Переддень дарвінізму

Період, що настав після суперечки Жоффруа Сент-Ілера і Кюв'є та безпосередньо передував появі праць Дарвіна, не ознаменувався якимись видатними еволюційними висловлюваннями. Ідею еволюції, так нищівно висміяну Кюв'є, майже ніхто не наважувався захищати. Ось як характеризує умонастрої цих років один з друзів Дарвіна, англійський учений Дж. Джед: «На початку XIX ст. на тих небагатьох, хто ризикнув підтримувати та відстоювати думку про еволюцію, сучасні вчені дивились як на безумних мрійників чи безневинних диваків, суспільство ж, взагалі вважало їх неосвіченими шарлатанами чи підступними безбожниками».

Та коли у 1859 р. вийшла геніальна книга Чарлза Роберта Дарвіна {1809—1882) «Походження видів шляхом природного добору, або збереження обраних порід у боротьбі за життя», повністю присвячена обгрунтуванню еволюційного вчення, вона була зустрінута з величезним інтересом і незабаром знайшла багатьох палких прихильників. Пояснюється це не тільки яскравістю й переконливістю доказів, поданих Дарвіном на користь еволюції, але й тим, що протягом даного періоду в суспільній свідомості та науці сталися глибокі зрушення, які підготували перемогу еволюційної ідеї.

Розвиток капіталізму в першій половині XIX ст. Перша половина XIX ст. характеризується бурхливим розвитком капіталізму. Капіталізм, що став у більшості європейських країн провідною силою, витісняє залишки віджилих феодальних форм виробництва. Промисловість і торгівля переживають період швидкого розквіту. У галузі філософії й науки дедалі більше, поширюються ідеї, висунуті молодим класом буржуазії.

'Не маючи можливості розглянути особливості цих соціально-економічних та ідеологічних зрушень у всіх країнах Європи, ми для прикладу зупинімось на Англії, де перебіг цього процесу відбувався особливо інтенсивно. Крім цього, Англія тих років становить для нас особливий інтерес, як країна, де сформувались еволюційні погляди Дарвіна та створювалися його славетні праці. Характеризуючи суспільний розвиток Англії на початку XIX ст., Ф. Енгельс зазначав: «В той час як над Францією проносився ураган революції, що очистив країну, в Англії відбувався менш гучний, але не менш, грандіозний переворот. Пара і нові робочі машини перетворили мануфактуру в сучасну велику промисловість і тим самим революціонізували всю основу буржуазного суспільства. Млявий хід розвитку часів мануфактури перетворився в справжній період бурі й натиску у виробництві».

Інтенсивне зростання машинного виробництва, виникнення і розвиток залізничного транспорту, поява і поширення парових суден ставили величезні вимоги до гірничорудної та вугільної промисловості. Видобуток вугілля, виробництво чавуну й сталі за цього періоду вАнглії різко збільшуються. Швидко зростає чисельність населення міст, де головним чином концентрувалась промисловість.

У пошуках ринків збуту і нових джерел сировинні англійський капіталізм намагається політичне та економічно закріпитися у ряді заокеанських країн, колонізувати їх. З цією метою споряджаються численні експедиції, які часто виконують і дослідницькі завдання —· складають карти, визначають сировинні ресурси тощо.. Для охорони англійських поселенців у колоніях і залежних країнах та для безпеки на морських торгових шляхів створюється могутній військово-морський флот, збільшується чисельність армії.

Великі зміни відбуваються і в сільському господарстві Англії. Щоб прогодувати та одягнути міське населення, що різко зросло, а також особовий склад армії і флоту, треба було дуже збільшити товарну продукцію сільського господарства. Особливо великі вимоги ставилися до тваринництва (виробництво вовни, м'яса), оскільки потребу хліба чималою мірою задовольняв імпорт. У зв'язку з цим в Англії виникають великі маєтки з інтенсивними формами ведення сільського господарства, передусім тваринництва. Здійснюється велика й успішна робота для виведення нових, продуктивніших порід свійських тварин — створюються високоцінні породи овець, свиней, рогатої худоби та ін.

