Читайте также:
|
25.1 Загальна характеристика видів забезпечення виконання зобов'язання (забезпечень)
Безумовно цінність зобов'язання полягає в його виконанні. Оскільки зобов'язання є різновидом правовідносин, воно охороняється примусовою силою держави, і щодо боржника у разі порушення зобов'язання застосовуються міри цивільно-правової відповідальності.
Кредитор за основним і забезпечувальним зобов'язанням – це завжди одна й та ж особа. Реалізація його прав за забезпечувальним зобов'язанням пов'язана з моментом порушення боржником основного зобов'язання, виконання якого і забезпечувалося певним видом забезпечення виконання зобов'язання.
Забезпечувальне зобов'язання має акцесорний (додатковий) характер щодо основного (забезпеченого) зобов'язання. Акцесорність означає, що забезпечувальне зобов'язання не може існувати само по собі, без зв'язку з основним зобов'язанням. Воно виникає виключно для забезпечення певного зобов'язання і поділяє долю останнього (ст. 548 ЦК). Єдиним винятком щодо акцесорності серед видів забезпечення виконання зобов'язання є гарантія, сконструйована законодавцем у ЦК як самостійне, незалежне від основного зобов'язання забезпечення.
Забезпечення класифікуються за різними критеріями. Зокрема, вони можуть бути поділені на 1) особисті та 2) майнові (речові) види забезпечення виконання зобов'язань. У разі встановлення особистого забезпечення (неустойка, порука, гарантія) кредитор покладається на ділову репутацію, порядність боржника або третьої особи (поручителя чи гаранта), від яких має отримати задоволення своїх вимог у разі порушення зобов'язання боржником. При заставі ж та притриманні кредитор «вірить» не особі, а певному майну, на яке у разі необхідності буде звернене стягнення для задоволення Його інтересів.
Забезпечення може надаватися: 1) боржником за основним зобов’язанням (неустойка, завдаток); 2) третьою особою (гарантія, порука); 3) як боржником, так і третьою особою (застава).
У зв'язку з цим закон передбачає спеціальні міри, що стимулюють боржника до належного виконання зобов'язання та забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок порушення зобов'язання боржником.
Ці міри на відміну від стягнення збитків, застосовуються не у всіх випадках невиконання або неналежного виконання зобов'язань, а лише щодо тих зобов'язань, для забезпечення яких вони спеціально встановлені законом або домовленістю сторін, і тому є додатковими забезпечувальними мірами. Закон іменує ці міри видами забезпечення виконання зобов'язань (в юридичній літературі їх ще називають забезпечувальними зобов'язаннями або просто забезпеченнями).
Згідно зі ст. 546 ЦК забезпеченнями є: неустойка, порука, гарантія, завдаток, застава та притримання. Крім названих пойменованих забезпечень договором або законом можуть бути встановлені й інші види забезпечення виконання зобов'язання (ч. 2 ст. 546 ЦК). При цьому, встановлюючи договором новий вид забезпечення виконання зобов'язання, сторони повинні враховувати вимоги щодо загальних положень про забезпечення виконання зобов'язань, а саме: акцесорний характер останніх та їх функціональну спрямованість (стимулювання боржника до належного виконання зобов'язання та захист майнових інтересів кредитора у разі порушення зобов'язання).
За загальним правилом підставою для встановлення та застосування виду забезпечення виконання зобов'язання є домовленість сторін про певне забезпечення. Крім договору, підставою виникнення неустойки може виступати закон, а застави – закон та рішення суду. Притримання сконструйовано законодавцем як законне забезпечення.
Закон встановлює обов'язкову письмову форму правочину щодо видів забезпечення виконання зобов'язань. Згідно з ч. 2 ст. 547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним. При цьому сторони можуть у класти як договір про встановлення того чи іншого забезпечення (договір про заставу, поруку, завдаток та інші забезпечення), так і включити домовленість про певне забезпечення як одну з умов основного договору. Так, наприклад, договір позики може містити умову про поруку, що забезпечить виконання договору позичальником. У цьому випадку договір позики підписують позикодавець, позичальник та поручитель.
Забезпечувальне зобов'язання має акцесорний (додатковий) характер щодо основного (забезпеченого) зобов'язання. Акцесорність означає, що забезпечувальне зобов'язання не може існувати само по собі, без зв'язку з основним зобов'язанням. Воно виникає виключно для забезпечення певного зобов'язання і поділяє долю останнього (ст. 548 ЦК). Єдиним винятком щодо акцесорності серед видів забезпечення виконання зобов'язання є гарантія, сконструйована законодавцем у ЦК як самостійне, незалежне від основного зобов'язання забезпечення.
