Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Анкета вояка УПА 5 страница

Читайте также:
  1. I. 1. 1. Понятие Рѕ психологии 1 страница
  2. I. 1. 1. Понятие Рѕ психологии 2 страница
  3. I. 1. 1. Понятие Рѕ психологии 3 страница
  4. I. 1. 1. Понятие Рѕ психологии 4 страница
  5. I. Земля и Сверхправители 1 страница
  6. I. Земля и Сверхправители 2 страница
  7. I. Земля и Сверхправители 2 страница

— То це що ж виходить, — мама напружено перетравлює інформацію, — що того чоловіка, який цю справу розслідував, таки вбили? І твій продюсер про це знав — і мовчав?

Чому, власне, це її так дивує? Дарина відчуває щось схоже на давнє дочірнє роздратування:

— Мамо, ти так наче з Марса або з Венери! А батькові колеґи — не на чужій крові, нишком прикопаній, собі кар'єри робили? Коли архітектора довели до самогубства, а потім на нього почепили всіх собак, — і, крім батька, всі все як зайчики підписали? — (От би цікаво було, мелькає їй, зустрітися з тими людьми тепер, хто ще живий, і побачити, ким стали вони, — невже теж підторговують людятинкою у вільний від основної роботи час? А заодно, й ким стали їхні діти, надзвичайно повчальна могла б вийти передачка, аж тепер нарешті вона знає, що можна зробити з тим батьковим сюжетом, у якому їй завжди бракувало «сторі», — тепер, коли вже нічого зробити не можна, мудрий русин по шкоді, як каже Адька!..) — Ти серед цього весь вік прожила, а тепер дивуєшся.

— Але ж це було тоді! — протестує Ольга Федорівна. — Це ж інші часи вже!

Якийсь поколіннєвий егоїзм навиворіт: все погане вже трапилося з нами, а наші діти починають із чистої сторінки. І діти раденько трюхикають у життя акурат у такому переконанні, підіпхнуті батьками в спину: іди, дитино, ми своє відмучились, то тобі тепер буде щастя — багато, багато, в обі жмені. Нічим більше, крім цього напучування, не озброєні, голі, як бубон. Голі-голісінькі, от у чім річ.

— Ми всі теж так думали, ма.

Якби ж то знаття, де закінчується «тоді» і де починається «тепер». І до чого ж сліпа ця рятівна людська віра в те, що між ними існує чіткий вододіл. Що досить усього тільки перегорнути сторінку, почати нове літочислення, змінити ім'я, паспорт, герб, прапор, зустріти й покохати іншого чоловіка, забути все, що було, і ніколи, навіть наодинці з собою, не згадувати про мертвих, — і минуле зробиться нечинним. А вододілу нема, і минуле суне на тебе з усіх пор і щілин, мішаючись із теперішнім у таке нерозліпне тісто, з якого вже спробуй вибрьохайся. А ми й далі тішимо себе дитячою ілюзією, ніби маємо над ним владу, бо можемо його забути. Наче від нашого забуття воно кудись зникне. Так Мочернюччин малий, коли Ірка його нашльопала, розгнівався й пригрозив: «А от за'аз з'облю тобі темно!» — і щосили заплющив очі.

Втім, мамі простимо, думає Дарина, — все-таки вона цілий вік пропрацювала в музеї, звикла до каталогізованого минулого — впорядкованого й пришпиленого під належними датами, як колекція мертвих метеликів: оце-от — «тоді», а від оцього-от порога починаючи — вже «тепер», гарно. Маленькою Дарина любила бувати в мами на роботі — тоді всі стенди в залах були їй вище голови, поблимували вгорі склами недосяжно й таємниче, і хтось із дорослих завжди брав її на руки й підносив, щоб вона могла глянути на картинки під склом: картинок було багато, незміримо більше, ніж у будь-якій книжці, годі було й думати, щоб їх як слід роздивитися, і їй солодко паморочилося в голові од того, яке неймовірне багатство посідають дорослі: бути дорослим і означало — мати доступ до всіх картинок на світі, як до переповнених скарбами печер Алі-Баби, і їй праглося чимшвидше вирости. Ну що ж, усе й збулося, як бажалося, — з чим як із чим, а з картинками у неї в житті склалося…

І знову на неї наринає хвиля розжареного болю, аж вона загризає губу, щоб не застогнати вголос: до холери, адже ж вона справді добра телевізійниця! Як же сталося, що це перестало бути важливо — бути добрим? Молоді журналісти вже й не вживають цього слова, не кажуть, що хтось «добрий» у своєму ділі, кажуть — «успішний». Бандюк — але з мільйонами на офшорних рахунках, значить, успішний бізнесмен, нездара — але не злазить з екрана, значить, успішний журналіст. А це ж вони від нас навчилися, тупо думає Дарина. Шеф теж так каже — не лише про програми, і про людей так само. І ще каже «професіонал», це вже в його устах найвищий комплімент. Добре, хай X. — «професіонал», а решта довкруги тоді хто ж — непрофесіонали? Тоді якого ж хріна їх держать на роботі?

