Частина перша. 9 страница

Шостого січня цілий-цілісінький день по всій хаті зводить мене з розуму оцей аромат домашньої ковбаси, на все життя найулюбленішого делікатесу. І домашня ковбаса, і кров’янка, і пшоняна з салом, а ще – свіжина-тушкеня: обсмажені, а потім в печі протушковані шматки м’яса, серця, печінки, легенів та сала; а ще – ковбик, або зельц, коли відварена свиняча голова, порізана на шматочки, без кісток, вся чисто, лише без язика та мозку, закладається у вимитий свинячий шлунок, тушкується ще в чавуні, а потім кладеться в холодне місце під гніт... А захолод із свинячим язиком, а суп із мозком... І все оце пахтить, дратує, манить неперевершеними запахами – скоріше б вже вечір!

... За вікном починаються ранні січневі сутінки, дід запалює над великою іконою Божої матері синю різдв’яну лампадку, на покуті, на спеціально поставленому туди дідовому шевському столику, у сіні, в чорній закіпченій макітрі, стоїть кутя, а в другій, більшій, – узвар; на святковий, убраний новою білою скатертиною великий розсувний стіл роботи знаменитого столяра Дмитра Помпи, нашого сусіда, покійного вже, баба з матір’ю виставляють різдвяні празникові наїдки, розкладають біля тарілок бабині, з глибокої шухляди кухонного стола витягнені, особливі ложки та виделки – з кістяними ручками, що ними користуються лише тричі на рік: на Різдво, на Великдень та на Михайла, двадцять першого листопада, коли у нас храмове свято.

На шосту годину вечора, як здавна заведено, приходять гості – дядько Левко з тіткою Параскою та дядько Іван з тіткою Марією, той самий Іван Трифонович, відомий усім рибалка.

Розговляємося кутею, а далі – що твоя душа бажає! Дорослі п’ють горілку, навіть жінки беруть до рук чарки, пригублюють для порядку, та скривившись, як середа на п’ятницю, одразу ж ставлять їх на стіл.

Раніше, як було мені ще років чотири-п’ять, та й трохи пізніше ще, дід після першої чи другої чарки просив мене:

– Ану, завіршуй нам!

Мене ставили на стілець, аби всі могли бачити „віршувальника”, і я починав:

Я маленький хлопчик.

Зліз на стовпчик,

У дудочку граю,

Христа прославляю!

– А ще? – чи то просив, чи таким чином підбадьорював мене дід, бо то ж була його наука.

Світ просвітився:

Христос народився!

Ми йому граємо,

Весело співаємо!

Наша пісня гласна,

Младєнцю прекрасна!

– Молодець! – казав дід і витягнувши паперового карбованця, урочисто його мені вручав:

– Тримай ось празникового!

Та тепер я вже виріс, щоб так, із стільця, віршувати, тож на „празникове” можна розраховувати лише через тиждень, на Засівання, на Василя. Зранку, по-темному, ще й дід із бабою не вставали, я заходжу на їхню половину з доброю жменею жита та пшениці і з самого порога, в темряву кімнати, скрізь, куди попаде, сію тим зерном:

Сію, вію, повіваю,

Вас із святом я вітаю!

Сійся, родися, жито, пшениця,

Всяка пашниця!

Льон по коліна,

Коноплі до стелі,

Щоб вам вистачало

На велику куделю!

На щастя, на здоров’я,

На Новий рік,

Щоб було краще, ніж торік!

Дай, Боже!

Тепер вже мене очікує не карбованець, а ціла зелена „троячка”, або й синя „п’яткова”. Від душі насипане мною по всій хаті зерно баба з видимим задоволенням змітає після свята та віддає курям, аби краще неслися.

А там уже й Водохреще з його лютими морозами, коли від холоду злипаються не тільки вії, а й у носі щось неначе зклеюється. Шапка та комір пальто, доки дійдеш до школи, геть чисто всі вкриваються від морозного подиху інеєм.

