Модернізація: поняття та теорії модернізації.

На відміну від звичного для нашого суспільствознавства формаційного підходу теорія модернізації не оперує поняттями «капіталізм» і «соціалізм». Політична система, згідно з цією теорією, залежить не

від характеру суспільноекономічної формації, а від типу осучаснення, тобто від способу переходу від панівних у суспільстві традиційних цінностей до сучасних раціональних структур. Теорія політичної модернізації входить у рамки загально соціологічного напрямку,що отримав назву «соціологія розвитку». Методологічна основа соціології розвитку — концепції Ф.Генніса, М.Вебера, Т.Парсона. Слід також зазначити, що сучасна теорія політичної модернізації широко використовує порівняльні методи, суть яких в установленні систематичних співвідношень між несхожими аспектами національної політики тих чи інших країн і різницями у суспільних соціальних системах, частиною яких є національна політика. Виникнувши у 50ті роки як теоретичне обслуговування політики Заходу стосовно країн, що звільнилися від колоніальної залежності, концепція модернізації в кінцевомупідсумку перетворилась в обґрунтування певної спільної моделі глобального процесу цивілізації, суть якої в описанні характеру й напрямків переходу від традиційного до раціонального суспільства в результаті науковотехнічного прогресу, соціальноструктурних змін, перетворення нормативної і ціннісної систем. У цій концепції виділяються два типи модернізації. Перший — тип оригінальної спонтанної модернізації характерний для країн, що пережили перехід до раціональних суспільних структур в результаті поступового, довгого розвитку внутрішніх процесів (Англія, США).

Другий — тип вторинної відображеної модернізації, характерний для країн, що з тих чи інших причин відстали у своєму розвитку й тепер за рахунок широкого використання досвіду передових держав намагаються наздогнати їх рівень і якість життя. З деякою умовністю можна говорити про існування двох етапів розвитку теорії політичної модернізації. Виникла вона в США, і спочатку її суть зводилась до обґрунтування ідеї запозичення відсталими країнами Азії, Африки, Латинської Америки ряду вже готових і апробованих у розвинутих країнах політичних інститутів (централізована держава, парламент, багатопартійна система, загальні альтернативні вибори, розподіл влади) і цінностей (політична свобода, індивідуалізм).

Відповідно, політична модернізація на початковому етапі розвитку даної теорії сприймалась як:

а) демократизація країн, що розвиваються за західним зразком;

б) одночасна умова й наслідок успішного соціально економічного зростання країн «третього світу»;

в) результат їх активного співробітництва з розвинутими державами Західної Європи і США.

З середини 60х років прибічники теорії політичної модернізації,

По-перше, стали більш детально вивчати конкретні політичні процеси з урахуванням специфічних історичних і національних умов, культурної своєрідності різних країн і, по-друге, зацікавилися політичним розвитком європейських країн і Північної Америки у зв’язку з продовженням традиції М.Вебера з вивчення унікального історичного досвіду Заходу. В цей період дослідження 50ті роки були піддані критиці за недооцінку внутрішньополітичної боротьби за владу і абсолютизацію впливу міжнародних факторів.

Останнім часом у центрі уваги знаходяться політичні процеси в країнах колишнього СРСР, Східної Європи й Китаю. Сучасний етап характерний акцентом на труднощах політичного розвитку, вивченням проблем об’єктивної обумовленості криз політичних змін, шляхів і форм їх переборення.

У зв’язку із східноєвропейськими подіями, а також падінням багатьох військових диктатур у країнах «третього світу» відбувається переосмислення потенційних можливостей авторитаризму в мобілізації і організації суспільних змін. Суперечності і непослідовність перетворень, здійснюваних під жорстким політичним контролем авторитарного режиму, визначаються намаганням правлячої верстви пристосувати реформи перш за все до свого власного становища й інтересів, що заважає здійсненню необхідних суспільству структур

них змін. Одночасно слід відзначити, що ліберальне крило теоретиків політичної модернізації, на відміну від консерваторів, завжди досить критично ставилось до модернізаторських можливостей авторитарних політичних режимів. Одним з найбільш відомих представників консервативного напрямку теорії політичної модернізації є американський політолог С.Хантінгтон. У книзі «Політичний порядок у суспільстві, що