Колись вони були командою — коли це було?.. Так давно, і так недавно, — це й була її справжня молодість, за відчуттям безмежности можливостей насамперед, — буремні дев'яності, вільна плавба, була б ініціатива, а гроші знайдуться, — маєтки довкруги вилуплялися й лускали весело, як бульби на калюжах під час травневої зливи, зате скільки ідей ширяло в повітрі, аж повітря ходило кругами!.. На старій студії, їхній першенькій, на орендованому заводському складі (завод стояв, склад віддали їм майже задурно), вони самі носили стільці, сиділи запівніч, малювали сітку програм, сперечалися, галасували, з переповнених попільничок сипалися на стільницю кирпаті пожмакані недокурки, і коли вже очі починали сльозитись од диму, хтось, найчастіше Василько в запітнілих банькатих окулярах хлопчика-відмінника, вставав відчинити вікно, а заразом приносив і накидав їй на плечі куртку, щоб не змерзла, — де ти тепер, Васильку, на яких канадських луках скубеш свою гірку травичку?.. Востаннє від нього була електронною вітальна листівка під 2003-й рік — із якогось геть уже непомисленного задуп'я, з Вінніпегівщини, де взимку морози, як у Сибіру, сягають мінус тридцяти й губи репаються до крови від атмосферної сухости, якого чорта він там робив, у тій пустині, на що переводив свій вік?.. Він же був журналіст од Бога — ніхто так, як він, не вмів розбалакати й виколупати нутрощі з кого завгодно, навіть із президента, чи пак тоді ще кандидата на пост (була у Василька така пам'ятна передачка — тамтой, навіть не вкуривши, як його на виду в цілої країни роздягають до грішного тіла, розм'як, став хвастати своїм убогим повоєнним дитинством і тим, як у п'ятдесят п'ятому, вбраний у свого єдиного піджачка, їхав із рідного села вступати до інституту в вагоні з вугіллям, бо на квиток у пасажирському не мав грошей, — і сито вилискувавсь при тому гордістю тріумфатора, який може тепер пред'явити світові цілий склад піджачків узамін тодішнього зіпсутого, і то яких піджачків!..). Василько першим вловив цю пружинку, на якій, як виявилося згодом, і тримався весь завод нашої так званої еліти, — глибоку, хтиву жадобу реваншу за всі підрадянські приниження, а якою ціною, плювать: тоді, в дев'яності, ще нікому не було ясно, що єдине, чого прагнуть ці люди, які дедалі впевненіше розсідалися в телевізорі, — то, вилізши на київські горби (розваливши по дорозі кілька поверхів старих кам'яниць, аби не застували їм виду на Софію!), влаштувати на гробі Ярослава свій переможний бенкет нових номадів, та Василько зовсім і не займався соціальною аналітикою й не накидав глядачеві жодних висновків — просто, він умів слухати, як же, справді, просто — слухати, що тобі кажуть, і як несамовито багато люди, самі того не тямлячи, про себе розказують, коли їх слухають ТАК) ЯК Василько, — кожну, навіть випадково почуту розмову він міг потім відтворити майже дослівно, а сьогодні вже всі торохтять навперебій, і ніхто нікого не чує. Молодняк — той взагалі відключений наглухо, ніби так із плеєром у вухах і вродився, етажерка Настуня, поки гість говорить, знай репетирує в різних ракурсах свою фотомодельну посмішку, тільки й ждучи, коли той затихне і настане її черга озвучити наступне питання, — а геній комунікації Василько, який навіть перехожого в вуличному синхроні вмів за півтори хвилини виставити навіки-неповторним, тимчасом десь на краю світу розглядає канадських горобців у підзорну трубу, — на присланій ним під 2003-й рік картинці красувався жовтогарячогрудик із чорним фрачним хвостом, і Василько писав, що це його нове тепер захоплення: bird-watching. Bird-watching[18], блін.

