Примушування до антиконкурентних узгоджених дій 1 страница

(ст. 228). Відповідно до ст. 42 Конституції України держава за­безпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на рин-

ку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна кон­куренція. Види та межі монополії визначаються законом.

Безпосередній об'єкт цього злочину - конкурентні відноси­ни між суб'єктами господарювання. Додатковими об'єктами є особа та власність.

Об'єктивну сторону цього злочину характеризують: 1) дії — примушування до антиконкурентних узгоджених дій, які забо­ронено законом про захист економічної конкуренції, 2) способи дій — насильство чи заподіяння матеріальної шкоди або погро­за застосування насильства чи заподіяння такої шкоди.

Заборони щодо здійснення антиконкурентних узгоджених дій, перелік таких дій, а також визначення низки понять, які мають значення для кваліфікації цього злочину, передбачено у Господарському кодексі України, а також у Законі України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 р.¹

Узгодженими діями є укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна по­ведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання. Визначення суб'єкта господарювання міститься у ст. 55 Госпо­дарського кодексу України.

Антиконкурентні узгоджені дії — це узгоджені дії, які при­звели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обме­ження конкуренції. Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, які стосуються: 1) встанов­лення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;

2)обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;

3)розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх, реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками; 4) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід із ринку) інших суб'єктів господарювання, по­ купців, продавців тощо.

Примушування - це протиправна вимога, що висувається суб'єктам господарювання і спрямована на те, щоб у зазначе­ний у ст. 228 спосіб примусити їх (усупереч їх небажанню) вчи-

_________________

¹ Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 12. -~ Ст. 64.

нювати узгоджені антиконкурентні дії. Така вимога може вису­ватися: 1) в різний час або одночасно двом чи більше суб'єктам господарювання, 2) тільки одному суб'єктові господарювання, наприклад, якщо другий суб'єкт господарювання вже згоден вчи­нювати антиконкурентні узгоджені дії.

Під насильством слід розуміти фізичне насильство у вигляді заподіяння тілесних ушкоджень, побоїв тощо. Якщо воно саме по собі більш суворо карається за Кримінальним кодексом, необ­хідна додаткова кваліфікація як злочину проти особи.

Завдання матеріальної шкоди може полягати у викраденні, знищенні чи пошкодженні майна, збитках у вигляді додаткових витрат чи неодержаного прибутку (втраченої вигоди) тощо.

Погроза насильством і заподіянням матеріальної шкоди має бути реальною, тобто своїми діями винний зумовлює в інших осіб обґрунтоване побоювання реалізації погрози негайно чи у майбутньому.

Злочин вважається закінченим із моменту пред'явлення суб'єкту господарювання вищевказаної вимоги, поєднаної з хоча б однією із зазначених погроз.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і метою недопущення, усунення чи обмеження конку­ренції між суб'єктами господарювання.

Суб'єкт злочину - особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 228 встановлено відповідальність за дії, пе­редбачені ч.1 цієї статті, вчинені організованою групою або осо­бою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею.

Покарання за злочин: за ч.1 ст. 228 — позбавлення волі на строк від трьох до семи років; за ч.2 ст. 228 — позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років.

Незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення по­ходження товару (ст. 229). Безпосереднім об'єктом цього зло­чину є конкурентні відносини між суб'єктами господарювання, що базуються на принципі добросовісної конкуренції. Додатко­вий об'єкт - право інтелектуальної власності.

Предметом злочину є: 1) знак для товарів і послуг; 2) фір­мове найменування; 3) кваліфіковане зазначення походження товару.

Знак для товарів і послуг (торговельна марка) - це позначен­ня, за яким товари та послуги одних осіб відрізняються від то­варів і послуг інших осіб. Знаком можуть бути слова, у тому числі власні імена, літери, цифри, зображувальні елементи, ко­льори та інші позначення, придатні для вирізнення товарів та послуг, або будь-які комбінації таких позначень.

Фірмове (комерційне) найменування - це найменування суб'єкта господарювання (юридичної особи або громадянина-підприємця), яке дає можливість вирізнити його з-поміж інших. Воно може бути повним і скороченим.

