Київська Русь: теорії походження та основні етапи політичного розвитку

РОЗДАВАЛЬНИЙ МАТЕРІАЛ

З КУРСУ „ІСТОРІЯ УКРАЇНИ” НА ТЕМУ:

„Українські землі в добу середньовіччя

(ІХ – перша пол. ХVІІ ст.)”

для студентів І курсу

Затверджено на засіданні

кафедри філософії.

Протокол № 9 від 14.06.13.

Дніпропетровськ ДВНЗ УДХТУ 2014

Роздавальний матеріал з дисципліни „Історія України” на тему: „Українські землі в добу середньовіччя (ІХ – перша пол. ХVІІ ст.)” для студентів І курсу всіх напрямів підготовки / Укл. В.Л. Борисов. – Дніпропетровськ: ДВНЗ УДХТУ, 2014. – 15 с.

Укладач В.Л. Борисов, канд. іст. наук

Відповідальний за випуск А.Г. Чичков, канд. філос. наук

Навчальне видання

Роздавальний матеріал з дисципліни „Історія України” на тему: „Українські землі в добу середньовіччя (ІХ – перша пол. ХVІІ ст.)” для студентів І курсу всіх напрямів підготовки

Укладач БОРИСОВ Владислав Леонідович

Редактор Л.М. Тонкошкур

Коректор Л.Я. Гоцуцова

Підписано до друку 24.03.14. Формат 60×84 1/16. Друк ризограф. Папір ксерокс. Умов.-друк. арк. 0,71. Облік.-вид. арк. 0,75. Тираж 100 прим. Зам. № 157. Свідоцтво ДК № 303 від 27.12.2000.

ДВНЗ УДХТУ, 49005, м. Дніпропетровськ-5, просп. Гагаріна, 8.

Видавничо-поліграфічний комплекс ІнКомЦентру

ЗМІСТ

ВСТУП.. 3

1. Київська Русь: теорії походження та основні етапи політичного розвитку. 3

2. Експансія сусідніх держав і політичні зміни на українських землях у другій пол. ХІV – першій пол. ХVІІ ст. 7

3. Соціально-економічні процеси литовсько-польської доби. Структура станового суспільства 9

4. Церковне життя. Берестейська церковна унія та її наслідки для українського суспільства 11

Висновки. 14

Список рекомендованої літератури. 15

ВСТУП

Роздавальний матеріал призначено для студентів першого курсу всіх спеціальностей та форм навчання. Висвітлені в ньому питання входять до теми 1 «Вступ. Україна княжої доби (ІХ – перша пол. ХVІІ ст.)» та теми 2 «Литовсько-польський період в історії українського народу (ХІV – перша пол. ХVІІ ст.) з дисципліни «Історія України».

Нині в умовах існування незалежних держав України, Росії, Білорусі вивчення процесів становлення і політичного розвитку східнослов’янської держави Київська Русь, соціально-економічного та суспільного життя українського народу польсько-литовської доби є актуальним. Студент повинен добре орієнтуватися у фактичному матеріалі теми, уміти аналізувати політичні, соціально-економічні, національні процеси, що відбувалися на українських землях в означений історичний період, розуміти їх сутність та зв’язок із сучасністю.

Київська Русь: теорії походження та основні етапи політичного розвитку

У VII–VІII ст. виникають великі союзи східнослов’янських племен: у середній течії Дніпра мешкали поляни, на північному заході від них – древляни, у басейні Західного Бугу – дуліби, бужани і волиняни, на Південному Бузі та Дністрі – уличі та тиверці, по річках Десна, Сейм, Сула і Ворскла – сіверяни. Ці племінні союзи поривають з родоплемінним ладом та стають на шлях ранньофеодальної державності. Наприкінці V ст. центром формування держави у східних слов’ян стає місто Київ. У Повісті минулих літ згадується ім’я першого полянського князя Кия, на честь якого і було названо столицю князівства.

Питання походження держави Київська Русь і зараз залишається в історичній науці дискусійним. Дискусія розпочалася ще в ХVІІІ ст., коли в стінах Петербурзької академії наук німецькі за походженням історики Г. Байєр, Г. Міллер та А. Шльоцер запропонували концепцію норманізму, згідно з якою Київська Русь була утворенням скандинавів – норманів. Проти цієї концепції рішуче виступив відомий російський науковець Михайло Ломоносов, який вважав її недоказовою, посилаючись на літописний запис про заснування міста Києва полянським князем Києм.