Усі ці соціально-економічні процеси відбивалися й на становищі науки. Розширення виробництва та торгівлі ставило перед наукою нові завдання і водночас збагачувало її великою кількістю нових фактів. Досить вказати, наприклад, на розвиток геології, пов'язаний з ростом гірничої та енергетичної промисловості, на розквіт географії, внаслідок експедицій і колонізаторської діяльності, на збільшення відомостей про мінливість і спадковість організмів, спричинений удосконаленням племінної справи в тваринництві. Відомо, як вплинули ці й подібні факти на творчість Дарвіна.

Злам у суспільних відносинах, переможна боротьба буржуазії із залишками феодалізму - привели до зміни всього світогляду. Замість старих концепцій, за якими все в природі та суспільстві незмінне від початку світобудови, утверджується світогляд буржуазії, пройнятий ідеями розвитку, боротьби, вільної конкуренції. Уявлення про еволюцію найліпшим чином відповідало цим новим поглядам.

Історія еволюційної ідеї після Дарвіна показує, що таке становище проіснувало недовго. Адже капіталізм уже в період свого розквіту мав у собі непримиренні суперечності; що пророкували неминучість його загибелі й заміни досконалішою формою суспільного ладу — соціалізмом. З прогресивної сили буржуазія швидко перетворилась на реакційну, будь-якою ціною намагаючись зберегти властиві капіталізму класові відносини, придушити активність пролетаріату, що боровся з нею. Разом з цим змінилося і ставлення буржуазії до еволюційної ідеї. Дедалі частіше з'являються спроби відмовитися від еволюційного вчення, обмежити його поширення або, принаймні, так перекрутити, щоб вихолостити його революційний зміст.

Перш ніж розглянути нечисленні еволюційні висловлювання, які з'явилися у роки, що безпосередньо передували часу діяльності Дарвіна, необхідно зупинитись на деяких наукових відкриттях цього періоду, автори, котрих часто прямо не виступали на захист еволюційної ідеї, але своїми працями зробили дуже багато для її обгрунтування.

Праці Лайєля і перемога уніформітаризму в геології. У XVIII і на початку ХІХ ст. у геології майже безроздільно панувала теорія катастроф, з якою ми ознайомили читача, говорячи про погляди Кюв'є. За цим ученням, що захищалося найвідомішими тогочасними геологами, сучасною будовою кори і рельєфом Землї зобов'язана могутнім переворотам, які потрясали нею минулому.

Коріння катастрофізму сягає углиб віків. Грандіозні явища природи — землетруси, виверження вулканів, повені — вражали уяву людей з давніх давен, звідси й виникли погляди про першорядне значення катастроф в історії землі. ЦІ погляди знайшли своє відображення у творах античних мислителів та в біблії; сприйняті схоластичною наукою середньовіччя, вони майже без змін, дійшли до описуваного періоду.

Велике поширення катастрофізму пояснювалось тим, що це вчення найкраще відповідало метафізичному світоглядові більшості вчених тієї епохи, які заперечували розвиток і розглядали будь-яку зміну в природі, як надзвичайне. Посилено підтримувала катастрофізм і церква. Дані геології незаперечне свідчили, що будова земної кори була раніше зовсім іншою, ніж тепер, а пояснити ці зміни, беручи до уваги «встановлений» церквою малий термін існування Землі (декілька тисяч років), можна було тільки за допомогою катастроф. Останньою з них вважався «всесвітній потоп», описаний у біблії.

Одначе вже починаючи з часів Відродження, окремі природодослідники висловлювали інші думки про минуле Землі, припускаючи, що будова її змінювалась поступово і під впливом природних причин, подібних до тих, що діють тепер. У більш розгорнутому та науковообгрунтованому вигляді такі погляди висунули деякі вчені другої половини XVIII ст.

Особливо цікавими є уявлення Михайла Васильовича Ломоносова (1711—1765). Геніальний російський дослідник природи у творі «Про шари земні» (написаний 1757—1759, надрукований 1763) зазначав, що кора Землі змінювалась під дією різноманітних природних факторів (атмосферні впливи, вода, вулканічні сили та ін.), причому ці зміни не мали характеру катастроф, а, навпаки, перебіг їх був дуже повільний.

