Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Історія про мавп з паскудного острова

Читайте также:
  1. Бойко Ю.М. Українська та зарубіжна культура: історія становлення і розвитку культури стародавнього світу (курс лекцій). – Вінниця, 2001.
  2. Візитки: історія виникнення, види, правила користування
  3. Глава 47 Корабль до Драконьего острова
  4. Григорій Тютюнник // Історія української літератури: ХХ–поч. ХХІ ст.: навч. посіб. : у 3 т. [Текст] / за ред. В. І. Кузьменка. – К., 2014. – Т. 2. – С. 173–182.
  5. Дракон острова Комодо и «белый флаг» из озера Тунтинь
  6. Заселення балканського півострова.
  7. Змеи с лошадиной головой с острова Генри

 

Хоча до кав’ярні я зайшов за десять хвилин до призначеного часу, Нобору Ватая і Мальта Кано вже чекали мене за столом. В обідню пору відвідувачів було повно, однак Мальту я помітив відразу. Бо на світі мало хто сонячного літнього дня надіває червоний вініловий капелюшок. Напевне, це був той самий, в якому вона з’явилася на першу зустріч, якщо вона не колекціонує вінілових капелюшків однакової форми й кольору. Як і минулого разу, її одяг – полотняний жакет з короткими рукавами, бавовняна блузка з круглим вирізом – відзначався бездоганним смаком. І жакет, і блузка – білісінькі, без жодної складки. Ніяких прикрас і слідів гриму. І лише цей червоний капелюшок своїм фасоном і матеріалом зовсім не гармоніював з костюмом. Як тільки я підійшов до них, Мальта, ніби чекаючи мого приходу, зняла капелюшок і поклала на стіл. Поряд з ним лежала маленька сумочка із жовтої шкіри. Вона замовила якогось напою, схожого на тонік, але так його й не торкнулася, і він, залишений на самоті у великій склянці, даремно пускав маленькі бульбашки.

Нобору Ватая був у зелених сонячних окулярах. Коли я сів за стіл, він зняв їх, уважно оглянув скельця, а потім знову начепив на носа. Під його синьою спортивною курткою видніла новісінька біла теніска. Перед ним стояла склянка, наповнена чаєм з льодом, також майже не торкнута.

Я замовив кави й ковтнув холодної води.

Якийсь час ми мовчали. Здавалося, ніби Нобору Ватая навіть не помітив, що я прийшов. Щоб переконатися, що я не став прозорим, я поклав долоні на стіл і кілька разів поперевертав. Невдовзі підійшов офіціант, поставив переді мною чашку й налив кави. Коли він пішов, Мальта Кано тихенько, ніби перевіряючи мікрофон, кашлянула, однак нічого не сказала.

Першим розтулив рота Нобору Ватая:

– У мене обмаль часу, тож поговорімо якомога коротше й одвертіше.

Здавалось, ніби він звертається до цукорниці з нержавіючої сталі, що стояла посеред стола, а насправді, звісно, промовляв до мене. Просто цукорниця виявилася зручним предметом між нами, до якого він міг спрямувати свої слова.

– Про що говорити коротко й одверто? – спитав я напростець.

Нобору Ватая зняв нарешті окуляри й поклав на стіл, потім глянув мені в очі. Від нашої останньої зустрічі минуло понад три роки, але я не мав враження, що ми давно не бачилися. «Напевне, тому, що його обличчя іноді з’являлося в телевізорі й на сторінках часописів», – подумав я. Деякі види інформації залізають людям у голову й очі, як дим, незалежно від того, подобається вона їм чи ні.

Однак, опинившись перед ним так близько, я відразу помітив, як сильно змінилося його обличчя за цих три роки. Колишня болотна каламуть в його погляді відступила кудись углиб, а назовні вийшло щось завчене й штучне. Одним словом, Нобору Ватая надів на себе нову, майстерно зроблену маску, а можливо, й нову шкіру. Та незалежно від того, була це маска чи шкіра, мені – навіть мені – довелося визнати, що в цьому новому щось проглядала певна зваблива сила. «Таж я ніби дивлюся в телевізор!» – раптом подумав я. Він говорив і рухався так само, як це роблять люди на телевізійному екрані. Я завжди відчував, ніби між нами стояло скло: з одного боку перебував я, з іншого – він.