І таких історій було неміряно, куди не ткнись: люди виїздили, щезали, пропадали як у воду; по старих телефонах, коли вона, траплялось, пригадувала: от цього б запросити до роботи над новою програмою! — відповідали незнайомі голоси: продав квартиру, ні, адреси не залишив, — ніби невидимий смерч спустошував їхні лави — тих, хто колись називався першим ешелоном української журналістики, тих, хто ще пам'ятав Вадика Бойка і його першу авторську програму на єдиному натоді українському каналі — вся Україна її дивилася, вечорами вулиці порожніли гей вимів, а потім одного зимового дня 1992-го Вадик радісно похвастав комусь із колеґ течкою з документами, що їх збирався оприлюднити: ось вони, комуняки, всі в мене тут, оце буде бомба! — і через сорок хвилин бомба вибухнула в його власній квартирі, де його живцем згоріле тіло знайшли розпластаним на підлозі, оголосили кілька версій, із яких випливало, що згорілий згорів зовсім-таки сам і без нічиєї помочі, — і на тому справу було закрито, і ніхто більше ніколи не згадував з екранів про Вадима Бойка, мов і не було такого на світі… Може, якби ми всі дев'яності говорили й кричали, якби згадували й влаштовували щозими поминальні річниці в прямому ефірі, дружно й солідарно, на всіх телеканалах, поки це ще було можливо, з нами б не впоралися так швидко?.. І головне — так непомітно, без ґвалту і крику, випадку Гії Ґонґадзе не рахуємо: на той час, коли Гія попав під роздачу, — на фінал наших буремних дев'яностих, гіркої й прекрасної доби надій і поривань, карколомних кар'єр і похованих проектів, щоденних самовдоволених бенкетів-фуршетів, на яких ми випасалися спершу зі сміхом: дайте-но прес-релізи, де там сьогодні вечеряєм? — а далі все прицінніше: туди не піду, ті жлоби ніколи не наливають! (жлоби, які не наливали, були недобитими рештками Гельсінської групи, які все ще обговорювали, самі з собою, проблему люстрації, кого пак вони вже цікавили?..) — на той час ми, хоч і перебирали ще клієнтами, і погордливо торгувалися, коли нам пропонували «лаве» за відмивку іміджу якій-небудь гнилій фірмі, були вже ручні, як морські свинки, — ми вже звикли ходити на пиво до Еріка, на джаз-сейшини в «44», літати у відпустку до Анталії й Хурґади, ми вже оскоромилися першими покупками в дорогих бутіках і першими дисконтними картками, ми були ситі й добре вичесані свинки, на нас вилискувалася шерстка, — цебто, розуміється, на тих із нас, хто зумів вчасно вибратися на траси переміщення грошових потоків, — в нас не було інстинкту небезпеки, може, це й є головна прикмета нашого покоління: голі як бубон, нічим, крім батьківських напучувань — вперед-дитино-і-буде-тобі-щастя, — не озброєні, ми встромляли голову в пастку безмисно й весело, ба й із відчуттям власної значущости, — ми пишалися з нашої лискучої шерстки, з того, що нам платять, і незле, — ясна річ, за те, що ми такі розумні й талановиті, за що ж би ще, — а потім було вже пізно. І так ми наївно вважали, наче творимо новий телевізійний простір, — заміряли рейтинґи, вигадували нові програми і, як діти, тащилися зі слів «уперше українською», — а насправді танцювали на крові, і та невідомщена, безвідплатна кров непомітно, як свинцеві води, підточувала нас ізсередини.