Кваліфіковане зазначення походження товару - це термін, що охоплює (об'єднує) назву місця походження товару і геогра­фічне зазначення походження товару. Тобто йдеться про назву країни, регіону як частини країни, населеного пункту, місцевості або іншого географічного об'єкта із офіційно визначеними ме­жами, яка вживається для позначення товару, що походить із цього географічного місця та має особливі властивості, певні якості чи інші характеристики, які виключно або головним чи­ном зумовлені характерними для цього географічного місця природними умовами та/або людським фактором.

Об'єктивну сторону цього злочину характеризують: 1) аль­тернативні діяння — незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару або інше умисне порушення права на ці об'єкти; 2) наслідки — матеріальна шкода у великому розмірі; 3) причинний зв'язок між діянням та наслідками.

Диспозиція ст. 229 є бланкетною і вимагає звернення до інших нормативних актів для визначення незаконності вказаних дій. Основними актами є: Цивільний та Господарський кодекси України, закони України «Про охорону прав на знаки для то­варів і послуг» від 15 грудня 1993 р.¹ та «Про охорону прав на зазначення походження товарів» від 16 червня 1999 р.²

Використанням знака для товарів і послуг визнається: 1) на­несення його на будь-який товар, для якого знак зареєстровано, упаковку, вивіску, етикетку, нашивку, бирку чи інший при­кріплений до товару предмет, зберігання такого товару із за-

______________________

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 7. — Ст. 36.

² Там само. - 1999. - № 32. - Ст. 267.

значеним нанесенням знака з метою пропонування для прода­жу, пропонування його для продажу, продаж, імпорт та експорт; 2) застосування його під час пропонування та надання будь-якої послуги, для якої знак зареєстровано; 3) застосування його в діловій документації чи в рекламі та в мережі Інтернет, у тому числі в доменних іменах, які використовуються для адресації комп'ютерів і ресурсів.

Незаконним є таке використання чужого знака для товарів і послуг, яке здійснюється без дозволу його власника, який є во­лодільцем відповідного свідоцтва про реєстрацію знака в Ук­раїні або володільцем міжнародної реєстрації, або особою, знак якої визнано в установленому законом порядку добре відомим.

Під незаконним використанням фірмового (комерційного) най­менування слід розуміти будь-яке використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого фірмового (комерційного) найменування, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання, який має пріоритет на його використання.

Використанням зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару визнається: нанесення його на товар або на етикетку, упаковку товару, застосування у рекламі, запис на блан­ках, рахунках та інших документах, що супроводжують товар.

Іншим умисним порушенням права на вказані у ст. 229 об'єкти інтелектуальної власності є, наприклад, надання дозволу (ви­дача ліцензії) на використання знака для товарів і послуг чи передача права власності на такий знак іншій особі без згоди решти власників свідоцтва на цей знак.

Згідно з приміткою до ст. 229 матеріальною шкодою у вели­кому розмірі визнається шкода у розмірі від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Злочин вважається закінченим із моменту настання наслідків -матеріальної шкоди у великому розмірі.

Суб'єктивна сторона злочину — умисел.

Суб'єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 229 передбачено відповідальність за вчинен­ня цього злочину повторно або за попередньою змовою групою осіб, а також за заподіяння особливо великої матеріальної шко­ди, яка у тисячу й більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (згідно з приміткою до цієї статті).

За частиною 3 ст. 228 кваліфікуються дії, передбачені части­нами 1 або 2 цієї статті, вчинені службовою особою з викорис­танням службового становища щодо підлеглої особи, тобто з використанням організаційно-розпорядчих або адміністратив­но-господарських повноважень.

Покарання за злочин: за ч.1 ст. 229 — штраф від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або ви­правні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на той самий строк, із конфіскацією відповідної продукції та зна­рядь і матеріалів, які спеціально використовувались для її ви­готовлення; за ч.2 ст. 229 — штраф від тисячі до двох тисяч нео­податковуваних мінімумів доходів громадян або виправні ро­боти на строк до двох років, або позбавлення волі на строк від двох до п'яти років з конфіскацією відповідної продукції та зна­рядь і матеріалів, які спеціально використовувались для її ви­готовлення; за ч.3 ст. 229 — штраф від п'ятисот до тисячі неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян, або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до двох років, із позбавленням права обіймати певні посади або займатися пев­ною діяльністю на строк до трьох років.