Буває й так, що через великі морози відміняють, нам на втіху, шкільні заняття. Та хто б там сидів удома? Як вітру немає, а день сонячний – на лижі! Головне – за щоками й носом слідкувати. І ми тремо плетеними з вовни рукавичками свої щоки й носи до болю, а потім, розчервонілі, шурхотимо з присвистом на лижах, падаємо, підводимось, і всі в снігу деремось знову на гору. Весело!

Одне з найбільших зимових задоволень – проїхатись на кінних санях. Від школи до нашої вулиці відстань чималенька і коли трапляється на дорозі добрий дядько, що мандрує в своїх санях чи то на аеродром, чи хоча б в МТС, то спитавши дозволу, ми гуртом на ходу падаємо в низенькі, при самій дорозі, сани, встелені чималим оберемком сіна, і насолоджуємось їздою. Сани не віз, не котяться, не торохкотять – з легким присвистом-шурхотом пливуть по сніговій дорозі, на поворотах їх заносить вбік і це нам особливо подобається. Зграйка посмітюхів пурхає перед нами з дороги; в зимовому повітрі з окремих запахів коня, дядькового кожуха та сіна, складається особливий, санний аромат; напівлежачи на м’якому „ложі”, ми пливемо низенько, понад самою дорогою, здається, плив би та й плив собі отак аж до ночі, але, як не крути, на санях їхати швидше, ніж іти, тому наша мандрівка закінчується досить швидко і подякувавши дядькові, ми вистрибуємо, чи випадаємо, вже як прийдеться, із саней та й розходимось по домівках.

... А на Десні в цей час, десь на Жуковій ямі, зібралось, мабуть, кілька сот лящів, скупчились при самому дні: темно, холодно... Молодесенькі, минулорічні підлящики, що зустрічають лише першу свою зиму, затамувавши подих, слухають розповідь своєї праматері – півпудової лящихи, про те, як колись вона ледь не спіймалась на рибальський гачок:

„... – І таким смачним видався мені після нересту той горох, що збираючи його на дні, я геть чисто забула про обережність. Аж раптом щось як штрикне мене в правий куточок рота, та як почне тягнути кудись вгору! Бачу – непереливки мені. Отака напасть! Тож я, зібравши всі сили та незважаючи, що та халепа рвала мені губу, пішла від берега на глибину. А воно мене не відпускає: я – сюди, а воно – туди! Я сю-ди-и, а во-но ту-у-ди!

У молоді від хвилювання аж міхури перехопило, найбільш вразливі навіть рівновагу втратили. Підлящики-третьолітки та молоді лящі, хоча і чули цю історію багато разів, але, поблажливо похитуючи плавцями, теж слухають давно відому всім оповіданку:

– Я сю-ди-и, а во-но-о ту-у-ди-и! Я сю-ди-и, а во-но ту-у-у-ди!!...

... – Та все ж вистачило у мене сили дістатися стрижня, а там вже підставила свого широкого бока течії: виручай, матінко Десно! Додала вона мені сил, чую – лусь! І попустило мене чудовисько.

Аж до пізньої осені стриміло в правому куточку мого рота оте гостре, їсти заважало, а восени куди й поділось: зтрухло і впало на дно, і сліду не залишилось. Отаке мені колись було! Тож, дивіться, діти мої, добре собі запам’ятайте: якщо хочете дорости до моїх літ – будьте пильними та обережними, коли захочете поласувати горохом, що падає нам влітку із Того Світу,” – випустила праматір юрму повітряних пухирців, котрі одразу ж вишикувавшись у вервечку, швидко подались нагору – на „Той Світ”.

Темно, холодно – зима... Всі чекають літечка – і риба, і рибалки; розважаються в очікуванні оповідками, згадками, казками: бозна, де правда, де вигадка, а де й побрехеньки...

Кому зимою легко? Всім важко. Але найтяжче – рибі. Особливо, коли після неминучої відлиги, та ще й з дощем, вода покриє зверху лід, а тут враз все перевернеться з ніг на голову і раптово вдарить сильний мороз: запечатає наглухо всі шпаринки в льоду і тоді кисень із повітря не може потрапити у воду. А без кисню ніщо жити не може: ні птах, ні звір, ні людина. І риба, хоча і живе у воді, але без кисню гине. В Десні ні, бо течія, а по озерах починається страшне для риби лихо – придуха, замор.

