X. Ґелаґетса і мескаль

Як бачите, у цій книзі дуже багато нових слів, особливо у назвах розділів. Щоразу мені доводиться їх пояснювати. Хоча вам воно, думаю, не зашкодить. Ну, хоча б для загального розвитку.

Отож, Ґелаґетса (ісп. Guelagetza) – це щорічний фестиваль народних мексиканських танців, який проводиться наприкінці липня в Оахаці і на який збираються танцювальні колективи замалим не з усіх штатів південної Мексики. Сучасна Ґелаґетса – грандіозне цілоденне шоу, яке супроводжується народними гуляннями, ігрищами тощо. Кількома словами, Ґелаґетса – це справжня мексиканська краса, витончена грація, пристрасть, динамічність, запальність і т. д. і т. п.

Мескаль (ісп. mezcal) – це міцний алкогольний напій, який приготовляють із забродженого соку голубої агави. Мескаль виготовляють лише в Оахаці. Його величають старшим братом текіли. Інакше кажучи, мескаль – це… Та стривайте, самі все побачите.

* * *

Податися на Ґелаґетсу – то була ідея Кена та Рейчел. Відверто кажучи, до нашої з техасцями зустрічі я навіть не здогадувався про існування якоїсь там Ґелаґетси. Але за цілий день в Монте Албані і за два дні в Оахаці вони буквально виїли мені мозок своїми захопленими розповідями про танцювальний фестиваль. Врешті‑решт і я, і голландці зрозуміли, що коли ми не потрапимо на це дійство, то просто ґиґнемося з горя, а оскільки ніхто з нас помирати не збирався, ми вирішили таки піти туди укупі з Кеном та Рейчел. Проблема полягала в тому, що Ґелаґетса починалась завтра і зайвих квитків, зрозуміло, більше не було.

– Мексика – не Європа, – спокійно роздумував я. – Я не вірю, що завтра біля входу не буде жодного перекупника з притриманими білетами. Якщо той фестиваль справді такий класний, як ви оце кажете, я згоден переплатити і піти.

– Ми теж! – закивали головами Пітер з Марією.

На тому й порішили: з самого ранку почвалати до фестивального майданчика і спробувати розжитися там на квитки.

Виявилося, я мав рацію. Тільки‑но ми припленталися до відкритої круглої сцени, оточеної амфітеатром простих бетонних лав, між якими майоріли на слабому вітрі мексиканські прапорці, не встигли надати своїм лицям опецькуватого вигляду (мовляв, отакі‑от ми йолопи, не купили зарані білетів), як до нас надбігло відразу кілька жіночок шельмувато‑розбійницької зовнішності.

– Квитки? Які квитки? Немає у нас ніяких квитків! – лементували вони, бризкаючи слиною, а потім проказували тихше і крізь міцно стиснуті зуби: – Шістдесят баксів…

Поторгувавшись, ми зійшлися на ціні сорок доларів за квиток і купили три штуки, а хапкі жіночки подріботіли далі, на все горло гарикаючи:

– Та ви що? Які квитки? Та нема у нас ніяких квитків!

Отак ми пробралися на Ґелаґетсу.

Сонце пражило нещадно. При вході до амфітеатру милолиці дівчатка роздавали простецькі солом’яні брилі з емблемою фестивалю. Оскільки Пітер та Марія головних уборів не мали, а я свій фасонистий ковбойський капелюх загубів у Мехіко на згадку про себе та Україну, ми прихопили собі по фестивальному головному убору: фасад кожного бриля прикрашав напис «Guelagetza 2008», а позаду тріпалися скромні зав’язки, щоб можна було легко зорієнтуватися, де зад, а де перед.

Коли ми ступили на майданчик, люду набилось уже чимало, однак нам пощастило всістись недалеко від танцювального майданчика. За нами валом валив розбурханий та веселий натовп мексиканців, потроху розтікаючись і всідаючись на лавах. Останнім з якогось бокового входу, оточений тісним табунцем жилавих охоронців, випірнув губернатор Оахаки і пройшов до спеціально влаштованої ложі.

Незабаром почалось саме дійство. Простір тріщав і розколювався від оглушливої музики, сцена пашіла багатством убранства, вишукані танцівниці гицали, стрибали, вихилялись і стріляли гарпунними позирками зі сцени. Перед кожним номером танцівники піднесено і патетично переказували, звідки вони приїхали, яка там у них гарна земля, врожаї та люди, а потім підносили губернаторові кошики з дарами. Навіть під час номерів окремі танцівники чи танцівниці викрикували зі сцени всілякі дотепи.

Нам з голландцями неймовірно поталанило. Поряд з нами вмостився хлопчина років дванадцяти, який на диво гарно володів англійською. Я навіть гадки не мав, звідки такий міг узятися в країні, де люди не розуміли навіть англійських матюків, хіба… може, відвідував яку‑небудь спецшколу? Хлоп’яга першим обізвався до нас, певне, зачувши, що наша брава компанія варнякає між собою тільки англійською, і запропонував себе в ролі безкоштовного тлумача. Він охоче перекладав для нас жарти, які долітали зі сцени, а у перервах навіть переповідав історії походження окремих танків. Звали малого Енріке.