Забезпечення може надаватися: 1) боржником з а основним зобов’язанням (неустойка, завдаток); 2) третьою особою (гарантія, порука); 3) як боржником, так і третьою особою (застава).
Неустойка та завдаток стимулюють боржника до належного виконання зобов'язання під загрозою сплати штрафу чи пені або втрати завдатку на випадок порушення зобов'язання. Ці забезпечення спрямовані саме на виконання зобов'язання або, іншими словами, забезпечують права кредитора шляхом створення умов, які підвищують вірогідність належного виконання зобов'язання боржником.
Сплата грошової суми поручителем або гарантом надає кредитору те, що він мав отримати від боржника, захищаючи у такий спосіб майнові інтереси кредитора у зв'язку з порушенням боржником зобов'язання. Оплата ж боржником послуг поручителя (ст. 558 ЦК) чи гаранта (ст. 567 ЦК), незалежно від того, чи доведеться ними скористатися, і сплата останнім за зворотною вимогою у разі виконання ними обов'язку перед кредитором того, що боржник мав сплатити за основним зобов'язанням, враховуючи виграний час, ставлять під сумнів наявність у поруки та гарантії стимулюючої функції.
Такі види забезпечення виконання зобов'язань, як застава і притримання, стимулюють боржника до належного виконання зобов'язання можливістю звернення стягнення на майно боржника і захищають майнові інтереси кредитора у разі порушення зобов'язання боржником шляхом одержання задоволення за рахунок заставленого (притриманого) майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника.
Неустойка
Одним із найбільш поширених видів забезпечення виконання зобов 'язань, який виступає формою цивільно-правової відповідальності. є неустойка – грошова сума або інше майно (рухоме та нерухоме), яке боржник повинен передати кредитору у разі порушення боржником зобов'язання (ст. 549 ЦК).
Різновидами неустойки виступають штраф та пеня. Штрафом визнається неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Отже, на відміну від штрафу, пенею забезпечується своєчасне виконання грошового зобов'язання.
Можливість стягнення з боржника неустойки у вигляді майна є однією із новел ЦК. Як зазначається в новітній учбовій літературі, «механізм реалізації такого права поки що невизначений, що на практиці може створити значні труднощі при обчисленні та стягненні такого виду неустойки». Дійсно, на практиці учасники цивільних відносин встановлюють неустойку у вигляді грошової суми і не зв'язуються з так званою «товарною неустойкою».
Неустойка та її розмір може встановлюватися договором або актом цивільного законодавства. Відповідно договірна неустойка встановлюється домовленістю сторін. Її розмір, співвідношення із збитками, порядок обчислення залежить цілком від сутності відносин за основним зобов'язанням та волі його учасників. Законна неустойка визначається актом цивільного законодавства і застосовується незалежно від того, чи передбачений обов'язок її сплати домовленістю сторін. Наприклад, ст. 709 ЦК, що визначає порядок і строки задоволення вимог споживача про заміну товару неналежної якості або усунення недоліків, встановлює, що за кожен день прострочення продавцем або виготовлювачем усунення недоліків товару і невиконання вимоги про надання в користування аналогічного товару на час усунення недоліків продавець сплачує покупцеві неустойку в розмірі одного відсотка вартості товару. Розмір неустойки, встановленої законом, сторони можуть як збільшити, так і зменшити (крім випадків, передбачених законом) у договорі (ст. 551 ЦК).
Залежно від співвідношення із збитками розрізняють штрафну, залікову, виключну та альтернативну неустойку.
Штрафною називається неустойка, яка стягується понад збитки. Саме штрафна неустойка згідно із ст. 624 ЦК застосовується у всіх випадках, якщо сторони у договорі не передбачать інший вид неустойки.
Якщо в договорі сторони передбачають обов'язок по відшкодуванню збитків боржником лише у тій частині, у якій вони не покриті неустойкою, то мова йде про залікову неустойку. Наприклад, якщо порушенням зобов'язання заподіяно збитків на суму 2000 грн., а неустойку встановлено в сумі 600 грн. кредитор має право вимагати від боржника відшкодування збитків лише в сумі 1400 грн.
Виключна неустойка обмежує відповідальність боржника сплатою тільки неустойки і відповідно виключає вимоги щодо відшкодування збитків.
Якщо кредитору дозволяється на свій вибір вимагати від боржника стягнення або неустойки або відшкодування збитків, така неустойка визнається альтернативною.
Найбільшу забезпечувальну силу має штрафна (кумулятивна) неустойка. яка виконує виключно штрафну функцію. Інші види неустойки (залікова, виключна, альтернативна) поряд із штрафною функцією виконують і компенсаційну функцію (використовуються для відшкодування збитків або зараховуються у суму їх відшкодування).
