Образованность знання в vi х вв.

Епоха краху античної рабовла дельческой цивілізації і становлення феодальних суспільно-економічних відносин в Європі супроводилася в період інтелектуальної варваризацией суспільства, що розглядається. Відживала свій час стара система образованности, а нова ще не з'явилася. Численні суспільні школи в західних провінціях колишньої Римської імперії до середини VI в. утримувалися лише в Італії. Тільки тут, головним чином в церковних установах, ще знали класичну латинь, в той час як в Галін, Іспанії і інших провінціях як народна маса, так і верхи суспільства користувалися тільки народною («вульгарної») латинню. Назване сторіччя історики середньовічної культури розглядають як крайня межа падіння, деградації класичної культури античного світу. Навіть Священне писання частіше використовувалося тоді в формі спрощених розповідей і витягання.

Однак повільно і поступово народжувалася нова система образованности і культури. У світлі вищевикладеного повинне бути абсолютно зрозумілим, що ця система виникала в прямому зв'язку з церквою і в повній залежності від неї. Римсько-католицька церква в період, що розглядається стала в країнах Західної (і в деяких країнах Східної) Європи основною зв'язуючою ланкою між античною культурою, що зникала і феодально-середньовічної, що народжувалася. Ланка ця визначалася головним чином тим, що духовенство, як підкреслив Енгельс, захопило монополію «на інтелектуальну освіту» [I, т. 7, з. 360].

Такого роду монополія здійснювалася передусім в монастирях і монастирських школах. Деякі з монастирів, наприклад монастир в Віварії, заснований Кассиодором, іншому Боеция, став одним з самих активних вогнищ, в якому збиралися і переписувалися різні твори античної культури, що розходилися потім в інші місця і країни Західної Європи. Монастирські школи готували священослужитель. Більш високий клас шкіл, також що готували священослужитель, являли собою так звані єпіскопські школи, що почали з'являтися приблизно з VIII в. У їх діяльності брав участь єпіскоп і наближені до нього духовні особи, а, так би мовити, повсякденне навчання здійснювали спеціально підготовлені вчителя (таз»51г1). Зрозуміло, і тут готували священослужитель.

Що ж до змісту навчання у всіх цих школах, то його перший рівень складало світське знання, а другу, вищу, теологія. Світським знанням називалися ті сім «вільних мистецтв», які склалися в пізній античності і про яких була мова вище. Але в порівнянні з римською епохою зміст цих мистецтв був значно урізаний і, можна сказати, деформовано, оскільки цей зміст пристосовувався до виконання релігійно-церковних і богословських функцій. Граматика зводилася до вивчення правил латинської мови, мови Священного писання (на латинському Заході) і церковної служби. Риторика була зведена церквою до уміння складання проповідей, а потім і до уміння складання різних документів. Про діалектику як завершальне мистецтво тривия ми скажемо трохи нижче. Арифметика, необхідна для елементарного рахунку, отримувала також функцію містичного тлумачення чисел, що зустрічаються в Священному писанні. Геометрія включала в себе деякі, часом вельми фантастичні відомості відносно різних країн і земель, а також і їх народів, що населяли. Музика цілком була зведена до мистецтва організації церковного співу. Астрономія стала предметом, за допомогою якого можна було передусім визначати терміни настання християнських свят.

У епоху раннього західноєвропейського середньовіччя, що розглядається, епоху глибокого занепаду образованности і культури, все ж виділяється один порівняно невеликий період, що характеризувався значним для тієї епохи культурним підйомом, що торкнувся, правда, лише самих верхів суспільства. Початок цього періоду співпав з правлінням Карла Великого. Переважно адміністративні інтереси його величезної держави вимагали значного збільшення числа грамотних людей. У цих цілях у знову организуемые монастирські і єпіскопські школи стали прийматися учні, що не належали до духовних кіл і що не призначалися надалі до церковної діяльності. У цих школах стали приділяти більшу увагу вивченню «семи вільних мистецтв». У монастирських скрипториях посилилася переписка античних рукописів (, що збереглися основна маса трудів античних авторів дійшла до нас в рукописах, що відносяться до кінця VIII IX вв.).

Інтенсифікації інтелектуальної атмосфери при дворі Карла вельми сприяло приваблення ним сюди з різних країн Європи ряду так рідких тоді представників образованности і ерудиції. Вони утворили при дворі Карла (за участю самого імператора, хоч і безграмотного, але вельми що шанував знання і образованность) щось на зразок літературного гуртка, в якому читалися і тлумачилися вироблення не тільки церковних, але і дохристиянських, античних авторів. Цей гурток отримав навіть гучну назву «Академії». Вона стала як би центром «освітнього» рушення. Її діяльність (як і все це рушення) багатьма істориками середньовіччя іменується Каролінгським Відродженням, історичне значення якого полягає в тому, що воно зберегло і певною мірою переробило елементи культури, що заповідалися пізньою античністю. Але загалом це рушення виявилося нетривалим. Після смерті Карла Великого, приблизно до середини IX у., воно завмерло. Для більше за стійкий і тривалий культурний підйом тоді не дозріли ще соціально-економічні передумови. Школи, засновані при прямому сприянні імператора і що приймали в свої стіни світських учнів, знов перетворилися в чисто церковні учбові заклади, що готували тільки священослужитель.