Тоді ласі до свіжої рибки люди – рибалки деякі і навіть не рибалки зовсім, – поночі, немов злодюги, мчать на ті озера, де придуха, прорубують у льду чималі ополонки і остями б’ють рибу, котра, задихаючись, забувши про будь-яку обережність, аж лізе з води, аби ковтнути такого рятівного нині і такого згубного у всякий інший час, повітря. Вони її б’ють, а вона, задихаючись, прагне лише одного: вхопити хоч трохи кисню і хай буде що буде!

Ніхто й ніколи не спіймає влітку на вудку стільки риби, скільки наб’є остями за кілька зимових нічних годин. У них навіть виправдання напоготові: мовляв, я двадцять щук чи лящів, вполюю, а двом тисячам життя врятую, бо через мою ополонку потрапить у воду кисень і припиниться придуха.

Якось, наслухавшись від когось про нечувану здобич, спробував я підбити на цю справу батька. Ми якраз учотирьох: дід, баба, батько і я клепали січневим вечором у підкидного дурня. У баби з дідом на плечах вже красувались валети, а наш настрій від цього, ясна річ, був пречудовий. Доки дід тасував колоду та якось по-особливому, в надії на удачу, роздавав карти, я і підкинув батькові ідею з придухою.

Він помовчав, бо не в його звичці було отак відразу давати відповідь, а потім, із смутком навіть у голосі, промовив:

– Не ходив я на ту придуху ніколи і зараз не піду. Та й тебе не пущу. Хіба ж то люди? От якби комусь із них отак забракло повітря під водою, що ледь вистачило сил до поверхні дістатись, і тільки він голову з води висунув, ротом кисню хапонув, а його довбнею по голові – і в мішок! Я б послухав, що він заспівав! Моя риба влітку мені дістанеться. Я тоді на чесних з нею позмагаюсь. Не ходи і ти – не занапастиш свою душу.

А дід, підклавши під колоду козиря, додав:

– Кажуть, раніше рибу берегли: як придуха починалась, то ополонки рубали і очерет та ситняк ставили в неї сторчака, щоб довше не замерзала і повітря до води надходило. Так і риби ж було колись – не те, що тепер... Перевівся світ! – і гіркота була в дідовому голосі.

„А й дійсно, – подумалось мені, – я ж ніколи не чув, щоб і Іван Трифонович бив рибу на придуху, та й інші, знайомі мені рибалки, теж, здається, ніколи про це не розповідали. Чого це я?”.

Десь там з другої половини лютого, після Стрітення, зима починає набридати. Відлиги роблять сніг жорстким, колючим, вкривають його товстою кіркою льоду – настом, – і якщо не підсипле з неба свіжого сніжку – на лижах до пуття і не покатаєшся. Які вже тут розваги? Хіба подивишся на Масляну, як дорослі хлопці та дядьки, трохи напідпитку, знявши кожуха чи пальто, навіть роззувшись, намагаються видертись на гладкого, ще й воском натертого, вкопаного у землю стовпа, на верхівці якого найспритнішого чекає приз – живий півень чи пляшка горілки, або ще щось подібне. Не стільки радості тим змагальникам, бо вдома ще й прочухана отримають за вимазані воском та живицею штани, скільки глядачам, які жваво підтримують їх та весело регочуть з невдах.

А коли вже зиму і терпіти несила, тоді в голові самі собою починають будуватись плани на літо. Тоді дістається фанерний посилочний ящик з рибальськими снастями і починається робота. З корку, або жорсткого пінопласту вирізаються шевським ножем поплавці чи в формі кульки, чи в формі яєчка; з гусячого крила, що ним баба змітає з припічка сміття, висмикуються найкращі, найбільші пір’їни ї з них теж готуються особливі, озерні, поплавці. Робота тішить мою малу рибальську, спраглу за азартом риболовлі, душу; подумки перебираються всі спогади минулого літа: ех, не так потрібно було тоді робити, тепер знатиму, ось прийде літо... Розмови в сім’ї між нами, чоловіками, раз по раз починають звертати в таке довгоочікуване мною русло. Знову, вкотре вже, тепер – з легкою іронією, але ж, все одно, – і з захватом!, слухаю дідову розповідь про щуку:

– Я сюди, а вона – туди; я сю-ю-ди, а во-на - ту-у-ди!..