Так, наприклад, міркуючи про гороутворення, Ломоносов писав, що «такі зміни сталися на світі не за один раз, але відбувалися у різні часи, безліч разів, і тепер відбуваються, і навряд чи коли припиняться»; говорячи про минулі зміни «морів та озер, які переступають берегів своїх межі», він твердив, що зміни ці завжди поєднувались «з нечутливим і довгочасним зниженням і підвищенням земної поверхні».

Подібні думки дещо пізніше розвивали й деякі західноєвропейські геологи, наприклад француз Никола Демаре (1725—1815), шотландець Джеймс Геттон (1726—1797), а ще через кілька років схожі погляди, як зазначалося, відстоював Ламарк у «Гідрогеології».

Представники цієї прогресивної течії, що набула назву уніформітаризму, були в геології на становищі невизнаної меншості, аж поки 1803 р. не сталася подія, що зовсім змінила розстановку сил і забезпечила перемогу уніформітаризму над реакційним катастрофізмом. Цією подією була поява першого тому «Основ геології» — твору чудового англійського вченого Чарлза Лайєля (1797—1875), засновника сучасної геологічної науки.

Лайєль одержав освіту під керівництвом геологів старої школи і спочатку був прихильником теорії катастроф. Однак невдовзі ряд фактів, з якими він зіткнувся у своїй дослідницькій діяльності, змусили його різко змінити погляди і перейти на бік уніформітаризму.

Протягом декількох років Лайєль провадив інтенсивні геологічні розвідки як в Англії, так і на континенті (у Франції та Італії) та зібрав величезну кількість даних, несумісних з ученням про катастрофи, що доводили слушність думки про поступовий характер зміни земної кори. Такими були дані про руйнівну дію морського прибою на прибережні скелі, про утворення вапняків з осадків прісноводних озер, про повільне підняття й опускання земної поверхні, про поступову зміну фаун у минулі геологічні епохи та багато інших.

Результати цих досліджень і теоретичні узагальнення, що випливали з них, викладені Лайєлем у трьох томах «Основ геології» (1803—1833), Строго науково й-водночас захопливо, ілюструючи свої положення переконливими та яскравими фактами, Лайєль розкрив перед читачем картину тих змін, які зумовлюються у будові. земної кори природними факторами, що діють і тепер. Він показав, що ці фактори діяли сотні мільйонів років і зумовили ті особливості нашарувань Землі та її рельєфу, які до нього пояснювали катастрофами. Основний його висновок такий: «Починаючи з найвіддаленїших часів ніколи не діяли ніякі інші причини, крім тих, котрі діють і тепер, і ніколи вони не діяли з іншою силою, ніж та, яку вони проявляють у наші дні».

Слід вказати і на помилковість деяких міркувань Лайєля. Він трохи недооцінював значення атмосферних впливів і переоцінював роль моря в геологічних процесах. Неправильне також твердження Лайєля, що сили, які визначають будову Землі, завжди були такими самими й діяли так само, як і тепер — це цілком зрозуміло у світлі сучасних уявлень про виникнення нашої планети.

Усе це не знижує величезного позитивного значення основних узагальнень Лайєля. Його праці зробили справжній переворот у науці про Землю, примусивши дивитися на неї як на щось таке, що розвивається, і завдали цим нищівного удару метафізичній теорії катастроф. Лише Лайєль вніс здоровий розум в геологію, замінивши раптові, викликані примхою творця, революції поступовою дією повільного перетворення Землі. Учення Лайєля про розвиток Землі наштовхувало на визнання еволюції органічного світу. «Теорія Лайєля була ще більш несумісна з припущенням сталості органічних видів, ніж усі попередні теорії. Думка про поступове перетворення земної поверхні і всіх умов життя на ній приводила безпосередньо до вчення про поступове перетворення організмів та їх пристосування до мінливого середовища, приводила до вчення про мінливість видів»