Вельми типовою для самого раннього середньовіччя стала позиція тата Григорія I (що іменується також Великим). Суть цієї позиції перебувала в формулюванні програми «християнської мудрості». Виражаючи епоху глибокої варваризации духовної культури, що наступила тоді, майже повного зникнення з неї науково-філософських інтересів античності, Григорій закликав в своїх посланнях до католицьких єпіскопів до того, щоб діяльність їх як духовних пастирів обмежувалася рамками віровчення і богословия. Він засуджував і навіть клеймив всякий інтерес до світського знання, особливо якщо цей інтерес носив самодовлеющий характер, не пов'язаний з положеннями християнського віровчення і зміцненням їх. У своїх листах до полуварварским королів Григорій прагнув укріпити теократичні домагання папства. Якщо для Августіна «божий град» в оточенні «земного царства» був слабо локалізований і ще недостатньо організований, то для Григорія I, що спирався на дану ідею «Вчителя Заходу», «божий град» ототожнювався із западнохристианской церквою, що формувалася. У його уявленні і політиці ця централізована сила була значно більш високою і цінною, чим аморфна феодальна державність.

Хоч переконання і наполягання Григорія чітко виражали офіційну позицію керівництва римсько-католицької церкви по відношенню до світського знання, позицію, що зберігала свою силу в подальші віки західноєвропейського середньовіччя, життя розвивалося своєю чергою і вимагало розвитку знання. Сама церква була вимушена відкривати школи, в діяльності яких приділялася певна увага і світському знанню. Ще більше в ньому була зацікавлена феодальна державність, що формувалася. У цих умовах природно поява деяких, звичайно служителів церкви, що належали до числа, видатних представників світського знання. Характер епохи не дозволяв їм розвивати світське знання в його «чистому» вигляді, а примушував так чи інакше пов'язувати його з християнським віровченням, Причому в епоху, що розглядається неможливо говорити про виникнення якогось нового знання. Мова може йти тільки про збереження і систематизацію тих елементів світського знання, які дійшли від античності.

Одним з перших систематизаторов такого роду став Ісидор Севільський (560 636), єпіскоп значного на ті часи іспанського міста Толедо (той самий єпіскоп, якому були згодом приписані згадані вище папські «Декреталії»). При дворі толедских єпіскопів зібралася горстка освічених людей. У числі творів, написаних Ісидором, були «Про порядок витворів», «Про природу віщу», а також двадцять книг «Початку, або Етимологія». У перших книгах останнього труда його автор, спираючись на Боеция, Кассиодора і інших позднеантичных авторів, дає огляд семи вільних мистецтв. У зв'язку з цим в труді Ісидор а міститься немало відомостей з області зоології, медицини, географії, а також літератури і права. Всесвіт представляється йому обмеженої як в просторі, так і у часі, вона створена богом всього декілька тисяч років. Але особливо цікава і показова методологічна межа твору Ісидора, відображена в самому його назві. Автор переконаний, що суть речі може бути виведена з самого її назви, яка, таким чином, виражає її природу, а не виникає довільно. Це наївне переконання (аналогічне якому зустрічалося і в античній думці) довго зберігало свою силу в середньовічному мировоззрении.-/Проте в «Етимології» самого Ісидора зустрічається вельми цікава думка про те, що слово «чоловік» (homo) показує його походження із «землі» (humus).

Монастирі і монастирські школи Ірландії, майже не порушеної спустошливими набігами варварських народів, стали важливими в ту епоху центрами передачі знання від античності до середньовіччя. Місіонерська і «просвітницька» діяльність ірландських ченців і взагалі духовних осіб розповсюджувалася на Брітанію і навіть на континент. У Брітанії виникли свої школи. Одна з самих значних існувала в Ярроу (на півночі Англії). Тут викладав Біда Високоповажний (672 735), автор багатьох теологических творів, а також труда «Про природу віщу». Ця книга Біди спиралася на «Етимології» Ісидора, але містила також ряд космографических і метеорологічних відомостей, черпаних у античних авторів (зокрема, у Плінія). Книга Біди стала важливим джерелом раннесредневековой ученості в школах Західної Європи.

Іншою значною школою раннесредневековой Брітанії стала школа в Йорке. У кінці восьмого сторіччя його очолював знаменитий Алкуїн (ок. 735 804), якого потім Карл Великий запросив до свого двора, де він і очолив «Академію» (а також навчав самого Карла і його дітей). У самому кінці свого життя Алкуїн заснував школу при Турськом монастирі у Франції, помітну роль, що зіграла в поширенні тут образованности.

Під час своєї викладацької діяльності в придворній школі Алкуїн написав дидактичне керівництво по граматиці і риториці, які були частково орієнтовані на античні зразки. Але з точки зору розвитку середньовічної філософії в Західній Європі велику роль зіграли два інших труди Алкуїна: «Про розум душі» перший західноєвропейський твір по середньовічній психології, але ще важливіше друге «Діалектика».

Значення останнього твору Алкуїна полягає в тому, що його автор уперше в історії раннесредневековой образованности виділив діалектику з числа інших вільних мистецтв. Алкуин бачив в ній головне інтелектуальне мистецтво, за допомогою якого можна систематизувати численні питання віри. Разом з тим діалектика в розумінні Алкуїна не тільки логіка як мистецтво формально правильного мислення. Її значення більш широке, оскільки вона застосовує поняття людського розуму до всієї сфери божественного буття.

З даного твору Алкуїна можна починати історію схоластичної філософії в Західній Європі, оскільки суть її, як побачимо, полягає в прагненні до тієї або іншої раціоналізації положень християнського віровчення. Алкуин, в суті, ототожнював діалектику з філософією, оголошуючи її дослідженням природних речей, а також пізнанням людських і божественних речей, якщо человк в стані їх зрозуміти. Але, по суті, все знання сконцентроване для Алкуїна в Священному писанні. Старозавітна книга буття дає все знання відносно природи і світобудови; всі морально-етичні питання людського життя вирішуються в інших книгах і в Євангеліє.

Дата добавления: 2015-07-24