Справді, у другій половині першого тисячоліття скандинавські племена виявили високу військово-політичну активність. Загони норманів-вікінгів нападали на землі Франції, Німеччини, Англії, Іспанії, Італії. Наймана дружина норманів – варанги (звідти походить руська назва норманів – варяги), служила візантійським імператорам. Як засвідчено в Повісті минулих літ, у 862 році до Новгорода було запрошено норманського князя Рюрика (можливо – Рерика Ютландського, який спочатку правив у Ладозі). Спираючись на цей факт, науковці-норманісти стверджували, що державність на Русь у ІХ ст. була принесена норманськими завойовниками. Скандинавське походження Рюрикової династії історично доведено, однак не слід перебільшувати ролі норманів (варягів) у східнослов’янському державотворенні. Однією з причин запрошення Рюрика з військовим загоном було намагання місцевого населення захистити торгівельний шлях «із варяг у греки», що зв’язував Північну Європу з Візантійською імперією і проходив землями східних слов’ян, від розбійних нападів інших варягів та кочовиків (хозарських племен).

У 879 році Рюрик помер, залишивши спадкоємцем малолітнього Ігоря, а регентом[1] при ньому – Олега[2]. У 882 році Олег захопив Київ і, вбивши місцевого князя Аскольда, проголосив князя Ігоря володарем новоутвореної держави – Київської Русі, а Київ – її столицею, «матір’ю міст руських». Отже, виникнення держави Київська Русь було наслідком геополітичних та соціально-економічних процесів, що відбувалися у Східноєвропейському регіоні в V–ІХ ст.

Перший етап політичного розвитку Київської Русі (882–980 рр.) означений правлінням князів Олега, Ігоря, княгині Ольги та її сина Святослава. У цей період Київська держава була ранньофеодальною монархією, у якій політична влада і власність на землю належали одній особі – Великому князю (монарху). Він наділяв землею бояр і дружинників за службу та контролював підлеглих, збирання податків, суд, охорону кордонів під час «полюддя» – щорічного збирання данини з удільних (місцевих) князів. Полюддя супроводжувалося грабіжництвом та свавіллям з боку князя та його дружини.

У 945 році під час повторного збирання данини древляни вбили князя Ігоря. Княгиня Ольга жорстоко помстилася за смерть свого чоловіка, зруйнувавши древлянську столицю, місто Іскоростень, та знищивши феодальну верхівку древлян, що сприяло укріпленню Рюрикової династії в державі. Під час свого правління (945–964 рр.) Ольга упорядкувала спосіб збирання і розміри щорічної данини з підвладних земель. У 946 році Ольга охрестилася, стимулювавши цим поширення християнства в Київській Русі.

За князювання Святослава (964–972 рр.) відбувається подальше піднесення і зміцнення Київської держави. Князь Святослав здійснив низку військових походів від Балкан до Каспійського моря. Він підкорив своїй владі в’ятичів, розгромив болгар, буртасів, Хозарський каганат. У 972 році Святослав загинув біля дніпровських порогів у сутичці з печенігами.

У 977 році розпочалася міжусобна боротьба між його синами – Олегом, Ярополком і Володимиром. Останній, спираючись на новгородські та варязькі загони, вийшов переможцем у війні за великокнязівський престол.

Другий етап політичного розвитку (980–1054 рр.) – період найбільшого піднесення та розквіту Київської держави. Він охоплює правління Володимира Великого (980–1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1019–1054 рр.). За князювання Володимира було завершено об’єднання східних слов’ян у складі Київської Русі. Володимир остаточно усунув від влади місцеві князівські династії, а на їх місце призначив своїх синів. За підтримки боярської аристократії Володимир позбувся варягів, спровадивши їх до Візантії.

У 988 році було офіційно запроваджено християнство на Русі, що сприяло завершенню політичного об’єднання східних слов’ян в єдину державну структуру. Завдяки новій релігії Русь увійшла до спільноти християнських народів та одержала доступ до культурних здобутків Візантії.