Мексиканські звичаї вимагають, щоб танцюристи не лише розважали публіку своїми хитромудрими па, а й частували її після кожного номера. Щоразу після завершення чергового хороводу, його учасники хапали до рук чималі кошелі й подавалися вздовж краю сцени, кидаючи у натовп різноманітні дарунки. За презенти правили маленькі мішечки з кавою, крихітні, всього два пальці завтовшки, пляшечки мескалю, консервовані сливки в пакетиках, а ще тістечка, цукерки, плоди ківі, манго, а іноді навіть банани.

Мені той звичай вельми припав до душі. Та й кому, скажіть, він не сподобався б? По‑перше, це було весело. Після кожного танцю люди підхоплювалися з місць, горлали, пристрибували, вимахували капелюхами, коротше, чого тільки не виробляли, випрошуючи дармові бакшиші. По‑друге, це не дозволяло публіці засиджуватися й куняти під тропічним сонцем. Кожен новий гурт метав юрбі нові подачки, і ніхто не знав, яким буде наступний дарунок. По‑третє, будь‑хто з глядачів мав можливість відхопити собі подарунок, хай навіть якийсь дріб’язок, а потім вихвалятися ним перед менш удачливими сусідами по лаві.

Чомусь так склалося, що отими «менш удачливими сусідами» стали я, Пітер та Марія. Ми всі, включно з нею, були щонайменше на півголови вищими за найвищого на Ґелаґетсі мексиканця, ми однозначно мали найдовші руки і найсвітліші шевелюри в усьому натовпі, одначе стирчали там, мов зачакловані, і не могли нічого вхопити до рук. Хоч як ми скакали, як не махали солом’яними капелюхами, привертаючи увагу розкидачів подарунків, – нічого не допомагало. Фортуна не хотіла залітати в наші брилі.

Щоразу, всідаючись на лавку з порожніми руками, Марія примовляла:

– Значить, впіймаємо щось наступного разу.

І що ви думаєте? Таки впіймали…

Передостанній танець виглядав як ефектний хоровод у виконанні сорока добірних мексиканських красунь. Вони усі були вдягнуті в однотипного покрою одяг, проте кожен костюм відрізнявся кольором та візерунком. Танок вирізнявся ще й тим, що дівчата танцювали з ананасами: кожна дівуля всадовила шкарубкий плід собі на плече і акуратно притримувала його рукою. Отож, сорок файних дівчат – сорок штук хороших пузатих ананасів.

Для того, щоб краще орієнтуватися в майбутніх подіях, ви мусите знати дислокацію кожного з нас у глядацькій ніші. Отже, розсілись ми на лаві в такому порядку: скраю біля проходу батько Енріке, ліворуч від нього сам хлопчина, потім в самому центрі я, за мною Пітер, і нарешті – Марія. Кен та Рейчел, позаяк вони пройшли на фестиваль раніше від нашого тріо, сиділи на іншій лаві двома рядами ближче до майданчика.

А тепер, увага знову на сцену. Дівулі були, як то кажуть, кров з молоком, очей не відведеш. Уже добрих п’ять хвилин вони запекло та імпульсивно гицали на майданчику. Кілька разів танцівниці знімали ананаси з плеч, підіймали їх над головами на витягнутих руках і енергійно махали в повітрі. По‑моєму, саме це невигадливе па навіяло перші нехороші здогадки. Першою занервувала Марія (не дарма, мабуть, кажуть, що у жінок краще від чоловіків розвинута інтуїція). Пильно слідкуючи за сценою, голландка гарячково смикнула Пітера за руку:

– Слухай, Піте, сподіваюсь, вони не кидатимуться ананасами після закінчення танцю? – прошепотіла білявка.

– Звичайно ні, люба! Ти що, це ж небезпечно! – переконано заперечив Пітер.

Хвилинна пауза.

– Максе… Чуєш, Максе… – Пітер штрикнув мене ліктем під бік. – Ти ж не думаєш, що вони кидатимуть нам ті ананаси? – голландець не спускав очей з танцівниць.

– Не думаю, – авторитетно відказав я, так само дивлячись на сцену. – Це було б божевіллям.

Знову пауза.

– Енріке… – тихенько гукнув я, не повертаючись до хлопця.

– Га?

– Правда, вони не жбурлятимуть ананаси в глядачів?

Енріке зберігав крижаний спокій, гідний самого Будди.

– Чому ні? – хлопчина незворушно чвакав жуйкою. – Звичайно кидатимуть.

– Що‑о‑о?! Цього не може бути!

– Вони кидатимуть, от побачиш.

Ми з Пітером перезирнулись і одночасно загорланили:

– Ooh, shit!

Тієї ж миті танець припинився.

Розпашілі після виступу дівулі познімали ананаси з пліч і підбігли до краю сцени. На цей раз у натовпі ніхто не волав і не мотав руками. І тоді почалось…

Одна за одною чортові вродливиці приймали пози олімпійських метальниць ядра і запускали – я не побоюсь цього слова – смертоносні гостинці акурат на голови добропорядним мексиканським громадянам і гостям фестивалю. Ананасні бомби шугали над публікою, зі свистом розсікаючи повітря, врізаючись в нашорошене стовпище. Люди верещали, ухилялись, пригинались, затаювалися під лавами, відбивали ананаси крислатими капелюхами – хто на що був здатен. За хвилину‑дві у симпатичних артилеристок майже скінчились боєприпаси, аж раптом одна з останніх, недвозначно покачуючи ананасом на міцненьких руках, заглянула просто мені у вічі, даючи зрозуміти, що наступний шерехатий монстр призначається спеціально для мене. «За що?» – тільки й встиг я подумати, а хвостатий плід уже нісся на мене, жваво обертаючись навколо власної осі, наче м’яч для гри в американський футбол.