«Що з нами стало, ах, що з нами стало?..» — пищала по всіх каналах Ірочка Білик, ще одна погасла зірка дев'яностих, згодом переведена рядовою в нерозрізняльні лави російської пластмасової попси, і той безпорадний писк, як виявилося, й був лейтмотив доби, тільки що ніким вчасно не розчутий: з нами й справді «ставало» щось не те, але ж — непомітно, з дня на день, тихою сапою, як же було те завважити?.. Люди мінялися — вони не тільки зникали з овиду, з країни, з професії, випадали кудись на марґіналії, в інтернет, у малотиражні газетки, яких ніхто не читав, у вряди-годи ґальванізовані міжнародними ґрантами радіодіапазони, які заглухали ще заки встигав їх відшукати в ефірі, — але й ті, хто лишався на овиді, вже не були такі самі: щось у них ламалося, зникала внутрішня відпорність, — там, де ще недавно, яких два-три-п'ять років тому, можна було сподіватись на підставлене плече, зненацька пливло й осувалося — м'яко, драглисто, очі микуляли й ховалися в похмільних набряках повік: «Безплатно, Дарино, тільки мама цілує, давай по бартеру — ти мені злий інфу, а я тобі», — а за особливо наклепницьку «чорнуху» на друзів-приятелів особливо принципові редактори виставляли розцінки за вп'ятеро вищим тарифом і в ім'я святої дружби не поступались ані центом: «Не ображайся за наїзд, старий, — казали вони потім жертві, — хочеш, ми з тобою інтерв'ю зробимо?» — і жертва згоджувалась… Утворені кадрові пустоти, як у карстових печерах водою, наповнялися водянисто-зеленою молоддю, яка вже нічогісінько не знала й не тямила і з готовністю бралася за всяку заказуху; так звану суспільну проблематику, з мораллю й культурою включно, посідали коханки нафтових королів, силіконовогубі порнотелиці, яким усю програму під ключ готували їхні кріпацькі душі, — кралям лишалося тільки приїхати зачитати перед камерою готовий текст, а хлопці, що колись на початку дев'яностих власними силами, горбом піднімали були на собі, як дубові крокви, найгучніші медіа-проекти (згодом тихо, без гуркоту осілі в купу руїн, і довго ще з-під завалів видибали придавлені тіні та розлазилися по дарових фуршетах, щоб наїстися на день наперед…), — хлопці, які в 1990-му перли на собі з литовських друкарень пачки перших українських незалежних газет і діставали за те від міліції кийком по нирках, — наймалися, вбившись у ранні черевця й лисини, носити воду парламентарям — прес-секретарями до всяких політичних шреків, які перед пресухою громохким матом слали їх по мінералку, і ці козачки-водоноші невдовзі навчилися ходити з невідліпними юродивими посмішечками, що мали демонструвати їхню повну філософську невразливість на всю марноту марнот цього світу, буддізм в натурі, як казав Антоша, — із прискаленим оком, як шльондри не в міру балакучого клієнта, слухали, коли Гощинська їм щось бралася навертати про своїх героїв, — ніби вираховували подумки, які бабки за тим крутяться і кому скільки перепаде: в якийсь момент усі професійні теми раптом здохли, люди просто перестали всерйоз розмовляти про те, що роблять, бо ніхто вже нічого, крім бабла, всерйоз не робив. У якийсь момент — який, коли саме він настав? — раптом всім усе стало пофіґ: так, мов запущений колись вірус латентної хвороби, що підточувала їх ізсередини, зробив нарешті свою справу, і лишалося тільки констатувати rigor mortis[19]. Та ні, навіть і не rigor уже — в'язку, трясовинну масу, що підсисає звідусюди, куди не сахнешся, і відчуття, ніби на черговому бенкеті-фуршеті круг столів юрмляться з тарілками й келихами, навзаводи чавкаючи, брязкаючи посудом і якось у змиг ока п'яніючи (а багато хто й не тверезів уже ніколи!), не живі й цілком же, хай йому грець, успішні в цьому житті люди, — а трупи, розм'яклі до вже-текучої, кашоподібної консистенції, простягнеш руку — і зануришся по лікоть у липке, — це відчуття вдаряло їй у голову не раз і не двічі — в потилицю, в мозочок, жарким і пекучим, як вибух вийнятої з морозилки пляшки шампанського (або як постріл — прямо в потилицю, в гіпофіз, впертим у виямку між двома півкулями стволом). Десь невдовзі по Владиному похороні було — в ресторані, на якійсь урочистості, на тій фазі, коли столи оголюються брудним начинням, мокрі від поту офіціанти спотикаються, розляпуючи по паркету десерт, і розмови тратять зв'язність, розсипаючись на хаос самотніх монологів, якась постбальзаківського виду дама настирилась була говорити про Владу й раз у раз по-павичевому скрикувала, мов пилкою звискувала: «Не можу, не можу, не можу повірити, що вона мертва!», — і хтось із хлопів, у дупу п'яний, примирливо бевкнув на те густим, як у дзвін, відлунням: «Та хто з нас живий!..». Дарина запам'ятала, як її в ту мить пересмикнуло мерзлякуватим погребовим дрижачком — і одночасно запекло в потилиці розлитим вогнем, як від прострілу, вмить витверезивши, виштовхавши, як корка, на поверхню загального безладного гулу, мов під стелю винісши — звідки, відсторонено дивлячись на розвироване кишло людей і недоїдків, вона з забобонним жахом подумала: а таки ж правда, правду чувак сказав — живих тут нема, це вже потойбіччя.