Неустойка, по-перше, стягується тільки за факт винного порушення зобов'язання і кредитор не мас права на її стягнення, в разі якщо боржник не відповідає за порушення зобов'язання, тобто коли він звільняється від відповідальності за порушення основного зобов'язання (ч. 3 ст. 550 ЦК та ст. 617 ЦК); по-друге, сплата неустойки не звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі, якщо інше не встановлено законом або договором (ч. 1 ст. 622 ЦК); по-третє, суд може зменшити розмір неустойки, якщо вона є надмірно великою, зокрема, якщо розмір неустойки значно перевищує розмір завданих збитків та за наявності інших обставин, які мають істотне значення (ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін за зобов'язанням тощо), але не виключити повністю її стягнення. При цьому неустойка може бути зменшена тільки до розміру заподіяних кредиторові збитків. Відшкодування збитків здійснюється у повному обсязі і мас повернути потерпілу сторону не в те становище, в якому вона перебувала до укладення договору, а у становище, якого вона набула б, якби договір було виконано належним чином.
Законодавець до вимог про стягнення неустойки встановлює скорочений строк позовної давності – один рік (ч. 2 ст. 258 ЦК).
Завдаток
Ще одним видом забезпечення виконання зобов'язань, який є формою цивільно-правової відповідальності, виступає завдаток. Згідно з ч. 1 ст. 570 ЦК завдаток – це грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання.
Спираючись на дану дефініцію, за завдатком традиційно визнається платіжна, посвідчувальна й забезпечувальна функції. Але якщо забезпечувальну функцію він виконує завжди, то платіжну й посвідчувальну – за певних умов. Так, платіжна функція виконується завдатком лише в разі належного виконання сторонами зобов'язання. Він може бути виданий лише тією стороною за договором, на якій лежить обов'язок передати грошову суму або рухоме майно, і у разі виконання зобов'язання сторонами сума завдатку зараховується в рахунок належних з неї платежів.
Посвідчувальну функцію завдаток виконує у спорі між сторонами щодо того, чи було укладено договір, але при цьому мається на увазі укладення договору в усній формі, коли недодержання сторонами письмової форми, встановленої законом, не тягне за собою його недійсність. Саме в цьому разі укладення договору може доводитися передачею й одержанням завдатку, а його оформлення (за правилами сі. 547 ЦК) і виступатиме письмовим доказом, що доводитиме факт вчинення договору (ч.1 ст. 218 ЦК). Укладення ж договору, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, не може бути підтверджено передачею завдатку (статті 639, 640 ЦК).
Забезпечувальна функція завдатку полягає у стимулюванні сторін до належного виконання зобов'язання під загрозою втрати завдатку боржником або повернення завдатку та додаткової сплати суми у розмірі завдатку або його вартості кредитором.
Від завдатку слід відрізняти аванс – повний або частковий платіж за договором, що передається кредиторові в рахунок майбутніх платежів. Видача авансу підкоряється загальним правилам про виконання зобов'язання, а при невиконанні останнього він завжди підлягає поверненню. Сума авансу, яка залишилася у сторони, відповідальної за порушення зобов'язання, розцінюється як безпідставне збагачення. Враховуючи прагнення обігу до спрощення, законодавець припускає, що сторони виходять з більш простого і звичного (аванс), а не складного й незвичного (завдаток), і у ч. 2 ст. 570 ЦК встановлює презумпцію – будь-який платіж вважається авансом, якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком.
Оскільки аванс не є забезпеченням, то сторона, яка його одержала, у разі невиконання нею своїх зобов'язань повинна лише повернути аванс, а не сплачувати його подвійну суму. Якщо ж відповідальною за невиконання зобов'язання буде сторона, яка передала аванс, вона має право вимагати його повернення.
Виступаючи формою цивільно-правової відповідальності, втрата завдатку, як і стягнення неустойки, можлива лише за наявності вини сторін у порушенні зобов'язання; не припиняє зобов'язання, забезпечене завдатком; не звільняє порушника від виконання зобов'язання.
За загальним правилом завдаток щодо збитків має заліковий характер, тобто збитки підлягають відшкодуванню з урахуванням суми (вартості) завдатку (ч. 2 ст. 571 ЦК). Однак у договорі сторони можуть передбачити, що у разі невиконання зобов'язання їх відповідальність буде обмежена лише сумою завдатку, і тоді права на відшкодування збитків, не покритих сумою завдатку, не виникає, оскільки зобов'язання припиняється.