Скажу чесно, я не розгубився. Вчасно засік старт летючого снаряда, вирахував його траєкторію, передбачив точку перехоплення. Я встиг звести руки, правильно наставити долоні (точно як гравці в американський футбол при прийомі м’яча) і навіть щось підбадьорливо дзявкав сам собі. Але в мене не було того досвіду, яким могли пишатися корінні жителі Оахаки. Звідкіля я, простий хлоп’яга з України, міг знати, що п’ятикілограмовий ананас, який несеться згори по параболічній траєкторії з постійно наростаючою швидкістю, потрібно не ловити, а відбивати?

Куца мисль про допущену в розрахунках похибку зринула тоді, коли замість того, щоб ухопити важенний плід за шкарубку кору, я лиш легенько черкнув пальцями по цупких листках в його задній частині. Але тоді вже було запізно. То була моя «точка неповернення». Від цього моменту я вже ніяк не міг вплинути на ситуацію та відвернути катастрофу. Я хватонув руками повітря, а далі – бум‑м‑м! – в очах померкнуло, а з вух посипались іскри.

Як потім розказував Пітер, котрий під час інциденту стояв ближче за інших до мене, ще за мить до того ніщо не віщувало трагедії. Я собі стояв, бадьоро вистромивши руки вперед, і оптимістично погукував: «Я ловлю! Я ловлю його!». А потім усі події втиснулись у нікчемні долі секунди: замість хапати снаряд, я плескаю долонями в повітрі, затим ананас ледь не розносить на друзки мою довбешку (за словами Пітера, звук у момент контакту був такий, що навіть губернатор Оахаки піднявся зі свого ложа), після чого в стилі «Кіану‑Рівз‑а‑ля‑Матриця» гепаюсь додолу, широко розкинувши руки вбік і задерши ходулі до неба. А ананас, курва, пружно відбившись від моєї макітри, безжурно поскакав кудись у натовп.

Я не пам’ятаю, що я там горлав, поки ота п’ятикілограмова біда висаджувалася на мене з небес. Останнє, що пригадую, – це власні ноги, що прямовисно закидаються вгору, чийсь переляканий зойк і злорадний вигук: «Bingo[91]!»

…Коли я розплющив очі, наді мною було лише небо.

«Невже це все? Так тупо, Господи, – подумав я. – І що тепер напишуть на моєму надгробку? „Убитий ананасом під час танцюльок на Ґелаґетсі за тисячу миль від рідної домівки“? Ото вже сміху буде на похороні!»

Потім наплила тінь і я побачив над собою перелякане обличчя Пітера.

– Чувак, ти живий?

Тінь зникла, під капелюхом Пітера випірнула білява голівка Марії.

– Чому ти не втримав його? – з чисто голландським прагматизмом причепилась дівчина. – Ми б зараз мали цілий ананас!

Її, схоже, геть не бентежило, що мені ледь голову не знесло. Я глянув на неї, вип’яв нижню щелепу вперед і…

Пам’ятаєте бородатий анекдот, у якому вчителька питає у Вовочки:

– Вовочко, а що твій тато сказав, коли упав з яблуні?

– Матюки не переказувати?

– Нє.

– Ну, тоді нічого.

…От і я тоді нічого не сказав. Я нічого не сказав про Оахаку, Ґелаґетсу, ананаси і двічі нічого не сказав про ідіотський звичай шпурляти різні штуковини зі сцени у мирних глядачів. Одразу після того, як я нічого не сказав, Пітер справедливо розсудив, що я живий, і зраділо оповістив про це на увесь майданчик:

– Він живий!

‑ Él está vive[92]! – гучно повторив Енріке іспанською.

З натовпу донеслись ріденькі оплески й полегшені зітхання. Голландець з хлопчиком допомогли мені підвестись і всістися на місце. Я з подивом узрів, що чарівна мексиканка, яка так влучно поцілила в мене фруктом, ще стоїть на сцені. Забачивши, що я прийшов до тями, вона привітно всміхнулась, зробила реверанс і послала мені повітряний поцілунок.

Я не тримав на неї зла. Аніскілечки.

– Щоб ти здохла, кобило! – кинув я їй услід українською, віддираючи від щік і носа шматки ананасової кори.

– Що ти їй сказав? – спитав мене Пітер.

– Нічого особливого. То таке древнє слов’янське благословення.

Мушу визнати, кидок у дівулі вийшов на славу: удар прийшовся мені точно в дзьобик. Мій ніс розпух і почервонів, а болів так, що з очей чвіркали сльози, варто було лишень торкнутись до нього. А ще мене дратували погляди сусідів‑мексиканців, які замість того, щоб поспівчувати моїй біді, наче промовляли: «Це тобі не Європа, біломордий ґрінго, тут ґав не лови».

Останній номер я додивився сяк‑так. Після нього сердито напнув кукурудзяну шляпу на вуха і, несамовито штовхаючись у натовпі присадкуватих mexicanos, посунув до виходу.