Через те не дивно, що вже тоді, коли Лайєль писав «Основи геології», він був впевнений в еволюційному походженні нових видів. Про це яскраво свідчать його листи того періоду та висловлювання друзів вченого. Проте Лайєль не тільки не захищав у своїх книгах думку про еволюцію організмів, але навіть виступав проти неї. Пояснюється це, по-перше, тим, що висунуті до Лайєля нечисленні еволюційні теорії здавалися йому незадовільними. Так, наприклад, він добре знав погляди.Ламарка, але піддав їх різкій критиці, підкреслюючи особливо їх слабку обгрунтованість фактами. Другою — і, головною — причиною того, що Лайєль утримався в «Основах геології» від опублікування своїх поглядів на незмінність видів і приєднався до панівного погляду, були побоювання зашкодити визнанню основних геологічних положень його книги. Ось що він сам писав з цього приводу: «Якби я стверджував... можливість утворення нових видів природним шляхом, на противагу чудесному процесу, я б викликав проти себе безліч упереджень, що, як на лихо, на кожному кроці з ворожістю зустрічають кожного мислителя, який має намір звернутися до суспільства з цих таємничих питань». Як відвертий прихильник еволюційної теорії Лайєль виступив тільки через багато років, уже після опублікування творів Дарвіна, вчення якого він, одначе, спочатку сприйняв з деякими застереженнями.

Проте,-хоч в «Основах геології» і немає прямих висловлювань на користь мінливості видів,; книга ця відіграла величезну роль для перемоги еволюційної ідеї в біології. Еволюційні уявлення Дарвіна зародились і сформувались під сильним впливом праць Лайєля.

Клітинна теорія. Другою видатною подією даного періоду, що підготувала торжество еволюційного вчення, було створення клітинної теорії.

Клітини були відомі давно— їх знали вже мікроскопісти XVII ст. (Гук, Мальпігі та ін.). Але минуло багато часу, перш ніж було з'ясоване їх загальне поширення та одержано глибші відомості про їх природу. Це сталося після того,·як мікроскопічна техніка зробила значний крок уперед.·Створення відносно досконалих мікроскопів дозволило вченим початку XIX ст. зібрати багато нових відомостей про рослинні та тваринні клітини, довести їх наявність в усіх тканинах найрізноманітніших організмів, встановити деякі важливі риси організації клітини (наприклад, відкрити клітинне ядро). Ставало дедалі ясніше, що клітинні є одиницями, з яких складаються тканини всіх органівмів. Це положення було вперше сформульоване у 1834—1837 pp. видатним російським натуралістом Павлом Федоровичем Горяніновим (1796—1865), праці якого довгий час були забуті і тільки недавно були належно оцінені, завдяки роботі радянських істориків біології. Горянінов твердив, що клітинна будова є найважливішою характеристикою всіх живих істот і неодноразово називав весь; органічний світ «клітинним царством».

Подальшого обгрунтування клітинна теорія набула в працях двох німецьких учених — ботаніка Шлейдена та особливо зоолога Шванна.

Маттіас Якоб Шлейден (1804—1881) у нарисах «Про фітогенез» (1838) і в інших працях критично підсумував дані наукової літератури щодо клітинної будови рослин і доповнив ці відомості численними власними спостереженнями. На основі цього матеріалу він зробив важливі узагальнювальні висновки про значення ролинних клітин...

По-перше, Шлейден показав, що всі тканини рослин складаються з клітин чи їх похідних і що всім клітинам властиві однакові особливості будови, тобто вони є гомологічними. По-друге, він сформулював дуже важливу ідею про те, що в основі усіх істотних виявів життєдіяльності рослин лежать процеси, які відбуваються всередині клітини, і багато зробив для обгрунтування цієї ідеї. «Будь-яка гіпотеза, будь-яка індукція,— твердив Шлейден,— повинна бути безумовно відкинута, якщо вона не прагне пояснити всі процеси, що мають місце в рослині, як наслідок здійснюваних в окремих клітинах змін».