змінюється» він розглядав модернізованість політичних інститутів не в зв’язку з рівнем їх демократизації, а в залежності від їх міцності й організованості, гарантуючих пристосування до соціальних щораз інших завдань, за які борються широкі маси населення, що включилися в політичне життя. Тільки жорсткий режим, що контролює порядок, може забезпечити перехід до ринку і національну єдність. Тому модернізація вимагає створити високоцентралізовані політичні інститути, тобто виникає необхідність інституалізувати організаційні

засоби для суспільних змін. Ускладнення даного підходу знайшло відображення в праці, написаній Хантінгтоном разом з Дж.Нельсоном “Нелегкий вибір: політична участь у країнах, що розвиваються”. В ній стверджується, що процес розвитку вимагає взаємозв’язку всередині політичної системи її завдань з такими факторами, як соціально-економічний розвиток, стабільність, рівність і участь, між якими легко виникають лінії

напруги й конфлікти. Звідси робиться висновок, що вибір пріоритетних факторів залежить від характеру правлячої еліти, зацікавленої в продовженні свого панування, міжнародному визнанні, зменшенні причин для внутрішніх хвилювань.

Можна виділити ряд умов, необхідних, на думку політологів консервативної орієнтації, для еволюційного шляху модернізації під керівництвом авторитарної політичної влади. Це:

1. Компетентність політичних лідерів, здатних, зберігаючи союзи однодумців, досягти згоди з супротивниками. Політичні коаліції дозволяють уникнути конфліктів і здійснити реформи законодавчим шляхом. Одночасно уряд повинен твердо проводити свій курс, незважаючи на можливий тиск на правому і лівому політичному флангах.

2. Виділення у процесі реформ якісно різних і недовгочасних етапів, кожен з яких повинен мати конкретну мету і власні пріоритети. Реформи мають бути з послідовного ряду відносно невеликих перетворень, не здатних спричинити різкий опір супротивників, але у сукупності які б являли собою безперервний соціальний і політичний розвиток у заданому елітою напрямку.

3. Успіх реформ у багатьох випадках залежить від точного вибору часу їх проведення. Сам же цей вибір повинен визначатися раціональною оцінкою розташування політичних сил. Ліберали, як і політологи консервативної орієнтації, підкреслюють, що формування інститутів, здатних мати справу з постійними

змінами в соціальних і політичних вимогах, є найважливішим завданням модернізації.

Однак ліберальний напрямок акцентує увагу не на забезпеченні політичного порядку за допомогою централізованих інститутів, а на наявності постійного діалогу між тими, хто має владу, і населенням. Організація такого діалогу означає рух до соціальних і політичних систем. Цей рух включає злам перепон між соціальними верствами й зростання соціальної мобільності, а в політичній сфері – більш ефективну координацію між адміністративними й політичними групами та інститутами, оскільки у багатьох суспільствах політична влада бюрократії більш значна, ніж вплив політичних груп. Л.Пай відзначав, що політична система повинна не тільки вирішувати економічні та соціальні проблеми, а й забезпечувати усвідомлення ідентичності й фундаментального членства у великому товаристві. Тому політична модернізація обов’язково передбачає

збільшення кількості індивідів і груп, що мають не тільки право, але й реальну можливість бути почутими при прийнятті політичних рішень. Саме цим підкреслюється значення політичної участі як фактора підвищення ефективності та легітимності перехідного політичного режиму.

Корекція соціального розвитку в даному випадку забезпечується не стільки втручанням правлячої еліти, скільки виникаючими саморегульованими механізмами, найважливіша умова існування яких – система зворотних зв’язків. Характерним є висловлювання Р. Дарендорфа про проблеми переходу до демократії у Східній Європі:“Перехід не означає і не повинен означати заміни однієї системи іншою. Немає ніякого сенсу в переході від соціалізму до капіталізму. Дорогою до свободи є перехід від закритого суспільства до відкритого. А відкрите суспільство – не система, а тільки механізм для вивчення альтернатив. Економічні структури й політика в ньому не зумовлені”

Наявність зворотних зв’язків між політичною системою і суспільством залежить від рівня соціальної диференціації і природи політичних режимів (конституційний, автократичні або напівавтократичні диктатури тощо). Занадто централізовані форми, включаючи й диктаторські, не можна завчасно виключити з можливих політичних форм модернізації, але такі форми не можуть бути достатньо гнучкими для того, щоб задовольнити постійно зростаючі в процесі модернізації вимоги змін. У диктаторських або авторитарних системах влади зміни ініціюються верхами і залежно від ступеня їх “проникнення” в суспільство