Треба сказати, люди звертали на нас увагу. Маю на увазі себе, Піта та Марію, бо Кен та Рейчел, коротконогі, опасисті та засмаглі, косили під місцевих. По‑перше, ми були вищими за всіх. Наші три голови в брилях з широкими крисами стриміли над затертою навалою мексиканців, наче три вітрильника посеред чорних хвиль. По‑друге, ми всі мали те, чого не було і ніколи не могло бути в жодного мексиканця, – світлі очі. По‑третє, ми були європейцями, а я ще й із такої далекої та загадкової для мексиканців України, що у Мексиці, особливо серед дівок, спричиняло справжній істеричний захват. Знаєте, коли в Європі кажеш «я з України», нерідко чуєш зневажливе «пхе» у відповідь і ловиш на собі зверхні, іноді презирливі погляди. Зате варто комусь спесиво пробуркати «I’m from US[93]», усі миттю розстеляються перед ним і готові з рідного батька шкуру здерти, аби догодити чужоземцю. У Мексиці все навпаки: люди втомились від американців.

– Ти звідки?

– Я з Огайо.

– А ти?

– А я з Техасу.

– Ah, whatever[94]…

Зате, якщо ти європеєць, – ти уже величина. Причому, чим з дальшої Європи ти приїхав, тим більш принадний для мексиканських señoritas. Інший раз не встигали принишкнути останні виляски мого розкотистого «soy de Ucrania[95]», як чоловіки зачинали шанобливо кивати головами, приговорюючи «oh, señor, esta bueno[96]», а яскраве жіноцтво томно зітхало і зачинало пришвидшено дихати.

Так що знайте всі: українець у Мексиці – то велика сила!

Зрештою ми вибрались від сцени на вільний простір. Марія та Пітер попрохали мене трохи почекати поки вони збігають в Інтернет‑клуб та перевірять пошту. Я погодився і, поки вони шпорталися у світовій павутині, мляво походжав туди‑сюди головною вулицею Оахаки.

Несподівано я вчув, як хтось негучно кахикає за моєю спиною і легенько смикає за краєчок майки. Я крутнувся навкруг і узрів перед собою пару молодих пишних мексиканок, здорово розпашілих від спеки. Вони безсоромно підсунулися впритул і прикипіли до мене своїми карими очиськами. Я, коли зазирнув у ті очі, подумав, що вони, либонь, напідпитку і зараз ще, чого доброго, повалять мене та почнуть перчити прямо на дорозі.

– De dónde es usted[97]? – облизуючи губки спитала одна, та, що ледь не вперлась у мене грудьми.

– Я не розмовляю іспанською.

На славному личку смаглявки відбився відчайдушний процес пошуку належних слів, після чого вона повторила питання вельми поламаною англійською:

– А звідки ви приїжджають?

– З України.

Тут обидві мадемуазелі мов по команді порозкривали роти, затим синхронно прикрили їх долоньками, а тоді по черзі заохали й заахали:

– Ах! Ох!

Я лише стенув плечима. Мене вже втомлювали ці одноманітні діалоги, які я мав повторювати кожному стрічному. Мексиканки ще ближче притислись до мене. (Якби я тут же не зробив крок назад, вони б уже точно звалили мене на бруківку.)

‑ І що, ви приїхать тут зовсім один‑один?

– Так, я приїхав сам.

– О, Боже! Ох! Ах!

Вони прискіпливо обмацували мене голодними непроглядними очима, кокетливо тріпочучи довжелезними віями. У нас дівчата так дивляться тільки на Брюса Уілліса по телевізору. І то лише під час прем’єри. (Безкоштовна порада самотнім: якщо у вас світле волосся, сині очі і проблема з пошуком коханої, не скупіться на квиток до Мексики. Даю голову на відсіч, ви не пожалкуєте.)

– У вас… Ах! Ох! У вас такий синє око! – не відставали señoritas.

– Я знаю, – кажу, і роблю ще один крок назад.

– Ох! Ах!

Вони щось знову запитували у мене, всього й не пригадати. Однак я був геть не налаштований їх клеїти. Більше переймався своїм розкваслим носом і головним болем, який з’явився чи то від того, що мене хрьопнули ананасом, чи то від наростаючої спеки.

Отак‑от перемовляючись, дівахи притисли мене до стіни будинку. Я вже готувався відбиватися і кричати «ґвалт!», коли з‑за рогу вигулькнули біляві голови моїх голландських друзів.

– Ну як ти, не нудьгуєш? – гукнула здалека Марія.

– Ні. Ви саме вчасно, – полегшено видихнув я.

Мексиканки розчаровано відступили. Я чемно розкланявся з тими німфоманками й поквапно ретирувався, пославшись на негайні справи з товаришами.

– Вони тебе клеїли? – гигочучи спитав Пітер.

– Нє, ми лишень погомоніли.

– Отак просто стали посеред вулиці й почали базікати? – глузував той далі.

Я лиш відмахнувся.

– Пішли, я куплю собі води, – кажу. – Треба щось прикласти до носа.

Ми спинилися біля рундука на колесах, аби купити банку «Coca‑Cola».

І що ви гадаєте? У цей момент дівулі наздогнали мене і стали переді мною, висолопивши язики, як два пуделя на собачій виставці.

– Ми дуже приносить багато пробачення, сеньйор, але… тойво… можна з вами робить фото?

Я стовбенів перед ними, приклавши холодну баночку до напухлого нюхала, але не скажу, щоб мені було неприємно від їхнього прохання.

– Я ж казав, вони тебе клеїли, – ледь чутно шепнув Пітер.

Я непомітно штрикнув його під бік, мовляв, не патякай зайвого, а вголос відказав:

– Ну, добре, давайте, – тихо шмигнувши аморфним дзьобом.

