Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Політична думка епохи Середньовіччя: Ф. Аквінський, М. Падуанський, В. Оккам

Читайте также:
  1. ВІСТИ УНКОВСКОГО І СУХАНОВА, ПОЛІТИЧНА СИТУАЦІЯ ПРИ КІНЦІ 1650 Р., ПОСОЛЬСТВО РАКОЦІЯ, ПОЛІТИКА ЛУПУЛА.
  2. Внутрішньополітична боротьба у США на зламі 40-50 рр. Маккартизм.
  3. Держава як політична організація суспільства: ознаки і функції. Основні теорії походження д.
  4. Діалектика епохи Відродження
  5. Законодавство і політична боротьба у США в період Реконструкції.
  6. Культурна і політична нації
  7. Література, усна народна творчість, музика і театр епохи бароко. Творчість М. Березовського, А. Веделя, Д. Бортнянського.

Особливість політичної думки доби феодалізму полягала в богословському трактуванні політики. Проте водночас навіть і видатні теологи тієї епохи часто посилалися на Аристотеля, роблячи свої узагальнення щодо розвитку сучасного їм політичного життя.В епоху Середньовіччя людська сутність із політичної зведена щодо релігійної. Християнство перетворило гнучкі ідеали античних філософів на легкозасвоювані догмати. Релігійні догми одночасно стали політичними аксіомами. Їх суть досить чітко визначив А. Августин, який писав, що весь рід людський, життя якого від Адама до кінця цього віку є життям однієї людини, визначається божими законами.., а керують ті, котрі піклуються, як чоловік – жінкою, батьки – дітьми, пани – рабами. Підкоряються ті, про кого дбають, як жінки – чоловікам, діти – батькам, раби – панам.

Політичні вчення Середньовіччя наділені наступними особливостями:розвиток політичної думки зусиллями релігійних діячів; обґрунтування теологічної теорії політичної влади; з'ясування ролі релігії держави в політиці.

Політична думка раннього християнства

Раннє християнство реалізувало "першу комуністичну революцію" у мисленні людства, проголосивши принципи свободи й рівності, незалежно від походження, майнового та політичного стану людей. Це відкривало шлях до становлення царства Божого на Землі. Але згодом (особливо, коли християнство було офіційно визнане й перетворилось на пануючу релігію Римської імперії) у отців церкви були судження, що суперечили Новому Заповіту. За допомогою патристів імператори представляли себе намісниками Бога на Землі; а державна влада зі свого боку надавала церкві допомогу у боротьбі з єресями. У політичних доктринах патристів формувалася ідея про зверхність священної влади над світською. Особливу роль у відстоюванні цієї концепції відіграв згаданий єпископ Аврелій Августин (354-430).

Розвиток середньовічної політичної думки на початку II тисячоліття

Середньовічні ідеологи і діячі церкви активно розробляли питання суті людини. Батько схоластики англієць А. Кентерберійський (XI ст.), використавши постулати логіки, обґрунтував необхідність втілення Бога в людині. Француз І. Солсберійський (XII ст.) високо оцінив роль римського права у вихованні людини. Німець Альберт Великий (XII ст.) вважав особливим досягненням людини її сумління, завдяки якому особа втілює універсальні принципи моральної поведінки. Шотландець Д. Скотт (XIII ст.) поставив проблему свободи волі у центр свого політичного вчення: тільки в умовах абсолютної свободи можна створювати велике. Провісником же свободи совісті став у XIV ст. Марсилій Падуанський, який був переконаний, що Євангеліє – це не закон, а повчання, тому у справах віри не може бути примусу, тобто вона була, є і буде справою сумління кожного. Марсилій першим у середньовічній політичній думці підтримав ідею суспільно договору та народного суверенітету.



