм. Це – політична свідомість, правова, моральна, релігійна, естетична, наукова свідомість тощо. Ця розмаїтість залежить від двох основних факторів:

– по-перше, від об'єкта, тобто від складності суспільного буття. Кожна сторона суспільного буття відбивається якою-небудь формою суспільної свідомості;

– по-друге, від способу відображення. Як це розуміти? Люди мають потребу глибше і всебічно пізнати світ. Один і той самий об'єкт люди намагаються пізнати з різних сторін, з різних поглядів, тобто по-різному підходять до його розгляду. Наприклад, відносини між людьми можна розглядати і в моральному, і в юридичному, і в політичному аспектах.

Треба мати на увазі, що складність об'єкта та численність способів відображення не викликають автоматично різноманітності форм суспільної свідомості. Вони лише породжують можливості появи різних форм свідомості. Кожна форма виникає як наслідок суспільної потреби розвитку матеріального виробництва. Так, мораль, мистецтво як форми суспільної свідомості з'являються набагато пізніше виникнення суспільства. Політична ідеологія виникає лише тоді, коли розвиток матеріального виробництва спричиняє приватну власність, суспільні класи, державу. Наука теж виникає внаслідок появи в суспільстві потреби в теоретичних знаннях, в яких відображалися б закономірності об'єктивної реальності. Тобто, коли матеріальне виробництво вже не в змозі задовольнитися власне емпіричними знаннями.

Суттєве значення для розвитку форм суспільної свідомості має їх взаємодія. Всі форми переплітаються між собою, доповнюючи за певних умов одна одну. Основою взаємодії виступає цілісність суспільного життя, тісний зв'язок між собою різноманітних суспільних відносин. Взаємодія форм суспільної свідомості – це об'єктивний закон її розвитку.

Характер взаємодії різних форм суспільної свідомості залежить від конкретних історичних умов. У кожну історичну епоху одні форми можуть посилювати свою активність, а отже, і вплив на інші форми, або, навпаки, послаблювати. Нерідко в конкретних умовах історичного розвитку суспільства певна форма може відігравати провідну роль у суспільній свідомості. Так, в Середньовіччі наука, філософія, мистецтво, мораль зазнавали значного впливу з боку релігії, яка посідала панівне становище серед інших форм суспільної свідомості. Неможливо зрозуміти духовне життя Середньовіччя, не знаючи ролі та місця релігії в ту епоху.

Згодом форми суспільної свідомості звільняються від впливу релігії. Але не всі однаково. Наприклад, мораль ще довгий час перебуває в залежності від релігії. Наука, навпаки, більш рішуче звільняється від релігійного впливу і досягає значних успіхів у пізнанні природи. Потреби матеріального виробництва диктують необхідність суворо наукового розуміння об'єктивних закономірностей без будь-яких релігійних напластувань.

Особливе місце серед форм суспільної свідомості займає політична свідомість та правосвідомість. Це пояснюється тим, що вони найбільше наближені до економічних умов життєдіяльності суспільства.

Політична свідомість відображає суспільне буття найбільш безпосереднім і глибоким способом. Вона тісніше за інші форми свідомості пов'язана з економічним базисом суспільства. Це пояснюється тим, що між ними відсутні будь-які опосередковані ланки. Однак сам характер цього зв'язку залежить від інтересів соціальних груп – верств, класів, страт тощо.

Політична свідомість включає в себе ідеологічну і психологічну сторони. Політична ідеологія – це система поглядів, ідей, які відображають інтереси соціальних угруповань, націй, держав.

Політична психологія поєднує в собі несистематизовані погляди, а також почуття і настрої конкретних соціальних груп стосовно інших груп, націй чи держав.

Певне соціальне угруповання реалізує свої інтереси, цілі і завдання шляхом діяльності політичних установ і організацій, тобто через діяльність держави та партій. Політична ідеологія обґрунтовує цілі й засоби реалізації групових інтересів і виступає як сукупність поглядів на державу, її побудову та політику. Слід розрізняти політичну ідеологію як систему поглядів на політику і політичні відносини.

Важливу роль у регулюванні відносин між людьми відіграє правосвідомість. Адже політичні та інші відносини в суспільстві немислимі без фіксації їх у законах.

Правосвідомість – це сукупність поглядів, що відображають ставлення людей до існуючого права.

Відомо, що право є системою загальнообов'язкових норм і правил поведінки людей у суспільстві. Ці норми і правила, зазвичай, відображають політичні відносини, які залежать від інтересів різних груп суспільства. Оскільки інтереси, як правило, в сучасному суспільстві протилежні, то і правова свідомість має суперечливий характер. Важливе у зв'язку з цим стремління до побудови демократичного, по-справжньому справедливого суспільства. В такому суспільстві панівною правосвідомістю буде відповідність уявлень людей про законність, порядок, справедливість існуючим державним правовим нормам та законам.

Важливе місце серед форм суспільної свідомості належить моральній свідомості.

Мораль – це система норм і правил, що склалася історично і регулює поведінку людини, її ставлення до інших людей, до суспільства в цілому і яка підтримується силою суспільної думки, традицій і виховання.

Моральні норми мають історичний характер, немає якоїсь абстрактної, вічної, незмінної моралі. Мораль з'явилася як відповідь на суспільну потребу регулювання людських відносин.

Регулятивна функція моралі подібна до функції права, яке теж регулює відносини між людьми. Проте, якщо право спирається на державну владу, державний примус, то норми моралі контролюються громадською думкою, а також совістю кожної окремої людини. Суспільна думка, моральна відповідальність за доручену справу, усвідомлення обов'язку перед суспільством мають велику силу. Нерідко людина, яка скоїла якийсь проступок, воліє отримати покарання в суді, ніж почути осуд з боку колективу, колег по роботі.

Особливою формою суспільної свідомості є естетична свідомість. Формування останньої здійснюється, як правило, мистецтвом. Мистецтво – це специфічний спосіб практично-духовного освоєння світу, в якому відображення дійсності і вплив на людей здійснюється в формі художніх образів. Саме цим мистецтво відрізняється від наукового пізнання, де буття відображається в формі логічних понять і теорій.

Мистецтво, естетична свідомість здійснюють суттєвий вплив на розвиток суспільних відносин. Можна виділити такі основні соціальні функції мистецтва:

– пізнавальна функція. Завдяки мистецтву людина розширює свої можливості в пізнанні світу. Люди мають можливість наглядно уявити собі події минулого, побут, звичаї інших народів;

– виховна функція. За допомогою мистецтва у суспільстві утверджуються певні ідеї, погляди, настрої, поширюються і закріплюються ті чи інші моральні норми та принципи;

– виховання почуття прекрасного. Мистецтво вчить людину виділяти, сприймати та відтворювати прекрасне, тобто виховувати в людині почуття, властиві лише людині – почуття прекрасного.

Значне місце в життєдіяльності суспільства займає релігійна свідомість. Вона є надзвичайно складним, різнобарвним утворенням, яке проявляється в релігійних психології та ідеології. Психологія охоплює такі елементи, як віру в надприродне, релігійний культ, релігійні почуття, емоції, звичаї, уявлення тощо. Формується релігійна психологія в основному стихійно, під впливом повсякденного життя людини. Релігійну ідеологію розробляють і поширюють теологи.

Ставлення людства до релігії неоднозначне. Воно значною мірою залежить, зокрема, від стану суспільства на тому чи іншому етапі його існування. Суспільні потрясіння, природні катаклізми, як правило, активізують релігійні вірування. В сучасній Україні спостерігаються зміни в ставленні до релігії.

Дата добавления: 2015-08-03