Дівулі, схоже, не дуже переймалися тлом майбутнього фотознімка. На радощах вони просто на дорозі мерщій схопили мене під боки і підперли упрілими цицьками. Я акуратно, не втрачаючи гідності і не переходячи меж пристойності, обійняв їх за стани.

Пітер кілька разів клацнув камерою. Дівок аж розпирало від захвату.

– Піте, будь ласка, зроби фото і на мій фотоапарат, – попрохав я, думаючи собі, хай буде на згадку, онукам показувати.

Зроблений знімок я роздивився значно пізніше і… ледь не заплакав. Композиція виявилась безнадійно зіпсутою. У центрі – я з синіми очима, засмаглий і сухоребрий, по боках – дві пишногруді мексиканки з розкритими ротами, позаду Оахака і розжарене небо. Це ж треба, щоб я примудрився спаскудити таку ліпоту тим ідіотським головним убором!

Я уявив собі, як через кілька років одна з мексиканок з гордістю показуватиме вицвілу світлину своїм круглолицим чадам:

– Оце, синочку, подивись: справжній, живий українець, якого твоя мама колись зловила на вулиці в Оахаці.

А я там стою, як пришелепуватий, з червоним розквашеним носом і солом’яним капелюхом, напнутим задом наперед.

* * *

На тому наші пригоди не завершились. Попереду нас (читай: в першу чергу мене) чекало ще більше випробування.

Я і голландці знову возз’єднались із сімейством Валерді, і ми всі разом потюпали вечеряти. По дорозі на вулиці я неждано‑негадано спіткав Стівена де Трейєра, з яким познайомився в Пуеблі, та його худеньку подружку.

– Не може бути, Стіве! – заволав я.

– Неймовірно, Максе, це ти! – крикнув бельгієць. – Де б ми ще побачились?

То справді було неймовірно: стрітися отак удруге у зовсім іншому місті. Ми з розмаху гучно ляснули правицями й душевно обнялись, хоч до цього були знайомими лише одну ніч. Я розказав про Ґелаґетсу, Стів коротко повідав про свої з дівчиною походеньки. Бельгійська парочка довго не затримувалась в Оахаці, того ж вечора вони їхали далі в Сан‑Крістобаль, а звідти у Паленке. Я не відав, чи ще коли побачу їх, але було напрочуд приємно думати, що навіть у незнайомому місті Мексики я зустрічаю своїх знайомих.

Після вечері наша брава ватага тримала раду, чим далі зайнятись. Вечір тільки починався, додому ніхто й не думав їхати.

– Давайте підемо однією з вулиць, які простягаються від Зокало, – запропонував я. – А там подивимось, може, щось надибаємо цікавеньке.

І хто мене ото за язика смикав?…

Забув сказати, Зокало в Оахаці таке ж, як і всі інші Зокало. Квадрат площі, собор, парк, і далі по тексту. Оахакське Зокало обтинали чотири вулиці: дві тяглися паралельно одна одній з півночі на південь, а дві інші – з заходу на схід. От тоді‑то лихий мене й поплутав вибрати саме ту вулицю.

Вулиця, на яку подався наш квінтет, називається Manuel Garcia Vigil. Вона пробігає повз міський кафедральний собор – може, саме тому вона так впала мені в око.

Тож ми повільно шпацирували в щільному натовпі мексиканців, а з гір поміж чіткими квадратами приміських кварталів уже сповзали щупальці нічної прохолоди. Народу надворі було достобіса, і всі чомусь тюпали в одному з нами напрямі.

Наш гурт пройшов якихось метрів двісті, коли Кен вигукнув:

– О, гляньте! – і тицьнув пальцем уперед.

Вулиця впиралась у височеньку арку, вздовж якої простими, але великими неоновими буквами палало: «Mezcal festival» – непримітна і незагрозлива на вигляд вивіска, хоча саме під неї один за одним стікалися з усіх боків мексиканці.

– Що то таке? – спитав я.

– Зараз побачимо, – відказав Кен.

І ми влились у гурт, передні ряди якого швидко зникали під аркою.

Соромно зізнатися: тоді я ще не знав до пуття, що воно таке, отой мексаль. Чув, що якийсь напій заморський, як ото київський злидар бува чує, що десь існує «Бордо» 1976 року, але нічого конкретного сказати не міг.

Ми повільно підібралися до арки; Кен попереду, за ним по боках, як охоронці, я з Пітером, за нами дівчата. Арка перегороджувала цілу вулицю, крізь неї пускали тільки тих, хто мав квиток на мескалевий фестиваль.

– Що там у вас? – поцікавився Кен іспанською у двох охоронців, які скніли при вході.

– Виробники мескалю з цілого штату презентують свої продукти, – прогудів один з вартових. – Можна вільно дегустувати, платите тільки за вхід. Як сподобається, можете придбати собі кілька пляшок.

– Cuánto cuesta[98]?

– П’ятнадцять песо.

– Тільки й усього? П’ятнадцять нещасних песо? – гукнув я, коли Кен переказав нам розмову.

Не роздумуючи, ми заплатили і пропхались всередину.