– Гадаю, ти розумієш, що розмова піде про Куміко, – сказав Нобору Ватая. – Про те, що тепер ви робитимете. Ти й Куміко.

– Що робитимемо? Можна конкретніше? – запитав я, взяв чашку й випив ковток.

Нобору Ватая витріщився на мене навдивовижу безвиразними очима.

– Якщо конкретніше, то річ у тому, що Куміко знайшла собі коханця, а тебе покинула. І я не думаю, що ти можеш вічно залишатися в теперішньому становищі. Через це всім погано.

– Знайшла коханця? – перепитав я.

– Почекайте‑почекайте! – втрутилася Мальта Кано. – Ватая‑сан, Окада‑сан, дотримуйтесь порядку в розмові, будь ласка.

– Нічого не розумію. Нема тут жодного порядку, – млявим голосом сказав Нобору Ватая. – Який порядок може бути в цій розмові?

– Нехай він першим висловиться, – звернувся я до Мальти. – А чергу потім установимо. Якщо таке можливе.

Злегка стиснувши губи, Мальта якийсь час дивилася на мене, а потім кивнула.

– Гаразд. Ватая‑сан, вам слово.

– Крім тебе, у Куміко є ще один чоловік. Вона пішла з ним. Це факт. А коли так, то ваше подальше подружнє життя втратило всякий сенс. На щастя, дітей у вас немає, а тому, враховуючи всі ці обставини, не доведеться вести переговори про компенсацію. Отже, справу вдасться залагодити швидко. Куміко досить виписатися з посімейного реєстру. Ти підпишеш документ, який підготовить адвокат, поставиш печатку – і на цьому кінець. Заздалегідь запевняю, що мої слова – це остаточне рішення всієї нашої родини.

Склавши руки на грудях, я трохи подумав над його словами й сказав:

– У мене є кілька запитань. По‑перше, звідки ви знаєте, що Куміко має коханця?

– Безпосередньо від неї, – відповів Нобору Ватая.

Не знаючи, що сказати, я поклав руки на стіл і мовчав. Трохи не вірилось, що Куміко відкрила свою особисту таємницю Нобору Ватая.

– Куміко подзвонила мені тиждень тому й сказала, що хоче поговорити, – вів далі Нобору Ватая. – Отож ми побачились і мали розмову. І тоді вона призналася, що зустрічається з одним чоловіком…

Уперше за останні дні мені захотілося закурити. Сигарет, звісно, я не мав, а тому натомість ковтнув кави і зі стуком поставив чашку на тарілочку.

– І пішла від тебе.

– Зрозуміло, – сказав я. – Можливо, все так і є, як ви кажете. Отже, у Куміко є коханець, і вона звернулася до вас за порадою. Не дуже віриться, але я не думаю, що ви навмисне брешете.

– Звичайно, не брешу, – сказав Нобору Ватая, і в кутиках його рота навіть зблиснула усмішка.

– І це все, що ви мені хотіли сказати? Куміко втекла з іншим, а тому я маю погодитися на розлучення з нею?

Ніби заощаджуючи сили, Нобору Ватая злегка кивнув.

– Гадаю, ти знаєш, що я був проти того, щоб Куміко виходила заміж за тебе. Однак я вважав, що це не моя справа, й тому відкрито не заперечував, але тепер шкодую, що не втрутився. – Він ковтнув води, обережно поставив склянку на стіл і вів далі: – Від першої нашої зустрічі я не мав жодної надії на те, що ти чогось у житті досягнеш. Я не побачив у тобі ніяких нахилів, що допомогли б тобі стати гідною людиною. Жодної іскри, жодного вогника. І я подумав: усе, до чого ти візьмешся, до кінця не доведеш. Так воно й сталося. Минуло шість років, як ви одружилися. І що ти робив увесь той час? Нічого. Звільнився з роботи і тільки ще більше ускладнив життя Куміко. Тепер ти без роботи, без планів на майбутнє, а в голові – якщо казати відверто – саме сміття.

Я досі ніяк не збагну, чому Куміко зійшлася з тобою. Можливо, її зацікавило те сміття у твоїй голові. Та врешті‑решт, сміття – це сміття. Одним словом, вона від самого початку помилилася. Звісно, і вона не безгрішна. Ще в дитинстві у неї траплялися всякі заскоки. Напевне, через це вона й захопилася тобою на певний час. Однак зараз цьому настав кінець. В усякому разі, треба якнайшвидше ставити крапку в цій справі. Про Куміко потурбуюсь я з батьками. А ти більше не втручайся. І не шукай її. Це тебе не стосується. Бо інакше наживеш зайвих клопотів. Почни нове життя десь‑інде. Так буде краще для всіх.