Вершини своєї могутності і вплив римо-католицька церква, папство досягли у XIII ст. Тоді же завершилось створення системи схоластики – релігійної філософії католицизму, спрямованої на виправдання постулатів віри раціональними, а також формально-логічними засобами. У створенні цієї філософії велику роль відіграв домініканський монах, учений-богослов Фома Аквінський (Аквінат) (1225-1274), котрий намагався пристосувати вчення Аристотеля для обґрунтування католицьких догматів. Його політичні погляди викладені у працях "Про панування владик" (1265-1266) та "Сумма теології" (1266-1274). Наслідуючи Аристотеля, Фома Аквінський вважав, що людина за своєю природою є політичною істотою. Поодинці люди не можуть задовольнити свої потреби, адже в них від природи закладене прагнення об´єднатися та жити в державі.

Із цієї природної причини й виникає держава як політична спільність людей. Метою державності є спільне благо, забезпечення умов гідного життя. Здійснення цієї мети, на думку мислителя, передбачає збереження феодально-станової ієрархії, привілейованого становища можновладців, багатіїв і дотримання всіма усталеного Богом обов´язку підкорятися правителям, які уособлюють собою державу.

Загрузка...

Питання походження, сутності і форми держави Фома Аквінський розглядає з позицій та в інтересах католицької церкви. За його тлумаченням, сутністю влади є такий порядок відносин панування та підкорення, за якого воля осіб із верхівки суспільної ієрархії керує нижчими верствами суспільства. Оскільки такий порядок заведений Богом, то влада має божественний характер. Саме в цьому сенсі теолог тлумачить вислів апостола Павла про те, що "всяка влада від Бога". Вважаючи владу за її природою благом, Фома Аквінський, однак, застерігає, що конкретні форми та способи її походження і здійснення можуть бути недосконалими, несправедливими. Правитель може бути узурпатором влади, тираном, дбати лише про себе. Наскільки дії правителя відхиляються від волі Божої, суперечать вимогам моралі та інтересам церкви, настільки піддані мають право чинити діям опір. Оскільки тиран опікується лише власною, а не спільною користю, нехтує закони та справедливість, народ може повстати проти нього. Проте остаточне судження про законність походження та використання влади та припустимість боротьби із нею належить церкві. Цим самим обґрунтовується право церкви у втручання у світські, державні справи. Серед форм державного правління Фома Аквінський вирізняє монархію, аристократію, тиранію, різновидом якої є демократія. Перевагу віддає монархії, бо її влаштування нагадує як влаштування світу взагалі, створеного і керованого одним Богом, так і людський організм, різні частини якого об´єднуються і спрямовуються одним розумом. Крім того, на його думку, історичний досвід свідчить про стабільність та успіхи саме тих держав, де владарювали не багато людей, а одна. Теолог розрізняв два різновиди монархії: абсолютну і політичну. Симпатії його були на боці другої, в якій влада правителів залежить від закону та не виходить за його межі.

Політична влада існує де (при правлінні одного або кількох осіб) виконуються закони і договори. Влада деспотична нічим не обмежена і подібна до влади власника над рабами. Тома Аквінський виділяє ще й третій різновид влади – це королівська влада – влада правителя, який опирається не на закони, а на мудрість, причому в цій мудрості правитель знаходить виправдання своїм діям, бачить в ній "свою свободу". Власне, такий володар виступає не тільки як правитель держави, але і як її творець.

В державній владі Тома виділяє три головні моменти: по-перше, відношення пануючих до підданих і можливість встановлювати закони; по-друге, набуття влади; по-третє, користування нею. Таке виділення різних моментів влади необхідне йому задля того, щоби підкреслити людський аспект в набутті і користуванні державною владою. Згідно з Аквінським, влада, за своєю суттю, має божественний характер, і це не стосується її набуття і користування, оскільки як набуття, так і користування владою може виявитися таким, що суперечить божій волі. Первинним же джерелом людської влади, яка вручається одній або кільком особам, є політична спільність людей, народ.