Влада, звідки вона це знала? І цей ракурс, цю точку погляду з-під стелі?.. У неї була така картина, в «Секретах», називалася «Після вибуху»: погляд згори, в центрі — розхлюпаний світляний круг, як розкручена дзиґою багатоярусна люстра, мультиплікаційно розтріскана, так, як кола розходяться по воді, — Влада вічно боролася зі статикою, казала, що малярство старих майстрів уже містить у собі й анімацію, й кінематограф, і порівняно з ними в нас тільки побільшало техніки, зате поменшало уяви: ми розледащіли й забули, що самими лиш малярськими засобами можна віддати геть-чисто все, геть і звук, як віддав же був Пікассо в «Ґерніці» звук бомбьожки через померкле світло й розгойдані лампочки, — і Владі також дещо вдалося: її вогняний диск, наче злетіле з колісниці жахливого Бога Реклами багатоярусне колесо електричного сяйва, обертався з шаленою, злиплою в очу швидкістю, — а під ним, по гниличної барви полю, сипало з невидимої стелі, звідки дивився глядач, рясним чорноприслим конфеті людських фігурок, як рештками розбитого війська, — кожна з фірмовим пакетиком у руках, пакетики були зменшеними фотографіями, наклеєними на полотно, — Hugo Boss, MaxMara, Steilmann, Brioni, розсипна виставка торговельних брендів, критики злостиво коментували, що Матусевич написала «вибух у Метрограді» й мала б зажадати від усіх тих фірм гонорар за рекламу, але насправді вона написала війну — ту, котру ми щодень програвали, самі того не тямлячи, женучись на безбач по рудому гниличному полю, — а потім виявлялося, що то біжать уже тільки наші тіла. Що ми біжимо вже в потойбіччі. Десь по дорозі ми підірвалися на цьому полі, ми не знали, що воно заміноване, нам ніхто не сказав, — і ми бігли далі, засапано хекаючи, притискаючи до грудей наші бренди, наші квартири, наші мобілки й автомобілі, — і далі мали себе за живих, бо ніхто не сказав нам, що ми вже вмерли.

«Дуже багато смертей», — сказала їй Влада вві сні, з'явившись уже з тамтого боку, — і справді, ніби віко вибили в казковій бочці, і леґіон смертей вирвався на волю. Щось сталося зі смертю на рубежі століть, у ній зайшла переміна, довший час ніким не завважувана: як нова нота в оркестрі, що попервах сприймається за випадковий фальшивий звук, а далі, наростаючи, підкоряє собі цілу симфонію, ширилась і утверджувалась нова форма смерти — безпричинна. Доти заведено було вважати, що люди мруть від хвороб, від старости, від нещасного випадку, від чиєїсь руки, — що в такому поважному ділі, як уривання життя, конче присутня причина, і смерть поводилась досить чемно, аби щоразу віднаходити собі якісь претексти. А на рубежі століть вона раптом забила на будь-які правила, ніби з'їхала з глузду, — і поруч зі старими, все ще зрозумілими смертями дедалі зухваліше паношилася ця нова — божевільна смерть.

Молоді хлопці вмирали вві сні від зупинки серця, яке доти ніколи їм не боліло; молоді жінки безгучно тонули в малогабаритних ваннах, вкриті невичахлою піною; хтось, спіткнувшись, падав на вулиці — і вже не підводився. Ніби досить стало одного випадкового подмуху, одного легенького, необережного щутка пальцем, — і кілька жвавих, заклопотаних фігурок із пакетиками в руках завалювались із фантомною легкістю, як у комп'ютерній грі. Якось непомітно люди перестали вражатися на звістку, що однокласника, якого не стрічав кілька років, уже нема серед живих, що колеґа, якому зібрався нарешті повернути борг, уже давно на цвинтарі, — «О чорт, — подосадував раз Юрко, почувши, що його знайомий загинув, — а він же мені обіцяв репетитора для малої!». Смерть перестала бути подією — на неї реаґували так само, як коли б небіжчик виїхав за кордон на пеемже, і акуратно стирали з електронних записників уже-нечинні адреси: смерть більше не потребувала пояснень. Просто, в людях якось разом ослабла загальна прив'язка до життя, — ніби прогнили ниточки, що леда-хвилю могли перетертися. Ніби в усіх тих юрбах, які текли по вулицях, заповняли офіси й кав'ярні, супермаркети й стадіони, метро й аеропорти, вже не зосталося, в усіх сукупно, загальної суми життя, при якій на те, аби вирвати з нього фізично здорову людину, потрібне зусилля. Зусилля потрібні були радше на те, щоб утриматися при життю. А вже лишатися живим — таке й справді виходило одиницям.