Щоб показати, що висловився до кінця, Нобору Ватая допив рештки води у склянці, покликав офіціанта й попросив його принести ще.

– Може, ще щось хочете сказати? – запитав я.

Нобору Ватая ледь‑ледь хитнув головою.

– Так що? – звернувся я до Мальти Кано. – В якому порядку піде ця розмова?

Добувши із сумочки маленький білий носовичок, Мальта витерла кутики губ. Потім підняла зі столу червоний вініловий капелюшок і накрила ним сумочку.

– Можливо, це приголомшить вас, Окада‑сан, – сказала вона. – Але, гадаю, ви зрозумієте, наскільки нам прикро казати про такі речі віч‑на‑віч.

Нобору Ватая зиркнув на годинника, ніби для того, щоб переконатися, що Земля все ще крутиться, а його дорогоцінний час марно витрачається.

– Ну гаразд, – вела далі Мальта. – Говоритиму відверто й коротко. Передусім скажу, що ваша дружина приходила до мене за порадою.

– За моїм посередництвом, – втрутився в розмову Нобору Ватая. – Куміко прийшла до мене поговорити про кота, і я обох познайомив.

– Це було до нашої зустрічі чи після? – запитав я у Мальти.

– До, – відповіла вона.

– Отже, якщо розставити все по порядку, то от що виходить, – сказав я, звертаючись до неї. – Куміко дізналася про вас через Ватая‑сана й прийшла порадитися щодо зниклого кота. Потім, приховавши з невідомої причини, що бачилася з вами, влаштувала нам зустріч у цьому самому місці. Так усе проходило?

– Приблизно так, – неохоче підтвердила Мальта Кано. – Спершу ми з вашою дружиною говорили тільки про розшуки кота. Але я відчувала, що в цьому приховується щось набагато глибше. А тому мені захотілось зустрітися з вами. Зустрітись і поговорити віч‑на‑віч. Після того виникла потреба ще раз побачитися з нею, щоб з’ясувати деякі чисто особисті обставини.

– І тоді вона вам розповіла, що має коханця?

– Загалом, так. Однак моє становище не дозволяє вдаватися в подробиці.

Я зітхнув. Користі від мого зітхання не було, але не зітхати я не міг.

– Значить, Куміко вже давно знається з цим чоловіком?

– Думаю, місяців два з половиною.

– Два з половиною місяці… – повторив я. – Чого ж це я за такий час нічого не помітив?

– Це тому, що ви, Окада‑сан, зовсім не сумнівалися у своїй дружині.

Я кивнув:

– Саме так. Ні разу не сумнівався. Я навіть не думав, що Куміко мене обманює. І зараз не можу повірити.

– І все‑таки здатність повністю вірити комусь – одна з прекрасних людських рис, – відзначила Мальта.

– Досить рідкісна здатність, – додав Нобору Ватая.

Підійшов офіціант і наповнив мою чашку кавою. За сусіднім столом голосно сміялася дівчина.

– Так, власне, про що наша розмова? – запитав я у Нобору Ватая. – Для чого ми втрьох тут зібралися? Щоб я погодився на розлучення з Куміко? Чи з якоюсь іншою, глибшою метою? У ваших словах начебто є логіка, але найважливіше залишається в тумані. Ви сказали, що Куміко пішла з іншим чоловіком. Але куди? Куди пішла і що робить? Сама чи з ним? Чому зі мною не зв’яжеться? Якщо в неї хтось є, то нічого не вдієш. Однак я ні в що не повірю, якщо не почую цього від Куміко. Адже це стосується лише нас обох. Ми самі повинні поговорити одне з одним і вирішити. А вам нема чого втручатися.

Нобору Ватая відсунув убік свій чай з льодом, якого так і не торкнувся.

– Ми прийшли сюди з повідомленням. Я попросив Кано‑сан піти зі мною. Бо подумав, що краще вести розмову при сторонній особі. Хто коханець Куміко і де вона зараз – не знаю. Вона доросла і може робити все, що їй до вподоби. Та якби я навіть знав, де вона перебуває, все одно не сказав би. А Куміко не дзвонить тобі, бо не хоче з тобою розмовляти.