Тома Аквінський розрізняє два види людських спільностей: спільність людей в державі, спільність віруючих у церкві. Держава регулюється правилами політичного правління, а влада є обмежена законами, а також "волею народу", на яку правитель повинен необхідно зважати. Тому Тома виправдовує непокору тим монархам, котрі узурпували владу або ж примушують підданих щодо неправедних дій. При цьому, у випадку нестерпної тиранії правомірним є тирановбивство, тобто народ в інтересах загальної користі і порядку має право повстати проти тирана і скинути його.

Розумінням вільної волі та свободи обумовлюється і розуміння закону та права. Закон є, на думку Томи, певне правило та мірило дій, яким хто-небудь спонукається до дії чи утримується від неї. Конкретизуючи характеристику закону, як спільного блага, мислитель підкреслював, що закон повинен виражати загальне благо всіх членів суспільства і повинен встановлюватися або суспільством безпосередньо, або тими, кому воно довірило турботу про себе. Окрім того, до суттєвих характеристик закону Тома відносить і необхідність його обнародування, без чого неможлива сама дія, як мірила людської поведінки. Він обґрунтовує наступну класифікацію законів: 1). вічний закон; 2). природний закон; 3). людський закон і 4). божественний закон.

Досягнення Аквінського: органіцизм Аквінського набрав форми ієрархізованих уявлень про суспільство – все повинно підпорядковуватись цілому; оскільки світ збудований на основі ієрархічності, а на чолі цього порядку стоїть Бог, тоді всі види влади на Землі від Бога; на чолі держави стоїть світська влада, котра є вторинною щодо релігійної; ідеал форми державного правління – влада одного, монархія; він теологізував розуміння права – його джерелом визнавав вічне право (божественний розум), а його проявом – природне право; конкретизацією ж природнього права є людське право. Римо-католицька церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського, котре дістало назву "томізм", проголосивши його автора святим, присвоївши йому титул "доктора ангельського".

В історії Західної Європи Середні віки охоплюють більш, аніж тисячолітній, період (V-XVI ст.). На протязі періоду політичні і правові ідеї, погляди змінювалися та розвивалися. В цьому процесі можна відзначити три значні етапи. Перший, який належить до кінця V ст. та середини XI ст., характеризується тим, що державність спочатку організується у великі, і слабо інтегровані монархії, а пізніше розпадається на конгломерати роздроблених політичних утворень. Другий етап – період середини XI ст. – початку XV ст. Для періоду типові централізовані станово-представницькі монархії, рецепція римського права та формування "міського" (чи магдебурзького) права. Третій етап (XV-XVI ст.), державність котрого характеризується переважно абсолютними монархіями. Особливості розвитку державно-правового життя на цих етапах мали суттєвий вплив на особливості та динаміку середньовічної політико-правової думки.

Глибокий відбиток на її розвиток, як й на усе тодішнє інтелектуальне життя, накладало християнство та церква. На противагу античному світогляду твориться теологічний світогляд. Античний світогляд ґрунтувався на двох базових засадах: 1) споконвічний порядок природи є основа універсально діючого, об'єднуючого всіх воєдино права; 2) людський розум є орган надійного пізнання права. Християнська релігія поставила під сумнів і відкинули ці засади. На противагу їм вона висунула тезу про створення світу богом із нічого та вчення про божественне одкровення, яке переходить межі того пізнання, котре здійснює розум, а це сприяло поглибленню ірраціоналізму середньовічного релігійного світосприйняття.

Другою ідеологічною конструкцією, котра мала визначальний вплив на зміст і формування політико-правових поглядів у цю епоху, є теоретична модель (схема) соціального розшарування суспільства. Спершу, схема Августина із його поділом людей на два розряди: пануючих і підлеглих, володарів та рабів; пізніше її витіснила тричленна модель соціальної структури: воїни, клірики та трудівники.