Ви ні до чого нас не підготували! — хоче крикнути Дарина матері. Ви, рабське покоління, покірні дейдрімери з розплющеними очима, — що ви нам дали?.. На чорта він здався, увесь ваш досвід виживання, ваша ціложиттєва боротьба по чергах за кусень м'яса, за імпортні чоботи та малометражну з окремою від дітей спальнею, якщо єдине, чим ви зуміли нас озброїти, — це вірою в те, ніби ту сторінку перегорнуто, — затоптали, забули, і тепер буде вашим дітям щастя, бо ми собі можемо заробляти де хочемо й скільки схочемо, та ще й ніхто не візьме нас на облік у КҐБ за те, що говоримо українською? Більшого щастя понад те ви собі уявити не могли — і покірно закопали за нього своїх мертвих без всякої гідности, хіба що нишком поплакавши за ними в куточку, і навіть не навчили нас ними пишатися, — ви мовчки погодились визнати те, чого від вас, власне, й вимагалося, — що вони програли, тому що загинули, а виграли ті, хто лишився живий, з квартирами, дачами й Сочами, — по-нашому, успішний, це від вас ми успадкували цей вірус — зневагу до тих, хто опинивсь на узбіччі!.. Нічого, крім цього, ви не зуміли нам дати, нічогісінько, крім гордости за власний банківський рахунок і власну мордяку в телевізорі, — ви пустили нас у життя легкими, як порхавки, і ми почорніли й полопались, як тільки пішов на спад запас молодечих сил, — ви зарядили нас пустотою, а тепер ми заряджаємо нею наступне покоління.

Все це можна було б викрикнути сліпо, з натхненням ненависти, що прорвавшись чвиркає на кілька метрів, як роками набухаючий гнійник: ви, ви в усьому винуваті! — і яка ж це була би полегкість, знайти нарешті інстанцію, якій можна виставити рахунок! Але Дарина мовчить. Вона не годна випорснути на цю ковзку поверхню й помчати по ній із забиваючою дух легкістю серфінгіста, — Боже мій, скільки разів вона ставала свідком таких сцен між матерями й доньками, які страшні речі звіряла їй та сама Ірка Мочернюк, котра завжди казала про свою матір, що та каструвала батька, а матері, на пікові власних подружніх проблем, кричала, що все їхнє покоління треба було стерилізувати, як у Китаї, щоб вони ніколи не мали дітей, і Ірчина мати дзвонила Дарині й плакала по телефону, це оповідаючи, і просила повпливати на Ірочку, наче Дарочка з Ірочкою й далі ходили до одного класу й сиділи за одною партою, — але сама Дарина рішуче не годна щось такого проштовхнути крізь горло: не протискується. На відміну від своїх товаришок, вона більше не почуває за собою того права судити, яке почувала в дев'ятнадцять. І не тому, що звідтоді минуло двадцять років, — між батьками й дітьми нема терміну давности. А тому, що в її випадку, і вона ясно це тямить, такий суд був би несправедливим: її батьки все-таки дещо їй дали.

Їй пощастило — вона «сумасшедшая», і це в неї спадкове.

До вчорашнього дня вона й не підозрювала, наскільки, виявляється, сильний у ній інстинкт відпірности на зло — сильніший за всі бажання й потяги, за всі можливі спокуси. І що він не був би таким, якби її батько через нього не вмер. А мати його вибору не підтримала.

Неймовірно, але так воно й є.