– А про що вона з вами говорила? Наскільки я знаю, між вами немає особливої близькості.

– Ну, а якщо ж ти з Куміко був настільки близький, то чому вона спала з іншим?

Мальта Кано тихо кашлянула.

– Куміко сказала, що підтримує стосунки з іншим чоловіком і хоче почати життя з чистого аркуша. Я порадив їй розлучитися з тобою. І вона обіцяла подумати, – повідомив Нобору Ватая.

– І це все? – спитав я.

– А що ще може бути?

– Нічого не розумію, – сказав я. – Чесно кажучи, не думаю, що Куміко приходила до вас з такою важливою справою. Вибачте за відвертість, але навряд чи вона з вами радилася б. Сама б усе вирішила або ж поговорила безпосередньо зі мною. Можливо, йшлося про щось інше? І з цією метою вам обом довелось поговорити віч‑на‑віч?

На губах Нобору Ватая блимнула усмішка – слабка й холодна, як молодий місяць на досвітньому небі.

– От що означає «самому вибовкати правду», – сказав він тихо, але зрозуміло.

– Самому вибовкати правду… – повторив я, ніби випробовуючи ці слова.

– Саме так. Дружина наставила тобі роги й, на додачу, пішла з дому, а ти хочеш звалити вину на інших. Нечувана дурість! Знаєш, я прийшов сюди не для власної розваги, а з необхідності. Для мене це даремна трата часу.

Він замовк, і за нашим столом запала глибока тиша.

– Ви чули історію про мавп з паскудного острова? – запитав я Нобору Ватая. Той байдуже хитнув головою. – Десь, надзвичайно далеко звідси, лежить паскудний острів. Острів без назви. Бо він її не вартий. Паскудний острів надзвичайно паскудної форми. На ньому ростуть кокосові пальми паскудного вигляду, що родять кокоси з паскудним запахом. Там живуть паскудні мавпи, яким подобається їсти кокоси з паскудним запахом. Їхні паскудні кізяки падають на землю і перетворюються у паскудний ґрунт, з якого виростають ще паскудніші кокосові пальми. Виходить ось такий кругообіг.

Я допив каву й вів далі:

– Дивлячись на вас, я раптом згадав історію про цей паскудний острів. І ось що я хочу сказати: деякі види паскудства, болотної каламуті і мороку самі по собі швидко розмножуються за власним циклом, і на певному етапі ніхто вже не може їх зупинити. Навіть якщо цього хочуть зацікавлені особи.

Обличчя Нобору Ватая нічого не виражало. Усмішка зникла, але я не помітив і тіні роздратування. І тільки між бровами залягла маленька зморшка, однак я не міг пригадати, була вона там раніше чи ні.

– Так‑от, – вів я далі, – мені добре відомо, яка насправді ви людина. Кажете, що я – сміття. Думаєте, що мене легко розчавите, якщо захочете. Однак не все так просто. Можливо, з вашого погляду я – сміття. Та я не такий дурний, як ви вважаєте. Я добре знаю, що у вас під маскою, приготовленою для лискучого телевізійного екрана. Знаю вашу таємницю. І Куміко знає. Як захочу – зможу розкрити. Щоб люди знали. Зумію, хоча, напевне, це забере багато часу. Можливо, я – нікчемна людина, але, принаймні, не мішок з піском. Я – жива людина. І якщо мене хтось ударить – дам здачі. Раджу це запам’ятати.

Нічого не кажучи, Нобору Ватая не відвертав від мене своїх очей на безвиразному обличчі, що нагадувало кам’яну брилу, повислу в повітрі. Майже все, що я сказав, було блефом. Жодної його таємниці я не знав. Я здогадувався, що ця людина має якийсь великий ґандж, але чогось конкретного дізнатися не міг. Однак мої слова, видно, щось у ньому зачепили. Я виразно прочитав це на його обличчі. На відміну від того, що завжди робив з опонентами під час телевізійних дебатів, він не насміхався з моїх тверджень, не прискіпувався до слів, не намагався захопити зненацька, а сидів мовчки, майже не ворушачись.

