Юдея проти Ізраїлю

Тисячолітня ворожнеча між юдеями і самарянами як “істинними ізраїльтянами” викликає запитання, яке на перший погляд видається парадоксальним: “А чи були євреї ізраїльтя­нами?”

Розповідаючи про юдеїв, “Єврейська енциклопедія” стверджує: “ Судячи з усього, це було неізраїльське плем’я ”[482]. На думку Дугласа Ріда, головною причиною розколу між юдеями і ізраїльтянами було несприйняття останніми доктри­ни богообра­ності: “ Ізраїль відкинув юдейську доктрину вибраного народу і пішов своїм власним шляхом (назва “Ізраїль”, надана сіоніст­ській державі, заснованій у Палестині в 1948 році, — облудна претензія на чуже ім’я) ”[483]. Відповідно, “ ізраїльтяни не були євреями ”, — стверджує той же автор, посилаючись на Британ­ську енциклопедію, і продовжує: “ Коротка спільна історія Ізраїлю та Юдеї прийшла до кінця в 937 р. до Р. Х. Після смерті Соломона ця неміцна асоціація розпалася остаточно. Кастейн (відомий єврейський історик. — І. К.) так описує цей період: «У цих країн було не більше спільного, ніж у будь-яких двох країн зі спільним кордоном. Час від часу вони воювали одна з одною, потім мирилися й укладали угоди, але завжди лишалися абсолютно відокремленими. Ізраїльтяни втратили віру у будь-яке особливе призначення, і за царя Єровоама (тобто відразу ж після смерті Соломона. — І. К.) Ізраїль як політично, так і релігійно повністю розірвав з Юдеєю» ”[484].

— Так були євреї ізраїльтянами чи ні?

Схоже, що перед нами ще одна історична фальсифікація — цілком у дусі хронологічної війни(див.: 3.1.6. “Хронологічна війна”). На основі сучасних уявлень можна зробити таку історичну реконструкцію.

1. У квітучий індоєвропейський Ханаанпротягом багатьох століть проникали семітські кочові племена і асимілювалися в ньому.

2. У 13 ст. до н. е. в Ханаан вторглася нова група семіт­ських племен євреїв (хабіру) — з метою його завоювання. Мож­ливо, навіть було розроблено масштабний план розподілу “обі­то­ваної землі” між цими племенами. Проте задум завжди гарніший, ніж його втілення: насправді вторгнення відбувалося хаотично, племена самостійно вирішували, чи будуть вони брати участь у тих чи інших бойових діях. Завоювати вдалося лише південну частину Палестини — здебільшого гористу, з пустелями, напів­пустелями й окремими оазами. Тобто описані в старозавітних текстах грандіозні перемоги були або перебіль­шені, або вигадані. Наприклад, оповите масою героїчних легенд взятття Єрихону виглядає сумнівним, оскільки “ за даними роз­копок, в той час там не існувало ніякого міста (останнє місто було зруйноване до 1300 р.)” [485]. Частина ж племен взагалі не брала участі у боях, натомість мирно змішалася з місцевим населенням. “ Сама Біблія у деяких своїх фрагментах не приховує, що місцеві правителі іноді вітали прибульців (можливо, як потенційних підданих) за умови, що ті можуть пожертвувати великі стада худоби і готові освоїти необроблювану територію ”[486].

3. Станом на 12 ст. до н. е. південні гористі території Палестини були контрольовані єврейськими племенами, де головну роль відігравало плем’я Юди. Території північніше Єрусалима і морське узбережжя контролювалися пелазгами-филистимлянами та ханаанськими правителями.

4. Давидсиломіць об’єднав семітський Південь та індо­євро­пей­ську Північ в одне царство під назвою “Ізраїль” (віро­гідно, “від сонячного Бога” або “іскра Божа”) зі столицею в Єрусалимі і новою держав­ною релігією. “ Вибір Єрусалима столицею став май­стер­ним кроком: дотикаючись до територій ізраїльських (тобто північних. — І. К.) племен, місто не входило до них і не було об’єктом суперництва. Зручним було і розташування міста між північними племенами і Юдеєю, чию взаємну воро­жість лише тимчасово і ненадійно вгамовувала та обставина, що цар мав особисті зв’язки як з північчю, так і з півднем ”[487]. “ Давидове царство не було, принаймні на початку, об’єднаною нацією, а двома осібними національними утво­реннями, кожне з яких мало свій окремий договір із Давидом ”[488].

5. Після смерті Соломона імперія Ізраїль відразу ж розпалася на дві ворогуючі частини — порівняно невелику Юдею і вчетверо більший Ізраїль. В Юдеї після кількох століть кривавої боротьби переміг культ Яхве. Релігія ж Ізраїлю розвивалася на базі універсальної релігії Давида і прадавніх місцевих традицій, майже всі пророки були ізраїльтянами[489]. Це і давало підстави самарянам вважати себе “істин­ними ізраїльтянами”, а юдеїв — “відступниками”, оскільки останні обрали свій, цілком обособлений шлях. Описуючи юдеїв, Кастейн пише: “ Вони вирішили, що їм призначено стати особливою расою... що їхній спосіб життямає бути зовсім іншим, ніж в оточуючих їх народів. Відмінність, яка вима­гала­ся, не допускала навіть думки про зливання їх з сусідами. Вони хотіли бути відокремленими, абсолютно відмінними від усіх ”[490].

6. Арійське походження імені “Ізраїль” підтвер­джу­ється тим, що воно було цілком сприйняте індоєвропей­ськимнасе­ленням Ханаану-Палестини і категорично відкинуте юдеями.

7. Пізніше поширення назви “ізраїльтяни” на євреїв дозволяло останнім долучитися до слави імперії Давида і Соломона з відповідними політичними, соціальними, морально-психоло­гічними та бізнесовими наслідками. З цією метою індоєвро­пейське ім’я Ізраїль було прив’язано до патріарха Якова (з вигаданою історією про його “богоборство”) і до начебто консолідованої групи єврейських племен, які вторглися на територію Ханаану-Ізраїлю.

— Чи це не дивно, що спочатку ворогували, а потім взяли собі вороже ім’я?

Нічого дивного. Якщо говорити сучасною мовою, то назва “Із­ра­їль” була добре розкрученим брендом, тож гріх було цим не скористатися. Так само Московіявзяла на щит бренд “Росія”, а Чечня — “Ічкарія” (“Країна аріїв”). У давнину не гірше нас розуміли, що “як назовеш корабель, так він і попли­ве”. Звідси Арта-Аратта (“сонячна земля”), Яригон (“сонячна сила”), Ярусалим (“сонячне місто”), Ганаан (“сила небес”) тощо. Якщо слідувати історичній логіці, то нинішня єврейська держава мала б називатися Юдеєю, але до неї прив’язано стільки негативу, що батьки-засновники не зважилися на такий ризикований крок.

Дата добавления: 2015-11-26