Для стендів з агавовим пійлом організатори відгородили цілу вулицю між двома кварталами. З одного боку загорожею служила вхідна арка, з іншого поставили звичайний паркан зі сталевих прутків. Уздовж вулиці розсташували два паралельних ряди яток, на кожному з яких котрийсь мескалевий завод чи фабрика рекламували свою продукцію. Між ятками снували спітнілі мексиканці, звідусіль просотувалась гучна музика і заклики покуштувати різні сорти тривкого пійла. Навколо конторок з найбільш відомими марками мескалю гуртувалося стільки народу, що до них було не протовпитись.

Наскільки я зрозумів, фестиваль був влаштований з освітньою метою саме для таких як я. Там можна було дізнатись усе: від секретів виготовлення найкращого мескалю до найтонших відтінків у смаках різних сортів того питва. У кожному кіоску стояло щонайменше зо два десятки усіляких пляшок з різним вмістом алкоголю, смаком та ароматом.

За кілька хвилин я вже добре засвоїв, що існує безліч видів мескалю. Є мескаль звичайний – міцний і тривкий, як на смак, так і на запах, є з черв’яками або іншою замореною гидотою всередині – цей має специфічний смак, а ще усілякі кремові – з шоколадним, кавовим, банановим смаком, і навіть зі смаком полуниці. Там був навіть знаменитий мексиканський коктейль piña colada з ананасовим трунком, настояний на мескалю замість рому. І уявіть собі, все це розмаїття можна було куштувати в необмежених кількостях!

Біля одного зі столиків мені розтовкмачили, що всі види мескалю, і кремові, й не кремові, об’єднують лише дві речі. Перше – готуються вони з соку виключно голубої агави і ніякої іншої, і друге – за місце виготовлення може служити тільки Оахака та її околиці. Тому, якщо раптом котрийсь офіціант під час замовлення ляпне: «Хочу запропонувати вам відмінний техаський мескаль по тридцять доларів пляшка», – можете сміливо бити йому пику. Запропоноване пійло буде чим завгодно, але не мескалем.

Як бачите, я не гаяв часу і не нехтував нагодою збагатити свою ерудицію, спрагло всотуючи знання про мескаль. Пхав його, те знання, і кремове, і не кремове, просто в горлянку маленькими келишками з обох рук. Де ж іще можна отримати такий чудовий урок менш ніж за один євро? Щоправда, я нічим не закусював. Заїдати там справді не було чим.

Між собою я, Кен та Пітер перемовлялися англійською, чим відразу привертали до себе увагу. Мабуть, саме тому нам повсюдно з більшою охотою, аніж іншим, наливали келишки і припрошували пригубити. Таким чином нам вдавалося без особливих зусиль пролізати навіть до найбільш велелюдних столів з мескалем. Але згодом Кен вигадав ще кращий (на його, плюгавця, думку) спосіб пробиватися крізь натовп мексиканців до завітних ларьків.

– Гей, дівчата! – щодуху репетував огрядний техасець. – А налийте‑но цьому парубійкові! ‑ і тицяв, паскуда, прямо на мене. – Тоді він щось скаже вам голосом Арнольда Шварценеггера!

Притьмом нас підпускали до столу і наливали по вінця пластикові келишки, оскільки усім хотілося почути як цей чахлик цвірінькатиме голосом самого Шварценеггера. Ми виціджували усе, нам пропонували на вибір ще, затим знову наливали, а ми знову жлуктили. Звичайно, потім наставала моя черга щось варнякати, причому голосом Арнольда, але я… соромився і м’явся. І мовчав.

– Ну, чого ти, – благально лопотів на вухо Кен. – Ну, скажи «Hasta la vista, baby», тобі ж то нічого не вартує. Ну або хоча б оте «I’ll be back». У тебе класно виходить.

– Давай, Максе, давай, не соромся! Вони чекають на тебе, – вторував йому Пітер, метеляючи баламутним язиком, який ніяк не хотів слухняно влягатися за зубами і вперто висковзав з рота. – Давай, це ж так просто!

Мексиканки за столом і мексиканці навколо стола стійко вичікували, та надаремно. Я німував, ніби хлоп’я, яке забуло свій віршик на новорічному ранку, і тихцем длубався носаком кеда в землі, опустивши очі додолу. Підпите юрмисько починало невдоволено гудіти, після чого Кен витягав мене з натовпу і гукав:

– Спокійно, панове! Спокійно! По дорозі назад ми до вас ще завітаємо і, от побачите, він буде говорити!

Тоді ми переходили до наступної ятки, де все повторювалось з точністю до дрібниць: пробивались без черги до стійки, хлиськали все, що нам наливали, тоді я по‑партизанськи мовчав, а Кен своїм красномовством гамував обмануту публіку й розчищав шляхи для відступу.

Біля одного з кіосків Кен вигадав нову каверзу, аби позбиткуватися наді мною. Ми якраз надибали своєрідний відділ, де у всіх пляшках з мескалем бовталась якась гидота: то черв’як, то оса, а в одному з бутлів – ціла змія. Біля цього столу навіть було чим закусювати: спеціально поряд з пластиковими наперстками для дегустування тулилися дві пласкі тарелі; в одній розляглися сушені черв’яки, в другій – сарана чи інша, подібна на неї потолоч. Теж, зрозуміло, сушена. З першого позирку я визначився із власним ставленням до такої закуски: нічого, окрім осоруги та відрази до тих заїдків, я не відчував. Але Кен, невгомовний песиголовець, разом зі своєю бокастою дружиною не відчепилися від мене, доки не примусили з’їсти одного хробака.