Якусь, уже відсторонену, як до чужих, повагу викликає в ній тепер ця пара — Оля й Толя. Отолля. Стерта, розбита, знищена, — як казковий палац у ніжних горлично-сірих переливах інтер'єру, в візерунчастих тінях: паркет, світильники… Все зникло, нічого не лишилося — нічого такого, що можна помацати, показати по телевізору, нічого, чому можна скласти ціну в твердій валюті. Абсолютно незрозуміло, яким чином ця сила змогла перейти до неї. Вони навіть нічого такого їй у дитинстві прямо не казали, її батьки, — не наставляли, не напучували, як і її ровесникам батьки нечасто зважувалися зрадити щось поза рамками загальноприйнятного модусу вівенді (Ірці тільки в 1990-му розповіли, що її дід насправді загинув не на фронті, а в ГУЛАГу, а Влада згадувала не без іронії, як їй десь у восьмому класі Матусевич-старший нищечком шепнув, що він взагалі-то за соціалізм, але без Росії, тільки щоб вона ніде про це нікому нічичирк: за таке вже можна було й на зону загриміти, люди й за менше по сім років діставали!). Її, Даринині, батьки теж не були жодними дисидентами, і ні в яких підручниках ніколи про них не напишуть. Їм усього тільки стало сили чинити так, як вони вважали за правильне, — і сповна прийняти за те все, що в тій країні належалося прийняти, до смерти включно.

І якимось чином (яким?!) тої їхньої сили — тої, що здавалась такою марно розтраченою, бо ні на що видиме не перекладалася, — виявилось достатньо, щоб забезпечити їхній дитині запас міцности. Щоб в іншу добу, в іншій країні, напханій смертями, як бочка оселедцями, вона змогла лишитись живою.

Тому що це правда — вона жива, і цього в неї не однімуть.

Як там стариган Ніцше казав — все, що не вбиває, робить нас сильнішими? Та ні, мабуть-таки, не все. Але часом те, що нас убиває, робить сильнішими наших дітей.

От тільки своїх дітей їй ніколи не хотілося мати…

І тут вона раптом згадує — мало не ляскає себе по лобі, за перейнятою від Адьки звичкою, — перебиваючи плин маминого потішального монолога (якого й так — не слухала, відімкнулась: все про те, що «тепер» — не те, що «тоді», і що якось воно буде, бо ще ніколи не було так, щоб ніяк не було…), — згадує, з чиїх уст її недавно, цієї-таки осени вдряпнуло було оте недоречно-офіціозне «Анатоліївна», — аж чудно, як вона могла забути в мами спитати, геть викреслити матір із тої історії з есбеушним архівом, куди Адька ще кілька разів тицявся, і все намарно: справу тети Гелі все ніяк не могли знайти, а тепер уже що ж, тепер уже не варто й рипатися, раз кіна не буде? — чітко, боляче згадує, як із минулого життя, залитий вересневим сонцем ріг Золотоворітської й Рейтарської, їхній з Адькою перший наліт на ново-збудований архів СБУ, свою тодішню націленість на пошук, — і вражається з того, яка ж вона ще недавно була щаслива — і скільки в тій щасливій цілеспрямованості висипалося їй з поля зору непомічених подробиць, як камінців із-під копит розігнаній учвал іподромній конячці, аж ось він, камінець, — застряг у щілині розтріслого копита, не спинили б конячку — либонь, так і не згадала б…

— Мамо, вибач, я тебе переб'ю, — Ольга Федорівна послушно вмовкає. — Я в тебе все забуваю одну річ спитати. Тобі щось говорить таке ім'я — Бухалов?

У трубці й далі тихо.

— Мам? Альо, ти мене чуєш? Роз'єднали, чи що?

— Бу-уха-лов? — нарешті відгукується мама — дуже здивованим, молодим альтом: тим, що колись належав брюнетці в жовтогарячому платті. — Так звали нашого куратора. А ти звідки його знаєш?

— Якого куратора? — Дарині здається, що вона недочула: хіба в материні часи існувала така професія — куратор? Коли ні незалежних мистецьких виставок не було, ні ґалерейного руху, нічогісінько ж?..

— Від КҐБ, якого ж іще. Кожен радянський заклад мав у КҐБ свого куратора, така спеціальна посада в них була.

— А-а.

Що ж, де в чому часи таки змінилися, — раз змінилося значення слів.

— Бухалов, чи ти ба, — бурмоче мама. — Як же його звали, пожди-но, зараз згадаю…

— Не Павло Іванович?

— Точно! Павло Іванович, Пашенька наш. Він молодий був, молодший за мене, йому тоді, мабуть, ще й тридцяти не було, десь він уже після війни народився… Красавчик такий був!.. — у голосі мами проступає відсвіженим теж явно тодішній терпкий осуд, наче для гебіста бути «красавчиком» — то додаткова обтяжлива обставина: — Чорнявий, і очиська, як маслини… Йому б не в КҐБ, а в кіно зніматися, на Омара Шарифа був схожий… А ти звідки його знаєш?..

