Нестерпність існуючого стану речей і загроза знищення. Окремо один від одного вони були приречені на страждання і смерть, а от зливаючись у новій етносоціальній істоті здобували нові системні якості, небачену життєву силу і цивілізаційну перспективу.
Перед реальною загрозою знищення українські автохтонні етноси опинялися в кінці кожного 532-річного циклу: це і поразка у війні з готами у 4-му столітті, і міжусобиці після розвалу держави антів у 8-му столітті, і беззахисність перед монголо-татарами у 13-му столітті (якби останні прийшли в Україну на 2—3 століття раніше, то їх би перерізали як баранів і на цьому б їхні “подвиги” закінчились).
Продовженням цього ряду є нинішня ситуація в Україні: розвал економіки і соціальної інфраструктури, надзвичайна залежність від Росії і Заходу, величезні зовнішні борги, параліч державного управління, різке зменшення народжуваності, понад чотирьохмільйонне скорочення населення.
Характерний момент: під час попередніх криз значна частина населення України або винищувалась, або забиралась у рабство. Сьогодні маємо фактично те ж саме, лише у безкровний спосіб. Хто слабкіший — той вмирає від хвороб і стресів. Велика кількість інтелектуально активних людей виїхала за кордон, зокрема завдяки енергійній політиці Заходу з “відкачування мізків”. До 7 мільйонів українських заробітчан щорічно знаходяться за межами України в умовах економічного рабства.
Деякі форми рабства взагалі лишилися без змін: після розпаду СРСР з України виїхало понад 400 тисяч жінок, з них до 100 тисяч, згідно з офіційною статистикою, знаходяться у становищі сексуальних рабинь. Те, що під час Четвертої хвилі на заробітки поїхали переважно жінки (раніше це була чоловіча справа), свідчить про те, що заради виживання Україна задіяла останні резерви.
У ще гострішій кризі перебуває еміграція Четвертої хвилі, викинута на Захід у пошуках засобів для існування. Здебільшого вона малоосвічена, без знання мов, неорганізована, з низькою національною свідомістю. Їй важко адаптуватися до чужого середовища, та вона й не дуже намагається це робити, бо має намір повернутися на Батьківщину і зберігає українське громадянство. Вона надінтенсивно працює на найважчих роботах, але лише для того, щоб підтримати свої родини в Україні, назбирати трохи грошей і повернутится додому. Найважче в Португалії, Іспаніїта Італії, де на сьогодні, за приблизними підрахунками, перебуває відповідно 300, 500 і 700 тисяч українців.
Дехто взяв з собою дітей і був готовий страждати заради їхнього майбутнього у країні поселення, проте зіткнувся з шокуючою несподіванкою: діти легко переходять на чужу мову і відчужуються від батьків. Очевидно, що діти зможуть адаптуватися до своєї нової “батьківщини”, але чи залишаться вони українцями? Це болюче питання спонукає батьків навчати дітей в Україні, самим залишаючись за кордоном, а то й вимушено повертатися додому. Проблема швидкої асиміляціїускладнюється прірвою, яка розділяє новітніх емігрантів від післявоєнної еміграції.
Якщо Четверта хвиляне зможе подолати нинішню кризу, то її неминуче чекає швидка асиміляція (протягом одного покоління), напіврабська праця і безправне становище людей третього сорту. Те ж саме можна сказати про українців, що лишилися в Україні, з невеликим уточненням — їхнє вмирання буде повільнішим.
Шлях подолання кризи захований у нашій історії, в закономірностях пульсуючого розвитку українського геосоціального організму. У 2015 році починається новий 532-річний етнотворчий цикл. Це значить, що незабаром на святій землі України має народитися новий український етнос, нова українська нація, нова українська держава. Але спочатку має відбутися етнічне зачаття.
Дата добавления: 2015-11-26; просмотров: 56 | Нарушение авторских прав