– Лише одного, – сердито бурчав я. – Лише один черв’як, а потім ви від мене відлипнете! І більше жодних черв’яків на вечерю!

І я запхав ту коричневу гидоту до рота й заходився жувати. О, якби ви знали, як то було огидно! Таке відчуття, наче тобі слимаків за спину накидали. Але то тільки спочатку. А потім, як розібратись, на смак засушена тваринка видалася не такою вже й бридкою, і славно хрумтіла на зубах. Головне не думати, що у тебе в роті черв’як.

Роздавали і рекламували напої переважно дівчата. На самому початку я якось не звертав на них уваги: дівчата як дівчата, такі ж, як і всі мексиканки, – чорняві, в міру пухкенькі, з лискучою атласною шкірою на відкритих плечах та щічках. Одначе після п’ятого столика з мескалем у голові зародилась підозра, що ятки, певно, спеціально розставили так, аби краса дівчат, які за ними топталися, йшла по наростаючій. Після десятої ятки підозра переросла у впевненість, і я вже просто не міг відірвати очей від мексиканських краль.

Я зовсім не збирався наспиртовуватися там мескалем і обпиватися вусмерть, ми просто швендяли туди‑сюди, дегустуючи усе підряд. Але ж, либонь, правду люди кажуть: коли хочеш сп’яніти швидко, пий алкоголь наперстками…

Через деякий час я почав підозрювати, що щось тут в дідька не те. По‑перше, я взявся, плямкаючи і прицмокуючи, жувати з насолодою сухих черв’яків, ретельно розмелюючи їх язиком і приговорюючи «zis is real good[99]», а потім ще й просив добавки. А по‑друге, за кожним столиком я чіплявся з усілякими непристойностями до неперевершених (так мені тоді здавалося) мексиканок і залюбки харамаркав «Hasta la vista, baby», навмисне з диким акцентом, щоб більше бути схожим на Шварценеггера. Після моїх слів Кен та мексиканочки аж пищали від задоволення і плескали в долоні.

– Нє, ну він точно звучить як Арнольд!

– О, так, так!

– Хочеш ще черв’ячка?

– Давай! Ням‑ням! Hasta la vista, baby!

Я не марнував часу, ліз обніматись, мацав талії мексиканок і безугавно волав Кенові, щоб той зробив ще одне фото. Пітер, який теж добряче нарізався, дерся і собі робити такі ж кадри, але Марія сердито вишкрябувала хлопця назад.

І так біля кожного столика, навіть біля тих, які ми пропустили на початку. Мені зробилось так хороше, що я забув про біль в натовченому ананасом нюхалі.

Обнишпоривши усі два ряди, ми спинились перед виходом, але я тільки‑тільки розгулявся і відчував небувалий приплив сил, тому запропонував друзяками зайти на друге коло. Жіноцтво виступило проти, Кен змовчав (щоправда, промовчав задля годиться, певне, щоби потім не схопити прочухана від своєї мадам, але я по очах бачив, що техасець геть не проти лишитись на вечірці), відтак я сердито тупнув ногою, схопив за плечі Пітера і з криком «Hasta la vista, baby!» понісся на найближчий столик…

Коли Кен та Рейчел витягували мене за барки з мескалевої вулиці, надворі зависала глупа ніч. Марія волочила Пітера, техасці волочили мене, а я впирався і на всю горлянку волав:

– I’ll be back, motherfuckers!

– Ми не забудемо тебе, Термінаторе! – кричали і реготали мексиканці.

А ще вони плескали мені, певно, як ще ніхто й ніколи мені не аплодував. І Кен теж плескав… коли Рейчел не бачила. А я аплодував мексиканцям – дякував. У якій ще країні я зміг би налигатися до очманіння найкращим павільйонним пійлом всього за півтора долари та ще й серед такої славної компанії? Тому я теж плескав. Кричав і плескав.

О люди, того вечора я полюбив Мексику не менш за рідну Україну. А мексиканських дівчат (вибачайте, панове, горіти мені на пекельному вогні) навіть трошечки більше…

* * *

На тому ліричний мескалевий вечір не завершився. Перед тим як ретируватися з алкогольної вакханалії, ми з Пітером прикупили в одному з кіосків два бутля хорошого мескалю і взяли їх з собою у хостел.

Врешті‑решт лишились тільки ми вдвох. Голландець відправив свою подружку спати, а Рейчел, погрожуючи здійняти торнадо скандалу, відбила від нас Кена.

Ми відкоркували пляшку і залізли в басейн. Над нами ряхтіли шафранові зорі, десь далеко у темряві на півночі тихо бриніли гори. В дрімотній безмовності було чути навіть те, як б’ється серце землі. А ми лежали в теплій воді басейну, потроху цмулили пекельне пійло і дивились на цитринові розсипи сузір’їв, які віддзеркалювались у зморшках гірської води, в самому серці Оахаки – найбіднішого і найчарівнішого мексиканського штату.

– That’s how the real life should be[100]… ‑ тихо проказав Пітер.

Я двічі гикнув і ляснув долонею по воді. І більше ні звуку. У мене не знайшлось жодного аргументу для заперечення.

* * *

Коли я пробуркався, в моїх вухах дуділо так, наче в кімнаті під стелею шугала зграйка буйних джмелів, причому на надзвукових винищувачах. Вестибулярний апарат збунтувався і навідріз відмовився передавати у мозок вичерпну інформацію про моє розташування в просторі. А ще ломило ноги, трохи судомило живота і крутило в потилиці.