Теодор Шванн (1810—1882) так само глибоко вивчав тваринні клітини, як Шлейден — рослинні. Він також зібрав і проаналізував дані, одержані до нього, і додав до них наслідки власних широких досліджень. Висновки, яких він дійшов стосовно тваринних клітин, в основному збігаються з поглядами Шлейдена, зумовленими ботанічним матеріалом. Проте Шванн пішов далі і зробив ще одне надзвичайно важливе узагальнення. На основі власних досліджень і матеріалів Шлейдена він показав, що тваринні клітини гомологічні рослинним; Отже, Шванн остаточно обгрунтував клітинну теорію, поширивши її на весь світ живих істот. Він формулює своє історичне узагальнення такими словами: «Розвиткові положення про те, що для всіх органічних похідних існує загальний принцип утворення і що таким є клітиноутворення, разом із належними з цього положення висновками, можна дати назву клітинної теорії».

Не все було правильне в поглядах Шлейдена і Шванна на клітину. Так, наприклад, вони обидва захищали висунуте Шлейденом помилкове уявлення, що клітини утворюються кожного разу заново, диференціюючись із безклітинної речовини — «цитобластеми», певною мірою подібно до того, як випадають кристали з маточного розчину. Шванн і меншою мірою Шлейден говорили організм як про просту суму клітин, своєрідну державу», тобто дивились, на організм механістично, розуміючи що організм має багато якостей, властивих йому, як цілісній системі, та які не зводяться до особливостей окремих клітин. Незважаючи на це, клітинна теорія була величезним завоюванням науки і зробила, справжню революцію у різних галузях біології та медицини, давиш могутній поштовх до подальших відкриттів, ставши однією із підвалин науки про живу природу. Boна змусила піддати «цілковитому переглядові всі встановлені до цього часу в біології остаточні істини, в oстанній інстанції і, цілі купи їх відкидати раз назавжди».

Хоча не всі основоположники клітинної теорії були еволюціоністами (таким можна вважати лише Горянінова), проте їх праці відіграли важливу роль в обгрунтуванні еволюційного вчення. Ми вже бачили раніше, який, щільний зв'язок існував між уявленням про єдність плану будови організмів та ідеєю еволюції. Подібність, будови, спостережувана в межах великих розділів тваринного й рослинного світу, наштовхувала на думку про спорідненість різних організмів, вела до висновку, що ці організми є зміненими нащадками однієї вихідної форми. Деякі передові вчені, як, наприклад, Ламарк та Жоффруа Сент-Ілер, ішли ще далі, припускаючи спорідненість усіх тварин і навіть взагалі всього органічного світу. Клітинна теорія вперше підвела міцні фактичні підвалини під це припущення, показавши, що всім живим істотам справді властива єдність, організації — всі вони побудовані, з клітин і кожна з них починає своє індивідуальне життя однаково, з одноклітинної стадії.

Тепер перед наукою постало питання: якщо всі багатоклітинні організми — як рослинні, так і тваринні — мають подібну клітинну будову і підпорядковуються одним і тим самим законам індивідуального розвитку, то чим пояснюється нескінченна різноманітність цих організмів? Відповідь на таке питання можна було дати, тільки визнавши еволюцію.

Ембріологічні праці Бера. Дуже цінні для еволюційної теорії відкриття були зроблені у першій половині XIX ст., основоположником сучасної ембріології Карлом Максимовичем Бером {1792—1876). Головні наслідки робіт цього вченого, який починав свою діяльність у Німеччині, а потім переїхав до Росії, викладені в його книжці «Історія розвитку тварин», перший том якої вийшов 1828 р, другий — 1837 р.

Спираючись почасти на спостереження своїх попередників, а головним чином на власні великі й точні дослідження, здійснені над зародками різних тварин, Бер прийшов до встановлення деяких важливих загальних закономірностей ембріонального розвитку, чим дуже посприяв прогресу ембріології і заклав основу для багатьох подальших узагальнень у цій галузі.

Бер розглядав розвиток зародка, як послідовне морфологічне диференціювання його частин. Він розрізняв три головні форми такого диференціювання — первинне, гістологічне та морфологічне відокремлення.

Первинне відокремлення — це утворення так званих зародкових листків, їх чотири: зовнішній (за сучасною термінологією — ектодерма), внутрішній (ентодерма) і два середніх (об'єднаних тепер під назвою мезодерми). Після того як зародкові листки сформувались, починається гістологічне відокремлення, тобто утворення різних тканин — хрящової, м'язової, нервової та ін. Наприкінці відбувається морфологічне відокремлення; із тканинних основ розвиваються різні органи зародка.