П рипинення зобов'язання переданням завдатку у вигляді відступного і відповідно обмеження відповідальності сумою завдатку залежить виключно від домовленості сторін, а оскільки кожен випадок надання відступного для кредитора неминуче означає програш або в сумі, або в часі, або в іншому інтересі, тому що змінюється форма задоволення, то кредитор навряд чи погодиться на зарахування завдатку як відступного, автоматично ж порушене зобов'язання втратою завдатку боржником або його поверненням і додатковою сплатою суми У розмірі завдатку або його вартості кредитором не припиняється.
Порука
Порука як особистий вид забезпечення виконання зобов'язання означає, що у разі порушення боржником зобов'язання, нею забезпеченого, майнові інтереси кредитора задовольняються поручителем. Встановлюється порука виключно в договірному порядку. Згідно зі ст. 553 ЦКза договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
В ідповідальністю поручителя як у законодавстві, так і в юридичній літературі традиційно називається обов'язок поручителя за договором поруки. Що ж до змісту нього обов'язку, то, крім відшкодування збитків і сплати санкцій, поручитель зобов'язаний виконати грошове зобов'язання боржника. Таким чином, обов'язок поручителя за договором поруки має комплексний характер і містить: 1) обов'язок виконати грошове зобов'язання у разі його порушення боржником – сплатити суму основного боргу та проценти за користування чужими грошима; 2) сплатити проценти, викликані простроченням, неустойку, якщо вона була встановлена договором, та відшкодувати збитки, якщо їх зазнав кредитор у зв'язку з порушенням боржником грошового зобов'язання.
Встановлення поруки оформлюється договором про поруку, який укладається між кредитором за основним зобов'язанням і поручителем. Якщо договір поруки укладений як тристоронній договір між кредитором, боржником та поручителем, немає підстав визнавати його недійсним, коли всі істотні умови поруки в ньому викладені1, наприклад, коли договір поруки укладений як одна з умов основного договору, зокрема, договору позики.
Необхідність в укладенні договору (договір про надання послуг щодо поруки) між поручителем та боржником виникає, коли постає питання про оплату послуг поручителя: вимагати виплати певної винагороди за надану послугу поручитель має тільки тоді, коли про це є спеціальний правочин між поручителем і боржником.
Сторонами договору поруки можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи.
Від поруки слід відрізняти випадки забезпечення виконання зобов'язання заставою, коли заставодавцем виступає не боржник за основним зобов'язанням, а третя особа – майновий поручитель, яким теж може бути фізична або юридична особа. Незважаючи на схожість термінів – «поручитель» та «майновий поручитель» йдеться про самостійні й різні за своєю природою види забезпечення виконання зобов'язання, і тому до правовідносин застави, в яких бере участь майновий поручитель, положення про поруку не можуть застосовуватися. Останнє означає, що у разі забезпечення виконання зобов'язання порукою кредитор має право пред'явити до поручителя вимогу про виконання порушеного боржником зобов'язання та стягнення штрафних санкцій, викликаних цим порушенням. Враховуючи відсутність спеціальних приписів закону на такий випадок, поручитель відповідає всім своїм майном, на яке може звертатися стягнення. При цьому слід пам'ятати, що відповідальність поручителя всім своїм майном ще не гаранту є задоволення вимоги кредитора, оскільки такого майна може або не вистачити, або ж взагалі не існувати. Якщо ж виконання зобов'язання забезпечив майновий поручитель, то кредитор, у разі порушення зобов'язання боржником, має право звернути стягнення на певне майно майнового поручителя – предмет застави, реалізувавши своє право заставодержателя за договором застави. Як свідчить судова практика, терміни «поручитель» та «майновий поручитель» часто використовуються один замість іншого, що призводить до помилок при розгляді справ щодо реалізації таких видів забезпечення виконання зобов'язань, як порука та застава1.
Договір поруки вважається укладеним, коли сторони досягли згоди щодо всіх істотних умов (консенсуальний) і дотрималися письмової форми. Недодержання письмової форми робить договір нікчемним. За бажанням сторін договір про поруку може бути нотаріально посвідчений. Доцільність цього виявляється в разі необхідності пред'явлення вимог до поручителя. Так, якщо поручитель не виконає свій обов'язок перед кредитором добровільно, то постає питання про судовий примус, якого можна уникнути, якщо договір поруки був нотаріально посвідчений - стягнення відповідної суми буде здійснюватися на підставі виконавчого напису нотаріуса2.
За загальним правилом боржник та поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, що означає можливість для кредитора заявляти свої вимоги як до боржника за основним зобов'язанням, так і до поручителя. Але договором поруки може бути встановлена і субсидіарна відповідальність поручителя перед кредитором (ч. 1 ст. 554 ЦК). У цьому випадку до пред'явлення вимоги поручителю кредитор повинен пред'явити вимогу до основного боржника, і лише якщо останній відмовиться її задовольнити або кредитор не одержить у розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу, він може пред'явити вимогу в повному обсязі до поручителя.
Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків (ч. 2 ст. 554 ЦК), тобто несе повну відповідальність за боржника. За домовленістю сторін обсяг відповідальності поручителя може бути зменшений, наприклад, поручителі при поруці за повернення банківського кредиту, як правило, обмежують свій обов'язок сплатою суми кредиту і процентами за ним, а можливі неустойки і збитки виключають.
Виконання одного й того ж зобов'язання може забезпечуватися як одним, так і кількома видами забезпечення виконання зобов'язань, наприклад порукою і заставою.
Поручитель має повідомити боржника про одержання вимоги від кредитора, а в разі подання позову до нього – подати клопотання про залучення боржника до участі у справі. Невиконання цього обов'язку надає боржникові право в разі пред'явлення до нього зворотної вимоги поручителем висувати проти нього всі заперечення, які б він мав проти кредитора (борг погашено, не настали строки розрахунків тощо).
Гарантія
Відповідно до ст. 560 ЦК за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого 70 обов'язку. Отже, у відносинах за гарантією беруть участь три суб'єкти – гарант, бенефіціар (кредитор за основним зобов'язанням) га принципал (боржник за основним зобов'язанням). При цьому гарантами можуть виступати лише фінансові установи. Бенефіціарами ж та принципалами можуть бути як фізичні особи, у тому числі підприємці. так і юридичні особи. Гарантія, видана нефінансовою установою, не може вважатися дійсною. Якщо сторони мали на увазі встановити відносини гарантії, але гарант є неналежним, відповідне зобов'язання має бути визнано судом недійсним. Якщо ж сторони, скориставшись відкритим переліком видів забезпечення виконання зобов'язань, встановлять забезпечення з назвою «гарантія», яке передбачатиме відповідальність за порушення грошового зобов'язання боржником особи, що не є фінансовою установою, то відповідно до загальних положень про забезпечення виконання зобов'язань таке забезпечення має бути акцесорним, отже, відповідатиме юридичній природі поруки як особисте акцесорне забезпечення і забезпечить виконання зобов'язання у свій спосіб. Таким чином, суд, вирішуючи питання щодо недійсності забезпечення, має встановити дійсні, реальні наміри сторін щодо сутності забезпечувального зобов'язання.
Гарантія – односторонній правочин, змістом якого є обов'язок гаранта сплатити кредитору-бенефіціару грошову суму відповідно до умов гарантії у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією. Вчиняючи таку дію, гарант, по суті, виконує грошове зобов'язання принципала перед бенефіціаром повністю або в певній частині (але не більше суми, зазначеної в гарантії) відповідно до умов гарантії. Згідно з ч. 1 ст. 566 ЦК обсяг відповідальності гаранта перед бенефіціаром за порушення боржником-принципалом зобов'язання, забезпеченого гарантією, обмежується сплатою суми, на яку її видано.
Підставою для виконання гарантом свого зобов'язання є пред'явлення письмової вимоги кредитором (бенефіціаром) до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії. Пред'являючи вимогу до гаранта, кредитор або в самій вимозі, або в доданих до неї документах повинен зазначити, в чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією. Недотримання цієї вимоги тягне за собою наслідки, встановлені ч. 1 ст. 565 ЦК, а саме надає гаранту право відмовитися від задоволення вимоги кредитора.
Згідно зі ст. 569 ЦК гарант, сплативши кредитору грошову суму відповідно умовам гарантії, має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредитору.
Головною рисою, що виділяє гарантію серед інших видів забезпечення виконання зобов'язань, є її незалежність від основного зобов'язання, виконання якого гарантія має забезпечити. Припинення основного зобов'язання або визнання його недійсним не тягне за собою припинення гарантії, навіть тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання. Відмовитися від задоволення вимог кредитора гарант може тільки тоді, коли такі вимоги не відповідають умовам гарантії або сплинув строк дії гарантії.
Припиняється зобов'язання гаранта перед кредитором у разі: сплати кредитору суми, на яку видано гарантію; закінчення строку дії гарантії; відмови кредитора від своїх прав за гарантією через повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією.
Застава
Застава – це традиційний майновий вид забезпечення виконання зобов'язання, при якому кредитор-заставодержатель має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (ст. 572 ЦК).
Будучи одним із найпоширеніших забезпечень, застава ефективно стимулює боржника до належного виконання своїх зобов'язань (можливістю втрати майна), а в разі їх невиконання є дієвим способом задоволення інтересів кредитора. Згідно з ч. 2 ст. 5X9 ЦК застава забезпечує вимоги кредитора-заставодержателя у повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку з пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.