Незаконне збирання з метою використання або викорис­тання відомостей, що становлять комерційну таємницю (ст. 231). Безпосередній об'єкт злочину — суспільні відносини у сфері охо­рони комерційної таємниці. Додатковий об'єкт - право інте­лектуальної власності.

Предмет злочину — комерційна таємниця, а саме відомості, пов'язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансо­вою та іншою діяльністю суб'єкта господарювання, які не є дер­жавною таємницею, але розголошення яких може завдати шко­ди інтересам суб'єкта господарювання (див. ч.1 ст. 36 Госпо­дарського кодексу України та ст. 505 Цивільного кодексу України). Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, спосіб їх захисту визначаються суб'єктом господа­рювання відповідно до закону.

Комерційною таємницею не можуть бути ті відомості, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці. Водночас, існує Перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці, передбачений Постановою Кабінету

Міністрів України від 9 серпня 1993 року № 611'. Д о таких відо­мостей, зокрема, належать установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою і господарською діяльністю та її окремими видами; інформація за всіма встанов­леними формами державної звітності; дані, необхідні для пере­вірки обчислення і сплати податків та інших обов'язкових пла­тежів та ін. Законом визначається коло органів, які мають до­ступ до комерційної таємниці.

З об'єктивної сторони злочин може полягати: 1) у вчиненні дій, спрямованих на отримання відомостей, що становлять ко­мерційну таємницю; 2) в незаконному використанні таких відо­мостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту господарсь­кої діяльності.

Стаття 231 КК встановлює відповідальність за будь-які дії, спрямовані на отримання відомостей, що містять комерційну таємницю, будь-яким протиправним способом (так зване комер­ційне шпигунство). Наприклад, викрадення, підкуп, різноманітні погрози та шантаж, перехоплення інформації в засобах зв'язку, незаконне ознайомлення з документами або їх копіювання, вико­ристання спеціальних технічних засобів тощо. Неправомірним збиранням відомостей, що становлять комерційну таємницю, вважається добування протиправним способом зазначених відо­мостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єктові гос­подарювання (див. ч.2 ст. 36 Господарського кодексу України). Злочин визнається закінченим незалежно від того, чи отримав винний відомості, що містять комерційну таємницю.

Незаконним використанням комерційної таємниці є впрова­дження таких протиправне здобутих відомостей у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи.

Істотна шкода суб'єкту господарської діяльності визна­чається з урахуванням конкретних обставин, за яких вчинено злочин. Така шкода, наприклад, може виражатися в збитках, заподіяних суб'єктові господарської діяльності в зв'язку зі спа­дом виробництва, необхідністю його переорієнтування, змен­шенням клієнтури тощо. Злочин є закінченим із моменту завдання істотної шкоди.

_________________

¹ Зібрання постанов Уряду України. — 1993. — № 12. — Ст. 269.

Суб'єктивна сторона — прямий умисел, поєднаний при ко­мерційному шпигунстві зі спеціальною метою — розголошення або іншого використання цих відомостей. Розголошенням ко­мерційної таємниці визнається ознайомлення з цими відомос­тями іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання (див. ч.3 ст. 36 Господарського кодексу України). Щодо наслідків у вигляді істотної шкоди у винного може бути умисел і необе­режність.

Суб'єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

Покарання за злочин: за ст. 231 — штраф від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до п'яти років, або позбавлення волі на строк до трьох років.

Розголошення комерційної таємниці (ст. 232). Безпосередній об'єкт злочину такий самий, як у ст. 231.

Предмет злочину — комерційна таємниця (це поняття пояс­нено щодо ст. 231).

Об'єктивна сторона злочину виражається в розголошенні комерційної таємниці без згоди ЇЇ власника, якщо це завдало істотної шкоди суб'єктові господарської власності.

Під, розголошенням відомостей слід розуміти передачу їх без згоди власника, хоча б одній особі, що не володіла такою таєм­ницею. Розголошення може бути здійснено у будь-який спосіб — усно, письмово, із використанням засобів зв'язку та масової інформації, комп'ютерних мереж тощо.

Злочин вважається закінченим із моменту заподіяння істот­ної шкоди суб'єктові господарської діяльності, яка визначаєть­ся аналогічно ст. 231.