Та невдовзі з обличчям Нобору Ватая почало відбуватися щось дивне. Воно поволі червоніло, набираючи неприродного кольору. То тут, то там на блідому тлі проступали яскраво‑червоні й тьмяно‑червоні плями, викликаючи в моїй уяві образ осіннього лісу, розфарбованого мазками безладно перемішаних листяних і вічнозелених дерев.

Так і не сказавши ні слова, Нобору Ватая встав, добув з кишені сонячні окуляри і начепив на носа. Незвична строкатість не сходила з його обличчя і, здавалось, прилипла до нього назавжди. Мальта Кано мовчки застигла на своєму стільці. Я вдав, що мені все це байдуже. Нобору Ватая хотів щось сказати, але врешті‑решт, видно, передумав, відступив від стола й вийшов з кав’ярні.

 

Коли він пішов, ми з Мальтою Кано якийсь час мовчали. Я почувався страшно втомленим. Підійшов офіціант і запитав, чи не хочу я ще кави. Я відповів, що ні. Мальта взяла зі стола свій червоний капелюшок і хвилини дві‑три його уважно розглядала, а потім переклала на сусідній стілець.

У роті відчувалася якась гіркота. Щоб усунути її, я випив води, але гіркота не пропала.

Незабаром Мальта розтулила рот:

– Іноді почуттям треба давати вихід. Бо інакше внутрішня течія застоїться. От ви щойно висловили те, що хотіли, й, напевне, вам полегшало, правда?

– Трохи, – відповів я. – Та все одно нічого так і не вирішено. І нічого не закінчено.

– Ви не любите Ватая‑сана?

– Щоразу, коли я з ним розмовляю, відчуваю страшну душевну порожнечу. Усі навколишні предмети втрачають свою суть, усе здається беззмістовним. Чому так стається – точно пояснити не можу. І через це я іноді кажу і роблю таке, що мені не властиве. А після того почуваюся гидко. Як я радів би, коли б його більше не побачив!

Мальта Кано кілька разів похитала головою.

– На жаль, вам ще не раз доведеться з ним зустрічатися. Уникнути цього неможливо.

«Напевне, вона має рацію, – подумав я. – Мабуть, з таким чоловіком не так просто порвати зв’язок».

Я взяв зі столу склянку й випив ще ковток води. «Звідки цей неприємний присмак?» – подумав я.

– До речі, я хотів би вас запитати тільки одну річ. Ви стоїте на моєму боці чи Нобору Ватая?

Мальта Кано сперлася ліктями на стіл і піднесла до обличчя долоні.

– Ні на чиєму, – відповіла вона. – Бо в цій справі немає боків. Вони просто не існують. Тут немає ні верху, ні низу, правого й лівого боку, лиця і звороту.

– Така відповідь ніби взята з діалогів дзен‑буддійських монахів. Як система мислення, звичайно, цікава, але по суті нічого не пояснює.

Вона кивнула і розтулила сантиметрів на п’ять долоні перед обличчям так, що я їх побачив. Вони були маленькі, гарної форми.

– Я розумію, що мої слова не мають особливого змісту. І я не ображаюсь, що ви сердитеся. Та навіть якби я вас у чомусь наставляла, це не принесло б користі, а навпаки – обернулося б шкодою. Ви мусите досягти свого власними силами.

– Як у серіалі «Wild Kingdom»,[35]– сказав я, усміхаючись. – Тебе вдарили – давай здачі.

– Саме так, – відповіла Мальта Кано.

Після того вона обережно, ніби забирала речі небіжчика, узяла сумку і наділа на голову свій червоний вініловий капелюшок. І тоді мене охопило дивне, але виразне відчуття, немовби час добіг кінця.

 

Коли Мальта Кано пішла, я довго сидів на самоті, ні про що не думаючи. Не знав, куди йти і що робити, якщо встану з‑за стола. Але ж я не міг вічно стовбичити в кав’ярні. Хвилин через двадцять я розплатився за трьох і вийшов надвір.

 


Дата добавления: 2015-07-26; просмотров: 120 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Птах, нездатний літати, й висохлий колодязь | Про Куміко Окаду й Нобору Ватая | На сцену виходить Крита Кано | Роздуми про різновиди болю | Дослідження Мей Касахари про перуки | Посланець з дарунком на пам'ять | Туалетна вода | Довга розповідь лейтенанта Мамії | Довга розповідь лейтенанта Мамії | Апетит у літературі |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Розділ без жодних добрих новин| Повія в думках

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.016 сек.)