Забезпечувальна сутність застави полягає в тому, що, по-перше, заставляється боржником або майновим поручителем конкретне майно. і на нього у разі порушення боржником зобов'язання кредитор може звернути стягнення: і. по-друге, кредитору-заставодержателю надасться можливість задовольнити свої вимоги переважно перед іншими кредиторами боржника.
Цивільно-правова застава може виникати на підставі закону, договору та судового рішення (ст. 574 ЦК). Стосовно «законної» застави слід зазначити, що закон як такий не може бути підставою для виникнення будь-якого зобов'язання. Правові норми самі по собі не породжують, не змінюють і не припиняють цивільних правовідносин.
Згідно зі ст. 3 Закону «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р." заставою може забезпечуватися будь-яке зобов'язання (за договором позики, купівлі – продажу, оренди, перевезення вантажу тощо.). Законодавець не надає виключного переліку таких договірних зобов'язань, а лише підкреслює, що воно повинно бути дійсним, не фіктивним і не погашеним давністю.
Заставою можуть забезпечуватися і вимоги, які виникнуть у майбутньому (ст. 573 ЦК). Коли мова йде про забезпечення майбутніх вимог, мається на увазі 1) забезпечення умовних (з відкладальною умовою) правочинів, в яких права та обов'язки сторін виникають або припиняються залежно від настання певної обставини, стосовно якої невідомо настане вона чи ні; 2) забезпечення зобов'язань, які можуть виникнути між заставодержателем і заставодавцем, за умови визначення їх суті, розміру і строку виконання.
Предметом застави може бути будь-яке майно (речі, гроші, цінні папери, майнові права) за винятком тих обмежень, що встановлюються законом. Зокрема, не може бути заставлене: 1) майно, вилучене з цивільного обороту; 2) національні культурні та історичні цінності, які є об'єктами державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини; 3) інше майно, застава якого прямо заборонена законом. Крім того, не можуть бути заставлені вимоги, що мають особистий характер, наприклад вимоги про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадянина. Закон передбачає можливість застави так званого «майбутнього майна» – речей та майнових прав, які заставодавець набуде після укладення угоди про заставу (майбутній урожай, приплід худоби тощо).
Права заставодержателя на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановлене договором. І навпаки, за загальним правилом право застави не поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна.
Сторонами договору застави є заставодержатель – кредитор за основним зобов'язанням, та заставодавець – особа, яка надає майно у заставу. Кредитор-заставодержатель набуває заставне право на заставлене майно, отже, річ, яка є власністю однієї особи, стає обтяженою
на користь іншої особи. Тому кредитора-заставодержателя інакше називають обтяжувач. а право застави, яке йому належить, забезпечувальним обтяженням.
Заставодавцем може бути як боржник за основним зобов'язанням, так і третя особа – майновий поручитель (ч. 1 ст. 583 ЦК). Будь-яких додаткових вимог до майнового поручителя законодавець не ставить, отже, він повинен бути власником майна і мати право його відчужувати. Як вже вказувалося, ЦК передбачає поруку як окремий вид забезпечення виконання зобов'язань. Забезпечувальна дія поруки полягає в тому, що поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання останнім його зобов'язання у повному обсязі або у певній частині усім своїм майном без виділення конкретної речі. Причому поручитель несе солідарну з боржником відповідальність за основним зобов'язанням, якщо інше не встановлене договором.
Форма договору застави. Договір застави, як і будь-який інший забезпечувальний правочин, укладається у письмовій формі. Якщо предметом застави є нерухоме майно, космічні об'єкти, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Нотаріальне посвідчення договору застави нерухомого майна здійснюється за місцем знаходження нерухомого майна, договору застави космічних об'єктів – за місцем реєстрації цих об'єктів. И інших випадках договір застави може бути нотаріально посвідчений, якщо на цьому наполягає будь-яка зі сторін.
Недодержання вимог стосовно нотаріального посвідчення тоді, коли це є обов'язковим, тягне за собою нікчемність договору (ст. 14 Закону «Про заставу», ст. 220 ЦК).
Згідно зі ст. 577 ЦК та ст. 4 Закону «Про іпотеку» застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом, а саме Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 р. № 410.
Застава рухомого майна може бути зареєстрована відповідно до Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18.11.2003 р. на підставі заяви заставодержателя (обтяжувала) з внесенням запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.
Зміст договору застави. У договорі застави визначаються сутність, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, здійснюється опис предмета застави, а також зазначаються інші умови, погоджені сторонами договору. Опис предмета застави у договорі застави може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид заставленого майна тощо).