Суб'єктивна сторона злочину: щодо діяння — прямий уми­сел, поєднаний із корисливими чи іншими особистими мотива­ми; щодо наслідків у вигляді істотної шкоди — може бути умисел або необережність. Корисливий мотив пов'язаний із прагнен­ням особи одержати від цього матеріальну вигоду. Інші особисті мотиви — це, наприклад, помста, заздрість, образа, бажання до­годити іншій людині тощо.

Суб'єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і якій у зв'язку з професійною або службовою діяльністю стали відомі

відомості, що становлять комерційну таємницю. Це, наприклад, працівники суб'єкта господарської діяльності або службові осо­би правоохоронних чи інших органів.

Покарання за злочин: за ст. 232 — штраф від двохсот до п'яти­сот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяль­ністю на строк до трьох років, або виправні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на той самий строк.

§ 4. Злочини у сфері банкрутства

Фіктивне банкрутство (ст. 218). Безпосередній об'єкт зло­чину — суспільні відносини у сфері виконання суб'єктами гос­подарської діяльності своїх фінансових зобов'язань.

Об'єктивну сторону злочину характеризують: 1) діяння у вигляді завідомо неправдивої офіційної заяви про фінансову неспроможність виконання вимог із боку кредиторів і зобов'я­зань перед бюджетом; 2) наслідок — велика матеріальна шкода кредиторам або державі; 3) причинний зв'язок між діянням та наслідком.

Офіційною заявою є подання боржником у письмовій формі заяви про порушення справи про банкрутство до господарсько­го суду. Така заява робиться відповідно до законодавства про банкрутство, зокрема, Закону України «Про відновлення пла­тоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у ре­дакції від 30 червня 1999 р.¹ У заяві стверджується неправдивий факт про нібито наявну фінансову неспроможність виконати зобов'язання перед кредиторами чи державою. Для кваліфікації цього злочину не є обов'язковим порушення господарським су­ді їм справи про банкрутство та визнання суб'єкта господарсь­кої діяльності банкрутом.

Фінансова неспроможність - це такий фінансовий стан суб'єкта господарської діяльності, який згідно із законодавством про банкрутство визнається підставою для порушення господарським судом справи про банкрутство. Взагалі такий стан характеризується як неспроможність, тобто нездатність суб'єкта Підприємництва після настання встановленого строку вико-

___________________

¹Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 42-43. - Ст. 378.

нати свої грошові зобов'язання перед іншими особами, терито­ріальною громадою або державою інакше як через відновлення його платоспроможності (див. ч.1 ст. 209 Господарського кодек­су України). За загальним правилом, справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кре­дитора (кредиторів) до боржника сукупно становлять не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встанов­леного для їх погашення строку, якщо інше не передбачено За­коном (див. ч.3 ст. 6 Закону).

Матеріальна шкода — це завдані кредиторам або державі збит­ки, під якими розуміють втрату або пошкодження майна, додат­кові витрати (вартість додаткових робіт, додатково витраче­них матеріалів тощо), неодержані доходи, які були б одержані у разі належного виконання зобов'язання. Згідно з приміткою до цієї статті матеріальна шкода вважається великою, якщо вона у п'ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Злочин вважається закінченим із моменту завдання великої матеріальної шкоди кредиторам або державі.

Суб'єктивна сторона злочину - умисел, за якого особа усві­домлює неправдивість інформації про фінансову неспро­можність суб'єкта господарювання, яка передається нею.

Суб'єкт злочину — громадянин—засновник або власник суб'єкта господарської діяльності, службова особа суб'єкта гос­подарської діяльності або громадянин—суб'єкт підприємниць­кої діяльності.

Покарання за злочин: за ст. 218 — штраф від семисот п'ятдеся­ти до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян або обмеження волі на строк до трьох років.

Доведення до банкрутства (ст. 219). Безпосередній об'єкт цього злочину такий самий, як у ст. 218.

Об'єктивну сторону злочину характеризують: а) дії, що по­гіршують фінансову спроможність суб'єкта господарської діяль­ності; б) перший наслідок — стійка фінансова неспроможність цього суб'єкта господарської діяльності; в) другий (похідний від першого) наслідок — велика матеріальна шкода державі чи кредитору; г) причинний зв'язок між діями та наслідками.