А синичка заводить вже свою передвесняну пісеньку: „По-кинь са-ни, бе-ри віз! По-кинь са-ни, бе-ри віз!” і день подовшав більше, ніж на дві години, і сонечко, незважаючи на морозець, пропікає своїми промінцями злежаний сніг обабіч доріг, утворюючи в ньому дірочки: весна скоро!

Ось березень вже надворі, а зима і не думає йти на відпочинок – то попустить, то притисне. Відлига змінюється морозом, снігова каша перетворюється на крижані грудки, калюжі – на ковзанки... Коли вже буде тепло?

Коли це якось вночі завило, загуло в нашому димарі, засвистіло в шпаринку нещільно причиненої кватирки: заметіль почалась.

– О-о-о-у-у-у-ха-ха-ха!– радів і сміявся у всі шпаринки вітер.

–Га-га-га-га!! – вторила йому в комині завірюха.

– Що, набридла, кажете, вам?! Ось заждіть у мене! – зима повернулась у всій своїй силі, такій силі, якої не те, що в грудні, а й у січні та лютому не бачили.

Мело три дні та три ночі. Яка там школа – світу Божого не видно. Три дні ми не потикали й носа на вулицю, хіба що по крайній нужді. Мало що було видно у вікно, а коли і вдавалося щось розгледіти – тільки диву давався, скільки снігу намело в садку. Помалу, помалу дістався замет вікна, біля котрого я вчив, зазвичай, уроки і з подивом тепер доводилось спостерігати, як ріс на очах шар снігу: ось до половини вікна дістає, ось – до кватирки... Скільки ж його ще буде?! І не просто сніг собі лежав, а з прошарками якогось рудого пилу і в моєму вікні ці прошарки добре було видно – неначе молоде сало з проростю від якогось велетенського кабана лежало за вікном.

На третій день всі сиділи в хаті немов миші, а вже що вночі діялось, – те словами передати не можна!

На ранок стихло. Нічогісінько не було видно крізь вікна – одна суцільна біла пелена з рудими смугами. Батько зібрався по воду, відчинив двері в сінях, що вели у двір – та й занімів. Перед ним височіла стіна снігу, лише якихось півметра вільного світу було між верхом дверного прорізу та шаром снігу. Добре, що двері в наших хатах завжди відчиняються всередину та за звичкою снігова лопата взимку завжди стоїть у сінях! Наш невеличкий двір був геть чисто, врівень із високим парканом, завалений твердим, жовтуватим, немов зпресованим, снігом. Цілий день ми всі довбалися в тому снігу. Нещасний наш Тузик, голодний і переляканий, сидів у своїй будці, завалений ледь не до неба цим снігом, сидів і голосу не подавав, а, можливо, ми його просто не могли почути через таку товщу снігу. Лише коли дід з батьком, вже надвечір, дісталися до його будки, він, мабуть, не очікуючи побачити вже більше білого світу, від щастя мало не плакав – стрибав, скавчав, лизав нам руки та ноги.

За нашою хвірткою, на вулиці, – ну хіба не диво!, – вздовж усього паркану дорогу немов би хтось вилизав до блискучого льоду, жодної свіжої сніжинки не було, зате одразу біля воріт здіймався в самісіньке небо велетенський замет, в якому довелося східці нагору робити, такий крутий він був. Коли наступного дня ми таки пішли до школи, то, стоячи на заметі, можна було вільно рукою дістати електричні дроти, що були підвішені на стовпах метрів за чотири від землі. Замет тягнувся вздовж вулиці метрів на сто, аж до Бальбишиного двору. По твердому, зпресованому з пилом, снігові ходити було легко, ми майже не провалювались. Небачене досі диво надихнуло нас знову взяти лижі та санчата, бо було тепер де розігнатись та набрати швидкість, не треба й гір шукати.