Оцінка предмета застави здійснюється тоді, коли це передбачено договором або законом (ст. 582 ЦК). Зокрема, Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12.07.2001 р. передбачає обов'язкову оцінку в разі передачі під заставу державного та комунального майна (ст. 7). Оцінка предмета застави здійснюється сторонами відповідно до звичайних цін, що склалися на момент виникнення права застави, якщо інший порядок оцінки предмета застави не встановлений договором або законом.
З моменту укладення договору застави між заставодержателем та заставодавцем виникає низка взаємних прав та обов'язків. Основні з них – це права з користування та розпорядження заставленим майном.
За загальним правилом, якщо предмет застави залишається у володінні заставодавця, він може ним користуватися, у тому числі одержувати з нього плоди та доходи. Однак договором застави може бути встановлена заборона на користування таким майном або неможливість користування може випливати із самої суті застави. Якщо ж предмет застави передається у володіння заставодержателя, діє протилежне правило. Презюмується, що заставодержатель не має права користуватися закладеною річчю. Однак таке право може бути надане йому договором застави. Більш того, договором на заставодержателя може бути покладений обов'язок одержувати з предмета застави плоди та доходи (ст. 586 ЦК).
Види застави. ЦК серед видів застави називає лише іпотеку та заклад, зазначаючи при цьому, що інші окремі види застави встановлюються законом. Іпотеці як заставі нерухомості присвячений Закон «Про іпотеку»1. У Законі «Про заставу» врегульована: 1) застава товарів в обороті або переробці (розділ III); 2) заклад (розділ IV); 3) застава майнових прав (розділ V); 4) застава цінних паперів (розділ VI). Ці види застави можуть бути об'єднані під загальною назвою – застава рухомого майна.
Заклад. Відповідно до ч. 2 ст. 575 ЦК заклад – це застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом – у володіння третьої особи. Закладу притаманні дві ознаки, які дозволяють відрізнити його від інших видів застави. По-перше, предметом закладу можуть виступати тільки рухомі речі. І по-друге, заклад передбачає передачу речі у володіння кредитора-заставодержателя (або і третьої особи).
Застава цінних паперів. Застава цінного паперу, який не передасться шляхом індосаменту, здійснюється за договором між заставодержателем та особою, на ім'я якої був виданий цінний папір.
За згодою сторін заставлені цінні папери можуть бути передані на зберігання в депозит нотаріуса або банку. Купонні листки на виплату процентів, дивідендів та інші доходи від права, що визначене в цінному папері, будуть предметом застави тільки у випадках, якщо вони передані кредитору заставного зобов'язання, в разі коли інше не передбачено договором.
Згідно зі ст. 53 Закону «Про заставу», якщо законом чи договором не передбачене інше, застава векселя чи іншого цінного паперу, який може бути переданий шляхом вчинення передавального запису (індосаменту), здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного паперу.
Вексель – абстрактне грошове зобов'язання. Абстрактний характер векселя полягає в тому, що він зберігає силу незалежно від причин, які обумовили його видачу, а вексельне зобов'язання є безспірним та безумовним.
Звернення стягнення на заставлене рухоме майно. За загальним правилом заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави, в разі коли забезпечене зобов'язання не буде виконано у встановлений строк. Однак законом та договором можуть бути передбачені підстави для дострокового звернення стягнення на предмет застави. Зокрема, у разі ліквідації юридичної особи – заставодавця заставодержатель набуває право звернути стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою. Крім того, у разі порушення заставодавцем правил про розпорядження предметом застави в тому числі і шляхом перезастави. заставодержатель набуває право вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, а якщо його вимога не буде задоволена. звернути стягнення на предмет застави.
Звернення стягнення на рухоме майно здійснюється на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріуса, а також у позасудовому порядку згідно із Законом «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».
На підставі виконавчого напису нотаріуса звернення стягнення на заставлене майно здійснюється, якщо договір застави був нотаріально посвідчений. Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого договору; б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджений постановою КМУ від 29.06.99 №1172.
Притримання
Притримання – це майнове забезпечення. ЦК вперше назвав притримання одним із видів забезпечення виконання зобов'язань. Правова природа притримання зумовлена тим, що кредитор, виконавши власний обов'язок за договором і чекаючи виконання зустрічного обов'язку від боржника, має право притримати у себе річ, якою правомірно володіє на підставі укладеного між сторонами договору, до виконання боржником зобов'язання.