У статті 219 йдеться про будь-які цілеспрямовані дії, які на­справді погіршують фінансове становище суб'єкта господарсь­кої діяльності, вчинені власником або службовою особою цього ж суб'єкта (наприклад, укладання завідомо невигідних угод або завідомо нездійсненних угод із великими штрафними санкція­ми, взяття на себе чужих боргів тощо). Такі дії можуть поєдну­ватися з наступною бездіяльністю (наприклад, службова особа приймає управлінське рішення не висувати вимоги до боржни­ка щодо повернення ним боргів).

Стійка фінансова неспроможність означає, що суб'єкт госпо­дарської діяльності насправді не може виконати грошові зобов'я­зання в певному розмірі протягом визначеного законом періоду часу, що потребує застосування передбаченої законом процеду­ри відновлення його платоспроможності. Йдеться аналогічно ст. 218 про такий фінансовий стан суб'єкта господарської діяль­ності, який визнається підставою для порушення господарським судом справи про банкрутство згідно з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції від 30 червня 1999 р. Крім того, слід брати до уваги особливості законодавства про відновлення платоспро­можності банків або визнання їх банкрутами, передбачені Зако­ном України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р.¹ Для кваліфікації цього злочину не є обов'язковим пору­шення господарським судом справи про банкрутство та визнан­ня суб'єкта господарської діяльності банкрутом.

Матеріальна шкода державі або кредитору вважається вели­кою у межах, встановлених ст. 218.

Велика матеріальна шкода кредиторам або державі є похідним наслідком стійкої фінансової неспроможності, спричиненої умис­ними діями винної особи. Тому якщо в конкретному випадку такої опосередкованості немає - учинене, за наявності підстав, потребує іншої кваліфікації, наприклад, за ст. 364 як зловживання службовою особою своїм службовим становищем.

Злочин вважається закінченим із моменту завдання великої матеріальної шкоди державі чи кредитору.

Суб'єктивна сторона злочину - умисел, поєднаний із корисливими мотивами (прагненням до отримання будь-яких мате-

_________________

¹ Відомостті Верховної Ради України. - 2001. - № 5-6. - Ст. 30.

ріальних вигод) або іншою особистою заінтересованістю (по­мста, заздрість, особисті неприязні стосунки з кредитором тощо) чи задоволенням інтересів третіх осіб (наприклад, інтересів осіб, які бажають купити збанкрутіле підприємство за безцінь).

Суб'єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку та є влас­ником або службовою особою суб'єкта господарської діяльності.

Покарання за злочин: за ст. 219 — штраф від п'ятисот до вось­мисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або об­меження волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Приховування стійкої фінансової неспроможності (ст. 220). Безпосередній об'єкт цього злочину такий самий, як у статтях 218та219.

Об'єктивну сторону злочину характеризують: 1) діяння у вигляді приховування стійкої фінансової неспроможності суб'єкта господарської діяльності; 2) спосіб дії — подання недо­стовірних відомостей; 3) наслідок — велика матеріальна шкода кредиторові; 4) причинний зв'язок між діянням та наслідком.

Стаття 220 передбачає відповідальність за приховування стійкої фінансової неспроможності тільки шляхом дій. Тобто особа шляхом подання недостовірних відомостей вводить дійсного або потенційного кредитора в оману щодо свого фінан­сового становища. Це можуть бути дії, якими породжується по­милкове уявлення кредитора щодо фінансової спроможності суб'єкта господарської діяльності (супротивної сторони), або ж таке уявлення закріплюється чи продовжується в часі.

Стійку фінансову неспроможність у цьому злочині слід розу­міти так само, як і при доведенні до банкрутства (ст. 219). При­чому фінансова неспроможність існує насправді, на відміну від фіктивного банкрутства (ст. 218), в якому суб'єкт господарю­вання фактично фінансове спроможний. Для кваліфікації цьо­го злочину не є обов'язковим порушення господарським судом справи про банкрутство та визнання суб'єкта господарської діяльності банкрутом.

Матеріальна шкода кредиторові вважається великою у ме­жах, встановлених ст. 218.