Ця заметіль враз відрізала наш куток від решти світу. Вулиця наша вела до аеродрому, але ми ще довго не чули торохкотіння кукурузника, бо годі було й думати туди дістатись – на полі замети були не меншими.

А природа дивувала далі. Не минуло й тижня від того часу, як стихла пилова буря, коли раптом прийшло справжнє весняне тепло.

І почалось!

Ходити по колу – у цьому, насправді, немає нічого поганого, головне, щоб воно не було замкненим. У Природі весна завжди переходить у літо, за літом настає осінь, за нею суне зима. Мудра Природа дає нам зміни для перепочинку і усвідомлення зробленого. Ми ніяк не навчимося цим користуватися, розливаючи на весь світ свою досаду: ледь налаштувалися, щойно взялися до роботи, розігналися, а вже потрібно гальмувати.

А тим часом, у білій Німоті зими, здавалося б, мертвій, насправді – невмирущій, замислюється Природою, зароджується нове Буття... Тш-ш-ш...

Прибутна.

Це ж треба: у кінці березня, за якихось три дні завалила зима снігом до верху вікон весь білий світ.

Завалила – і скінчилась. За тиждень потому сонечко так пригріло, що побігли вже справжні весняні струмки. Та які там струмки – ручаї!

Хлюпнуло так, що навіть дід казав:

– Років сорок такого не було! Це ж треба!

Мерзла земля не встигала вбирати у себе всю кількість талої води і та побігла старим, трохи може й призабутим, але ще добре відомим їй шляхом: висохлими річищами, рівчаками, ярками – на луг, до матінки-Десни.

Враз прокинулась Десна. Відчувши таку підмогу, немов сонний богатир, що проспав під важким кожухом усю зиму, заворушилась, розправляючи заніміле тіло і від того поруху весняний сивий лід, що давив на неї весь цей довгий час, раптом тріснув на бистрині, гримнув голосно та дзвінко, так, немов грім прогримів у березневому небі, і луна пішла лугом, лугом, відгукнулась у сосновому лісі, докотилась аж до людських осель; тріщини пішли у всі боки, а далі – ще і ще: тріщало, гриміло, стугоніло, – деснянська щука хвостом розбила лід, Дух Десни вирвався на волю!

Крига в аршин завтовшки величезними плахтами зрушилася з місця, задні крижини напирали на передні, дерлись одна на одну, ставали сторч, падали, здіймаючи високо в небо бризки, відкриваючи чисту деснянську воду і вся ця маса посунула вниз, до Дніпра, забираючи із собою все старе та віджиле: дерева, що минулого року попадали з підмитого берега у воду, торішні гатки, покинутого кимось, вмерзлого в лід старого човна; сунула спочатку безперервним потоком, а потім вже й окремими крижинами, що забарились десь в забоках, але підняті водою, яка прибувала, і собі втрапили на течію, на деснянський стрижень та й подались у споконвічні свої весняні мандри. І щука, провісниця весни та льодоходу, під грім деснянської канонади відкладала вже по затоках, в Острові та Старій Десні свою ікру, першою розпочинаючи нове життя.

З полів, які простирались за нашою вулицею, вода збиралась спочатку у видолинках, вночі замерзаючи, відтаючи вдень, а коли і видолинки переповнились – все це рушило через наш Ярок на луг.

Якось, одного найтеплішого дня, зачувши незрозумілий шум та тріск, повискакували ми з хат: там, де Ярок перетинав нашу вулицю, де на невеликому вигоні стояв колодязь із журавлем, що з нього брав воду весь наш куток, – там бігла ціла річка, несла на собі кригу з польових низин, в долоню завтовшки. Вдаривши з розгону, вона вмить забрала з собою паркан Тетьорників, що жили на самому вигоні біля колодязя, а потім і в Онищенків, дворище яких було навпроти, через вулицю, та й понесла їх геть, тільки й бачили.