— В архіві есбеушному зустріла, по справі Адріянової бабусі. Очиська в нього й досі такі — як у арабського огиря. Він тобі привіт передавав.

— Дивись-но ти, не забув! — знов терпко дивується Ольга Федорівна. — То він тепер в архіві? Людей більше не пасе? — Вона вже оговталася, все одно що поправила обіруч, підпушивши пальцями, своє все ще пишне волосся, — є в неї такий жест, і Дарина його зараз мов навіч бачить: — Він зі мною все був співбесіди проводив, ще перед тим, як батька на психіатричну експертизу забрали, — щоб я, мовляв, на батька вплинула… Вчепився, як чорт в грішну душу. Колектив у музеї невеличкий, яка там у куратора могла бути робота, — ну, то він на мені й старався, заробляв свою зірочку… Раз я була визвірилась, бо вже сил неставало, — чого, кажу, ходите, чого мене мучите, мало що чоловіка зацькували, так ще й через вас мене начальство поїдом їсть, — а мені тоді директриса наша, ми її між собою Ельзою Кох звали, таке веселе життя була влаштувала, як у концтаборі: на десять хвилин, було, вискочиш із приміщення, біляшів на розі купити, — вже пиши пояснювальну! І так на кожному кроці. Просто виживала мене, щоб я не витримала й звільнилася, — злякалась, видно, чорної овечки в стаді… То він тоді ніби якось засоромився. Клявся, що дуже високої про мене думки і що дуже добрий рапорт про мене написав. Може, й не брехав, бо директриса десь після того вгамувалася, дала мені спокій… А він потім десь зник — перевели його кудись, уже, казали, інший був у нашого музею куратор, то той мене вже не чіпав, я його й не бачила… Думаю, що чимось проштрафився наш Пашенька, бо таки якийсь невеселий він ходив наостанці. Сказав мені, що хотів би, щоб його жінка так його захищала, як я Толю, — в маминому голосі, теж немов підпушеному зсередини, виразно чути нотки гордощів: може, думає Дарина, це й була їй найбільша підтримка за весь той час, коли вона лишилася сама?.. Ось такий-от, від Павла Івановича Бухалова поданий знак, що вона теж усе робить правильно?

— А чого ж їм від тебе було треба? Хіба батькові шили політику?

— Або їх розбереш, Дарусенько? Всюди влізти їм треба було, і все опоганити. Допитувався, чи «у вашего мужа склочний характер», — видно, матеріал збирав для психіатрів, це до мене вже аж потім дійшло… І щоб я батька вмовила забрати назад усі заяви — «разве ви нє хатітє жить спокойно»? Я сказала — вже ж що хочу, але ж я хочу ще й поважати свого чоловіка, і мій чоловік ніколи не погодиться на таке мерзенство — оклепати невинного, та ще й посмертно… То він так дивно на мене глипнув — «вот ви какая!..». Мені взагалі здається, — мама трошки бентежиться, — що я йому подобалась…


Дата добавления: 2015-08-03; просмотров: 154 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: ІНТЕРВ'Ю ДАРИНИ ГОЩИНСЬКОЇ З ВЛАДИСЛАВОЮ МАТУСЕВИЧ 2 страница | ІНТЕРВ'Ю ДАРИНИ ГОЩИНСЬКОЇ З ВЛАДИСЛАВОЮ МАТУСЕВИЧ 3 страница | ІНТЕРВ'Ю ДАРИНИ ГОЩИНСЬКОЇ З ВЛАДИСЛАВОЮ МАТУСЕВИЧ 4 страница | ЛЬВІВ. ЛИСТОПАД 1943 Р | КИЇВ. КВІТЕНЬ 2003 Р | ЧОРНИЙ ЛІС. ТРАВЕНЬ 1947 Р | ЗАЛ IV. ІЗ ЦИКЛУ «СЕКРЕТИ». ПІСЛЯ ВИБУХУ | АНКЕТА ВОЯКА УПА 1 страница | АНКЕТА ВОЯКА УПА 2 страница | АНКЕТА ВОЯКА УПА 3 страница |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
АНКЕТА ВОЯКА УПА 4 страница| АНКЕТА ВОЯКА УПА 6 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.013 сек.)