Встановлення основних шляхів, якими здійснюється ускладнення будови зародка протягом ембріонального розвитку, мало велике значення для еволюційної теорії. По-перше, визначення наявності принципово подібних і, отже, порівнянних процесів диференціювання в різних тварин клало міцні підвалини для порівняльно-ембріологічних досліджень, які дали багато нових фактів для.доказу еволюційної ідеї. По-друге — і це ще важливіше — було досягнуте правильне розуміння самого процесу розвитку. В ембріології до Бера розвиток або взагалі заперечувався (преформісти), або трактувався неправильно (епігенетики). Епігенетики, твердячи, що ембріональний розвиток починається з «неорганізованої матерії», змушені були пояснювати виникнення складних структур зародка дією якихось зовнішніх спрямовуючих сил, тобто розглядали розвиток·ідеалістично. Для Бера розвиток — це не щось нав'язане зародкові зовні, а є внутрішньо притаманною йому властивістю, причому хід ембріонального розвитку, хоча і залежить деякою мірою від навколишніх умов, але в основному визначається властивостями самої системи, що розвивається. Ця поглиблена концепція зіграла потім велику роль не тільки в ембріології, але й в еволюційному вченні.

Вельми важливе вчення Бера про типи ембріонального розвитку. Вивчаючи зародки тварин, що займають різне систематичне положення, вчений визначив, що за характером ембріонального розвитку всix тварин можна поділити на чотири типи, причому вони загалом збігалися з типами, незалежно від нього встановленими Кюв'є на основі дослідження анатомічних особливостей дорослих форм. Цим відкриттям Бер розширив уявлення про єдність плану будови у межах кожного типу, про спорідненість усіх об'єднуваних типом тварин та їх загальне походження. Слід також відзначити, що Бер менш категорично, ніж Кюв'є, говорив про відособленість різних зоологічних типів, визнаючи існування «проміжних або перехідних форм», в яких «об'єднано особливості головних типів».

Нарешті, велике значення має встановлена Бером послідовність у появі більш загальних і більш часткових ознак у ході ембріонального розвитку. Він показав, що на початкових стадіях зародки всіх тварин — як безхребетних, так і хребетних — схожі один на одного: «проста форма пухирця (тобто бластули.— C. Λ),- писав вчений,— є тією самою спільною основною формою, з якої розвиваються всі тварини». Далі розвиток ембріона кожної тварини йде по-своєму, але в межах типу зародки різних тварин ще не різняться між собою.

Бер ілюструє це таким прикладом: «У мене є два зародки у спирті, причому я забув у свій час опустити туди записку з назвою форми, і тепер через це я зовсім не в змозі визначити навіть клас, до якого вони належать. Де можуть бути і ящірки, і маленькі птахи, і зовсім маленькі ссавці, настільки збігаються один з одним утворення голови і тулуба у цих тварин, а кінцівки у даних зародків ще зовсім відсутні. А втім, коли, б вони й були (на першій стадії утворення), то це нічого не могло б нам сказати, оскільки ноги ящірки і ссавців, крила і ноги птахів, так само як ноги й руки людини, розвиваються з однієї й тієї самої основної форми». Пізніше починають розрізнятися зародки різних класів, ще пізніше — рядів, потім — родин, родів, видів, а наприкінці ембріонального розвитку з'являються найдрібніші особливості, що характеризують окремі особини.

Це положення Бер формулює у вигляді такого закону: «З найзагальнішого в організації утворюється менш загальне і так далі, поки не з'явиться найспеціальніше». Виходячи з закону Бера, можна дійти висновку, дуже важливого для еволюційної теорії. З еволюційного погляду ознаки, спільні для типу, успадковані від якогось дуже далекого предка — прабатька усіх організмів, що складають даний тип; ознаки, спільні для класу, успадковані вже від ближчого предка і т. д. Із зіставлення цього висновку і закону Бера випливає, що протягом свого розвитку послідовно проходять стадії котрі нагадують історичний ряд предків даного оргазнізму. Це означає, що, вивчаючи ембріональний розвиток тварини, можна одержати деяке уявлення про його попередню еволюцію.