Здивовані, трохи розгублені, але в захваті від такого видовища, ми, хлопчаки, дивились, як вода все прибувала та прибувала, як неслись із поля крижини і обидва Тетьорники, батько та син, стоячи у чоботях ледь не по коліна в холодній воді, відштовхували від хати довгими жердинами кригу, аби від її ударів не розвалився підмурок.

Дивно було бачити, як котилися в потоці води цілі цеглини, що їх підступна вода зненацька вихопила з Тетьорникового двору і ми починали розуміти, яка то сила криється у звичайній воді.

Незнайомий дядько зупинився на підводі перед цим потоком, трохи повагався, цьвохнув було коня віжками, аби спробувати перебратись через несподівану перешкоду, але помітивши, як течія бавлячись несе цеглу, як опирається кінь, не бажаючи ступити в потік, хутко передумав і почав розвертатись назад.

А Дух Десни вже шугав холодним вітром над лугом, над Коропом, над полем в передчутті давно очікуваного справжнього весняного розгулу, торжества очищення та одухотворення нового Життя. Враз потягло холодом у повітрі і старі люди казали:

– Бач, як похолодало! Вода піднімається.

За кілька днів луг майже весь вкрився водою від талого снігу, та вона все прибувала і прибувала. Весна гнала Зиму на північ, туди, де бере свій початок наша Десна і звідти йшла і йшла підмога нашій місцевій воді – з суворих північних густих лісів, глибоких яруг та балок. Тисячами шляхів потрапляла вона в Десну, навіть і через два тижні не припинилась ця навала, води все більшало та більшало.

Заговорили всі про небачену повінь і хто тоді не ходив дивитись на велику воду? Хіба що немічний.

А з півдня, назустріч воді, летіло незліченне птаство: спочатку чорні, як ніч, граки, потім теж чорні, але в світлу цяточку, шпаки, а далі вже – гуси, журавлі, чаплі та лелеки.

Із Савчиної гори, стоячи на піщаному узвишші понад лугом, біля клаптика молодого соснячку, видно було всю деснянську заплаву, кілька кілометрів завширшки, вона геть чисто вся була вкрита водою. Жодного клаптика суші не було видно; вода не стояла на місці, вона суцільним потоком неслась вниз і швидкість її течії була набагато більшою, ніж зазвичай влітку в Десні. Вона неслась і день, і тиждень, і другий, і третій вже, і їй не було кінця.

„Де її стільки береться? Скільки вже пронеслось її вниз і скільки ще надійде зверху?” – думав кожен, спостерігаючи величну цю картину.

Небачено високою була вода. Наш знаменитий Плавучий міст весь був під водою і його дебелі дерев’яні перила виглядали з води не більше, ніж на лікоть. Навіть криничка, відома всьому Коропу криничка поблизу Плавучого мосту, яка стоїть під горою, біля самих хат, і та, з’єднавшись із повінню, дарувала всю себе Десні. Майже свята для кожного з нас, її вода теж живила ріку.

Зібравшись на дорозі біля мосту, край води, що переливалась через бруківку, добра сотня коропців, – і старих, і малих, чоловіків і жінок, – із захватом споглядала розгул Десни.

А вода несла з собою все, що змогла підняти на своєму шляху: сіно, чиїсь, порубані вже, дрова, якесь колесо від воза, стару трухляву вербу, котра, зачепившись уламком своєї гілки-руки за перило мосту, не бажаючи, очевидно, покидати рідну, насиджену за довгий свій вік, землю, якийсь час ще стояла на місці, похитуючись на течії, а потім, все ж не втримавшись під натиском води, відірвалась від мосту і рушила далі.

– Це вже прочистить Десна озера, – говорили рибалки, – позаходить рибка скрізь. Добра нині вода; навтішаємось влітку, відведемо душу хоч на Десні, хоч на озері.

– Не швидко тепер туди потрапиш. Добре, як до червня позходить вода по всіх рівчаках.

– До якого там червня?! Вважай, – до Трійці.

– Та нічого, – говорили найзавзятіші та найнетерплячіші. – Аби тільки за Шостаковим мостом можна було вбрід перейти. А вже від Лисої гори до Мальцевої пристані буде хоч боком котись.

