Жителя с. Семенівка, Липоводолинського р-н, Сумської обл.

Спогадів залишилося в мене після війни багато. Як-то кажуть, цілий тюк. На війну я призвався в 1944 році, 1 січня. Я не пам’ятаю коли точно звільнили Семенівку, та здається 12 вересня 1943 року. Я жив у Лободовському. В нас, пам’ятаю, з Лободовського спостерігали за селом. У нас була сама вища точка. Лободовське було звільнене ще 9 вересня. Вечором зайшли наші війська і організували там оборону. І стояли ото там два дні. Зайняли оборону, а потім, вранці, пішли в атаку й вигнали фашистів. Всього точно не пам’ятаю, знаю, що раніше звільнили Саї, Беєво, хутори Голуби, Товсті. А Семенівку і Лободовське звільнили разом з Кімличкою і Берестівкою – це вже було аж 21 числа.

Я був мобілізований і потрапив у місто Дніпропетровськ. Привезли нас туди. Я пройшов усю війну аж до Болгарії. Потрапив у 228 дивізію. У Болгарії закінчилась війна 9 травня. Я залишився там аж до 1946 року. У мене є фотографії зі старшинами, з болгарськими і дніпропетровськими людьми. Позбирали нас, щоб формували взвод розвідки. відібрали тих, у кого освіта семи класів і вище. Поставили нас у дві шеренги і мене, значить, вибрали. Я був такий селянський хлопець – розкошний. Мені сказали, що треба було 12 чоловік. Ось ви, виходьте із строю і йдіть «язика таскать». Ну ото відібрали, значить нас, кілька місяців тренували. Я кукурікав по-петушиному. Хлопушки нам такі давали на руки, щоб ми робили так як ото петух крилами. І повели нас в ярок, і хутір там якийсь поряд був, назву я забув. До цього хуторка довели, а там колюча проволка – огороджено все. І весь час мотоцикли німецькі їздили туди-сюди. Ну що ж таке там? Послали двох чоловік у розвідку. Виявилося, що у цьому хуторі німецький штаб, а нашій роті треба просунутися далі туди. А як же нам пробратися? Ми оту колючу проволку каперськими ножицями розрізали. Так через кожні 50-100 метрів стояли колокольця. І як тільки ножицями клацнув, то одразу кольцо спрацьовувало, дзеленчало. Ну а шо ж робить? Ну пройшли ми. Пішло два, я закукурікав по-петушиному, і ті, хто орієнтувався по годиннику, слухали. Ті петухи, що були у жителів, за мною теж кукурікали. І пішли хлопці в будинок, оточили їх, стали на чотирьох кутах. Один у нас був такий сміливець. Значить, охорона стояла, а він зайшов, і ззаді чоловіка, який підкурював, ударив ножем і той звалився. То був офіцер, його взяли і витягнули до проволки. Доставили у наш штаб дивізії. Ми отримали подяки, мені дали медаль. І давай далі воювать, так далі я захрип і не міг кукурікать, і взагалі щось казать. Пролежав я в госпіталі 10 днів. А звідти я знову потрапив у свою дивізію, з якою дійшов аж до річки Дунай. Там зайняли оборону. Ой, яка там була оборона! Води, оце скільки не глянь – сама вода. І ми розпроложилися понад берегом. Зробили окопчик, і в окопчику викопали пів метра, не глибше, і вже вода появилась. Так нам приносили брьовна, і ото на тих брьовнах і на шинелі 10 днів ми тримали оборону. А шо було вийшло – ходили наші в розвідку, в Софіїв, принесли нам дані, нібито болгари хочуть звільнити нашу місцевість, разом з нашими військами. Наші вирішили перевезти їх через річку. Паромом перевезли, спорядили зброєю і забрали до себе на допомогу. Було таке завдання – ви займаєте першу оборону, і в разу вашої не витримки, ми будемо тримати другу лінію оборони. Потім ми перейшли через річку, дойшли до Старої Загори й зустріли цей радісний день – День Перемоги. І хто шо – хто кричить, хто стріляє, хто обнімається. Й ми пішли до корчми святкувати, а потім ледве вернулися в розташування. В нас дисципліна була жорстка, так я тихо прокрався і ліг відпочивати. І так ми охороняли їх аж до самого літа – липня чі серпня. Нас звідти мобілізували, дали указ, шоб ми охороняли свою державу. З нас формували дивізію в Японію, та я не потрапив туди, а потрапив у місто Миколаїв. Ото у тому місті на три роки ще залишили нас. Були такі правила післявоєнні.

Спогади Демченко Ганни Олексіївни,

Дата добавления: 2015-11-28