Щоправда, сам Бер такого висновку зі свого закону не зробив. Справа в тому, що вже й до нього деякі вчені вказували на повторення зародками вищих тварин особливостей будови нижчих. При цьому явище це частіше за, все трактувалось у дусі вчення про «драбию істот»: вважалось, що вища тварина протягом свої ембріонального розвитку проходить ряд стадій, що відповідають нижчим ступеням «драбини». Такими, наприклад, були погляди визначного німецького зоолога Йоганна Фрідріха Меккеля Молодшого (1781—1883). Bін різко критикував подібні погляди, здебільшого тому, що вони грунтувались на застарілій системі класифікаці тварин у вигляді прямолінійної «драбини», причому відкидав і те правильне, що в цих поглядах було.

Досі йшлося про дослідження Бера у галузі ембріологїї. У нього були й праці, присвячені питанням історичного розвитку органічного світу, де він виступав як еволюціоніст, хоча і не послідовний. До цих творів Бера ми ще повернемося. Значення їх для історії розвитку еволюційної ідеї, незрівнянно менше, ніж його досліджень з ембріології.

Деякі інші успіхи біології. Досягнення Лайєля в гeoлогії, клітинна теорія Шлейдена та Шванна та ембріологічні праці Бера відіграли величезну роль у підготовці перемоги еволюційної теорії. Цьому сприяли, і багате інших праць; торкнемося лише найзначніших з них.

Англійський учений Річард Оуен (1804—1892), найвидатніший дослідник у галузі порівняльної анатомії після Кюв'є, зробив чимало для розвитку вчення про єдиний план будови тварин. Оуен вважав за необхідність ясно розмежовувати поняття аналогічних і гомологічних органів. Аналогічними органами він називав такі, які виконують у різних тварин однакові функції, але анатомічна основа яких різна. Більшого значення він надавав гомологічним органам. Цим терміном Оуен іменував органи, що відповідають один одному за своєю будовою хоча їм властиві різні функції. Щоб пояснити відмінність між аналогічними та гомологічними органами, Оуен брав за приклад, маленького тропічного плазуна, так званого літаючого дракона (Draco volans), в котрого є і ноги, і крила. Крила служать для підтримування його у повітрі, тобто, мають однакову функцію з крилами птахів і, отже, аналогічні їм; але в них зовсім інша внутрішня будова — скелетна підпора крил літаючого дракона утворена сильно поздовженими ребрами. Навпаки, у передніх ніг цього плазуна внутрішня будова у всіх основних рисах збігається з внутрішньою будовою крил птахів; вони займають аналогічне положення відносно інших частин тіла. Незважаючи на те, що передні ноги літаючого дракона і крила птахів мають різні функції (перші служать для ходіння, другі — для літання), вони гомологічні одні одним. Вивчення аналогічних органів Оуен залишає фізіології, дослідження гомологічних органів вважає головним завданням порівняльної анатомії.

Оуен докладно розробив питання про гомологічні органи у хребетних, переконливо показав на багатьох прикладах, що гомологічні органи побудовані за одним анатомічним планом навіть у таких форм, у яких вони дуже відмінні за зовнішнім виглядом і за роллю у житті тварини.

Оуен підкреслив разючу схожість в організації, спостережувану в найрізноманітніших представників однієї й тієї самої великої зоологічної групи. Проте він не дійшов правильного висновку про походження всієї групи від спільного кореня, трактував цю схожість ідеалістично, у дусі вчення Арістотеля про матерію і форму. На думку Оуена, в анатомічних особливостях кожної великої групи тварин відбивається ідеальний прообраз, чи «архетип», як він його називав. Такий «архетип», що є продуктом божественної думки, сам по собі не є матеріальним — це, так би мовити, духовний план тварини, але він втілюється в реальних організмах, які належать до відповідної групи, і зумовлює схожість їх будови.

Дата добавления: 2015-12-07