– Так то ж до Мальцевої пристані... А в Рокочівщину чи в Журавльове і не потикайся!

За смужкою вільх та молодим березнячком, які тільки й позначали серед повеневого моря береги озера Вить, виднілась соснова шапка Лисої гори. Лисогірці, котрі десятком обійсть осідлали ту гору, були як на острові серед буйного розливу Десни. Дістатись зараз Коропа, аби купити бодай хліба чи солі вони могли лише човном, але, поза всяким сумнівом, не надто були заклопотані цією обставиною, яка, безперечно, в іншому населеному пункті викликала б неабияку паніку. Вважай, кожного року навесні вони робили те ж саме, хіба що, коли води було небагато, то човном ще треба було й пошукати того шляху, аби водою дістатись Плавучого мосту.

Та хіба ж тільки лисогірці могли сказати:

– Повінь? Теж мені дивина! Що нам повінь?

Он, за Плавучим мостом, одразу ж наліво, за Карпівкою, під вільшняком притулилось Закороп’я – ото вже справжні лугарі!

– Дивись, чи то, бува, не Куюк гребе? – котрийсь із чоловіків показав на човен, що випливши з-за верб лівіше мосту, прямував попід деревами до гурту.

– Коли б чи не корову свою везе?

– А таке воно і є – корову.

Загули в натовпі:

– Казали на Закороп’ї у цьому році вода до середини вікон дістає.

– А їм хіба що? Хоч і козаків уже немає, а там – справжня тобі Запорозька Січ.

І дійсно, Закороп’я – маленький клаптик нашого Коропа, що відірвався від нього та й облюбував собі місцину за заболоченим вільшняком, прямо на лузі між двох озер – широченької Карпівки та маленької, влітку густо вкритої ряскою, Саливонки, – живе там наперекір усім природним стихіям.

Мало кому в нас зрозуміло: ну що змушує людей селитись на Закороп’ї? Щороку взимку їх заносить снігом під самісінькі стріхи, під час повені їхні хати заливає вода, щороку вони терпляче зносять, не скаржачись на долю, всі ці негаразди; перечікують розлив Десни, „Прибутну”, як ми кажемо, хто на горищі, хто в родичів; сяк-так перебиваються разом із своєю худобою та птицею, але щойно зійде вода – повертаються до звичного життя. Ані сирість та почорнілі попід вікна стіни в їхніх хатах, ані хмари комарів та мошок, – ніщо і нізащо не може змусити їх перемінити своє місце проживання.

Човен – їх транспорт, Карпівка – як рідна мати, Луг – воля та свобода, заради якої вони тут і живуть на здивування всьому Коропу. Зате – ані тобі пилюки, ані гуркоту машин, лише солов’ї та вивільги, зозулі та горлиці, лише вода, висока трава, запахи озера, молодої лепехи та аромати квітучого лугу.

А Куюк на здоровенній плоскодонці перевозить до котрогось із родичів корову, яку, про всяк випадок, притримує за налигач, сидячи на носі човна, його сусід, такий самий закоропець, якого жодна повінь, навіть така, як цього року, не здатна налякати чи змусити запанікувати. Керований твердою руккою закоропського рибалки, човен пристає до берега м’яко, тихо, з підворотом лівого борту до самої бруківки і чоловіки без поспіху, повагом зводять корову на берег та, незважаючи на жарти з натовпу, ведуть її вулицею вгору так буденно, немов роблять те щонайменше кожного дня, а то й двічі на день.

...По-весняному різке, яскраве сонце високо в небі, ще голі, без листя, але вже з пожовклими котиками, верби, що не дають тіні, перший по-справжньому теплий день, Десна, яка прийшла в гості під самий Короп, плескіт течії, човни з хлопцями та дівчатами, що снують по заплаві від мосту до Виті та Панського, шпак, котрий біля рідної шпаківні вже пробує голос після довгої дороги, гуси в небі – останні, запізнілі ключі, бджоли, що снують у повітрі над вербовими котиками... Вся ця картина природного, не вигаданого людьми, свята розтопила останні залишки зимового льоду в душах присутніх і через це настрій у всіх так само гарний, святковий, з очікуванням чогось такого... такого..., одним словом, – щастя.