Визначальною для розвитку правових та політичних вчень вказаного періоду є і боротьба між світською та духовною владою за панівне становище. Власне, однією з центральних проблем політико-юридичних знань в цей період є питання про те, яка влада (організація) повинна мати пріоритет: духовна (церква) чи світська (держава). Ідеологами першої були Августин, Тома Аквінський, а другої – це Данте, Марсилій Падуанський та Вільям Оккам. Важливо також відзначити те, що, незважаючи на ці суперечності, непохитною залишалася монархічна ідея: вона належить до найбільш значимих і стійких компонентів політико-правової свідомості Середніх віків, хоча і вона змінювалася на протязі розглядуваного періоду.

Розвиток торгівлі й ремесла в країнах Західної Європи сприяв у XII-XIV ст. зростанню міст, формуванню в них прошарку торговців, ремісників, банкірів тощо, які прагнули до незалежності від феодалів, подолання феодальної роздрібненості та зміцнення центральної королівської влади,а також заперечували втручання церкви в державні справи. Найяскравіше інтереси бюргерства, яке підтримувало королівську владу, відображав у своїй праці "Захисник миру" (1324-1326) ректор Паризького університету Марсилій Падуанський (бл. 1270-1342). Рішуче виступаючи проти теократичних теорій, він покладав на церкву відповідальність за всі біди і нещастя в світі, доводив, що втручання церкви у справи світської влади сіє розбрат і позбавляє європейські держави, особливо Італію, миру.

"Захисник миру" складається з трьох трактатів. У першому автором розвинуто світську теорію держави, в другому викладаються погляди на суть та призначення церкви, в третьому формулюються висновки. Марсилій опирається в своєму трактаті на раціоналістичне вчення Аристотеля та концепцію єдиного розуму Аверроеса, він також неодноразово згадує Біблію, як книгу, "із якої можна почерпнути знання про божественний закон", також посилається на Тому Аквінського, Августина.

Розглядаючи погляди Марсилія на державу, слід зазначити, що він розглядає її відповідно стосовно античних поглядів, називаючи її формою досконалого устрою суспільства. Держава для нього – світський інститут, який розвивається за власними законами та має "власну субстанцію"; "це постійна спілка, завдяки котрій людина досягає самодостатнього життя". Розглядаючи походження держави, він вважає, що вона виросла із сім'ї, як первинного і найпростішого елементу людської асоціації. Саме з появою держави він пов'язує і появу політичної влади. Згідно з Падуанським, держава – результат природного прагнення кожної людини до досконалого життя.

Держава досконала, якщо вона добре управляється, має хороші закони, а також виконує функції, що забезпечують підтримку миру. Саме Падуанському належить перше "політичне" трактування миру, як засобу для досягнення "громадянського щастя", але не як універсального порядку, що підтримується божественним правом. Досягається він у тому випадку, коли кожна людина у державі отримує можливість безперешкодно займатися своєю діяльністю, завдяки узгодженому функціонуванню всіх органів держави, досягненню певного правового порядку.

Під людськими законами Марсилій розумів "правила", що регулюють людську поведінку та містять накази, заборони і дозволи, і наділені примусовою силою. Саме у примусовості, як специфічному юридичному атрибуті, він бачить суть законів, які виступають, як приписи людської влади. Призначення людського права полягає, із одного боку, у регулюванні відносин в державі: "універсальний суддя громадянської справедливості і загальної користі", а з другого, – в утриманні людської влади від свавілля, тобто у контролі за здійсненням влади правителем на основі права.

Основою політичного вчення Марсилія Падуанського постає його трактування народного суверенітету, згідно із яким сувереном в державі є народ-законодавець. Відповідно до концепції, народ створює закони держави, тобто є "legislator humana" (людським законодавцем). Він призначає уряд (або правителя) та контролює його діяльність, а в разі необхідності змінює їх. Важливою функцією народу-законодавця є контроль за тим, щоб закони переслідували "загальну користь", справедливість.