Щоб отримати річ, яку притримує кредитор, боржник повинен виконати дії, що становлять зміст зобов'язання. Відповідно до ч. 1 ст. 594 ЦК кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання. Це – загальна норма, яка дозволяє стимулювати боржника до виконання простроченого ним зобов'язання. Крім того, ЦК містить спеціальні норми, що надають кредитору право притримати річ, якою він правомірно володіє за договором певного виду. У спеціальних нормах законодавець не лише уточнює фігуру кредитора, але й вказує, для забезпечення якого саме обов'язку боржника кредитор має право скористатися правом притримання. Так, згідно із ст. 856 ЦК, якщо за договором підряду замовник не сплатив встановленої ціни роботи або іншої суми, належної підрядникові у зв'язку з виконанням договору, підрядник має право притримати результат роботи, а також устаткування, залишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у підрядника. Відповідно до ч. 4 ст. 916 ЦК за договором перевезення перевізник має право притримати переданий йому для перевезення вантаж для забезпечення внесення провізної плати та інших платежів. Частина 1 ст. 1019 ЦК встановлює, що за договором комісії комісіонер має право для забезпечення своїх вимог притримати річ, яка має бути передана комітентові.
Якщо ж притримання не забезпечило стимулюючого ефекту на боржника, вимоги кредитора задовольняються з вартості речі, яка притримується (ст. 597 ЦК) за правилами, передбаченими для застави, що свідчить про наявність у кредитора двох правомочностей – права притримувати річ до моменту виконання боржником зобов'язання і права задовольнити свої вимоги за рахунок цієї речі в разі невиконання зобов'язання.
Для виникнення у кредитораправа притримання необхідна одночасна наявність таких умов: по-перше, притримання можливе лише стосовно чужої речі, тобто речі, на яку право власності належить іншій особі, а не кредитору.По-друге, така річ повинна перебувати у володінні кредитора.По-третє, кредитор має володіти річчю на законній підставі.По-четверте, кредитор вправі притримувати річ боржника, якщо інше не встановлено домовленістю сторін у договорі.
Єдиною підставою виникнення права притримання є невиконання боржником в строк зобов'язання: 1 ) щодо оплати речі; 2) щодо відшкодування кредиторові пов'язаних з річчю витрат та інших збитків; 3) щодо інших вимог кредитора.
Звернення стягнення на притримувану річ здійснюється відповідно до Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», який називає право притримання (як і заставу рухомого майна) забезпечувальними обтяженнями (ст. 21).
Законодавство не вимагає обов'язкової реєстрації права притримання. Однак оскільки майно, яке притримує кредитор, може бути обтяжене правами інших осіб, пріоритет права притримання встановлюється з моменту його реєстрації. Якщо ж право притримання не було зареєстровано, воно не має пріоритету над зареєстрованими обтяженнями, але має вищий пріоритет над незареєстрованими обтяженнями (ст. 14 Закону), а обтяжувач з вищим пріоритетом має переважне право на звернення стягнення на предмет обтяження. Останнє означає, що у разі притримання кредитором майна, яке вже перебуває у заставі, він (за умови реєстрації свого права) матиме переважне право на звернення стягнення на предмет обтяження перед заставодержателем зареєстрованої раніше застави. Таким чином, законодавець, встановлюючи пріоритет обтяжень, надає переваги притриманню порівняно з іншим речовим забезпеченням – заставою.
За рахунок предмета обтяження інтереси кредитора задовольняються у повному обсязі, що включає відшкодування збитків, стягнення неустойки, сплату процентів, витрати кредитора на утримання речі та витрати, пов'язані із пред'явленням позову та зверненням стягнення на предмет обтяження, та ін.
Кредитор, який притримує річ, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника. Він не має права користуватися цією річчю, і до нього не переходить право власності на притримувану річ. Боржник, річ якого притримує кредитор, має право нею розпорядитися, відповідно повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора.
У разі втрати, псування або пошкодження притримуваної речі кредитор несе відповідальність на загальних підставах.
Припиняється притримання як на загальних підставах припинення зобов'язань, так і в зв'язку з: 1) припиненням зобов'язання, забезпеченого притриманням; 2) зверненням стягнення на притримувану річ; 3) вибуттям речі з володіння ретентора.
Питання для самоконтролю
1. Поняття та загальна характеристика видів забезпечення виконання зобов'язань. їх функції та сфера застосування.
2. Класифікація видів забезпечення виконання зобов'язань.
3. Поняття неустойки, її різновиди та предмет.
4. Поняття та забезпечувальна сутність завдатку. Відмежування завдатку від авансу.
5. Поняття поруки. Зміст обов'язку поручителя. Припинення поруки.
6. Поняття та загальна характеристика гарантії. Відмежування гарантії від поруки. Участь принципала (боржника) у видачі гарантії гарантом бенефіціару (кредитору).
7. Застава як майновий вид забезпечення виконання зобов'язання.
8. Види застави, їх особливості. Порядок звернення стягнення на предмет застави.
9. Поняття права притримання. Умови та підстави виникнення права притримання.
10. Задоволення вимог кредитора, який притримує річ у себе.
Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 94 | Нарушение авторских прав