Прибутна! Оце одне-єдине і таке містке для кожного з коропців слово відкриває, варто йому лише прийти на думку, чи бути почутим у дружній розмові, мальовничі картини деснянського водопілля і тоді прокидається в душі одвічний невмирущий Дух Десни, той, що ранньої весни дарує благословенне життя всьому сущому на деснянській заплаві, влітку тішить око та п’янить голову всіма своїми барвами і ароматами, скидається вранці посеред Десни великою рибою, а вночі мерехтить таємничим світлом зірок із чорного неба, солов’їним співом заходиться навесні і ніжним посвистом вивільги серед літа, той, що увійшовши один лише раз у серце людини, залишається в ньому на все життя до скону; той, що робить нас романтиками та поетами в душі, хай і без жодного римованого рядка за все життя, але завжди з любов’ю до рідної нам Десни, до нашого лугу та озер, до Коропа з його Плавучим мостом, церквами та сосновим лісом... Цей Дух, прокинувшись в нас, чистить наші душі від зашкарублості та суєти так само, як Прибутна чистить деснянські озера від зогнилих за зиму водоростей, паданих у воду гілок, загиблої взимку риби, а потім вже очищені наші душі живить новими враженнями: прекрасними, мальовничими, свіжими та яскравими – такими, що потім довго, все життя, спливатимуть у пам’яті, розквітатимуть в уяві і надихатимуть, і дадуть крила...

...Поволі спадала вода. Варто було виглянути з-під неї настилові мосту, ще слизькому від нанесеного Прибутною тонкого шару мулу, як одразу ж з’явились на ньому найзавзятіші рибалки – не терпиться принести додому першої весняної рибки з відкритої води. І в синіючих пасхальних сутінках попливли вулицями запахи смажених окунців та пліточок. Від тих запахів не в одного сусіда потекла слина, а думки від одноманітного повсякдення враз перекинулись до вудок, гачків та гороху – літо скоро!

Травень розпочався святами, здавалось, весь Короп перемістився до лісу на першотравневі гуляння. Як водиться, в чималому нашому лісі від лікарні аж до Вишки важко було знайти вільне місце: компанії і по чотири, і по десять, а то й по двадцять чоловік заполонили ліс; повсідавшись на весняній, вкритій запашною хвоєю і яскраво-зеленим молоденьким мохом лісовій землі, люди чаркувались, сміялись, співали, – це було так природньо, по-справжньому, на фоні перших березових листочків, молодесенької травички і, звісно ж, Прибутної, котра сягала ще соснового узлісся в Ярастовому березі. Відчайдухи, аби остудитись, відкрити сезон, роздягнувшись, входили в неї по затопленій нескошеній торішній траві з азартом, немов в Водохресну Йордань, а ті, хто не насмілився – дивились на них із заздрістю: Дух Десни цього дня панував і в лісі, а що вже казати про наші душі? Прийшов його час!

...Спадала вода. На лугових пагорбках ніжним смарагдом зазеленіла травичка і по ній золотими розсипами заквітла мати-й-мачуха, а згодом і кульбаби. Пора! – і перші завзятці, ще в високих гумових чоботях-забродах, але дістались-таки Виті та Шостакового мосту і знову в сутінках попливли вулицями аромати смаженої на сковороді риби, і знову, сама по собі, слина в роті...

А там уже й сади розквітли. Потонув Короп у ніжній вишнево-грушево-яблуневій кипіні. Ех, глянути б оце на таке диво з висоти пташиного лету! Заздрити треба пілотам наших „кукурузників” та їх пасажирам – що то за картини спостерігають вони щодня: розлита широчезною синьою смугою Десна і біло-рожева кипінь по її смарагдових берегах, – немовби на всьому білому світі водночас побігло молоко та й затопило своєю піною ген всю землю аж до виднокола.

Дата добавления: 2015-07-11