Велика матеріальна шкода має бути в причинному зв'язку з приховуванням стійкої фінансової неспроможності, тому для

кваліфікації не має значення причина такої неспроможності. Завдання великої матеріальної шкоди кредиторові та державі, яка є в причинному зв'язку із самою стійкою фінансовою не­спроможністю, потребує іншої кваліфікації - залежно від при­чини неспроможності. Якщо причиною були цілеспрямовані дії, характерні для доведення до банкрутства, необхідна додаткова кваліфікація за ст. 219. В інших випадках може й не бути злочи­ну як такого, наприклад, якщо причиною стійкої фінансової не­спроможності були несприятлива економічна ситуація, надзви­чайні природні умови, випадковий збіг обставин тощо.

Злочин вважається закінченим із моменту завдання великої матеріальної шкоди кредиторові.

Суб'єктивна сторона злочину - умисел, який характеризуєть­ся усвідомленням особою недостовірності інформації, яку вона подає.

Суб'єкт злочину — громадянин-засновник або власник суб'єкта господарської діяльності, службова особа суб'єкта гос­подарської діяльності.

Покарання за злочин: за ст. 220 — штраф від двох до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обме­ження волі на строк до двох років, із позбавленням права обій­мати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Незаконні дії у разі банкрутства (ст. 221). Безпосереднім об'єктом злочину є суспільні відносини у сфері виконання суб'єк­тами господарської діяльності своїх фінансових зобов'язань та обов'язків у судових процедурах банкрутства.

Предмет злочину — майно, майнові обов'язки, відомості про майно, документи, що відображають господарську чи фінансову діяльність суб'єкта господарської діяльності.

Майно - це сукупність речей та інших цінностей, які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх ба­лансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів. Особливим видом майна є цінні па­пери.

Під майновими обов'язками слід розуміти зобов'язання особи, яка є боржником у процедурах банкрутства, перед іншими

особами та державою, а також зобов'язання останніх перед борж­ником.

Відомості про майно - це відомості про наявне у боржника майно, у тому числі й кошти, які є на його рахунках у банках чи інших фінансово-кредитних установах.

Документами, що відображають господарські/ чи фінансову діяльність суб'єкта господарської діяльності, є передбачені за­конодавством матеріальні носії відомостей про таку діяльність. Наприклад, це первинні документи, що відображають госпо­дарські операції, документи бухгалтерського обліку та звітності, виражені в паперовій формі чи на машинних носіях.

Об'єктивну сторону злочину характеризують: діяння, вчи­нене у разі банкрутства; наслідок — велика матеріальна шкода; причинний зв'язок між діянням та наслідком,

У цій статті передбачено такі альтернативні діяння: 1) прихо­вування майна; 2) відчуження майна; 3) знищення майна; 4) пе­редача майна в інше володіння; 5) приховування майнових обо­в'язків; 6) приховування відомостей про майно; 7) фальсифікація документів, які відображають господарську чи фінансову діяльність суб'єкта господарської діяльності; 8) приховування таких документів; 9) знищення таких документів.

Учинення діяння у разі банкрутства означає вчинення його після порушення господарським судом справи про банкрутство. Тобто йдеться про порушення особою своїх обов'язків у судових процедурах банкрутства, передбачених законодавством, зокре­ма, Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції від 30 черв­ня 1999 р. Банкрутство - це нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимо­ги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури (див. ч.2 ст. 209 Господарського кодек­су України). Для кваліфікації цього злочину не є обов'язковим, щоб суд визнав суб'єкта господарської діяльності банкрутом.

Є відмінності у розумінні банкрутства в статтях 219 і 221. У складі доведення до банкрутства (ст. 219) йдеться про стійку фінансову неспроможність як підставу порушення справи про банкрутство, однак для кваліфікації не має значення, чи було порушено справу судом. У злочині, передбаченому ст. 221, нав­паки - порушення справи є обов'язковим, однак підстави для цього можуть бути різними.

Приховування майна, майнових обов'язків, відомостей про майно, документів, що відображають господарську чи фінансову діяльність суб'єкта господарської діяльності, - це незаконні дії, спрямовані на те, щоб унеможливити врахування та/або вико­ристання таких предметів чи відомостей у процедурах банкрут­ства. Наприклад, переміщення майна чи документів в інше місце, розміщення їх у спеціально створених схованках, знищення чи перекручення відповідної комп'ютерної інформації.

Дата добавления: 2015-11-26