Я рвучко всівся на ліжку (голова ледь не лопнула від болю) і скрушно зітхнув. Той день і без гидотного похмілля мав бути сумним. Кен та Рейчел ближче до повечір’я готувались повертатися в Техас, а Марія з Пітером ще до обіду вирушали далі по Мексиці. Пізно ввечері нічним автобусом я сам від’їжджав до Сан‑Крістобаля.

Борсаючись як неоковирний ведмідь після зимової сплячки, я сяк‑так спромігся одягтись і піднявся нагору. Виявилось, що вночі у сусідню кімнату підселили двох симпатичних британок. Коли, крекчучи та кахкаючи, зі скуйовдженою шевелюрою, одутлим писком та запухлими очиськами я вивалився в коридор, дівчата аж відсахнулися від мене, а потім ледь чутно і перелякано привітались. Я розсудив, що зараз, певне, перебуваю не в найкращому стані для знайомств, тому лише кивнув їм, проскрипівши «hello», наче стара шарманка, і вибрався до сонця.

Так вийшло, що я прокинувся першим, і ще довго сидів самотою в ресторанчику і чекав, поки хтось складе мені компанію за сніданком. Я коротав час, переглядаючи учорашні фото на своїй камері…

Хвилин за двадцять в їдальню спустились обидві парочки. Ми сонно привітались.

– Кене, – кажу я, – якого дідька ти поробив такі фото?

Кен з неприхованим подивом зиркнув на мене з протилежного боку стола.

– Які такі фото?

– Ну ті… з дівками вчора… вони ж страшні!

Тут Кен ще ширше очиці вилупив:

– Хто страшний?

– Дівки! Хто ж іще?!

– Йолопе, ти ж сам просив!

Тепер настала моя черга корчити здивовану міну.

– Що?!! Я просив? Я не просив!

– Просив!

– Що, точно?… – обережно перепитав я.

Кен, Пітер та Рейчел одночасно закивали головами. Я примовк і уткнув носа в тарілку. Спливло кілька хвилин.

– От, чорт… – я мляво жував тортильї з яєчнею й помідорами, силкуючись воскресити у пам’яті ті з учорашніх подій, котрі не втрапили на камеру. – А тепер давайте по‑порядку, – кажу. – Як в дідька сталося, що ми надибали той фестиваль?

Кен ледь не вдавився помідором, навіть Піт зачудовано хмикнув, а потому обидві парочки проштрикнули мене осудливими поглядами.

– Ясно… – тихо мугикнув я і вирішив за краще сконцентрувати свою увагу на таці з тортильями, які парували перед моїм носом.

Після сніданку до нас підсів Чей‑молодший.

– Сьогодні, якщо бажаєте, я можу звозити вас на екскурсію до мого друга. У нього завод, де… де виготовляють… – тут Чей прискіпливо подивився на мене і обережно доказав: – Мескаль.

Я застогнав і з’їхав униз на стільці, а Кен зареготав як ненормальний.

* * *

Я таки поїхав на ту чортову екскурсію, щоправда, без Марії, Пітера, Рейчел та Кена. Зате з двома британками.

Перед тим я провів голландців до автостанції, звідки вони продовжили свої мандри Мексикою, тримаючи курс на далеку Мериду, – адміністративний центр найбільшого мексиканського штату Юкатан, а техасці лишилися в хостелі – пакувати пожитки перед відльотом до Мехіко, де пересідали на літак у Даллас. Така вже доля всіх «бекпекерів»: ти приїжджаєш у місто, заводиш нових друзів, прекрасно проводиш час, але на третій чи четвертий день заново вкладаєш свій наплічник і подаєшся геть – перебираєшся в інше місце, де все починається спочатку.

Тож ні голландці, ні техасці не могли супроводжувати мене в черговому хрестовому поході до землі мескалевої. Жаль, вони стільки всього проґавили. На мескалевому заводі мені детально розжували технологію виготовлення мескалю, розказали про історію розвитку мескалевої індустрії, а також дали добрячу порцію дармового пійла усіх смаків і відтінків. (От знову! Ну не можна ж так!)

Я гарненько нализався, після чого хазяїв син люб’язно відвіз мене на вокзал і проконтролював, щоб я завантажився у потрібний мені автобус до Сан‑Крістобаля, а не до Туксли чи Санто‑Домінго‑Теуантепека. Я зумисне взяв квитки на нічний автобус, щоб таким чином зекономити гроші за одну ночівлю і не марнувати цілий день на дорогу, яка займала аж дванадцять годин.

Прочунявся я в темному омнібусі посеред безпросвітної ночі, геть розкучманий і розбитий після двох вечорів, протягом яких по саме горло накачувався мескалем. У горлянці дерло, з пащеки тхнуло перегаром, і тільки в животі заспокійливо булькало.

Я заліз у гаманець і порахував свої валютні запаси. За чотири дні у Оахаці, за проживання, харчування, питво та екскурсії – за все абсолютно, я заплатив лише 1600 песо! Це менше ніж 25 євро на день! За найкращий хостел, найкращу їжу і за… справжніх друзів. А в Європі за такі гроші вас навіть не пустять переночувати в десятимісній «dormitory».

Я піднявся над сидінням, повернувся в той бік, де за моїми розрахунками мала бути Оахака, і тихо проказав:

– I’ll be back…

Дата добавления: 2015-07-26