відбувається неухильне викривлення завдань, що висуваються як у межах адміністративного апарату, так і серед населення. Авторитарна система обмежує рух інформації і інновацій, з іншого боку, не

можливими є будьякі значні зміни без санкції політичного лідера. Введення змін у суспільстві, яке жорстко контролюється політичною владою, є тому важким і заплутаним процесом. Як відзначав ще А.Токвіль, найбільш небезпечний момент для поганого керівництва з’являється тоді, коли воно намагається залатати дирки в своїй політиці. Важливо підкреслити, що для авторитарного режиму другорядне значення має “собівартість” своєї політики. За словами Ш.Монтеск’є, коли деспот хоче плодів з дерева, він вириває його з корінням. Його не турбують втрати (людські й матеріальні) при досягненні власної мети. Він визнає результати, а не способи їх отримання. Теорія політичної модернізації робить акцент саме на засоби отримання результатів політичних реформ. У ній головне – питання процедури політичного процесу, не конкретні завдання, а механізми, що дозволяють їх досягти.

Таким чином, для ліберального напрямку головними критеріями політичної модернізації є рівень політичної участі громадян і умови для відкритого політичного змагання різних груп і політичних лідерів у боротьбі за підтримку виборців на виборах. Деякі політологи, наприклад, вважають, що в колишньому СРСР політичний розвиток почався тільки після 1953 р. і лише тією мірою, в якій стала зростати гнучкість політичного режиму і стали задовольнятися певні політичні вимоги населення. Вживаючи ті самі критерії, вони вважають, що ніякого політичного розвитку не було в Німеччині з 1933 р. по 1995 р. Якщо спробувати дати загальне визначення політичної модернізації, то можна виділити головні моменти, що характеризують її суть. Політична модернізація – це зростання здатності політичної системи постійно й успішно адаптуватися до нових зразків соціальних завдань і створювати нові види інститутів, що забезпечують не тільки

контроль над ресурсами, а й канали для ефективного діалогу між урядом і населенням. Таким чином, задоволення соціальних вимог, централізована держава й політична участь – головні характеристики формування модернізації у політичній сфері.

Деталізація цього визначення дозволяє виділити такі риси політичної модернізації:

• наявність конкуруючих політичних організацій, що поширюють політичний вплив на різні функціональні сфери;

• мобілізація соціальної периферії і зростання рівня участі в політиці через надання виборчих прав, діяльності опозиції, наявність вільної преси та добровільних асоціацій;

• зростаюча централізація урядових функцій, неупереджена законодавча система, правова технологія вирішення конфліктів;

• формування та здатність політичної системи акумулювати претензії і вимоги різних соціальних груп і створювати політичні інститути для регулювання суспільних процесів.

Політична модернізація стикається з двома основними групами суперечностей. Одна група протиріч пов’язана з конфронтацією універсальних стандартів і місцевих (традиційних) цінностей. Перші не

обхідні для економічної ефективності, останні визначають політичну лояльність і національну єдність. Вступ на шлях модернізації призводить до зростання технократичних вимог до економіки, технології і принципів ефективності, що асоціюються з раціональною суспільною політикою. Раціональним силам протистоїть фундаменталістська віра у колективну унікальність національної єдності, її почуття спільноти й відповідні канали, що патронуються державою для самоідентифікації.

Друга група суперечностей являє собою так званий “синдром модернізації”, тобто суперечливу взаємодію між процесом диференціації (спеціалізація ролей і функцій у політичній системі), імперативами рівності (політична участь, рівність у розподілі ресурсів) і можливостями політичної системи до інтеграції (ефективність політичних і адміністративних рішень, що приймаються). Оскільки на різних етапах модернізації може виникати несумісність цих параметрів, що складають синдром розвитку, то процес політичної модернізації залишається багатозначним і незавершеним, а політична система повинна постійно пристосовуватись до наслідків, що виникають з причини такої несумісності криз за допомогою інституціональних змін.

Аналіз цих груп суперечностей дозволяє розробити положення про сфери потенційних конфліктів, що торкаються сфери політичних рішень. Яка б не була природа традиційного суспільства й сучасних політичних інститутів (одно, дво, багатопартійні, президентські або парламентські, демократичні, авторитарні), у кінцевому результаті в ході модернізації переборюються три політичні кризи: криза

легітимності, криза участі й криза регулювання конфліктів.

Дата добавления: 2015-12-08