Виконавчі функції у державно-правовій концепції Падуанського виконує уряд, на чолі якого стоїть правитель, який обирається народом і йому підзвітний. Головне завдання правителя – це проводити на практиці те, що вважає необхідним народ-законодавець. Важлива функція правителя – здійснювати правосуддя: він повинен судити, здійснювати свою владу та виконувати свої рішення на основі закону. Якщо же правитель відступає від законів або перетворюється у тирана, тоді народ може покарати і, навіть, скинути його.

За вченням Марсилія, законодавець завжди незмінний, у той час як правитель може мати різний устрій, що зумовлює форму правління: виконавчі функції можуть бути довірені одному, багатьом, всім. До форм держави, то він, так як і Аристотель, розрізняє три правильні і три неправильні форми. Марсилій виступає за монархію, тобто правління одного, але за монархію виборну, оскільки у такому випадку "народ завжди зможе вибрати найкращого, тоді як при інституті спадкового правителя ця умова дотримується дуже рідко. Значення Марсилія Падуанського на формування пізнішої європейської думки досить значні. Його називали "родоначальником всіх демократичних авторів нового часу" та підкреслили, що його "з найбільшим правом можна зарахувати до передвісників правової держави в новому розумінні", що він створив "нове вчення про державу, побудоване на раціоналістичних засадах".

Прихильником самостійності світської влади був відомий англійський філософ Вільям Оккам (1300-1350). Він вважав, ніби в земних справах влада має бути у держави, а в церковних – у церкві. Папство Оккам вважав тимчасовим установою і вважав, що найвищим духовним органом є громада віруючих і обраний нею Собор. Його політичні погляди багато в чому передбачили ідеї Реформації і ті ключові ідеї, які будуть панувати в політичній думці три-чотири століття тому. Так, наприклад, Оккам писав, ніби в природному стані всі люди жили без власності та влади, що забезпечувало їх рівність. Держава має бути засновано за допомогою суспільного договору. Метою держави є загальне благо, що охороняється законами.

У XIV ст. широкого поширення набули демократичні теорії народного права. Як відомо, панівна в часи феодалізму система васальної залежності встановлювала такі відносини – суверен, отримуючи права над васалом, зобов'язаний був його ще й охороняти. Відповідно, і теорії народного права стверджували, що поміж монархом і народом існує договір, і народ, беручи на себе обов'язок підпорядкування, отримує право вимагати від монарха правління на благо народу. Якщо монархи порушують договір, то народ має право розцінити таке правління як тиранію і чинити опір їй. У даних теоріях прозвучало не тільки положення про право народу, але й ідея права на боротьбу з тиранією, яка відгукнеться пізніше у вченні так званих монархомахів, або тираноборців. Проте право народу виявлялося характерним для середньовіччя колективним правом, народ розглядався як ціле, а не як сукупність індивідів, кожен з яких наділений особистими правами. Ідея індивідуалізму і особистих прав індивіда – вже ідея нової епохи. Політичні погляди М. Падуанського й В. Оккама суперечать ідеям італійських гуманістів про період середньовіччя як "темної ночі" європейської історії. Швидше, правий тут Ф. Шлегель, який писав: "Якщо середньовіччя і можна порівняти до темної ночі, то ця ніч зоряна".


Дата добавления: 2015-07-17; просмотров: 1262 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Політика як суспільне явище | Концепції, види, суб’єкти та функції політики | Співвідношення політики із іншими сферами суспільного виробництва. | Політологія як наука та навчальна дисципліна. Об'єкт і предмет політології. | Виникнення та інституціоналізація політичної науки. | Основні галузі, категорії, методи і функції політології. | Політичні ідеї у країнах Стародавнього Сходу | Стародавній Китай | Становлення і розвиток політичної науки Нового часу | Напрямки західноєвропейської політичної думки XIX – поч. ХХ ст. |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Політичні вчення у Стародавніх Греції та Римі.| Політичні вчення Відродження: Н. Макіавеллі, Ж. Боден, утопічний соціалізм

mybiblioteka.su - 2015-2017 год. (0.007 сек.)