Після смерті Володимира між його синами спалахнула боротьба за владу, переміг у якій Ярослав. В 1019 році він посів великокнязівський престол. Однак до 1036 року Ярослав Мудрий[3] змушений був ділити владу з братом Мстиславом, який правив у Чернігові. Брати розділили Русь по Дніпру та домовилися про спільне правління – дуумвірат.

Князювання Ярослава Мудрого стало періодом найвищого розквіту Київської Русі. Кордони держави остаточно усталилися: вони простяглися від міста Юр’їв (сучасне – Тарту) у Прибалтиці до Чорного моря та міста Тмутаракань на півдні. Великий князь піклувався про розвиток освіти, науки, мистецтва. За Ярослава Мудрого було кодифіковано руське право. Він створив «Руську правду», що лягла в основу законодавства Київської держави ХІ–ХІІІ ст.

Третій етап (1054–1132 рр.) характеризується появою двох діаметрально протилежних і водночас пов’язаних між собою тенденцій: доцентрової та відцентрової, що пояснюється закономірностями подальшого розвитку феодальної власності на землю. Після смерті Ярослава Мудрого його сини (Ярославичі) утворили «тріумвірат» – спільне правління трьох братів: Ізяслава, Святослава і Всеволода. Тріумвірат (1054–1073 рр.) започаткував зміну форми правління – перехід від одноосібної монархії до федеративної. Важливим спільним документом тріумвірату стала «Правда Ярославичів» – загальноруський кодекс юридичних норм. Однак, з 1064 року виникають перші сутички за владу між Ярославичами та їхніми найближчими родичами. 1097 року в Любечі з’їзд князів виробив норми міжкнязівських відносин, що сприяло подоланню усобиць і забезпечувало на деякий час політичну єдність країни. Спадковим володінням певної князівської династії проголошувалася «отчина». Рішення з’їзду про закріплення земель-князівств за конкретними династіями сприяло економічному розвитку Русі, однак, посилювало відцентрові тенденції та послабило владу Великого князя. Часом останнього піднесення могутності Київської Русі стало правління Володимира Мономаха (1113–1125 рр.) і його сина Мстислава Великого (1125–1132 рр.).

На четвертому етапі (1132 – 1240 рр.) політичного розвитку закінчується ранньофеодальний період в історії Київської Русі і починається період феодальної роздробленості, під час якої Київ втрачає свою політичну значимість. У нових історичних умовах Київська Русь розпалася на 15 самостійних князівств, серед яких найважливішу роль відігравали Київське, Володимиро-Суздальське, Переяславське, Сіверське, Чернігівське, Галицько-Волинське, Полоцько-Мінське, Новгородська земля. Причинами занепаду Київської держави були міжусобні війни князів за владу, зростання феодальної «отчини» та панування натурального господарства, яке мало замкнений самодостатній характер. Все це значно послабило торгівельні зв’язки між князівствами і призвело до занепаду торговельного шляху «із варяг у греки». З середини ХІІ ст. посилюється натиск на Південноруські князівства з боку кочовиків – половців. У 1223 році недалеко від річки Калки тридцятитисячне монголо-татарське військо на чолі з ханами Джебе і Субедеєм розгромило союзну русько-половецьку рать. У 1237–1238 рр. монголо-татарські орди на чолі з ханом Батиєм[4] розгромили Північно-Східну Русь, у 1239 р. – Переяславщину та Чернігово-Сіверську землю. Восени 1240 р. Батий вирушив на Південну Русь. Після тривалої облоги монголо-татарські війська 6 грудня 1240 р. захопили Київ. Місто було пограбовано і спалено, а більшість населення загинуло під час бойових дій. У 1241 р. монголо-татари завдали удару по землях Галицько-Волинського князівства.

У середині ХІІІ ст. під час правління князя Данила Романовича (Галицького) починається піднесення Галицько-Волинського князівства. Князь завдав поразки угорським феодалам і лицарям Тевтонського ордена. У 50-х роках він намагався організувати спільний союз з європейськими правителями проти монголо-татарських загарбників. У 1253 р. Данило Галицький отримав від Римського папи титул короля. Однак ця подія не мала великих геополітичних наслідків для східноєвропейських країн – європейські феодали не забажали об’єднатися навколо слов’янського князя, антимонгольську коаліцію створено не було.

Дата добавления: 2015-08-05